Державна політика в галузі охорони праці

ЗАКОН УКРАЇНИ

ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ

(Із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 15 травня 1996 року № 196/96-ВР,

Від 30 червня 1999 року № 783-ХІV, від 21 листопада 2002 року № 229-14

(Законом України від 21 листопада 2002 року № 229-IV цей Закон викладено у новій редакції), від 25 листопада 2003 року № 1331-М, від 27 листопада 2003 року № 1344-IV)

Цей Закон визначає основні положення щодо реалі­зації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на на­лежні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Визначення понять і термінів

Охорона праці — це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та за­собів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

Роботодавець — власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалеж­но від форм власності, виду діяльності, господарю­вання, і фізична особа, яка використовує найману працю.

Працівник — особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов'язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).

Стаття 2. Сфера дії Закону

Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства вико­ристовують найману працю, та на всіх працюючих.

Стаття 3. Законодавство про охорону праці

Законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втра­ту працездатності" та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів. Якщо міжнародним договором, згода на обов'яз­ковість якого надана Верховною Радою України, вста­новлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодав­ством України про охорону праці, застосовуються нор­ми міжнародного договору.

Стаття 4.

Державна політика в галузі охорони праці

Державнаполітика в галузі охорони праці визна­чається відповідно до Конституції України Верховною Радою України і спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещас­ним випадкам та професійним захворюванням. Державна політика в галузі охорони праці базуєть­ся на принципах: — пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

— підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за ста­ном виробництв, технологій та продукції, а також спри­яння підприємствам у створенні безпечних та не­шкідливих умов праці;

— комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших на­прямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

— соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від не­щасних випадків на виробництві та професійних за­хворювань;

— встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяль­ності незалежно від форм власності та видів діяль­ності;

— адаптації трудових процесів до можливостей пра­цівника з урахуванням його здоров'я та психологічно­го стану;

— використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не су­перечить законодавству;

— інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації пра­цівників з питань охорони праці;

— забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та пра­цівниками (їх представниками), між усіма соціальни­ми групами під час прийняття рішень з охорони праці

на місцевому та державному рівнях;

— використання світового досвіду організації робо­ти щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.