Характеристика кримінального процесу як діяльності

1.3.1. Поняття, мета і завд ання

 

У теорії кримінального процесу існують 2 підходи до його вивчення.

 

Перший підхід пов'язаний із розумінням кримінального процесу як сукупності кримінальних процесуальних (правових) відносин, що виникають, розвиваються і припиняються у часі досудового і судового проваджень, виконання судових рішень.

 

Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну діяльність із реалізації норм права.

 

Кримінальний процес - це діяльність сторони обвинувачення і суду із застосування, а сторони захисту, потерпілою та інших осіб із виконання і використання норм кримінальною процесуальною права.

 

Підхід до кримінального процесу як до діяльності переважає в теорії процесу. Причина цього вбачається у динамічності руху процесу, що не дає можливості

 

 

прослідкувати швидку і часту зміну об'єкта, суб'єкта і змісту кримінальних процесуальних відносин.

 

Як і будь-яку іншу людську діяльність, кримінальний процес характеризують такі категорії: мета, завдання, функції, учасники, засоби, спосіб, структура, форма, гарантії, строки, витрати.

 

Мета кримінального пронесу - це бажаний результат кримінального провадження. Оскільки процес є інструментом реалізації норм кримінального права, то його метою є справедливе вирішення питання про кримінальну відповідальність. Зазначена мета є загальною метою кримінального процесу, яку повинен реалізувати суд.

 

Завдання кримінального процесу сформульовані у ст. 2 КПК. Ними Є:

 

- захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень;

 

- охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження;

 

- забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

 

Виконання всіх цих завдань покладається на державні органи, які ведуть процес. При цьому суд не зобов'язаний виконувати перше із зазначених завдань.

 

1.3.2. Кримінальні процесуальні функції

 

Кримінальні процесуальні функції - це визначені законом основні напрями кримінальної процесуальної діяльності.

 

Вони "не співпадають один з одним і не поглинаються один одним. Ці напрями і є кримінально-процесуальними функціями"1.

 

До числа кримінальних процесуальних функцій належать: 1) функція обвинувачення (кримінального переслідування); 2) функція захисту; 3) функція правосуддя; 4) допоміжна функція. В основу цієї класифікації функцій покладаються об'єкт і обсяг окремих напрямів одномотивної кримінальної процесуальної діяльності.

 

Обвинувачення - це основний напрям кримінальної процесуальної діяльності, змістом якого є:

 

o викриття особи у вчиненні кримінального правопорушення;

 

o формулювання підозри у вчиненні кримінального правопорушення;

 

 

o порушення державного обвинувачення (затвердження прокурором обвинувального акту);

 

o підтримання державного обвинувачення перед судом. Обвинувачення є рушійною силою кримінального процесу. Відсутність у кримінальному процесі обвинувачення позбавляла б процес цілеспрямованості. Останній виглядав би як якесь загальне і безлике з'ясування обставин кримінальної справи (М.С. Строгович).

 

Вжиття до підозрюваних і обвинувачених заходів забезпечення кримінального провадження не є елементом обвинувачення. Останнє здійснюється у зв'язку із вчиненням особою кримінального правопорушення. Заходи забезпечення провадження вживають до учасників процесу (причому не лише щодо підозрюваних, обвинувачених) не за вчинення кримінального правопорушення, а за неналежну поведінку під час кримінального провадження. Саме тому не до кожного підозрюваного, обвинуваченого можна застосувати заходи забезпечення провадження. Хоча кожного підозрюваного, обвинуваченого можна вважати таким, що обвинувачується.

 

Функція захисту - це основний напрям кримінальної процесуальної діяльності, зміст якого утворюють:

 

o заперечення по суті підозри і обвинувачення в цілому; o заперечення окремих пунктів підозри і обвинувачення;

o заперечення кваліфікації кримінального правопорушення (злочину чи кримінального проступку);

 

o давання іншого тлумачення дій підзахисного, не заперечуючи обвинувачення;

 

o звернення уваги органів досудового розслідування, прокуратури і суду на обставини, що пом'якшують вину;

 

o наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

 

Функція правосуддя (юрисдикційна функція) - це основний напрям кримінальної процесуальної діяльності, пов'язаний із прийняттям у кримінальному провадженні остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільно небезпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

 

Функції обвинувачення і захисту від самого початку їх здійснення підпорядковуються функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту початку кримінального провадження. Будь-які рішення і дії слідчого і прокурора можуть бути оскаржені до суду. У такий спосіб забезпечується вільний доступ громадян до правосуддя.

