Процесуальне положення обвинуваченого

Джерела

Поняття «джерело права» розглядається у двох значеннях, як джерело, з яких норма черпає свій зміст, чи ту форму, в якій чинна правова норма виражена. Залежно від цього говорять про джерела права у матеріальному, ідеологічному і формальному (юридичному) змісті. Матеріальні джерела права — це суспільні відносини, соціальні інтереси і потреби, що виражаються у соціально обґрунтованих домаганнях на нормативно-правове їх закріплення. Ідеологічні джерела — це уявлення про право у свідомості людей. Зовні вони можуть виявлятися в існуючих наукових положеннях, концепціях, авторських проектах законів і т.п. Формальні (юридичні) джерела права — це акти компетентних державних органів, що встановлюють або санкціонують норми права; зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконавця.

Формальні (юридичні) джерела права в теорії права набули визначення ще як форма права. Юридична наука розрізняє зовнішню та внутрішню форми права як спосіб організації права. Під внутрішньою розуміється структура права, система елементів (нормативні приписи, інститути, галузі). Під зовнішньою — комплекс джерел, що формально закріплюють правові явища, які дозволяють адресатам правових встановлень ознайомитися з їхнім реальним змістом та користуватися ними (нормативно-правовий акт; нормативно-правовий договір; правовий прецедент; правовий звичай; правова доктрина; релігійно- иравова норма).

Основними джерелами кримінально-процесуального права України виступають нормативно-правові акти — прийняті уповноваженими державними органами у межах їхньої компетенції офіційні письмові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, мають загальний чи локальний характер та застосовуються неодноразово.

Нормативні акти знаходяться між собою в суворій ієрархічній співпідпорядкованості, від якої залежить юридична чинність того або іншого документа. Найважливіше значення серед них (як джерел права) має закон (у тому числі Основний ~ Конституція країни). Вітчизняними процесуалістами з усієї системи нормативно-правових актів джерелом кримінально-процесуального права у формальному значенні, як

правило, визнається кримінально-процесуальний закон, який більшістю вважається єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Конституція України (ст. 19 ч. 2, п.п. 1,14 ч. 1 ст. 92) вказує на те, що кримінально-процесуальна діяльність може регламентуватися лише правовими актами рівня не нижче закону (тобто Конституцією, самими законами, міжнародними договорами — відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p., рішеннями Конституційного Суду України — відповідно до ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 p.).

Закони, що визначають порядок провадження у кримінальних справах, можна поділити на три групи:

— Конституція України, де закріплені принципи судового провадження, які мають особливе політичне та юридичне значення;

— Кримінально-процесуальний кодекс України (далі КПК), який прийнятий 28 грудня 1960 р. та введений у дію з квітня 1961 р. — кодифікований акт, в якому зібрані воєдино та приведені в систему приписи кримінально-процесуального права;

— інші закони, які видані у відповідності до Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу.

До джерел кримінально-процесуального права слід віднести також рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішенням Конституційного Суду України від 16.11.2001 р. у справі про вільний вибір захисника була сформульована нова норма права, яка передбачила право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, та визнається таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 1 ст. 44 КПК, яким обмежується право на вільний вибір підозрюваним, обвинуваченим та підсудним, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Згідно зі ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, у зв'язку з чим правоохоронні й судові органи можуть безпосередньо застосовувати норми, які містяться в міжнародних договорах, ратифікованих Україною у встановленому порядку.

Якщо міжнародним договором України, що набув чинності у встановленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906).

Україною укладені міжнародні договори в галузі кримінального судочинства за такими напрямами: а) з питань розробки міжнародних мінімальних стандартних правил функціонування правосуддя і поводження з особами, які беруть у ньому участь (наприклад, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 p., Міжнародний пакт про громадські та політичні права 1966 p., Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. та ін.); б) з питань гармонізації національного кримінального права, а також криміналізації (де- криміналізації) міжнародним співтовариством певних суспільно небезпечних дій і визначення їх як міжнародних злочинів або злочинів міжнародного характеру (див., наприклад, Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників 1979 p., Конвенцію про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. і 1996 p., Женевську конвенцію про боротьбу з підробкою грошових знаків 1929 р. та ін.)»; в) з питань обміну інформацією і досвідом роботи компетентних органів щодо запобігання, припинення і розкриття злочинів; г) з питань зносин з органами іноземних держав у зв'язку з провадженням у кримінальних справах (надання правової допомоги в розслідуванні, судовому розгляді кримінальних справ; передача/прийняття кримінального переслідування (кримінальних справ); видача (екстрадиція) правопорушників; захист прав та інтересів власних громадян в іноземній державі, виконання іноземного вироку та інших судових рішень у кримінальних оправах; передача засуджених осіб; передача нагляду за засудженими, звільненими від відбування покарання з випробуванням або достроково звільненими особами).

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. передбачає, що суди застосовують при розгляді справ зазначену Конвенцію і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У зв'язку з відсутністю спеціальної вказівки в законі, норми чинного КПК не мають пріоритету перед нормами інших законів України, які регламентують кримінально-процесуальну діяльність.

У сучасній Україні правовий звичай як джерело права майже не застосовується. У галузі кримінально-процесуального права ознаки правового звичаю збереглися в окремих обрядових елементах судочинства, наприклад, у зовнішніх атрибутах судового засідання — обов'язку присутніх у залі судового засідання вставати при входженні в зал судового засідання та виходу з нього членів складу суду, що розглядає кримінальну справу.

4. Кри мінально-процесуальні акти, їх види.

У теорії кримінального процесу під процесуальними актами розуміються як окремі процесуальні дії, так і процесуальні документи, що складаються під час провадження у справі.

Процесуальною дією є свідомий, вольовий акт суб'єкта кримінального процесу, який є засобом реалізації його прав і обов'язків. Процесуальні дії можуть вчиняти як особи, які ведуть кримінальний процес (у провадженні яких знаходиться кримінальна справа), так і інші суб'єкти кримінального процесу (наприклад, потерпілий, подаючи клопотання у кримінальній справі).

