Методичнi прийоми вправляння

Метод використання слова

5. Метод демонстрацiї

Засоби навчання

7. Загальні вимоги до підбору і використання методів

8. Контрольні питання

 

Визначення поняття

Реалізація принципів здійснюється шляхом застосування у процесі фізичного виховання різноманітних методів і методичних прийомів.

Методи — це способи взаємної діяльності учня і вчителя спрямованої на вирішення навчально-виховних завдань.5

Методичні прийоми — це шляхи реалізації методів у конкретних випадках і умовах процесу фізичного виховання. Педагог повинен досконало володіти всіма методами фізичного виховання. Діапазон застосування методу залежить від запасу методичних прийомів. Творчістю вчителів створюються щораз нові прийоми, тому їх багато, і вони не підлягають суворому обліку. Обсяг методичних прийомів, які знаходяться в арсеналі вчителя, значною мірою, визначає його професіоналізм і ефективність викладання.

Спеціально упорядкована сукупність методів, методичних прийомів, засобів та форм навчання утворює методику. У процесі фізичного виховання формуються методики навчання конкретних рухових дій (наприклад, методика навчання стрибку у довжину з розбігу); методики навчання певних видів рухових дій (наприклад, методика навчання гімнастичних вправ); методики фізичного виховання осіб певного віку (наприклад, методика фізичного виховання дітей молодшого шкільного віку), стану здоров'я тощо.

У процесі фізичного виховання використовують три групи методів: практичні методи (методи вправляння), методи використання слова та методи демонстрації. Особливе значення у фізичному вихованні мають практичні методи.

2. Практичні методи

Учень може оволодіти знаннями і довільними руховими діями, досягти вдосконалення функцій організму і рухових здібностей лише за умови повторення за певною системою предмету навчання та інших дій як засобів розвитку фізичних якостей і функцій організму.

Ця вимога реалізується шляхом відповідної організації вправляння. При цьому регулюють ступінь інтенсивності дії, що повторюється, обсяг роботи, тривалість і характер відпочинку між повтореннями, умови виконання вправи.

Визначаючи оптимальну інтенсивність виконання вправи (вправляння), спрямованої на оволодіння спортивною технікою або удосконалення фізичних якостей, необхідно керувались даними досліджень, проведеними фахівцями з різних видів спорту, які свідчать, що найкращих результатів у навчанні можна досягнути, якщо інтенсивність вправ змінюється. При цьому варіювати її слід протягом року, серії занять, тижня, одного заняття і навіть при виконанні одного рухового завдання.

Цього можна досягнути за рахунок зміни швидкості руху, маси приладів, свідомої зміни рівня застосування зусиль, опору суперника, використання тренажерів, нахиленої доріжки під час бігу, зміни висоти приладів у гімнастиці, висоти перешкод у легкій атлетиці та ін. Техніка вважається засвоєною лише тоді, коли учень здатний зберегти правильність руху у великій кількості повторень, варіюючи інтенсивність виконання від дуже низької до гранично високої.

Варіювання необхідне тому, що внаслідок багаторазових повторень умовно-рефлекторні зв'язки утворюються не тільки стосовно структури рухової дії, що вивчається, але і стосовно зусиль, що проявляються при цьому.

Щодо кількості повторень вправи на одному занятті, то аналіз результатів досліджень дав змогу авторам монографії А.А.Тер-Ованесяну та І.А.Тер-Ованесяну "Обучение в спорте" прийти до висновку, що вона повинна бути сумарно великою. При цьому, чим складніша спортивна техніка за координацією та вимогами до організму і чим більшої досконалості прагне досягти учень в її оволодінні, тим більша кількість повторень необхідна.

Виконання великої кількості повторень — це не тільки запорука оволодіння руховою дією, але і шлях до зміцнення здоров'я, розвитку рухових якостей, засіб ліквідації наслідків травм, підготовка організму до роботи з великою інтенсивністю.

До проникнення науки в обґрунтування питань методики фізичного виховання, необхідність великої кількості повторень при навчанні відкидалась. Рекомендувалось протягом заняття виконувати вправу, що вивчалась, 4—10 разів.

