Загальні закони організації

 

2.1 Закон синергії

 

До загальних законів організації відносяться наступні закони: синергії, найменших, самозбереження, впорядкованості, єдності аналізу і синтезу, розвитку (онтогенезу), композиції, пропорційності [1, 29].

Всі ці закони утворюють теоретичний фундамент і визначають місце і роль теорії організації як самостійного наукового напряму. Вони виражають як кількісні, так і якісні сторони організаційних явищ і процесів в їх єдності і служать внутрішньою мірою цих процесів, що є однією з основних умов їх використовування на практиці. Названі закони організації допомагають правильно підійти до оцінки і використання організаційного досвіду, його більш глибокому пізнанню.

Вперше загальні закони організації були сформульовані основоположником організаційної науки А.А. Богдановим. Відкриті ним закони найменших, пропорційності, рівноваги і інші лягли в основу формування загальної теорії систем і багато в чому передбачили системний підхід Людвіга фон Берталанфі. Велика заслуга в розробці загальних законів організації належить вітчизняним ученим А. Пригожину, П. Керженцеву, М. Сетрову, К. Адамецкому і ін.

Теорія організації — молодий науковий напрям, відповідно і її закони ще не повною мірою отримали визнання. Тому поглиблене вивчення законів організації є важливим фактор становлення цієї теорії як науки.

Закон синергії полягає в тому, що сума властивостей організованого цілого перевищує «арифметичну» суму властивостей, що є у кожного з тих, що увійшли до складу елементів цілого окремо. При цьому під властивістю елемента розуміється характеризуючий його склад параметрів, їх взаємозалежність, зміна в часі.

Одержуваний сумарний ефект носить назву синергетичного. Вперше термін «синергетика» використовував фізик-теоретик Г. Хаген [2, 54], коли, вивчаючи лазер, знайшов процеси, зовні схожі на випадкові, але що генерується не випадковими механізмами.

Природу синергетичного ефекту допомагає зрозуміти міфічна істота під назвою «демон», вигадана знаменитим англійським фізиком Д. Максвелом. Суть його полягає в наступному. Припустимо, що в резервуарі знаходиться газ, температура якого завжди одна і та ж, і що деякі молекули цього газу рухатимуться швидше, ніж інші. Припустимо далі, що в резервуарі є маленькі дверці, через які газ поступає в провідну до теплового двигуна трубу, і що випускний отвір цього теплового двигуна за допомогою іншої труби з'єднується через інші дверці з резервуаром. Біля кожних дверець знаходиться маленька істота — «демон», спостерігаючи за молекулами, що наближаються, і відкриваючи або закриваючи дверці залежно від руху молекул.

В перші дверці «демон» пропускає молекули, що виходять з резервуару, тільки з високою швидкістю руху і не пропускає молекули з низькою швидкістю. Біля других дверець роль цього «демона» абсолютно протилежна: він відкриває дверці тільки для молекул, що виходять з резервуару з малою швидкістю, і не пропускає молекули з великою швидкістю. В результаті цього біля одних дверець резервуару температура підвищується, а у іншої — знижується.

Щоб спростити розуміння досвіду Максвела, основоположник кібернетики Н. Винер пропонує свою аналогію дії «демона» на прикладі натовпу, що пробивається в метрополітен через два турнікети. Один з них пропускає людей, якщо вони рухаються досить швидко, а інший — якщо вони рухаються поволі. Випадковий рух людей предстає як потік, що швидко рухається від першого турнікета, тоді як другий турнікет пропускає тільки людей, що рухаються поволі (мал. 2.1).

Мал. 2.1. Спрощена схема «демона» Максвела [1, 70]

 

Якщо обидва ці турнікета з’єднані проходом з тупчаком в ньому, то потік людей, що рухаються швидко, швидше повертатиме тупчак в якомусь напрямі, ніж потік поволі людей, що рухаються, повертатиме його в зворотному, і ми матимемо джерело корисної енергії у випадковому русі.

Іншими словами, і турнікет в метро, і «демон» Максвела виявляються в змозі знижувати ентропію в системі. Закони ж фізики затверджують можливість тільки її зростання. Ясність в цьому питанні встановила робота угорського фізика Л. Сцилларда під суто науковою назвою: «про зменшення ентропії в термодинамічній системі при втручанні мислячої істоти». В ній учений знову звертається до «демона» Максвела. Сциллард встановив, що «демон» може діяти тільки у разі, коли він для своєї роботи — відкриття і закриття дверей то для швидких, то для повільних молекул — одержуватиме додаткову енергію. Тільки затративши цю енергію, «демон» тримає ситуацію під контролем: швидкі молекули в одній стороні, повільні — в іншій. За рахунок цього «демону» вдається понизити ентропію системи. Так на що ж тратить цей діяльний «демон» отриману енергію? Виявляється, на «організаторську діяльність», розплачуючись енергією за інформацію, за знання, куди яким молекулам йти.