Процесуальні дії можуть бути класифіковані за правовим значенням (обов'язкові та факультативні), за суб'єктами здійснення, за фактичним змістом (активні або пасивні), за характером (владні або невладні), за стадіями тощо.

Кожна з процесуальних дій має бути належним чином оформлена. Для владних процесуальних дій передбачено їх протоколювання (у протоколі слідчої дії, іншої процесуальної дії, у протоколі судового засідання), а також фіксація за допомогою додаткових засобів (звукозапису, відеозапису, кінозйомки).

Однією з вимог кримінально-процесуальної форми є письмове закріплення усіх процесуальних дій та прийнятих процесуальних рішень у певних процесуальних документах.

Всі процесуальні акти-документи поділяються на два види: протоколи (інформаційно-посвідчувальні акти) та процесуальні рішення (акти владно-розпорядчого характеру).

Протоколи процесуальних дій посвідчують факт проведення, зміст та результати певних процесуальних дій, наприклад, слідчих дій. Протоколи слідчих та судових дій розглядаються законом як одне з джерел доказів у кримінальному процесі (ч. 2 ст. 65 КПК).

Процесуальні рішення є правозастосовними актами, пов'язаними з вирішенням правових питань, що виникають у процесі провадження у справі та містять владні приписи щодо вчинення певних правових дій.

6. Поняття кримінального процесу. Стадії кримінального процесу.

«Процес» (лат. „processus ") - просування вперед.

Поняття "кримінальний процес" вживають у декількох значеннях.

Кримінальний процес як специфічний вид діяльності - це врегульована кримінально-процесуальним законом діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду за участю інших фізичних і юридичних осіб, спрямована на перевірку й вирішення заяв (повідомлень) про злочини, розкриття та розслідування злочинів, викриття осіб, які їх вчинили, здійснення правосуддя в кримінальних справах, а також на вирішення питань, пов'язаних із виконанням судових рішень.

Кримінальний процес як галузь права (кримінально-процесуальне право) - це одна з галузей права України, сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду, а також інших фізичних і юридичних осіб, які залучаються до сфери кримінального судочинства, під час провадження в кримінальних справах.

Кримінальний процес як галузь науки — це галузь правової науки, предметом дослідження якої є кримінально-процесуальне право, практика його застосування, а метою - вироблення рекомендацій щодо вдосконалення законодавства та практики діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду.

Кримінальний процес як навчальна дисципліна - це дисципліна, яку вивчають у вищих навчальних закладах юридичного профілю, предметом якої є кримінально-процесуальне законодавство, практика його застосування, а також наука кримінального процесу.

Кримінальний процес - це врегульована нормами кримінально - процесуального права діяльність органів дізнання слідчого, прокурора, судді і суду по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних та недопущенню покарання невинних, а також система правовідносин, що виникає у перебігу цієї діяльності, вказаних органів один з одним, а також громадянами, посадовими особами, у установами, підприємствами, громадськими об'єднаннями й трудовими колективами, які залучаються до сфери кримінально-процесуальної діяльності.

Стадії кримінального процесу — це взаємопов'язані та самостійні частини (етапи) кримінально-процесуальної діяльності, кожна з яких характеризується певними особливостями кримінально-процесуальної форми: безпосередніми завданнями; колом органів і осіб (суб'єктів кримінального процесу), що беруть у них участь і мають у зв'язку з цим відповідні процесуальні права і обов'язки; процесуальною процедурою (порядком процесуальної діяльності); та відділені одна від одної підсумковими для конкретної стадії процесуальними рішеннями.

Розмежування стадій кримінального процесу проводиться за такими ключовими ознаками кримінально-процесуальної форми:

1. безпосередні завдання кожної стадії (при цьому більшість стадій виконують перевірку дотримання вимог кримінально- процесуального законодавства на попередній стадії);

2. особливості реалізації принципів кримінального процесу;

3. коло суб'єктів, що здійснюють у конкретній стадії кримінально- процесуальну діяльність та мають відповідні процесуальні права і обов'язки;

4. певні часові межі провадження у стадії;

5. процесуальна процедура, властива провадженню в конкретній стадії;

6. коло процесуальних засобів, що можуть використовуватися в конкретній стадії;

7. підсумкове процесуальне рішення, яким закінчується провадження у конкретній стадії і кримінальна справа переходить у наступну або повертається на попередню стадію кримінального процесу, чи судочинство провадженням закінчується.

Про виділення стадій як окремих етапів кримінально-процесуальної діяльності згадується в ч. 2 ст. 25, ч. 4 ст. 44, ч. 4 ст. 46, ч. 1 ст. 165-2, ст. 234, ст. 235 КПК України.

Традиційно в літературі виділяються такі стадії кримінального процесу:

8. порушення кримінальної справи;

9. досудового розслідування (дізнання та досудового слідства);

10. попереднього розгляду справи суддею (раніше — віддання обвинуваченого до суду);

11. судового розгляду;

12. апеляційного провадження;

13. виконання вироку, постанови, ухвали суду;

14. касаційного провадження;

15. виключного провадження.

Разом з тим, слід звернути увагу на існування суперечностей між кримінально-процесуальним законом і законодавством України про судоустрій, що позначається на системі кримінального процесу України. Так, апеляційні суди областей можуть діяти не лише як суди апеляційної, але й як суди першої інстанції. Їхні вироки, постанови або ухвали, прийняті по першій інстанції не можуть переглядатися в порядку апеляційного провадження, оскільки до цього часу відповідна судова ланка для такого апеляційного провадження (за ЗУ «Про судоустрій та статус суддів України» це має бути Апеляційний суд України) в Україні не створена. Тому вироки, постанови та ухвали апеляційних судів областей, прийняті по першій інстанції, у випадку їх оскарження переглядаються в касаційному порядку Верховним Судом України. У зв'язку з цим, традиційна система стадій кримінального процесу не відповідає дійсному стану кримінально-процесуального закону, а тому висловлена пропозиція (Т.В. Лукашкіна) виділяти такі стадії: порушення кримінальної справи; дізнання і досудове слідство (досудове розслідування); попередній розгляд справи суддею; судовий розгляд; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що не набрали законної сили (у формі апеляційного та касаційного провадження); виконання вироку, ухвали, постанови; перевірка вироків, постанов і ухвал суду, що набрали законної сили (у формі касаційного провадження), виключне провадження.

