Колективні угоди: поняття та їх види

План:

1. Колективні угоди: поняття та їх види

2. Міжнародні стандарти колективних трудових прав та законодавство України (порівняльно-правовий аналіз)

3. Європейські стандарти колективних трудових прав”

Закон України «Про колективні договори та угоди» від 1 липня 1993 року ввів у правову сферу нове поняття — колективні угоди. У своїй суті колективна угода— це правовий акт, який регулює соціально-трудові відносини між підприємцями і працівниками на державному, галузевому та регіональному рівнях.

Мета укладення колективних угод — встановлення основних засад і загальних принципів регулювання трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і власників, які слугували б орієнтиром і були враховані при розробці та укладенні колективних договорів.

Незважаючи на значну схожість колективних договорів, і колективних угод, вони мають певні відмінності. По-перше, вони різняться сферою укладення: генеральні угоди укладаються на державному рівні, регіональні і галузеві на відповідних рівнях; колективні договори укладаються безпосередньо на підприємстві, в установі, організації. Крім того, право представляти інтереси працівників при укладенні генеральної угоди законом надане тільки профспілкам.

Сторонами колективних угод закон визначає об'єднання власників чи уповноважених ними осіб і об'єднання профспілок відповідного рівня.

На практиці інтереси власників на державному рівні представляє Кабінет Міністрів як уповноважена державою особа (оскільки зараз у державному секторі економіки зайнята переважна більшість найманих працівників) і діюча сьогодні Українська спілка промисловців та підприємців. Інтереси працівників, як уже говорилось, захищають професійні спілки, які об'єднались для проведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди.

Сторонами угоди на галузевому рівні є міністерства, відомства, інші об'єднання власників за галузевим принципом і галузеві об'єднання профспілок чи інші представницькі об'єднання працівників, наділені відповідними повноваженнями.

Угоди на регіональному рівні укладаються між місцевими органами державної влади і регіональними об'єднаннями власників (якщо вони мають такі повноваження) та регіональними об'єднаннями профспілок чи іншими органами, уповноваженими на те трудовими колективами.

Процесуальний порядок ведення переговорів і укладення колективної угоди майже такий, як і укладення колективного договору, що обумовлено їх сутнісною схожістю. Відмінність полягає в тому, що колективна угода не виноситься на обговорення і схвалення трудовими колективами; вони опосередковано, через своїх повноважних представників беруть участь у розробці і прийнятті колективної угоди.

Зміст і структура угоди визначаються сторонами, які її укладають. Вони включають рекомендації з питань нормування і оплати праці, організації праці, соціальних гарантій, сприяння зайнятості населення, охорони праці і забезпечення екологічної безпеки, захисту інтересів працівників в приватизаційному процесі, а також багатьох інших трудових і соціально-економічних питань.

2.Міжнародні стандарти колективних трудових прав та законодавство України (порівняльно-правовий аналіз)

Систему трудових прав складають індивідуальні й колективні трудові права. Ця система не є застиглим конгломератом прав, вона носить динамічний характер, здатна змінюватися та розширюватися. На її розвиток вплива-

ють об’єктивні чинники – рівень розвитку суспільства, його демократизації, ступінь входження у міжнародний та європейський правові простори. Крім закріплення прав і свобод людини у Конституції, законодавчих актах, утвердження прав і свобод здійснюється також шляхом приєднання до міжнародних договорів, їх ратифікації, участі у підготовці та прийнятті міжнародних документів з прав людини та іншими засобами. На розвиток системи трудових прав впливають міжнародні універсальні та європейські трудові стандарти, а також стандарти трудових прав, які містяться в актах інших регіональних об’єднань держав, дво- і багатосторонніх договорах, що укладаються державами безпосередньо. Закріплення у Трудовому кодексі колективних трудових прав у відповідності до міжнародних стандартів, положень про соціальне партнерство у сфері праці, в тому числі прав працівників (їх представників) на інформацію і консультації, на участь у визначенні умов праці, на участь в управлінні виробництвом і розподілі прибутків, права представників трудящих на захист і гарантії для них в організації та ін., сприятиме більш повному забезпеченню прав людини у сфері праці.

Наявність загальноправових засобів захисту прав і свобод не виключає необхідності виділення галузевого юридичного механізму трудових прав, визначення його специфіки. обґрунтовується формування нового самостійного інституту в системі трудового права – захисту трудових прав працівників, норми якого встановлюють основні права людини у сфері праці, гарантії, форми і засоби здійснення захисту трудових прав, контрольно-наглядовий механізм їх забезпечення, відповідальність за порушення.