Дуже близько до відкриття закону синергії підійшов А. Богданов. Він повторив виказану ще Арістотелем характеристику цілого: «Ціле більше простої суми своїх частин». Така, наприклад, елементарна співпраця. Вже з'єднання однакових робочих сил на будь-який механічній роботі може вести до зростання практичних результатів в більшій пропорції, ніж кількість цих робочих сил. Якщо справа йде, припустимо, про розчищання поля від каменів, чагарників і коріння і якщо одна людина розчищає в день 1 десятину, то два разом виконають за день не подвійну роботу, а більше. При 3, 4 працівниках відношення може виявитися ще більш сприятливим — до відомої межі, зрозуміло. Але не виключена і та можливість, що 2, 3, 4 працівника спільно виконують менш ніж подвійну, потрійну, роботу. Обидва випадки цілком залежать від способу поєднання даних сил. В першому випадку цілком законне твердження, що ціле виявилося практично більше простої суми своїх частин, в другому — що воно практично її менше. Перше і позначається як організованість, друге — як дезорганізованість» [3, с. 114].

Достатньо легко уявити, яким чином взаємодія людей може зменшити результати їх сумісної праці. Але яким чином люди можуть взаємодіяти так, щоб це збільшувало результат понад їх індивідуальні можливості, з нічого ж не виходить щось?

Насправді у представників різних наук достатньо легко знайдеться своє пояснення причини виникнення додаткового ефекту. Економіст вкаже на можливість отримання додаткового ефекту за рахунок розділення і кооперації праці. Психолог може пояснити це явище тим, що вже найзвичайніший контакт викликає змагання і «діє на нервову систему працівника оживляючим, підбадьорюючим чином і тим підвищує інтенсивність праці» [3, с. 114]. Фізіолог вкаже, що «з'єднання двох сил дозволяє долати перешкоди, кожну з них окремо перевищуючі» [3, с. 115]. Будь-яка з цих відповідей, по суті, визначає причину виникнення синергетичного ефекту.

Цікаво, що система управління працею робітників, розроблена Ф. Тейлором, знаходиться в повній відповідності із законом синергії. Синергетичний ефект в даному випадку досягається за рахунок підвищення організаційної ролі менеджменту. Розроблені їм оптимальні методи здійснення робіт, стандарти, завдання-розпорядження, норми, стимули дозволили керівникам істотно поліпшити організацію праці і тим самим, як «демону». Максвела, відкрити саме ті дверці, які ведуть до отримання синергетичного ефекту.

Разом з вдосконаленням організації праці джерелом синергетичного ефекту виступають і вдосконалення організації виробництва, і вдосконалення організації управління.

Закон синергії часто називають основоположним законом організації. І це зовсім не випадково. Саме завдяки його вияву організація стає четвертим фактором виробництва, що достатньо переконливо демонструють наведений вище приклади. Ґрунтовність закону синергії визначається також і тим, що дія інших законів організації кінець кінцем направлена на досягнення більш високих значень синергетичного ефекту.

 

2.2 Закон найменших

 

Закон найменших, як його характеризує А. Богданов, «закон величезного життєвого і наукового значення», сформульований ним таким чином: «Сумарна стійкість комплексу по відношенню до даного середовища є, очевидно, складний результат часткових стійкостей різних частин цього комплексу по відношенню до направлених на них дій». Іншими словами, «структурна стійкість цілого визначається найменшою його частковою стійкістю» [1, с. 216]. Цей загальноорганізаційний закон відноситься до будь-яких видів цілісних утворень в природі і в суспільстві. Наочним прикладом вияву закону найменших є елементарний ланцюг, що складається з ланок неоднакової міцності. Вона витримує ту вагу, яка витримає найслабшу відносно міцності її ланку. Так само логічний ланцюг доказів рушиться, якщо хоча б одна з її ланок не витримує ударів критики.

Важливо врахувати, що, як правило, система піддається нерівним і нерівномірним діям в різних своїх частинах. Так, в прикладі з ланцюгом це верхні ланки повинні витримувати, окрім підвішеного тягаря, ще і вагу всіх нижніх ланок, що може мати вирішальне значення. Тому «стійкість цілого залежить від найменших відносних опорів всіх його частин у будь-який момент».

Менеджер може роками правильно і доцільно вести справу, підтримуючи своєчасними і умілими діями стійкість організації, але в один момент ослаблення уваги або некомпетентність при прийнятті рішення може привести до краху організації. Цим, власне, і визначається обмеженість організації «авторитарного типу». Вона характеризується тим, що виживання всієї системи цілком залежить від інтелектуальних можливостей лідера.

Закон найменших відносних опорів визначає, зокрема, і долю соціальних систем, їх збереження, їх часткове або повне руйнування серед різноманітних і складних, таких мінливих в соціальному середовищі дій.

 

2.3 Закон самозбереження

 

Закон самозбереження свідчить, що будь-яка реальна фізична (організована) система прагне зберегти себе як цілісне утворення і, отже, економніше витрачати свій ресурс.