Сьогодні фахівці в окремих видах спорту протягом одного заняття рекомендують гаку кількість повторень: у баскетболі (кидки в кошик — від 12-13 серій по 15-20 разів у кожній — до 25-30 серій по 25-30 разів; прості гімнастичні вправи — близько 20 разів, а кидкові елементи в художній гімнастиці — в 15-20 серіях по 5-Ю разів; стрибки у висоту — 35-60 стрибків (по 5-Ю разів у серії).

Число повторень, необхідних для засвоєння рухових дій. можна визначити таким чином. Підрахувавши кількість повторень, які були виконані до перших

безпомилкових спроб, необхідно збільшити це число на 50 %. Для закріплення І навички необхідні додаткові спроби.

Тривалість виконання вправ, спрямованих на розвиток фізичних якостей, визначають на основі реакції організму на навантаження, що детально буде розглянуто у відповідному розділі.

Багато авторів при плануванні навчального матеріалу рекомендують забезпечити поступове збільшення фізичного навантаження на організм дітей у першій половині навчального року і деяке його зниження до кінця року, тобто, до часу найвищого в році загального навантаження на організм.

Така рекомендація погано узгоджується з принципом циклічності навчального процесу, а також з відомим положенням про контрольні змагання з фізичної підготовки учнів, за яким другий етап (фінальні змагання) передбачено проводити в травні. Природно, що до змагань необхідно підвести учнів у стані найвищої готовності, а це вимагає належних навантажень.

При вивченні техніки складно-координаційних вправ кожне нове повторення не повинно відбуватись на тлі втоми. Стосовно форм відпочинку дослідження показали, що повний спокій у перервах між вправами, в багатьох випадках, є менш доцільним, ніж виконання різних рухів з незначною інтенсивністю в поєднанні з пасивним відпочинком.

Словесний метод і методи демонстрації використовуються при безпосередньому засвоєнні рухів і при створенні передумов їх виконання.

Практичні методи вправляння (Рис. 6) можна з певною умовністю поділити на три групи: методи навчання рухових дій, методи вдосконалення рухових дій та функціональних можливостей організму і методи тренування (розвитку рухових якостей).

2.1. Методи навчання рухових дій

В теорії і практиці фізичного виховання розрізняють два підходи до навчання вправ: загалом, або по частинах з наступним об'єднанням частин у цілісну рухову дію. Звідси походять два методи навчання: метод навчання вправ загалом і метод навчання вправ по частинах.

Метод навчання вправ загалом застосовується на всіх етапах і передбачає їх багаторазове повторення в тому вигляді, в якому вони є предметом (кінцевою метою) навчання. На початковому етапі навчання він може використовуватись, якщо учні мають високий рівень підготовленості, а вправа, яка вивчається, порівняно проста. На заключному етапі застосовується завжди.

Позитивною рисою даного методу є те, що цілісне навчання сприяє формуванню міцних умовно-рефлекторних зв'язків одночасно на всі рухи рухової дії. Недоліком — те, що учень одночасно повинен вирішувати багато рухових завдань, а, отже, зосереджувати увагу на всіх деталях техніки. Враховуючи цю обставину, на тлі цілісного виконання вправ кожен раз варто зосереджувати увагу учнів на окремих рухах, використовувати імітацію рухової дії, полегшувати умови виконання вправи, застосовувати і деомоторне тренування.

При цілісному розучуванні вправи знижують ступінь зусиль, щоб учень міг зберегти структуру руху і контроль за ним. Але як тільки техніка починає набувати стійкості щодо кінематичних, динамічних і ритмічних параметрів, необхідно варіювати зусилля, підвищувати їх контрастність. Цього можна досягнути за рахунок зміни швидкості виконання вправи, маси приладів, свідомої зміни ступеня докладених зусиль, опору партнера, висоти перешкод та приладів тощо.

Метод навчання вправ по частинах полягає в тому, що складну рухову дію спочатку розділяють на частини, вивчають окремі рухи, а потім об'єднують їх. Це на початковому етапі полегшує оволодіння цілісною дією. При цьому вправу рекомендують ділити на такі найбільші частини (одиниці), які доступні учням для засвоєння, враховуючи їх підготовленість.