 

 

Допоміжна функція - це напрям кримінальної процесуальної діяльності, зміст якого утворюють дії суб'єктів, не заінтересованих у кінцевих результатах кримінального провадження. Наприклад, засвідчення підписом відповідності записів у протоколі виконаним діям, ведення протоколу судового засідання тощо.

 

Ця функція є допоміжною щодо функції правосуддя.

 

Функції кримінального процесу завжди виконуються певними учасниками. Один учасник не може виконувати одночасно 2 і більше функцій.

 

 

1.3.3. Учасники, засоби і спосіб

 

Учасники кримінального процесу - це всі державні органи, посадові та приватні особи, які беруть участь у кримінальному провадженні. Вони будуть розглянуті ґрунтовно у темі 3 цього підручника.

 

Засобами кримінального процесу є сукупність всіх процесуальних дій і процесуальних рішень, призначених для вирішення його завдань.

 

Кримінальні процесуальні дії - це дії, врегульовані нормами кримінального процесуального права, що провадяться судом, сторонами, потерпілим та іншими суб'єктами в межах чинності кримінального процесуального закону, визначеної законом компетенції (статусу) та в часових межах кримінального провадження, результати яких мають самостійне юридичне значення.

 

Кримінальні процесуальні рішення - це рішення органів досудового розслідування, прокуратури і суду, що приймаються ними (і тільки ними) з будь-яких питань, котрі мають значення для кримінального провадження.

 

Спосіб кримінальної процесуальної діяльності - це прийом, що дозволяє виконати всі її завдання і досягти мети. У кожного із учасників кримінального процесу є своя мета. Якщо кримінальна процесуальна діяльність є цілісністю, то хтось із суб'єктів кримінального процесу повинен ставити її мету. Таким суб'єктом у кримінальному процесі є суд, який є тим "режисером", котрий здійснює його збирання і визначає зміст1. Суд немов би об'єднує дії всіх суб'єктів процесу, "кооперує"2 їх. Зробити він це може тільки шляхом правосуддя - особливого різновиду державної діяльності, що є способом кримінальної процесуальної діяльності.

 

1.3.4. Структура (стад ії)

 

Структура кримінального процесу - це спосіб зв'язків елементів процесу, що роблять його цілісним утворенням. Структура кримінального процесу:

 

o у статичному стані відображається в матеріалах закінченої кримінальної справи;

 

 

o у динамічному стані - це сукупність елементів діяльності. Структурними елементами кримінального процесу, що відображають його динаміку, є стадії.

 

Стадії кримінального процесу - це його відносно самостійні частини, кожна із яких має власні завдання, специфічне коло учасників і процесуальних засобів діяльності, проходить притаманні тільки для неї етапи і завершується прийняттям певного рішення, яким вона, як правило, трансформується у наступну стадію.

 

Ознаками стали її завдання, коло учасників, процесуальні засоби, етапи, кінцеві рішення. Діяльність у кожній стадії здійснюється на підставі загальних положень, притаманних тільки для неї.

 

Завдання стадії - не наперед визначений, запланований для виконання обсяг процесуальної діяльності, яку необхідно здійснити для досягнення мети кримінального процесу. Кожна стадія забезпечує виконання своїх завдань, що в кінцевому підсумку призводить до виконання завдань кримінального процесу, регламентованих ст. 2 КПК.