В словнику С. Ожегова [4, 117] самозбереження визначається як прагнення зберегти своє життя, забезпечити себе від чого-небудь. Прагнення зберегти своє життя в справжньому значенні цього слова властиво системам, що відносяться до класу живих. Живими називаються системи, які наділені біологічними функціями, такими, як народження, смерть і відтворювання. Іноді поняття «народження» і «смерть» пов'язує з неживими системами при описі процесів, які як би схожі на життєві, але не характеризують життя в її біологічному значенні. Так, поняття «життєвий цикл» застосовано до товарів, технологій і т.д. Зрозуміло, що застосування закону самозбереження до живих і неживих організацій має свої особливості. Але і для живих організмів різного рівня складності механізм реалізації закону самозбереження різний.

Живі організми є складно організованими. Неживі системи проявляють властивості або простих організованих, або складних неорганізованих систем. Складність живих систем — результат еволюції і дії закону природного відбору. Поведінка організацій неживої природи згідно другому закону термодинаміки обумовлена зростанням ентропії, характеризуючи міру хаосу системи. Але всі системи прагнуть рівноваги. Рівновага неживих систем пов'язана з досягненням максимального рівня ентропії. Рівноважний стан живого організму припускає безперервну підтримку ентропії системи на низькому рівні.

Життя, виживання, рівновага, стійкість — це ключові поняття для розкриття змісту закону самозбереження.

Під поняттям «життя» більшість учених зараз має на увазі процес існування організмів, що складаються з великих органічних молекул, здатних самовідтворюватися і підтримувати своє існування в результаті обміну енергією і речовиною з навколишнім середовищем.

Всі живі організації здійснюють цей обмін. Вони всі відкриті системи, тобто для них існують інші системи, які діють на них і на які вони теж впливають.

Як показує наука і практика, дія чинників зовнішнього середовища має для спостережуваної організації в переважній більшості випадків негативні наслідки. Результатом цих дій є відхилення живої системи від тих характеристик внутрішнього середовища, при яких життя тільки і можливе. Щоб жити далі, необхідно вижити.

Поняття «виживання» в різних галузях знань має однаковий або близький сенс. Вижити для живого організму — значить залишитися в живих після хвороби, нещастя, будь-яких інших кризових явищ. У. Эшбі вважає цю властивість організації основним критерієм ефективності її функціонування. Організація вважається «доброю», якщо вона робить систему стійкою щодо деякого стану рівноваги.

Всі системи прагнуть рівноваги. Але більшість з них його не досягають. Тому система, здійснюючи перехід з будь-якого стану в стан рівноваги, переходить від більшої кількості станів до меншої. Вона як би здійснює вибір в тому чисто об'єктивному значенні, що деякі стани нею відкидаються (ті, які вона покидає), а деякі зберігаються (ті, в які вона переходить).

Перехід до рівноваги тривіальний в простому маятнику, тому що стан рівноваги представлений крапкою в просторі. Такий незмінний стан, в який система неминуче повертається і в якому за відсутності збурення вона залишається необмежено довго, є як би абсолютною рівновагою в теоретичному значенні (бо, як підкреслено вище, більшість систем динамічні і абсолютної рівноваги, тобто спокою, не досягають ніколи). Жвавою рівновагою характеризується, наприклад, стан автоматичного світлофора. Жоден із станів не є окремо рівноважним в цьому випадку, але замкнуте перетворення в цілому теж можна вважати своєрідною рівновагою.

Фіксовані стани незмінної або жвавої рівноваги в основному характерні для технічних систем, хоча немало прикладів аналогічних станів можна знайти і в живій природі. Функціонуюча організація може прагнути досягнення рівноваги, наприклад в стабільності кадрового складу, підтримці рівнів запасів, фінансів, об'єму виробництва і т.д. Проте живим системам більше властивий рух по деякій висхідній лінії, тобто такий розвиток, коли система практично не повертається до якихось минулих рівноважних станів. Але і в цьому випадку допустимо застосовувати поняття рівноваги, якщо система стабільно розвивається по відомому закону. Так, S-образна хвиляста — типова хвиляста зростання, що відображає процеси в природі. Її можна спостерігати в біологічній сфері або в економіці, скрізь, де має місце зростання. Якщо підприємство збільшує свою присутність на ринку, об'єм виробництва, чисельність працюючих і підвищує їх кваліфікацію, то можна вважати, що воно знаходиться в стані рівноваги.

Із зростанням і розвитком організації пов'язана проблема динамічної рівноваги. Відповідь на питання, який вид рівноваги — статичний або динамічний, залежить від зв'язків, що розглядаються, і рівня аналізу. Підприємство знаходиться в статичній рівновазі, якщо його структура з часом не змінюється (мал. 2.2).

 

Мал. 2.2. Статична рівновага виробничої організації [1, 83]

 

При динамічній рівновазі структура організації змінюється (мал. 2.3).