7. Поняття, система принципів кримінального процесу.

Кримінальний процес, як і державна правозастосовна діяльність в інших галузях права, ґрунтується на системі певних принципів (від нім. prinzip, франц. principe, лат. principium — засада, основа) — загальнообов'язкових вихідних нормативно-юридичних положень, що відрізняються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю та визначають зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності поводження і діяльності учасників регулульованих відносин. А тому важливим є встановлення кола принципів кримінального процесу та змісту кожного з них. Ознаками принципів кримінального процесу є: 1) це найбільш значущі, загальні вихідні положення й ідеї, що мають фундаментальне значення для кримінального процесу, що визначають його цілеспрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій і інститутів; 2) вони виражають у даній державі правові і політичні ідеї, що стосуються завдань, способів формування і здійснення правосуддя в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) вони повинні діяти в усіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в центральній його стадії — стадії судового розгляду; 5) порушення якого-небудь з них тягне незаконність процесуальних рішень і дій та обов'язкове їхнє скасування (М.М. Михеєнко).

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечують однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання й інших форм правового впливу (інформаційного, психологічного тощо). Дія принципів права не обмежується тільки через правову систему або механізм правового регулювання, вони, крім того, безпосередньо впливають на виникнення і стабільне існування конкретних правовідносин, природних прав людини.

У кримінальному процесі знаходять своє закріплення принципи різного рівня узагальненості: загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, справедливість, рівність людей перед законом і судом); міжгалузеві — принципи, які характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів); галузеві принципи — принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, що стосується кримінального процесу, то це презумпція невинуватості обвинувачуваного, публічність, свобода від самовикриття, викриття членів родини і близьких родичів та ін.).

Поділ принципів кримінального процесу на конституційні й інші можливий тільки з позиції умовності, що вказує винятково тільки на їхнє джерело, місце їхнього нормативного закріплення.

8. Поняття, значення принципів публічності і гласності в кримінальному процесі.

Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами — це конституційно-правове положення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим (джерела принципу: Пункт 7 ч- 3 ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.

У кримінальному процесі цей загальноправовий принцип виявляється через такі положення:

- ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу до судового розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов'язково мають бути учасники судового процесу (сторони). Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК). Ґрунтовно регламентується і порядок оповіщення учасників процесу про день перегляду судового рішення. Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заінтересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розмішуючи оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);

- розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим — всі особи, які досягли 16 років, мають право бути присутніми під час слухання справ. Особи, які не досягли нього віку, також мають право бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК);

- хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами і висвітлюватися в засобах масової інформації. Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винятки з цього принципу) принцип гласності не виключається, бо: у залі судового засідання присутні потерпілий, свідки, прокурор, захисники та інші учасники судового розгляду; слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судочинства; вирок суду проголошується публічно.

Винятки з цього принципу пов'язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, який провадять обов'язково: якщо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці; з ініціативи суду або за клопотанням учасників: - у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку; у справах про статеві злочини; її інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі; у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист.

Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в Інтересах якого судовий розгляд оголошено закритий, має право Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (п. 9 ст. 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини").

Тісно пов’язаним з принципом гласності є принцип публічності кримінального процесу.

Принцип публічності — це правове положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою прав та обов'язків здійснити а офіційному порядку незалежно від позиції будь-яких суб'єктів всі процесуальні дії у кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.

Принцип публічності кримінального процесу проявляється:

1) як вимога закону до державних органів, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави (ex officio);

2) як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань та уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій і громадських організацій, окремих громадян;

3) заінтересовані громадяни та організації мають право звертатися до уповноважених державних органів за захистом своїх прав та законних інтересів, що охороняються законом, а останні зобов'язані вжити заходи щодо захисту їхніх прав та законних інтересів.

Зміст принципу публічності визначають такі правові положення:

1) обов'язки: органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання; цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасників процесу; органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльність протягом певного строку; державних органів, що ведуть процес, за наявності відповідних підстав надати певний статус тим чи іншим його учасникам; органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпечення прав всіх учасників кримінального процесу; цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);

2) заборони: на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею провадження у кримінальній справі у випадках, якщо у них з'являються інші, окрім інтересів справи (загальносуспільних), інтереси (статті 54-60 КПК); домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

Винятки із принципу публічності визначаються положеннями принципу диспозитивності.

9. Поняття, значення принципу всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи.

Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (ст. 370 КПК).

Реалізація цього принципу сприяє втіленню ідеї верховенства прав громадянина над будь-якими рішеннями і діями повноважних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності шляхом законодавчого регулювання їх активності з урахуванням законних інтересів учасників процесу. Такий підхід у кінцевому підсумку забезпечує достовірність результату відповідних досліджень у кримінальній справі.

Всебічність дослідження обставин справи означає, по-перше, висунення і дослідження всіх реально можливих версій щодо характеру події, що має ознаки злочину, винуватості особи; по-друге, однаково ретельне встановлення і перевірку як обставин, що викривають, так і тих, що виправдовують обвинуваченого, а також обставин, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Повнота дослідження справи означає встановлення всього кола фактичних обставин, що можуть суттєво вплинути на рішення у справі; використання такої сукупності доказів, яка обґрунтовує зроблені висновки як такі, що не залишають місця сумнівам.

Об’єктивність означає пізнання органами, що ведуть процес, обставин справи, у точній відповідності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 22 КПК зобов’язує прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Хоча суд у ч. 1 ст. 22 КПК не названий серед суб’єктів, на яких покладається всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи, інші норми КПК вимагають від нього дотримання цього принципу під загрозою скасування вироку вищестоящим судом (статті 281, 323, 367, 370 та ін.).

Як виняток з принципу є такий порядок, коли за певних умов у стадії судового розгляду справи відповідно до ст. 299 КПК досліджуються лише деякі докази або вони не досліджуються взагалі (ч. 2 ст. 253 КПК).