 

Другою ознакою, притаманною для будь-якої стадії і яка є підставою для виокремлення частини кримінальної процесуальної діяльності як самостійної стадії, є певне коло учасників. У кожній із стадій кримінального процесу беруть снасть суб'єкти, коло яких є особливим, хоча деякі з них беруть участь в кількох стадіях, перебуваючи в одному процесуальному статусі. Так, наприклад, права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. У такому статусі потерпілий перебуває протягом провадження, здійснюваного у всіх наступних стадіях процесу (підготовчого провадження, судового розгляду, апеляційного провадження тощо). У наступних за досудовим розслідуванням стадіях процесу цей учасник набуває додаткових прав. Так, у стадії судового розгляду у нього з'являється право висловлювати свою думку під час вирішення питання про призначення покарання обвинуваченому.

 

Індивідуалізує кожну стадію тільки коло (сукупність) учасників процесу, а іноді - й окремі із них. Так, статус обвинуваченого свідчить про те, що кримінальна справа перебуває у суді першої інстанції.

 

Третя ознака стадії - процесуальні засоби кримінальної процесуальної діяльності, що також є специфічними для кожної стадії. Найчастіше розмежування стадій провадиться на підставі аналізу засобів діяльності, що спрямовані на одержання нового знання, - пізнавальних засобів. Так, для стадії досудового розслідування притаманними є слідчі дії (допити, пред'явлення для впізнання, експертиза тощо). У стадії судового розгляду використовуються судові слідчі дії, що відрізняються певною специфікою їхнього змісту і умовами провадження (допит свідка - ст. 352 КПК; допит потерпілого - ст. 353 КПК; пред'явлення для впізнання - ст. 355 КПК та ін).

 

Етапи стадії - це відносно самостійні елементи стадії кримінального процесу, що відзначаються певною специфікою, а тому сприяють ідентифікації його стадій.

 

 

Кожна із стадій має притаманні тільки для неї етапи. Загальним для етапів всіх стадій є те, що вони, по-перше, відображають динаміку кримінального провадження всередині тієї чи іншої стадії; по-друге, завжди пов'язані із вирішенням певних завдань стадії. Завдання можуть бути вихідними, проміжними та кінцевими. Тому в більшості стадій, як правило, є 3 етапи -вихідний, проміжний і кінцевий, які можуть мати в різних стадіях різні назви. Так, наприклад, стадія судового розгляду складається із таких етапів: відкриття судового засідання, початок судового розгляду, судове слідство, судові дебати, останнє слово обвинуваченого, ухвалення вироку.

 

У кримінальному процесі кожна його стадія завершується прийняттям кінцевого рішення. Особливістю таких процесуальних рішень є те, що з їх прийняттям кожна попередня стадія трансформується в наступну стадію. Специфікою відзначаються лише стадії досудового розслідування і виконання судових рішень. Перша із них не має початкового рішення, яке б трансформувало попередню стадію в стадію досудового розслідування, оскільки такої (попередньої) стадії не існує. Крім того, наявність початкового рішення означала б можливість відбору заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, що заборонено чинним кримінальним процесуальним законом (ч. 1 ст. 214 КПК). Інша стадія - виконання судових рішень - не має кінцевого рішення, оскільки цієї стадією процес завершується, а тому немає потреби у прийнятті якогось рішення про продовження процесуальної діяльності.

 

За чинним кримінальним процесуальним законом кримінальне провадження проходить певну кількість стадій, що в своїй сукупності утворюють систему стадій кримінального процесу. Структуру цієї системи становлять стадії: досудове розслідування; підготовче провадження; судовий розгляд; провадження у суді апеляційної інстанції; провадження у суді касаційної інстанції; провадження у ВС; провадження за нововиявленими обставинами; виконання судових рішень.

 

Кримінальний процес не завжди проходить всі ці стадії. Він може завершитися на будь-якій із них за наявності певних підстав.

 

Провадження у кожній стад" кримінального процесу здійснюється із урахуванням прояву його засад. Але це не виключає наявності положень, що мають загальний характер для тієї чи іншої конкретної стадії процесу. Стосовно деяких стадій вони прямо передбачені в кримінальному процесуальному законі. Так, главою 28 КПК загальні положення встановлені для стадії судового розгляду. Для стадії досудового розслідування вони передбачені главою 19 КПК. Щодо всіх інших стадій кримінального процесу законодавець не виділив їхні загальні положення в окремі глави КПК. Однак це не означає, що таких положень не існує. Вони можуть бути виведені із норм того процесуального інституту, якими регламентується провадження у конкретній стадії процесу.