 

Мал. 2.3. Область динамічного розвитку організації [1, 83]

 

Хай якась система знаходиться в якомусь стані, дозволяючому їй виконувати певні функції. Він відповідає зовнішнім умовам, в яких працює система. Можна побудувати графік зміни результатів функціонування даної системи за певний відрізок часу, а потім його екстраполювати (суцільна лінія і її пунктирне продовження). Таке положення може бути охарактеризовано як статична рівновага. Як відомо, хвиляста зростання схильна до насичення. Тому стан статичної рівноваги для підприємства ринкової економіки зміняється деякою рівноважною траєкторією розвитку системи (мал. 2.3). В цьому випадку зростання і розвиток нами зв'язується з динамічною рівновагою, тобто із зміною структури.

Припустимо, що умови раптом змінилися. Новим умовам відповідає і новий нормальний стан, тобто одну рівноважну траєкторію S1 змінює інша рівноважна траєкторія S2. Бажано перевести систему в цей новий стан. Для цього потрібна інформація, по-перше, про новий стан і, по-друге, про те, як може бути здійснений перехід системи в цей стан.

Важливим аспектом рівноваги, пов'язаним з виживанням, є стійкість.

Системи функціонують, як правило, в умовах безперервних дій зовнішнього середовища. До них додаються і всілякі внутрішні «недоліки». Тому досягнення складною системою певного стану рівноваги і перебування в цьому стані протягом тривалих проміжків часу — це швидше виключення, ніж правило, це межа, до якої частіше за все вдається лише наблизитися. І навіть наближення до цієї межі вимагає від системи багато якостей, які в комплексі можна визначити як стійкість системи. Таким чином, стійкість — це здатність системи функціонувати в станах, близьких до рівноваги, в умовах постійних зовнішніх і внутрішніх збурюючих дій. Ясно, що стійкість є обов'язковою властивістю кібернетичних систем, оскільки рівновага розуміється в широкому значенні і по суті стикається з цілеспрямованістю.

Поняття стійкості відноситься і до структури, і до функцій системи. При цьому стійкість структури первинна по відношенню до стійкості функціонування.

На основі всього сказаного можна зробити ряд висновків, характеризуючих механізм дії закону самозбереження. По-перше, самозбереження є виживання системи через підтримку її цілісності, стану жвавої рівноваги і стійкості, економного використання ресурсного потенціалу. По-друге, самозбереження безпосередньо пов'язано з пристосовуванням системи як до внутрішніх, так і до зовнішніх змін. По-третє, необхідними умовами самозбереження виступає зростання і розвиток організації.

2.4 Закон єдності аналізу і синтезу

 

Закон єдності аналізу і синтезу полягає в том, що процеси розділення, спеціалізації, диференціація і т.п., з одного боку, доповнюються протилежними процесами — з'єднання, кооперації, інтеграції і т.п., з іншою.

Облік вимог закону, що розглядається, необхідний на всіх етапах розвитку організацій живої і неживої природи, соціальних систем.

Ціль аналізу систем — більш повне пізнання закономірностей їх функціонування при існуючій, заданій структурі. В основі аналізу як способу пізнання лежить така ознака систем, як подільність.

Подільність систем, або їх декомпозиція на елементи — найпростіші частини, очевидна. Кажучи про декомпозицію, важливо мати на увазі той факт, що існує, як правило, більше одного способу розчленовування будь-якої системи. Так, для соціальних організацій економіст, соціолог, психолог знайдуть свої способи декомпозиції, виходячи із специфічних цілей дослідження. У будь-якому випадку використовування аналітичного методу пов'язано з таким поняттям, як «структура організації». Знаючи, що елементами організаційної структури соціальної системи є структура трудових ресурсів, інформаційна структура, функціональна структура, структура формальної і неформальної організації, можна говорити про аналіз даної системи з точок зору вже певних теорій структур. Причому декомпозиція необов'язково повинна бути реальною, вона може бути і концептуальною.

Отже, система — це таке ціле, яке не можна розділити на незалежні частини, оскільки коли система розчленована, вона втрачає свої істотні властивості. Із даної причини — і це головне — система є ціле, яке не можна зрозуміти за допомогою аналізу. Щоб зрозуміти цю поведінку і властивість системи, потрібен не аналіз, а інший метод.

Подібно тому, як аналіз, або розчленовування на частини, був ключовим методом для століття машин, ключовим моментом системного мислення є синтез.

Синтез — це процес об'єднання в єдине ціле частин, властивостей, відносин, виділених за допомогою аналізу. Задача синтезу — спроектувати, побудувати таку структуру системи, при якій найкращим чином будуть реалізовані задані нею функції. Стадія синтезу відноситься до активної системостворюючої діяльності людини, будь-то конструювання технічних систем або розробка оптимальних ієрархічних структур управління соціально-економічними процесами.