Закон забезпечує дотримання принципу відповідними категоричними вимогами не тільки стосовно фактичної його дії у ході судочинства, а навіть щодо створення умов для можливості перешкодити всебічному, повному і об’єктивному розгляду кримінальної справи (ч. 1 ст. 370 КПК).

За наявності обставин, що викликають сумнів в об’єктивності судді, народного засідателя, прокурора, слідчого, дізнавача, ці особи підлягають відводу (статті 54, 55, 58, 60 КПК).

Пленум Верховного Суду України у постанові від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» дає роз’яснення змісту порушень, що перешкодили чи могли перешкодити суду всебічно, повно і об’єктивно розглянути справу.

10. Поняття, форми реалізації принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист.

Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права на захист — це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення.

Право на захист — це гарантована Конституцією та іншими законами України можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного захитатися від кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.

Чистини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України "Про міліцію"; статті 9, 12, 21 Закону України "Про попереднє ув'язнення".

Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист полягає у такому:

• забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують;

• забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання чи відмовитися від цього, подавати докази, виступати з останнім словом тощо);

• забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура);

• забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якщо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з інших об'єктивних причин не може запросити захисники, то участь захисника у справі забезпечується за рахунок держави.

Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавець приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України "Про міліцію" доповнено такими положеннями: у разі заявлення затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника; про заявлення вимоги про залучення захисника або про відмову від залучення захисника у протоколі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріплюється підписом затриманої або заарештованої особи; особам при затриманні або арешті працівники міліції: повідомляють підстави та мотиви такого затримання або арешту; роз'яснюють право оскаржувати їх у суді; надають усно роз'яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника та одночасно удрукованому вигляді — роз'яснення статей 28. 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих, встановлених законами, утому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника; забезпечують можливість з моменту затримання або арешту захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку.

11. Кримінально – процесуальні відносини. Структура.

Кримінально-процесуальна діяльність суб'єктів кримінального процесу здійснюється у формі правовідносин, оскільки є правовою за своїм характером.

Кримінально-процесуальними відносинами є врегульовані нормами кримінально-процесуального права суспільні відносини, що виникають між учасниками кримінально-процесуальної діяльності, які мають процесуальні права та виконують процесуальні обов'язки.

Кримінально-процесуальні відносини мають певні галузеві особливості:

— виникають у зв'язку з порушенням, розслідуванням, судовим розглядом та вирішенням кримінальних справ;

— мають коло специфічних суб'єктів правовідносин, які беруть участь лише у кримінально-процесуальних відносинах: орган дізнання, слідчий, підозрюваний, обвинувачений тощо, які мають процесуальні права і обов'язки;

— одним із суб'єктів правовідносин є державний орган або посадова особа (процесуальний орган), уповноважені кримінально-процесуальним законом на ведення кримінального процесу;

— мають владний характер, оскільки один із суб'єктів правовідносин щодо іншого наділений владними повноваженнями, зокрема щодо застосування заходів процесуального примусу;

— мають тісний зв'язок із кримінально-правовими.

Кримінально-процесуальні, як і будь-які інші правовідносини складаються з трьох елементів: об'єкта, суб'єктів та змісту правовідносин, які характеризуються певними особливостями. Об'єктом кримінально- процесуальних відносин, як правило, виступає поведінка суб'єктів кримінального процесу. Суб'єктами кримінально-процесуальних відносин можуть бути лише передбачені кримінально-процесуальними нормами особи. Зміст кримінально-процесуальних відносин слід розглядати в двох аспектах: формальний (юридичний) зміст правовідносин — встановлені кримінально-процесуальним законом права і обов'язки суб'єктів правовідносин, а також фактичний зміст — конкретні процесуальні дії, що вчинюються суб'єктами кримінально-процесуальних відносин. Розмежування змісту правовідносин на фактичний та юридичний елементи, відповідно до якого під фактичним змістом правовідносин розуміються реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. До юридичного змісту включається традиційне його визначення як сукупності прав і обов'язків їхніх учасників (М.С. Строгович), як можлива їхня поведінка (П.С. Елькінд).

12. Поняття, класифікація суб'єктів кримінального процесу.

Чинний КПК України чітко не визначає поняття і не проводить класифікацію суб'єктів кримінального провадження.

Згідно з теорією кримінального процесу суб'єкти кримінального провадження - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальне провадження або залучаються до нього, вступають між собою процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки.

Суб'єкти кримінально-процесуального права мають наступні ознаки:

1) їх участь у справі передбачено кримінальне-процесуальним законом;

2) вони є суб'єктами певних процесуальних прав і обов'язків;

3) діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав і обов'язків;

4) вступають у процесуальні правовідносини.

Учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації — в наукових, педагогічних і правотворчих цілях.

Спочатку наведемо класифікацію В.В.Назарова, який вважає, що суб’єктів кримінального провадження можна розрізняти залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження.:

1) у силу необхідності захищати свої права і законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач та ін.); 2) в силу своїх посадових обов’язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя (слідчий, прокурор, суддя та ін.); 3) за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник та ін.); 4) притягаються до участі у провадженні у примусовому порядку (обвинувачуваний, підозрюваний, підсудний).

Однак найбільш широковживаною є класифікація залежно від інтересу, що його має той чи інший суб'єкт у кримінальній справі. За цією підставою всіх учасників поділяють на чотири групи.

1. Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес (представляють державні інтереси). До них належать: суд, суддя, прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання.

2. Суб'єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі. Це підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач.

3. Суб’єкти, які захищають або представляють інтереси інших осіб. До цієї групи належать: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

4. Інші суб'єкти (особи, які не мають інтересу у кримінальній справі): заявник про злочин; особа, яка дає пояснення слідчим органам, прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної установи; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого; поняті; поручителі; педагог; лікар та ін.

14. Суд як суб'єкт кримінального процесу.