 

Загальні положення стадії кримінального процесу - це обумовлені засадами кримінального провадження правила, що виражають найважливіші типові властивості стадії процесу і визначають найбільш суттєві вимоги, що ставляться до порядку провадження процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, і виявляються протягом усього періоду її реалізації.

 

 

Зміст загальних положень кожної із стадій кримінального процесу викладений у відповідних темах.

 

1.3.5. Кримінальна процесуальна форма

 

Кримінальна процесуальна форма - це визначений законом порядок кримінальною провадження в цілому, порядок виконання окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних рішень.

 

Значення кримінальної процесуальної форми полягає в тому, що вона створює детально врегульований, юридично визначений, суворо обов'язковий режим кримінального провадження.

 

Порядок провадження є єдиним (уніфікованим), що відіграє роль гарантії дотримання прав суб'єктів процесу. Але в деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження.

 

Особливою (диференційованою) формою (порядком) характеризуються кримінальні провадження: на підставі угод (гл. 35 КПК); у формі приватного обвинувачення (гл. 36 КПК); щодо окремої категорії осіб (гл. 37 КПК); щодо неповнолітніх (гл. 38 КПК); щодо застосування ПЗМХ (гл. 39 КПК); яке містить державну таємницю (гл. 40 КПК); на території об'єктів, що належать Україні, але перебувають за її межами (гл. 41 КПК).

 

Формальності, передбачені кримінальним процесуальним законом, утворюють собою зміст процесуальної форми. Але за певних умов формальності можуть утворювати явище, що називають формалізмом. "Діяти формально" означає виконувати ту чи іншу дію, приймати те чи інше рішення без урахування обставин конкретного кримінального провадження, а також того становища, у якому перебуває на конкретний час провадження той чи інший його учасник.

 

З ухваленням КПК 2012 року рівень формалізму у кримінальному провадженні суттєво зменшений.

 

1.3.6. Кримінальні процесуальні г арантії

 

Кримінальні процесуальні гарантії - це визначені процесуальним законом засоби забезпечення ефективною функціонування кримінальною процесу.

 

Систему кримінальних процесуальних гарантій складають:

 

1) достатній ступінь урегульованості кримінальної процесуальної діяльності;

 

2) кримінальна процесуальна форма;

 

3) засади кримінального провадження;

 

 

4) процесуальний статус учасників кримінального процесу;

 

5) можливість застосування заходів забезпечення кримінального провадження (запобіжних та інших заходів);

 

6) судовий контроль;

 

7) прокурорський нагляд;

 

8) відомчий контроль;

 

9) обгрунтування процесуальних рішень і ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо);

 

10) право на оскарження дій і рішень органів і посадових осіб, які ведуть процес;

 

11) юридична відповідальність.

 

1.3.7. Кримінальні процесуальні строки

 

Кримінальні процесуальні строки - це проміжки часу, протягом яких суб'єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прийняти певні процесуальні рішення.

 

Строки відіграють у кримінальному процесі дисциплінуючу функцію. Вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття кримінальних правопорушень.

 

Правила обчислення процесуальних строків встановлені у ст. 115 КПК.

 

Процесуальні строки обчислюються годинами, днями і місяцями. Строки можуть визначатися і вказівкою на подію. Так, строк затримання розпочинається у момент настання події, якою є застосування сили або наказ уповноваженої особи, що змушує особу залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (ст. 209 КПК), а строк звернення слідчого, прокурора до суду у разі тимчасового вилучення документів з клопотанням про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом - з настанням події, тобто тимчасового вилучення документів (ч. 1 ст. 150 КПК) тощо.

 

У разі, коли початковий і кінцевий момент процесуального строку законом не визначений, посадові особи органів досудового розслідування, прокуратури і суду мають діяти у строки, котрі є найбільш адекватними процесуальній ситуації, що склалася у кримінальному провадженні, і забезпечують найшвидше і водночас найповніше використання учасниками провадження своїх прав. Такі строки називають "розумними".