Вивчення окремих методологічних і методичних аспектів аналізу і синтезу як самостійних способів пізнання приводить до думки про обмежений характер кожного з них по окремості. Дійсно: якщо ми використовуємо аналітичний метод, то розчленовуємо ціле як продукт синтезу, що відбувся в будь-якій з попередніх аналізу моментів часу; якщо здійснюємо синтез, то маємо як матеріал окремі частини. Саме тому аналіз та синтез треба розглядати разом.

 

2.5 Закон онтогенезу

 

Закон онтогенезу зумовлює, що кожна організація проходить в своєму розвитку наступні фази життєвого циклу: становлення, розквіт, згасання.

Онтогенез — термін, введений німецьким біологом Э. Геккелем і характеризуючий сукупність перетворень, що зазнають організми від зародження до кінця життя. Як і у випадку з гомеостазом, цей термін запозичений організаційною наукою з біології для опису процесів, протікаючих в організаційних системах. Аналогія між біологічним онтогенезом і розвитком соціальних організацій вельми умовна, і головним чином тому, що в біології домінує образ одного життєвого циклу, якщо йдеться про людину, тварину або рослину. В суспільстві, що постійно обновляється, одне народжується, інше процвітає, а третє вмирає — але система продовжує жити. Тим важливіше встановити загальне і різне в життєвому циклі організацій — біологічних, технічних і соціальних.

Онтогенез — індивідуальний розвиток організму, сукупність перетворень, що зазнають організми від зародження до кінця життя.

Біологічна наука поки не дає вичерпних відповідей на питання, які рушійні сили такого складного процесу.

Закон онтогенезу вдається поки застосувати тільки до явищ життя з погляду біологічних і соціальних наук. Річ у тому, що він припускає повторення форм шляхом розмноження — умова, до цих пір спостережувана майже виключно в області життєвих процесів. Але, як справедливо відзначає А.А. Богданов, історія «мертвих» речей ще дуже мало відома, а звичка дивитися на них як на «неорганізовані» ще дуже сильно затримує організаційну науку.

 

2.6 Закон композиції

 

Закон композиції відображає необхідність узгодження цілей організації: вони повинні бути направлені на підтримку основної цілі більш загального характеру.

Своє відношення до проблем реалізації цього закону Г. Эмерсон [5, 75] виразив таким чином: «Якби могли об'єднати всі цілі і ідеали, надихаючі організацію зверху донизу, зібрати їх таким образом, щоб всі вони діяли в одному і тому ж напрямі, то результати вийшли б колосальні. Але оскільки на ділі всі вони тягнуть в різні боки, рівнодіюча часто виявляється дуже слабою, а іноді і просто негативною». З цього слідує, що в цілеспрямованих системах є:

а)проблема визначення загальної цілі;

б)проблема багатьох цілей;

в)проблема узгодження багатьох цілей.

Слід зазначити, що в явному і безперечному значенні поняття цілі застосовано тільки до соціальних систем. Технічні системи є цілеспрямованими лише постільки, оскільки їх призначення і оптимальний режим функціонування визначено і закладено в них людиною. Навпаки, біологічні системи мають як би внутрішню ціль свого розвитку.

При всіх відмінностях в характері цілей технічних, біологічних і соціальних систем з повною упевненістю можна говорити про закон композиції як про загальний закон для організаційних систем будь-якої природи.

Проте є і такі системи, цілі яких або невідомі, або не існують взагалі. В таких умовах використовування цілеспрямованого підходу виглядає штучним.

Дія закону композиції розповсюджується на системи, які можна назвати цілеспрямованими. Цілеспрямованій системі небайдуже, в якому стані вона знаходиться. Серед всіх можливих станів існують менш переважні, більш переважні, нарешті, найпереважніші. Система так чи інакше прагне деякої доцільної поведінки, яка припускає досягнення найпереважнішого стану.

Як вже наголошувалося, цілі технічних систем цілком і повністю визначаються людиною. Цілі біологічних систем можна сформулювати як цілі збереження (виживання) вигляду. Вона (ціль) забезпечується реалізацією двох основних підцілей — самозбереження і продовження роду. Цілі соціальних систем трансформувалися залежно від тих організаційних концепцій, які послідовно визначали корпорацію як машину, як організм і як систему. Цільовою функцією організацій-машин є обслуговування їх творців, забезпечення їх адекватною віддачею на вкладені час і гроші. Тому головною, якщо не єдиною, ціллю подібних організацій є прибуток.

За наявності ієрархії систем їх цілі можуть бути також ієрархічно є впорядкований (мал. 2.4). Цілі систем високого рівня називатимемо цілями вищого рівня, цілі систем низького рівня — відповідно цілями низького рівня.

 

 

 

 

Мал. 2.4. Просте дерево цілей [1, 90]

 

 

Особливість ієрархічної побудови цілей в організації полягає в том, що, по-перше, цілі більш високого рівня завжди носять більш широкий характер і мають більш довгостроковий часовий інтервал досягнення. По-друге, цілі більш низького рівня виступають свого роду засобами для досягнення цілей більш високого рівня.