Суд — єдиний суб’єкт кримінального процесу, на який покладається функція розгляду кримінальної справи (ч. 7 ст. 161 КПК). Тільки суду належить право визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати її кримінальному покаранню (ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 15 КПК), прийняти рішення про обмеження конституційних прав і свобод осіб, що беруть участь у досудових стадіях кримінального процесу (статті 29, 30 і 31 Конституції України, статті 106, 165-2, 165-3, 177, 178, 187, 187-1, 190, 205 КПК), а також здійснювати судовий контроль за законністю процесуальних рішень і процесуальних дій слідчого, особи, що провадить дізнання, і прокурора на досудових стадіях кримінального процесу (статті 99-1, 110, 234, 236–2368 КПК).

Суд є єдиним органом, який здійснює в державі судову владу.

У Законі України «Про судоустрій та статус суддів» наголошується: «Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства». Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 ст. 124 Конституції України). Правосуддя у кримінальному процесі — це особливий вид державної діяльності, що полягає у розгляді і вирішенні різних соціальних конфліктів, пов’язаних зі злочином.

У кримінальному судочинстві суд — це активний його суб’єкт.

Тому не можна вважати суд виключно арбітром у кримінальному процесі. Коли суд здійснює правосуддя, він реалізує суддівську дискрецію, або суддівський розсуд. Суддівський розсуд — це передбачена юридичними нормами правозастосовна діяльність суду, яка здійснюється у процесуальній формі та встановлених кримінально-процесуальним законодавством межах, повинна бути мотивованою та полягає у виборі варіантів вирішення у кримінальному судочинстві правових питань, що виникають. У кримінальному процесі України суд не має права, розглядаючи кримінальну справу по суті, збирати докази. Але відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства він має широкі повноваження для того, щоб впливати на сторони, які беруть участь у кримінальному судочинстві з метою повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи. Щоб ця мета була досягнута, законодавець надає суду право з урахуванням думки учасників судового розгляду своєю постановою визначити обсяг та порядок доказів, які будуть досліджуватися у судовому засіданні (частини 1 та 2 ст. 29-9 КПК). Заборона суду збирати докази у кримінальній справі за власною ініціативою не позбавляє його права самостійно досліджувати докази, на які спираються сторони. Думка сторін відносно досліджених доказів для суду не є обов’язковою. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК). Якщо суд вважає за потрібне перевірити або уточнити фактичні дані, що були одержані у ході судового слідства, він за власною ініціативою виносить судове доручення, яким доручає органу, що проводив розслідування, виконати певні слідчі дії, спрямовані на перевірку доказової інформації, отриманої у судовому засіданні (ч. 3 ст. 3151 КПК). Хоча суд досліджує тільки ті докази, на які спираються сторони, однак його вирок повинен бути законним, обґрунтованим та справедливим. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті у судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК). Таким чином, суд, відправляючи правосуддя з кримінальних справ, у повному обсязі використовує суддівську дискрецію (суддівський розсуд), коли обирає порядок дослідження доказів, вирішує питання щодо клопотання учасників судового розгляду, досліджує та оцінює докази, виносить вирок. Тому суд у кримінальному процесі України є активним суб’єктом кримінального судочинства.

Правосуддя по кримінальних справах може здійснюватися як судом колегіально, так і суддею одноособово. Відповідно до ст. 17 КПК кримінальні справи в суді першої інстанції розглядаються суддею одноособово. Однак справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо про такий розгляд заявив клопотання підсудний. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Розгляд справ в апеляційному і касаційному поряду здійснюється судами у складі трьох суддів. Розгляд справ у виключному порядку здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суддів.

Судді незалежні і підкоряються тільки закону. При здійсненні правосуддя судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18 КПК). Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України (ч. 1 ст. 126 Конституції України).

У кримінальному процесі як суди першої інстанції, які розглядають справу по суті, виступають районні та прирівняні до них суди. Апеляційні суди діють як суди першої інстанції у справах про злочини проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 109–114 КК України, справи про злочини, за вчинення яких передбачене покарання у вигляді довічного позбавлення волі. По інших справах апеляційні суди розглядають апеляційні скарги і подання на рішення судів першої інстанції. Касаційною інстанцією в Україні є Верховний Суд України.

15. Прокурор в кримінальному судочинстві. Процесуальне положення прокурора в досудових і судових стадіях.

Правоохоронна і ті правозабезпечувальна діяльність прокурора під час розслідування злочинів обумовлені конституційними функціями прокуратури України (ст. 121 Конституції України), особливо наглядом прокуратури за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

При здійсненні своїх владно-розпорядчих повноважень у порядку нагляду за додержанням законів органами, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, прокурор фактично стає керівником розслідування.

Свої повноваження у кримінальному судочинстві прокурор здійснює незалежно від будь-яких органів і службових осіб, купуючись, лише законом, вказівками Генерального прокурора України, своєю правосвідомістю та внутрішнім переконанням. Обов'язок прокурора своєчасно вживати передбачені законом заходи щодо усунення будь-яких порушень закону, від кого б ці порушення не виходили, поширюються на усі стадії кримінального судочинства та на всіх суб'єктів. Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, є обов'язковими для виконання усіма підприємствами, установами, організаціями, службовими особами і громадянами.

Процесуальний статус прокурора під час проведення досудового розслідування.