 

Термін "розумні строки" вжито у ст. 6 ЄКПЛ. ВС визначено, що відповідно до тлумачення ЄСПЛ положень п. 1 ст. 6 ЄКПЛ тривалість кримінального провадження для цілей цієї статті розпочинається з моменту винесення постанови про притягнення

 

 

особи як обвинуваченого (за чинним КПК - повідомлення про підозру - авт.), затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи допиту її як підозрюваного (навіть допиту особи як свідка, якщо з протоколу допиту вбачається, що на момент допиту слідчий уже підозрював допитуваного у причетності до конкретного злочину) залежно від того, яка з указаних подій сталася раніше, і закінчується винесенням остаточного рішення у кримінальній справі.

 

При цьому період розгляду кримінальної справи не поділяється на стадії досудового слідства та судового розгляду й аналізується з точки зору його розумності в цілому'.

 

Обставинами, що визнаються ЄСПЛ як момент висунення обвинувачення, є: арешт особи С'Вемхофф проти Німеччини" (1968), офіційне повідомлення про намір здійснення стосовно неї кримінальною переслідування ("Ноймайстер проти Австрії" (1968), початок досудовою слідства проти конкретної особи чи арешт банківських рахунків конкретної особи ("Рінгайзен проти Австрії" (1971).

 

ЄСПЛ встановив, що особа, викликана як свідок у кримінальній справі, але фактично підозрювана у вчиненні злочину (зокрема, їй було поставлені запитання під час допиту, що можуть бути використані проти неї як обвинувальні) користується гарантіями ст. 6 ЄКПЛ ("Сервес проти Франції" (1997).

 

Прокурор як особа, яка здійснює функцію нагляду за законністю досудового розслідування у формі процесуального керівництва, має право встановлювати певні строки у конкретному кримінальному провадженні у межах граничних (максимальних) строків, визначених КПК. Крім прокурора, правом встановлювати процесуальні строки під час досудового розслідування наділений також слідчий суддя. Законом (ч. 2 ст. 114 КПК) для прокурора і суду встановлено обов'язок у разі зменшення ними граничних строків визначати такі строки провадження, щоб вони були достатніми для вчинення представниками сторін процесуальних дій, а представниками сторони обвинувачення і суду - ще й прийняття процесуальних рішень, і водночас, не були такими, що обмежують реалізацію представниками сторони захисту їхніх прав та законних інтересів.

 

Результати процесуальної діяльності, здійсненої поза межами процесуального строку є юридично нікчемними, а тому не можуть використовуватися як підстава для провадження процесуальних дій, а також для обгрунтування процесуальних рішень. Так, слідчі дії не можна провадити після закінчення строків досудового розслідування (ч. 8 ст. 223 КПК).

 

У ст. 116 КПК сформульовано процесуальну презумпцію, згідно з якою процесуальний строк не вважається пропущеним, якщо відповідний документ вчасно, тобто до закінчення граничного строку передано на пошту або уповноваженій посадовій особі. Останньою є та, котра вправі вирішити питання, поставлене у скарзі чи іншому поданому документі, або вчинити дії із належного її спрямування (наприклад, суддя місцевого суду у зв'язку із надходженням апеляції повинен надіслати її разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції (ч. 1 ст. 397 КПК).

 

 

Додержання процесуальних строків є важливим у аспекті забезпечення прав учасників кримінального провадження. Закінчення строків у деяких випадках може свідчити про втрату окремих прав, наприклад, на ініціювання апеляційного перегляду судового рішення (ст. 395 КПК).

 

Строки кримінального провадження щодо певної категорії осіб можуть бути скорочені порівняно із строками провадження щодо інших категорій осіб. Так, кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої особи повинно бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово (ч. 4 ст. 28 КПК).

 

На посиленні контролю за своєчасним розглядом судових справ, особливо за тими, у яких підсудні утримуються під вартою, наголошено і у п. 2 ППВС від 1 квітня 1994 року № 3 "Про строки розгляду судами України кримінальних і цивільних справ" (Із змінами, внесеними згідно з ППВС від 3 грудня 1997 року № 12)1. Цією постановою суддям рекомендовано ретельно проводити підготовку справ до судового розгляду, зважаючи на те, що упущення і недбалість на цій стадії призводять не тільки до тяганини при розгляді справ, а й до порушень прав учасників судового розгляду та постановления незаконних і необгрунтованих рішень (абз. 2 п. 4).