Як бачимо, ієрархія цілей в організації грає дуже важливу роль, оскільки вона встановлює структуру організації і забезпечує орієнтацію діяльності всіх структурних елементів організації на досягнення цілей верхнього рівня. Якщо ієрархія цілей побудована правильно, то кожний підрозділ, досягаючи своїх цілей, вносить необхідний внесок в діяльність організації по досягненню нею цілей організації в цілому.

 

2.7 Закон пропорційності

 

Закон пропорційності відображає необхідність певного співвідношення між частинами цілого, а також їх співрозмірність, відповідність або залежність. Таким чином, закон пропорційності проявляє себе, в широкому значенні, сукупністю своїх значень. В той же час повинно бути ясно, що для вирішення конкретних організаційних проблем можливе використовування одного із значень слова «пропорційність». Це може бути або співвідношення, або співрозмірність, або відповідність, або залежність. Так, останнє з названих вище значень відображає такі відносини між частинами цілого, при яких зміна одній з них спричиняє за собою зміну іншій в стільки ж разів, причому пряма пропорційність означає, що із збільшенням однієї величини інша теж збільшується. Зворотна пропорційність означає зменшення однієї величини при збільшенні іншій.

При використовуванні слова «пропорційність» в значенні «співвідношення» маються на увазі певні кількісні співвідношення між частинами цілого. Дотримання певних співвідношень дозволяє говорити про відповідність, правильні пропорції і відповідність між ними.

Закон пропорційності почав проявляти себе задовго до його усвідомлення і теоретичного обґрунтовування. В наявній формі він знайшов віддзеркалення в архітектурі, яку називають кам'яним літописом історії.

Закон пропорційності достатньо явно виявляється в співвідношенні галузей виробництва як необхідна умова рівноваги всієї господарської системи, її цілісності. В сільському господарстві недолік або надлишок добрив на гектар ріллі знижує її врожайність, а недолік калієвих добрив не можна компенсувати надлишком фосфорних або азотних. Кожна річ вимагає у виробництві своїх пропорцій — таке коротке виведення з цих міркувань.

Пропорційність між підсистемами управління і виробництва і їх взаємодія відображаються в співвідносності управляючої і керованої частин організації. Суть її полягає в забезпеченні взаємної відповідності між суб'єктом і об'єктом управління. Зростання і ускладнення об'єкту управління (підсистеми виробництва) веде до зростання суб'єкта (управляючої підсистеми).

Якщо в результаті вдосконалення або раціоналізації управлінського апарату вдасться досягти позитивної динаміки вказаних вище кількісних і якісних показників, то відбудеться позитивний зсув в організації системи управління і буде підвищена її ефективність.

Закон пропорційності в управлінні зачіпає не тільки область взаємодії між суб'єктом і об'єктом управління. Дуже актуально в даний час дотримання правильного співвідношення між колегіальністю і єдиноначальністю, організацією і самоорганізацією, що складає одну з найважливіших задач управління. Від її правильного рішення багато в чому залежить ефективність і дієвість управління.

Добиваючись реалізації закону пропорційності в управлінні виробництвом, необхідно мати на увазі, що будь-яка організаційна діяльність не є самоціллю. Тому, визначаючи місце і роль закону пропорційності, слід орієнтуватися в першу чергу на основний закон організації. Досягнення пропорційності як би забезпечує саму можливість отримання синергетичного ефекту.

 

ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ

 

3.1 Сутність і зміст принципів організації

 

В попередньому розділі нами встановлено, що пізнання законів організації дозволяє не тільки розкрити загальні і істотні зв'язки в системі організаційних відносин і тим самим проникнути в світ загальних організаційних форм буття речей, матеріальних і духовних утворень, але і встановити механізми (порядок) їх дії і можливості використовування. Саме з останнього твердження виникає та організаційна обумовленість, яка існує між законами і принципами. Принцип є не що інше, як початкове положення, правило дії, що витікає із закону. Принципи організації — це загальні правила (положення) формування (самоформування) систем в природі і суспільстві, забезпечуючи їх впорядкованість і доцільність функціонування.

Все різноманіття принципів організації можна класифікувати по ряду ознак (мал. 3.1).

Принципи і закони по суті справи відображають один і той же фрагмент дійсності, але відображають його в різній формі: закон — у вигляді образу (позитивного знання), принцип — у вигляді певної вимоги (регулятивної норми). Відмінність принципу від закону полягає і в тім, що він може бути сформульований на основі не одного, а декількох законів, а також тієї або іншої загальної форми буття, тієї або іншої властивості матеріальних і ідеальних утворень. Так, наприклад, принцип історизму, відображає в своїх вимогах ряд загальних законів, а також рух як загальну форму буття (атрибут) матерії.

По ступеню обґрунтованості виділяють наукові і буденні принципи. До наукових відносяться принципи, які можуть бути сформульовані на основі пізнання законів і закономірностей організації і містять в собі певні вимоги до мислячого суб'єкта, орієнтуючі його на пізнавальну діяльність. До буденних відносяться в основному ті правила і дії, які сформульовані людиною на основі власного сприйняття дійсності, традиції і інтуїції. Вони майже всі без виключення суб'єктивні і не нести достатньої наукової обґрунтованості.