Кримінально-процесуальний кодекс України наділяє прокурора під час досудового розслідування широкими повноваженнями, більшість із яких має владно-розпорядчий характер. Так, прокурор у межах своєї компетенції: вимагає від органів дізнання і досудового слідства для перевірки кримінальні справи, документи, матеріали та інші відомості про вчинені злочини, перебіг дізнання, досудового слідства і встановлення осіб, які вчинили злочини; перевіряє не менш як один раз на місяць виконання вимог закону про прийняття, реєстрацію і вирішення заяв та повідомлень про вчинені або такі, що готуються, злочини; скасовує незаконні й необґрунтовані постанови слідчих та осіб, які провадять дізнання; дає письмові вказівки про розслідування злочинів, про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу, кваліфікацію злочину, проведення окремих слідчих дій та розшук осіб, Які вчинили злочини; доручає органам дізнання виконання постанов про затримання, привід, взяття під варту, проведення обшуку, виїмки, розшук осіб, які вчинили злочини, виконання інших слідчих дій, а також вказівки про вжиття необхідних заходів для розкриття злочинів і виявлення осіб, які їх вчинили, у справах, що перебувають у провадженні прокурора або слідчого прокуратури; бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства і в необхідних випадках особисто провадить окремі слідчі дії слідування у повному обсязі у будь-якій справі; санкціонує проведення обшуку, відсторонення обвинуваченого від посади та інші дії слідчого і органу дізнання у випадках, передбачених КПК; продовжує строк розслідування, дає згоду або подає до суду подання про обрання запобіжного заходу у виді взяття під варту, а також про продовження строку тримання під вартою у порядку, встановленому КПК; повертає кримінальні справи органам досудового слідства зі своїми вказівками щодо провадження додаткового розслідування; вилучає в органі дізнання і передає слідчому будь-яку справу, передає справу від одного органу досудового слідства іншому, а також від одного слідчого іншому з метою забезпечення найбільш повного та об'єктивного розслідування; усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання або досудового слідства, якщо вони порушили закон при розслідуванні справи; порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні; закриває або зупиняє провадження в кримінальних справах; дає згоду на закриття кримінальної справи слідчим у тих випадках, якщо це передбачено КПК; затверджує обвинувальні висновки (постанови); направляє кримінальні справи до суду; вирішує питання про допущення захисника до участі у справі.

Прокурор здійснює також інші повноваження, надані йому КПК.

Склавши обвинувальний висновок, слідчий відповідно до вимог ст. 225 КПК України направляє справу прокуророві. Перевіривши справу з обвинувальним висновком, прокурор або його заступник приймає одне з таких рішень: 1) затверджує обвинувальний висновок або складає новий обвинувальний висновок; 2) повертає справу органові дізнання або слідчому зі своїми письмовими вказівками для провадження додаткового розслідування; 3) закриває справу, склавши про це постанову з додержанням вимог ст. 214 КПК України.

Зазначимо, що на стадіях попереднього розгляду справи суддею, судового розгляду, розгляду справи за апеляцією, касаційного провадження, перегляду судових рішень у порядку викличного провадження прокурор безпосередньо не здійснює нагляд за діяльністю суду, а бере участь як рівноправний учасник судового розгляду.

Участь прокурора в суді першої інстанції.

Участь судовому засіданні є обов'язковою, крім випадків: коли розглядаються справи про притягнення до кримінальної відповідальної особи не інакше як за скаргою потерпілого; коли прокурор відмовився підтримати державне обвинувачення.

Прокурор, керуючись вимогами закону і своїми внутрішніми переконаннями, підтримує перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь у дослідженні доказів, заявляє клопотання і висловлює свою думку щодо клопотань інших учасників судового розгляду, викладає свої міркування щодо застосування кримінального закону і міри покарання щодо підсудного. Якщо в результаті судового розгляду прокурор переконаєш що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого під судному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і у своїй постанові викласти мотиви відмови. У цьому разі суд роз'яснює потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинуваченні Прокурор пред'являє або підтримує пред'явлений цивільні позов, якщо цього вимагає охорона прав фізичних чи юридичних осіб або державних інтересів.

Якщо в судове засідання не з'явиться прокурор і якщо неможливо замінити його іншими особами, слухання справи елі: відкласти. Прокуророві, який уперше вступив у справу, суд зобов'язаний надати час, необхідний для ознайомлення з матеріалам справи і для підготовки до участі в судовому засіданні. Про неявку прокурора у судове засідання суд повідомлю відповідні органи (ст. 289 КПК України), наприклад, вищестоящого прокурора.

Участь прокурора в апеляційному провадженні

Відповідно до и. 8 ч. 1 ст. 348 КПК України, прокурор, яки брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок,-- у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь У розгляді справи судом першої інстанції, має право подати апеляційне подання (апеляцію).

До апеляції прокурора додається така кількість її копій, що їх можна було вручити всім учасникам судового розгляду, інтересів яких стосується апеляція.

Участь прокурора в касаційному провадженні.

Прокурор також має право на внесення касаційного подання (частини 3, 4 ст. 384 КПК України). Касаційне подання на судові рішення, зазначені у ч. 1 ст. 383 КПК України, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок. Касаційне подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК України, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст Києва Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники межах їхніх повноважень - незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції. Особам, які вправі подати касаційну скаргу, касаційне подання, надається можливість ознайомитися в суді з матеріалами справи для вирішення питання про внесення касаційної скарги чи подання.

Подання на судові рішення, зазначені у ч. 1 ст. 383 КПК України, можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку чи оголошення ухвали або постанови, що оскаржуються. Касаційні скарги і подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК України, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили. Протягом строку, встановленого на касаційне оскарження, справа ніким не може бути витребувана із суду, який виконує судове рішення, за винятком суду касаційної інстанції.

Дії прокурора з відновлення справи у зв'язку з нововиявленими обставинами.

Подання про перегляд справи у зв'язку з нововиявленими обставинами заінтересовані особи подають прокуророві. З метою перевірки такого подання прокурор має право витребувати справу з відповідного суду. Прокурор у всіх випадках, коли йому стануть відомі нові обласний в справі, зобов'язаний особисто або через органи дізнання чи слідчих провести необхідне розслідування цих обставин. Про призначення розслідування нововиявлених обставин, і розслідування провадиться за правилами, встановленими КПК для проведення досудового слідства.

Закінчивши розслідування нововиявлених обставин, районний, міський прокурор за наявності підстав для відновлення справи направляє її разом з матеріалами розслідування або вироком, що набрав законної сили, яким винні у зловживанні або фальсифікації доказів у справі вже засуджені, і своїм висновком відповідно прокуророві Автономної Республіки Крим, прокуророві, міст Києва чи Севастополя, військовому прокуророві (на правах прокурора області), який і вирішує питання про внесення подання до апеляційного суду.

Якщо прокурор не вбачає підстав для перегляду справи у зв'язку з нововиявленими обставинами, він відмовляє в цьому своєї вмотивованою постановою, про що повідомляє осіб та підприємства, установи, організації, які внесімо подання. Ця постанова прокурора може бути оскаржена вищестоящому прокуророві.

16. Органи дізнання, їх завдання і повноваження.