 

Недотримання розумних строків слідчим, прокурором під час досудового розслідування може бути оскаржено в порядку, встановленому ст. 308 КПК.

 

Пропущений із поважних причин строк повинен бути поновлений за клопотанням заінтересованої особи ухвалою слідчого судді, суду (ст. 117 КПК). Поважними причинами пропуску строку можуть бути визнані тяжка хвороба, відрядження, стихійне лихо, незаконне позбавлення свободи та інші обставини, внаслідок яких особа не мала реальної змоги вчасно подати скаргу чи інший документ. Заінтересованими особами є як учасник кримінального провадження, так і особа, яка не е його учасником, котрі сподіваються на вигідне для себе чи осіб, яких вони представляють, рішення, що буде прийнято чи уже прийнято за результатами кримінального провадження.

 

Клопотання про поновлення строку під час досудового провадження може бути подано як слідчому чи прокурору, так і слідчому судді. Висновок про те, чи було пропущено строк з поважних причин, вправі зробити лише слідчий суддя у прийнятій ним ухвалі. Ухвала слідчого судді про поновлення чи відмову у поновленні процесуального строку оскарженню під час досудового розслідування не підлягає, але заперечення проти неї можуть бути подані під час підготовчого провадження у суді (ч. 3 ст. 309 КПК).

 

У деяких випадках вчасне подання скарги на процесуальне рішення зупиняє чи припиняє його виконання. Однак, якщо скарга на це рішення подана з порушенням граничного чи іншого "розумного" строку, то заявлення клопотання про його відновлення не зупиняє і не припиняє виконання оскаржуваного рішення.

 

У судових провадженнях питання про поновлення пропущеного строку вирішує суд, який здійснює відповідне провадження.

 

 

1.3.8. Кримінальні процесуальні витрати

 

Кримінальні процесуальні витрати - це усі витрати, що були зроблені у зв'язку з кримінальним провадженням.

 

Кримінальне провадження потребує значних матеріальних витрат. Більшу частину з них (утримання органів, що ведуть процес; тримання осіб під вартою; провадження судової експертизи за зверненням слідчого, прокурора та ухвалою слідчого судді чи суду) держава бере на себе. Відшкодування іншої частини витрат здійснюється особами, щодо яких постановлено обвинувальний вирок.

 

Згідно зі ст. 118 КПК процесуальні витрати складаються з витрат на правову допомогу; витрат, пов'язаних із прибуттям до місця досудового розслідування або судового провадження; витрат, пов'язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів; витрат, пов'язаних із зберіганням і пересиланням речей і документів.

 

Витрати, пов'язані з передачею засудженого в Україні іноземця для подальшого відбування покарання до держави його громадянства, крім тих, що виникли на території України, покриває держава, громадянином якої є засуджена особа. Витрати, пов'язані з переданням засудженого в іноземній державі громадянина України, здійснюються органом, що виконує перевезення, за рахунок державного бюджету України (ст. 613 КПК). Відшкодування процесуальних витрат є однією із умов передачі осіб, засуджених судом України, для відбування покарання до іншої держави, а також прийняття громадянина України, засудженого іноземним судом, для відбування покарання в Україні (п. 6 ч. 1 ст. 606 КПК).

 

До процесуальних витрат не включаються: середній заробіток за місцем роботи, що зберігається за свідком, потерпілим, перекладачем, експертом, незаінтересованими особами (понятими), спеціалістом за весь час, витрачений ними у зв'язку із явкою за викликом органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду; суми, що виплачуються експерту, спеціалісту і перекладачеві за виконання ними обов'язків у цих органах в порядку виконання ними службового завдання.

 

Процесуальні витрати покладаються на обвинуваченого (засудженого) у разі постановлення обвинувального вироку. У разі прийняття судом рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності судові витрати з неї не стягуються.