 

 

Мал. 3.1. Класифікація принципів організації [1]

По ступеню універсалізації принципи організації можна розділити на універсальні (загальні), специфічні (особливі) і ситуаційні. До універсальних відносяться принципи, що відображають правила формування найрізноманітніших систем в природі і суспільстві; до специфічних — діючі в окремих сферах природної і людської дійсності; до ситуаційних — лише ті, які характерні для конкретних ситуацій.

За способом реалізації можна виділити принципи, реалізовані природою без якої-небудь участі людини; при взаємодії природи і людини і лише з участю людини. Останні можуть бути здійснені за допомогою індивідуальної, колективної і сукупної суспільної діяльності.

За масштабом дії принципи організації можна умовно розділити на діючі тільки в окремих елементах системи, на рівні працівника підприємства (принцип індивідуальної роботи); між елементами системи усередині підприємства (принцип корелятивного зв'язку суб'єкта і об'єкту управління, принцип зворотного зв'язку); між системами (між підприємствами, галузями народного господарства).

На підставі представленої класифікації можна об'єднати принципи організації в єдину систему, внаслідок чого визначається їх чітка ієрархічна структура: за призначенням, рівню, широті і масштабам використовування, а також характеру взаємообумовленості. Виникає єдиний ланцюг базових, доповнюючих, початкових і похідних принципів. Один базовий принцип звичайно пов'язаний з декількома доповнюючими, а від одного початкового принципу утворюється декількох похідних. Послідовність взаємообумовленості по типу початковий — похідний шикується через всю систему принципів організації: найзагальніші принципи (універсальні) є початковою базою для приватних, ті, у свою чергу, є початковими для ще більш приватних і т.д. Підставу ієрархічної структури принципів організації утворюють універсальні принципи, що використовуються в масштабах природи і суспільства. Вони є початковими для формування специфічних і ситуаційних.

В рамках загальної системи принципів організації можна виділити окремі підсистеми по основних сферах їх функціонування, наприклад, природа, суспільство, які підрозділяються на підсистеми другого рівня. Ті, у свою чергу, — на підсистеми третього рівня і т.д. Кожна підсистема, на якому б рівні загальної системи принципів вона не знаходилася, повинна функціонувати як єдине ціле, включати різні класифікаційні групи принципів і також вибудовувати ієрархічну структуру з своїми власними початковими і похідними, базовими і доповнюючими принципами.

До числа основних універсальних принципів організації, діючих в природі і суспільстві, дослідженому А.А. Богдановим, можна віднести принципи: ланцюгового зв'язку, інгресії, підбору (відбору), рухливої рівноваги, слабої ланки і ін. Всі ці принципи в тій чи іншій мірі відносяться до формуючих і регулюючих механізмів, що становлять суть процесів організації, або до механізмів підтримки стійкості і організованості форм цілісних утворень. Вказані принципи носять загальний характер, оскільки відносяться і до організуючої діяльності природи, і до організуючої діяльності людини. «Між стихійною організуючою роботою природи і свідомо планомірній — людей, немає принципової відмінності. Цей достатній доказ принципової однорідності організаційних функцій людини і природи: ідіот не може наслідувати творчості генія; риба — красномовства оратора; рак — польоту лебедя. Наслідування всюди обмежено рамками загальних властивостей, рамками однорідності. Не може бути наслідування там, де немає нічого загального. Але ще яскравіше і переконливіше виступає ця основна спільність там, де людина, не наслідуючи природі, виробляє такі ж організаційні пристосування, які потім знаходить в ній пізнання» [1, с. 75]. Так, скелет рухового апарату людини представляє систему різноманітних важелів, але важелі застосовувалися людиною для переміщення тягарів за тисячоліття до з'ясування цього анатомами, а блоки — за багато сотень років. Всмоктуючи і нагнітальні насоси з клапанами влаштовувалися задовго до розкриття цілком схожого з ними апарату серця. Так само і музичні інструменти з резонаторами і звучними перетинками винаходилися багато раніше, ніж була з'ясована будова і функції голосових органів тваринних [1, с. 75].

Розглянемо більш детально основні тектологічні принципи організації.

Принцип ланцюгового зв'язку свідчить, що всяке з'єднання комплексів відбувається через загальні ланки, створюючи ланцюговий зв'язок. Сукупність загальних, співпадаючих елементів між комплексами, що входять в ланцюговий зв'язок, утворює «зв'язок». «Ланцюговий зв'язок може необмежено розгортатися по самих різних напрямах і з постійно змінними єднальними елементами. Крапля води нагадує про море, море про небо, небо про його світила, про астрологію, потім про смерть людей, про загибель Всесвіту, про закон ентропії і т.д., без кінця, з іншою для кожного випадку основою зчеплення образів. Аналогічно розгортається буденний зв'язок людей в суспільстві: А і В з’єднують загальні смаки, В із C — загальні задачі, C з D — загальні нещастя і т.д.: ланцюг звивається, переплітається, сплутується з іншим ланцюгом, утворює клубок, охоплюючи мільйони людей, з яких величезну більшість не знають навіть про існування один одного» [1, с. 153].