Орган дізнання — це державний орган, зобов’язаний здійснювати спрямовану на забезпечення розслідування кримінально-процесуальну та іншу діяльність у зв’язку з наявністю в нього інформації про злочин, який готується чи вже вчинений. До органів дізнання належать державні органи, перераховані в ст. 101 КПК. Наділення цих органів обов’язками по провадженню дізнання обумовлене тим, що вони при реалізації своїх повноважень часто виявляють або припиняють злочини, а також затримують осіб, що їх вчинили.

Термін «дізнання» в юридичній площині використовується у двох значеннях: 1) як оперативно-розшукова діяльність, спрямована на виявлення ознак злочину та осіб, що його вчинили (ч. 1 ст. 103 КПК, ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність); 2) як кримінально-процесуальна діяльність (ст. 104 КПК).

Дізнання як вид розслідування здійснюється у двох формах: 1) по справах про злочини, що не є тяжкими, та 2) по справах про тяжкі злочини та особливо тяжкі злочини.

По справах про злочини, що не є тяжкими, орган дізнання порушує кримінальну справу та проводить слідчі дії до встановлення особи, яка його вчинила, після цього протягом десяти днів складає постанову про направлення справи для провадження досудового слідства, яка затверджується прокурором (ч. 1 ст. 104 і ч. 1 ст. 108 КПК).

Якщо органом дізнання порушена справа про тяжкий або особливо тяжкий злочин, то дізнання проводиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи (ч. 2 ст. 108 КПК).

У разі обрання до підозрюваного запобіжного заходу у порядку, передбаченому ст. 165-2 КПК, дізнання провадиться у строк не більше п’яти діб з моменту обрання запобіжного заходу (ч. 3 ст. 108 КПК).

Провадження дізнання по конкретній кримінальній справі керівник відповідного органу дізнання доручає одному з підлеглих йому співробітників. Ця особа виступає в кримінальному процесі як особа, що провадить дізнання.

17. Слідчий в кримінальному процесі його завдання і повноваження. Процесуальна самостійність слідчого.

Слідчий — посадова особа, уповноважена в межах компетенції, передбаченої кримінально-процесуальним законодавством, здійснювати досудове слідство у кримінальній справі. Відповідно до чинного законодавства органами досудового слідства є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки (ст. 102 КПК). Обсяг процесуальних повноважень і процесуальне положення слідчого не залежать від його відомчої приналежності — вони однакові.

Слідчий повинен виявити подію злочину і встановити осіб, винних у його вчиненні; установити фактичні обставини злочинної події й дані, що характеризують суб’єкта злочину. Слідчий повинен зібрати, перевірити та оцінити докази, притягнути осіб, які вчинили злочин, як обвинувачених, вжити заходів до забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином, а також можливої конфіскації майна. Для цього слідчий проводить допити, огляди, обшуки, впізнання та інші слідчі дії.

У межах своєї компетенції слідчий уповноважений порушити кримінальну справу, прийняти її до свого провадження; викликати будь-яку особу для допиту, призначати експертизи; вимагати від установ, посадових осіб і громадян надання предметів і документів на підставах і в порядку, встановлених законом; визнавати особу потерпілою, цивільним позивачем або цивільним відповідачем; затримувати осіб по підозрі у вчиненні злочину, застосовувати до них запобіжні заходи, припиняти та закривати провадження у справі або направляти справу прокуророві для передачі її в суд для розгляду по суті.

По розслідуваних ним справах слідчий вправі давати органам дізнання обов’язкові для виконання письмові доручення про проведення оперативно-розшукових заходів та окремих слідчих дій (ч. 3 ст. 114 КПК), про виконання постанов про затримання, привід, про провадження інших процесуальних дій, а також вимагати від органів дізнання допомоги при провадженні окремих слідчих дій. Разом з тим слід зазначити, що слідчий не може доручати органу дізнання провадження таких слідчих та процесуальних дій, які мають найбільш важливе значення по кримінальній справі або вимагають кваліфікованого виконання, наприклад, пред’явлення постанови про притягнення особи як обвинуваченого та допит обвинуваченого.

Процесуальна самостійність слідчого — один із принципів стадії досудового розслідування. Ніхто, крім прокурора, начальника Головного слідчого підрозділу (управління, відділу, відділень, старшого групи), їхніх заступників, у межах повноважень, визначених Кримінально-процесуальним кодексом і функціональними обов'язками, не може витребувати матеріали, на підставі яких слідчим відмовлено у порушенні кримінальної справи, чи саму кримінальну справу для перевірки чи яким-небудь іншим засобом втручатися в процесуальну діяльність слідчого.

Процесуальна самостійність слідчого є суб’єктивним та об’єктивним аспектами реалізації його процесуального статусу. Суб’єктивні моменти обумовлені проявом внутрішнього переконання слідчого щодо прийняття рішення по кримінальній справі. Об’єктивні засади характеризують процесуальну незалежність слідчого та відображають його становище по відношенню до інших органів влади і осіб.

Процесуальна самостійність слідчих забезпечується гарантіями їх самостійності. Гарантії правового захисту процесуальної самостійності слідчого – це система нормативно передбачених умов і засобів, яка забезпечує можливість безперешкодного практичного виконання слідчим своїх повноважень відповідно до вимог закону та внутрішнього переконання в ході провадження досудового слідства. Гарантією реального забезпечення процесуальної самостійності та незалежності слідчого можна вважати відокремлення слідчих структур з відомчого підпорядкування та створення єдиного слідчого апарату з вертикальною підлеглістю. Це також буде слугувати об’єднанню зусиль у галузі боротьби зі злочинністю, сприяти рівномірному розподіленню навантаження на слідчих та ін. Найбільш продуктивними гарантіями процесуальної самостійності та незалежності слідчого в сучасних умовах можна визнати процесуальний примус, юридичну відповідальність та правові санкції.