 

Рекомендація ВС щодо необхідності у разі звільнення особи від кримінальної відповідальності вирішення судом питання про відшкодування судових (процесуальних) витрат (п. 20 ППВС від 23 грудня 2005 року № 12 "Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності") має загальний характер і не означає, що ці витрати мають бути покладені саме на засудженого, оскільки обвинувального вироку у цьому разі не постановляють. Суд, звільняючи особу від кримінальної відповідальності, повинен

 

 

вирішити це питання, поклавши процесуальні витрати на державу. У випадку, якщо особу звільнено від оплати витрат на правову допомогу, компенсація цих витрат здійснюється не нею, а за рахунок державного бюджету.

 

У разі ухвалення обвинувального вироку суд стягує з обвинуваченого на користь потерпілого всі здійснені ним документально підтверджені процесуальні витрати. За відсутності у обвинуваченого коштів, достатніх для відшкодування зазначених витрат, вони компенсуються потерпілому за рахунок державного бюджету України у випадках та в порядку, передбаченому ст. 1177 ЦК.

 

У кримінальному провадженні щодо неповнолітнього суд може покласти процесуальні витрати на батьків, опікунів або піклувальників.

 

Ухвалення судом обвинувального вироку із звільненням від покарання не є підставою для звільнення засудженого від відшкодування процесуальних витрат на користь держави.

 

У разі засудження у одному кримінальному провадженні кількох осіб процесуальні витрати підлягають стягненню у частковому порядку з урахуванням вини, ступеня відповідальності і майнового стану кожного з них.

 

У разі неприбуття до суду без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття спеціаліста на нього судом покладаються всі витрати, пов'язані з оголошенням перерви у судовому засіданні (ст. 72 КПК).

 

Вищестоящий суд під час перегляду судових рішень в апеляційному і касаційному порядку, за нововиявленими обставинами або ВС вправі змінити рішення чи постановити нове. Якщо новим рішенням вищестоящий суд виключає епізоди обвинувачення або виправдовує окремих осіб, то процесуальні витрати, пов'язані із збиранням і зберіганням предметів і документів, приймаються на рахунок держави.

 

Вирішуючи питання про розподіл процесуальних витрат у справах приватного обвинувачення, суд перевіряє, чи не об'єднані у одному кримінальному провадженні зустрічні приватні обвинувачення.

 

Суд за клопотанням осіб має право визначити грошовий розмір процесуальних витрат, які повинні були їм компенсовані. Розмір процесуальних витрат є обставиною, що підлягає доказуванню у кримінальному провадженні (п. 3 ч. 1 ст. 91 КПК). Причому обов'язок доказування даних щодо розміру процесуальних витрат закон покладає на сторону, що їх надає (ч. 2 ст. 92 КПК). Ухвалити остаточне рішення щодо розміру процесуальних витрат має право лише суд.

 

Учасники кримінального провадження мають право звернутися до суду із клопотанням щодо визначення розміру процесуальних витрат. Суд вправі вимагати від цих учасників надання документів на підтвердження розміру таких витрат.

 

 

Визначенню розміру процесуальних витрат сприяє вимога, адресована слідчому і прокуророві (п. 8 ч. 2 ст. 291 КПК) щодо необхідності зазначити їхній розмір у обвинувальному акті.

 

Суд вирішує питання щодо процесуальних витрат у вироку суду або ухвалою. Отже, питання щодо процесуальних витрат суд вирішує у рішенні, що є кінцевим у конкретному кримінальному провадженні. Постановляючи вирок чи ухвалу, суд повинен вирішити, на кого мають бути покладені процесуальні витрати і в якому обсязі (п. 13 ч. 1 ст. 368 КПК). Рішення щодо процесуальних витрат викладається у резолютивній частині вироку суду першої інстанції (п. 1 ч. 4 ст. 374 КПК). Рішення про розподіл процесуальних витрат викладається в ухвалі суду апеляційної інстанції (п. 3 ч. 1 ст. 419 КПК) і в ухвалі суду касаційної інстанції (п. 3 ч. 1 ст. 442 КПК).

 

1.3.9. Фіксування

 

Перебіг кримінального провадження фіксується на 2 різновидах носіїв: паперових - протокол і додатки до нього та журнал судового засідання; носій інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії.