Але для ланцюгового з'єднання двох комплексів потрібна така їх зміна, щоб в них вийшли загальні елементи, відповідні задачі, якій служить даний організаційний процес. Це досягається за рахунок так званих організуючих комплексів, які містять загальні елементи з організовуваними і «входять» між ними. Звідси і назва самого методу — інгресія, тобто «входження». Принцип інгресії якраз і полягає в тім, що утворення ланцюгового зв'язку здійснюється шляхом входження комплексів, що є посередником, між організовуваними.

Прикладом застосування принципів ланцюгового зв'язку і інгресії може служити складна система машин, організована в потокову лінію і працююча в єдиному ритмі. Потрібен довгий і складний ланцюг інгресії, щоб вода, що поступає на лопаті турбіни гідроелектростанції, виробляла електроенергію і приводила в рух верстати, електровози, освітлювальні прилади і т.п. «Інгрессія, — за твердженням А.А. Богданова, - є загальна форма ланцюгового зв'язку» [1, с. 161].

Принцип підбору (відбору) є фундаментальним принципом організації. Він стверджує, що «всяка подія, всяке твердження може розглядатися як збереження або множення одних активностей, зміцнення і посилення одних зв'язків, усунення, зменшення, ослаблення інших в тому або іншому комплексі, в тій або іншій системі» [2, с. 152].

Даний принцип зводить організаційні процеси до дилеми: збереження або знищення різних цілісних утворень. «Закономірне збереження або знищення — це є перша схема універсального регулюючого механізму» [1, с. 189], яким є підбір. «Універсальність даного принципу така, що вона застосовна до всякого комплексу і до всякої його частини, у всякий момент, бо це в сутності просто певна точка зору, з якою можна підходити до будь-якого факту» [1, с. 190].

Приклади використовування принципу підбору зустрічаються повсюдно: і в стихійній діяльності природи по природному відбору, виникаючому через боротьбу за існування, описаному в теорії Ч. Дарвіна, і в соціальній боротьбі за життя, відбиваній в доктрині Мальтуса, і в теорії Крукса про розвиток матерії. Людство в своїй практиці постійно використовує принцип підбору, виконуючи штучний підбір, проводячи селекцію тварин, рослин і т.п. В людській діяльності підбір пов'язаний з репрезентацією, тобто з свідомим узагальненням корисних властивостей, що найбільш часто зустрічаються в масі явищ, що розглядаються.

Принцип рухливий рівноваги тісно зв'язаний з тим, що організаційні форми ніколи не зберігаються в простому і чистому вигляді. «Збереження є всього лише результатом того, що кожна з виникаючих змін врівноважується тут же іншою, протилежною — воно і є рухлива рівновага змін» [1, с. 197]. Будь-який організм в процесі життя постійно затрачує, втрачає свої активності, віддаючи їх навколишньому середовищу у вигляді енергії, власних органів, що становить його речовини. Проте це не заважає йому протягом деякого часу залишатися практично таким самим, тобто зберігатися, одержуючи замість втраченого їжу і енергію із зовнішнього середовища. Це і є рухлива рівновага. Вона нескінченно поширена в природі.

Таким чином, принцип рухливий рівноваги полягає в тому, що всяке збереження форм повинне розглядатися як рухлива їх рівновага і всяка рухлива рівновага — як практична відносна рівність двох процесів: асиміляція — дезасиміляція.

Використовуючи принцип рухливої рівноваги, можна сформулювати нове розуміння принципу підбору, глибше характеризуючи і прогресивний розвиток комплексів, і їх відносний занепад. Його доцільно виразити терміном «прогресивний підбір: позитивний при зростанні суми активностей комплексу, тобто перевазі асиміляції над дезасиміляцією, і негативний при зменшенні суми активностей, тобто переважанні дезасиміляції» [1, c. 202].

Принцип слабої ланки витікає з тектологічного закону найменших, розглянутого. Тому, не зупиняючись на ньому детально, лише підкреслимо, що організаційна цілісність будь-якої системи визначається стійкістю її щодо слабої ланки. Керуючись цим принципом, можна вирішувати важливі задачі військової тактики, господарської, політичної діяльності. Визначення слабих ланок, «вузьких місць» і розробка ефективних заходів по їх усуненню представляють одну з найважливіших організаторських функцій керівництва на будь-якому рівні. Богданов вважав цей принцип принципом величезного життєвого і наукового значення.

Таким чином, розглянуті нами принципи організації є сукупністю початкових положень і правил, що відображають механізми формування, регулювання і збереження організованості різних форм оточуючої нас дійсності.