Процесуальна самостійність слідчого виражається у наступному. Він самостійно приймає рішення про спрямування слідства та провадження відповідних слідчих їй за винятком випадків, коли законом передбачено одержання санкції від прокурора чи постанови від судді. Водночас, процесуальна самостійність слідчого поєднується з його персональною відповідальністю за своєчасне і правильне розслідування справ, прийняття щодо них законних і обґрунтованих рішень. Окрім того, відповідно до Наказу № 1600 МВС України начальник органу внутрішніх справ зобов'язаний організовувати регулярні (не менше 1 разу на місяць) висвітлення в засобах масової інформації, серед населення, громадських організаціях результати слідчої роботи.

Однак, незважаючи на широту своїх повноважень, слідчі не вправі проводити оперативно-розшукову діяльність. Вжиття оперативно-розшукових заходів пов’язаних з виявленням ознак злочину та осіб, що його вчинили покладається на органи дізнання (ч.1 ст.103 КПК України). В даному випадку самостійність слідчого виражається у повноваженні безпосереднього звернення до органів дізнання з клопотанням про вчинення оперативно-розшукових заходів та контролем за їх виконанням.

Процесуальне положення обвинуваченого.

Обвинувачений — це особа, щодо якої у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку винесена постанова про притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 43 КПК). Після призначення справи до судового розгляду обвинувачений називається підсудним (ч. 1 ст. 43 КПК).

Постанову про притягнення як обвинуваченого виносить слідчий, якщо є досить доказів, які вказують на вчинення злочину цією особою (ст. 131 КПК). Постанова про притягнення як обвинуваченого викликає певні процесуальні наслідки: обвинувачений має право знати, у чому його обвинувачують, і набуває права, реалізуючи які він захищає свої законні інтереси; на обвинуваченого покладають певні обов’язки.

Слідчий зобов’язаний у ході провадження у справі роз’ясняти обвинуваченому його права і забезпечувати їх здійснення; до обвинуваченого у встановленому законом порядку можуть бути застосовані запобіжні заходи та інші примусові заходи. Пред’явлення обвинувачення регулюється ст. 140 КПК.

Обвинувачений є учасником процесу, що здійснює функцію захисту (ч. 4 ст. 161 КПК). Для успішного захисту обвинуваченому надається можливість захищатися як самостійно, встановленими законом засобами (ч. 2 ст. 21 КПК), так і користуватися послугами захисника. Право мати захисника роз’ясняється обвинуваченому до першого допиту, про що складається протокол (ч. 2 ст. 21 КПК). Обвинуваченому також у ході досудового слідства повинні бути роз’яснені і забезпечені права, передбачені статтями 19, 43, 142, 197, 202, 218 КПК.

19. Процесуальне положення підозрюваного.

Підозрюваним є особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину відповідно до статей 106 і 115 КПК; або до якої застосовано запобіжний захід відповідно до ст. 148 КПК до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого (ч. 1 ст. 431 КПК). Ніякі інші обставини не можуть бути підставою для визнання особи підозрюваним.

Для визнання особи підозрюваним необхідна наявність доказів, що дають підставу підозрювати особу у вчиненні злочину; підстав і умов, передбачених законом для затримання її (частини 1 і 2 ст. 106 КПК), або для обрання запобіжного заходу. Процесуальним актом визнання особи підозрюваним, залежно від підстав прийняття цього рішення, є протокол затримання або постанова про обрання запобіжного заходу відповідно до ст. 148 КПК до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого.

Підозрюваний є необов’язковим учасником кримінального судочинства. Якщо запобіжні заходи до винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого або затримання за підозрою у вчиненні злочину не застосовувалися, підозрюваний у процесі взагалі не з’являється.

У положенні підозрюваного особа може перебувати: при затриманні у порядку, передбаченому ст. 106 КПК, — не більше 72 годин з моменту затримання (частини 5 і 9 ст. 106 КПК). При наявності підстав, передбачених ч. 8 ст. 106 КПК, затримання може бути продовжено суддею до десяти діб, а за клопотанням підозрюваного — до п’ятнадцяти діб. Рішення про затримання підозрюваного може бути оскаржено ним до суду у порядку й у строки, встановлені частинами 7, 8 і 9 ст.106 КПК.

Якщо до підозрюваного обрано запобіжний захід, то він діє протягом 10 діб з моменту його обрання. Якщо після закінчення цього строку йому не буде пред’явлене обвинувачення, запобіжний захід повинен бути скасований (ч. 4 ст. 148 КПК).

Негайно після затримання або обрання запобіжного заходу підозрюваному повинні бути роз’яснені його процесуальні права, передбачені ч. 2 ст. 431 КПК.

20. Процесуальне положення потерпілого і його представника.

Потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ч. 1 ст. 49 КПК).

Для того щоб особа набула процесуального статусу потерпілого, необхідна наявність двох видів підстав — фактичної та формальної.

Фактичною підставою є факт заподіяння потерпілому того або іншого виду шкоди, формальною — наявність постанови слідчого, прокурора, судді або ухвали суду про визнання особи потерпілим. При відсутності хоча б однієї з підстав особа не може бути визнана потерпілим. Відповідно до ч. 1 ст. 49 КПК потерпілим може бути визнана лише фізична особа. Для визнання особи потерпілим не потрібно її бажання — досить встановити наявність прямого причинного зв’язку між злочинними діями та шкодою, заподіяною особі злочином. Однак у справах про злочини, у результаті яких сталася смерть потерпілого, його права мають його близькі родичі. Для визнання потерпілим близького родича загиблого необхідна його (родича) заява, тому що встановити, чи заподіяна йому шкода смертю потерпілого, без його волевиявлення неможливо. Адже й між близькими родичами можуть бути неприязні стосунки.

Права потерпілого передбачені ч. 3 ст. 49 КПК. Вони повинні бути роз’яснені особі, визнаній потерпілим. Варто звернути увагу на те, що потерпілий має право, але не зобов’язаний давати показання. Тому перед допитом він попереджається про кримінальну відповідальність тільки за дачу завідомо неправдивих показань.

У кримінальному процесі можуть брати участь як 1) законні представники (п. 10 ст. 32 КПК), так і 2) представники потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача (ст. 52 КПК). Якщо в першу групу представників входять батьки, опікуни і піклувальники неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, потерпілого або представники тих установ чи