 

Законодавець значно розширив межі застосування технічних засобів фіксування кримінального провадження, приділивши значну увагу регламентації відповідних питань у КПК 2012 року. Так, у разі заявлення клопотання учасниками процесуальної дії застосування технічних засобів фіксування провадження є обов'язковим. А незастосування технічних засобів у випадках, якщо воно є обов'язковим, тягне недійсність відповідної процесуальної дії та отриманих внаслідок її вчинення результатів, за винятком випадків, якщо сторони не заперечують проти визнання такої дії та результатів її здійснення чинними.

 

По завершенні досудового розслідування складається реєстр його матеріалів, де зазначаються найважливіші віхи провадження: номер та найменування процесуальної дії, проведеної під час досудового розслідування, а також час її проведення; реквізити процесуальних рішень, прийнятих під час досудового розслідування; вид заходу забезпечення кримінального провадження, дату і строк його застосування. Реєстр матеріалів досудового розслідування з обвинувальним актом направляється до суду.

 

Перебіг досудового розслідування фіксується також у ЄРЛР, що становить собою створену за допомогою автоматизованої системи електронну базу даних, відповідно до якої здійснюється збирання, зберігання, захист, облік, пошук, узагальнення певних даних, які використовуються для формування звітності, а також надання інформації про відомості, внесені до цього реєстру.

 

До ЄРЛР вносять відомості про: час та дату надходження заяви, повідомлення про кримінальне правопорушення або виявлення з іншого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; прізвище, ім'я, по батькові (найменування) потерпілого або заявника; інше джерело, з якого виявлені обставини,

 

 

що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених потерпілим, заявником чи виявлених з іншого джерела; попередню правову кваліфікацію кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону про кримінальну відповідальність та інші дані, перелік яких містить п. 2.1 Положення про порядок ведення Єдиного реєстру досудових розслідувань, затв. наказом Генерального прокурора України від 17 серпня 2012 року № 69.

 

1.3.10. Процесуальні рішення

 

Процесуальні рішення можуть підбивати підсумки певного обсягу процесуальної діяльності (рішення про закриття кримінального провадження) або бути підставою для здійснення процесуальних дій (рішення про проведення обшуку).

 

Процесуальні рішення вправі ухвалювати учасники кримінального провадження, наділені владними повноваженнями (зі сторони обвинувачення і суду).

 

Судові рішення приймаються у формі ухвали або вироку, а рішення прокурора, слідчого - у формі постанови. Підсумкові рішення прокурора за результатами розслідування можуть мати форму обвинувального акту або клопотання до суду про застосування до особи ПЗМХ чи ПЗВХ, а також клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

 

Вимоги щодо структури і змісту процесуальних рішень викладені у ст. 110 КПК.

 

1.3.11. Повідомлення

 

Повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, за допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідомляє певному учаснику кримінального провадження про лату, час та місце проведення відповідної процесуальної дії або про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію. Повідомлення учасників кримінального провадження з приводу вчинення процесуальних дій здійснюється у випадку, якщо участь цих осіб у таких діях не є обов'язковою.

 

Гасники кримінального провадження мають право на інформування про процесуальні дії та рішення. Якщо учасника процесу інформують про те, що буде проведена процесуальна дія, у якій його участь є обов'язковою, то повідомлення має бути здійснено завчасно із зазначенням часу, місця проведення дії та поясненнями щодо того, як до цього місця можна дістатися.

 

Зміст повідомлення регламентований у ст. 112 КПК.

 

 

Цивільний позов

 

Кримінальний процес в Україні сполучений з цивільним, оскільки в межах кримінального провадження можливе заявления і розгляд цивільного позову за умови, що шкода заподіяна у результаті вчинення кримінального правопорушення. Правила заявления, розгляду і вирішення цивільного позову встановлені ст.ст. 127-129 КПК.

 

Особа, яка не пред'явила позов у кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду у межах кримінального провадження, вправі пред'явити його в порядку цивільного судочинства. Згідно з ч. 2 ст. 265 ЦК якщо суд залишив без розгляду позов, пред'явлений у кримінальному процесі, час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до позовної давності.