аналізуються правові засоби захисту трудових прав працівників. Нарівні з відомими засобами захисту обґрунтовується доцільність закріплення таких засобів як індивідуальний захист (самозахист) і колективний захист. Законодавством про працю України передбачено окремі форми індивідуального захисту (самозахисту) працівниками своїх трудових прав, зокрема, право на охорону праці під час роботи на підприємстві, у вигляді відмови від дорученої роботи (ст.7 Закону України „Про охорону праці”), право на розірвання трудового договору за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (ч.3 ст.38 КЗпП), та ін. Втім, чинний КЗпП не містить спеціальної норми про право працівника на самозахист своїх трудових прав. Таке право слід надати працівникам у разі тривалої затримки заробітної плати, доручення роботи, не передбаченої трудовим договором, або роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоров’ю, порушення роботодавцем умов трудового договору тощо.

Підкреслюється важливе значення механізму колективного захисту трудових прав працівників. Працівник неспроможний один на один протистояти негативним соціальним явищам, а захист ним своїх прав навіть у судовому порядку не завжди досягає мети через тривалий розгляд спорів, труднощі

виконання судових рішень. Відповідно до законодавства про працю, національної практики і міжнародного досвіду правовими формами колективного захисту трудових прав працівників, на думку автора, слід вважати діяльність профспілок, однією з основних функцій яких є захисна, колективні переговори, колективні договори і угоди, вирішення колективних трудових спорів, включаючи реалізацію права на страйк.

3.„Європейські стандарти колективних трудових прав” присвячений дослідженню актів Ради Європи та Європейського Союзу, які встановлюють європейські трудові стандарти: Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), Європейської соціальної хартії (Турін, 18 жовтня 1961 р.), Європейської соціальної хартії (переглянутої) (Страсбург, 3 травня 1996 р.), Хартії Співтовариства про основні соціальні права трудящих (Страсбург, 9 грудня 1989 р.), Хартії основних прав Європейського Союзу (Брюссель, 7 грудня 2000 р.).

Підкреслюється значення Європейської соціальної хартії як універсального міжнародно-правового документу у сфері захисту соціально-економічних прав людини, який, закріплюючи усі права, що містяться в актах ООН, конвенціях і рекомендаціях МОП, певною мірою змінює їх з урахуванням регіональної специфіки, новітніх тенденцій у розвитку міжнародного та європейського трудового права.

Питання юридичного забезпечення колективних трудових прав досліджуються у нерозривному зв’язку із інституціалізацією соціальної політики Європейського Союзу, інституту прав людини як самостійного інституту права ЄС. Зокрема, відзначається, що соціальна політика співтовариства будувалася на договорах та інструментах, які випливають із них: вільне переміщення трудящих і громадян загалом; соціальне забезпечення трудящих -

мігрантів і європейських громадян, які переміщуються в ЄС; стимулювання рівності між працюючими чоловіками і жінками; поява мінімальних соціальних стандартів або стандартів, які забезпечують просту гармонізацію правил, зокрема з питань безпеки і гігієни праці; розвиток соціального діалогу та укладення двох європейських колективних угод про відпустку з догляду за дитиною та роботу неповний час.

Розглядаються основні принципи європейського трудового права, закріплені Хартією Співтовариства про основні соціальні права трудящих: рівне ставлення до чоловіків і жінок у сфері трудових відносин, свобода об’єднань і право соціальних партнерів вести переговори і укладати колективні договори та ін. Відзначається роль Хартії у становленні і розвитку спільної соціальної політики ЄС і утвердженні соціальних прав людини.

Аналізуються норми трудового права ЄС щодо соціального партнерства на європейському рівні (проведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, права трудящих на інформацію, консультації і участь в управлінні виробництвом). Укладення європейських колективних угод, створення європейських рад підприємств свідчить про розвиток трудових відносин, які носять наднаціональний характер. У дисертації формулюються конкретні пропозиції щодо гармонізації національного трудового законодавства з забезпечення колективних трудових прав до трудового законодавства ЄС.

Висновок: Вдосконалений механізм вирішення колективних трудових спорів дасть змогу узагальнити та кодифікувати певні складові питання трудового права. Національна служба посередництва і примирення також дотримується даних процедур і вносить корективи у свою діяльність враховуючи досвід європейських країн.