Позитивною рисою даного методу є те, що таке навчання дозволяє послідовно концентрувати увагу учнів на окремих рухах. Зменшуючи число рухових завдань, які необхідно вирішувати учневі одномоментно, ми скорочуємо час навчання, робимо процес навчання на кожному занятті конкретнішими, а значить І мотивованим, бо успіхи учнів підвищують їх інтерес до занять.

Негативною рисою є те, що при розучуванні частин формуються окремі Рефлекторні зв'язки на певні рухи. Тому слід пам'ятати, що перехід від методу розучування по частинах до цілісного засвоєння дії повинен бути своєчасним, тому що запізнення зі встановленням зв'язків між окремо вивченими рухами може бути дуже складним завданням при їх об'єднанні в цілісну рухову дію.

Звертаємо увагу читача на те, що якщо при розчленуванні вправ допускаються помилки, то засвоєння частин рухової дії не гарантує правильного виконання дії загалом, а іноді навіть заважає засвоєнню цілої вправи. Наприклад, розчленування штовхання ядра на фази "скачка" і "штовхання з місця" не сприяє засвоєнню штовхання ядра зі скачка. Скачок, засвоєний як частина дії, формує стійку навичку зупинки в позі "вихідне положення для штовхання з місця", що є грубою помилкою. Цю помилку не вдається усунути при об'єднанні засвоєних частин в єдине ціле. В кожній з них втрачено сенс цілісної дії: в "скачку" втрачена ідея попереднього розгону ядра, тобто фінальна частина починається із статичного положення. В даному випадку операції при розчленуванні виділені неправильно — кожна з них не зберегла суті дії, що вивчається, а перетворилась у самостійну дію зі своїм змістом. Тут правильно було б виділити такі операції: стартовий розгін, перехід від старту до фінального розгону, фінальний розгін.

У тих випадках, коли розчленування на операції не порушує змісту структури дії, засвоєння частин дозволяє об'єднати їх у "блоки" і цілісну дію легко і безпомилково. Прикладом вдалого виділення операцій (коли одна частина вправи «накладається» на іншу) може бути розчленування стрибка в довжину на розбіг, відштовхування, політ і приземлення. Кожна з названих частин зберігає зміст цілісної дії. їх окреме засвоєння в контексті стрибка (розбіг і підготовка до відштовхування, відштовхування після кількох кроків розбігу, політ після відштовхування, приземлення після польоту) не спотворює змісту дії у свідомості учня, об'єднання засвоєного протікає легко.

Розучування вправи загалом і по частинах — це крайні варіанти в навчанні. Оскільки кожен з названих методів має свої позитивні сторони і недоліки, то найвищої ефективності в навчанні можна досягнути при вмілому їх поєднанні, правильному чергуванні в навчально-тренувальних заняттях.

При розучуванні вправи загалом і при використанні методу вивчення по частинах у практиці як допоміжний метод використовують підвідні вправи.

Підвідні вправи за своєю структурою повинні відповідати руховій дії загалом, або її окремим рухам. Вони сприяють нагромадженню таких простіших умовно-рефлекторних зв'язків, які пізніше, в силу певної однорідності і спільності з основною вправою, можуть допомогти в засвоєнні цілісного рухового акту.

Підвідні вправи повинні мати закінчену форму і бути доступні учням. Багатство і різноманітність підвідних вправ збагачує руховий досвід, робить заняття цікавішими, а процес навчання — ефективнішим. Проте, використання підвідних вправ — це не самоціль і тому має бути суворо індивідуалізоване. Кожному учневі, залежно від успішності засвоєння рухової дії, що вивчається, потрібні свої підвідні вправи, що сприяють прискоренню досягнення поставленого завдання у навчанні.

2.2.Методи вдосконалення та закріплення рухових дій

До методів удосконалення і закріплення рухових дій та вдосконалення функціональних можливостей організму належать ігровий і змагальний методи вправляння.

"Виховати людину успішно можна тільки відповідними методами, що за привабливістю приховують саме виховання і навчання" (Ю.Старосольський). Одним з таких методів є ігровий. Ігри виступають як засіб фізичного виховання і як метод організації дитячого колективу. Через ігрову діяльність дитина входить у світ знань, на позитивному емоційному тлі починає вивчати азбуку науки, оволодіває духовними цінностями. У грі моделюється свого роду мікросуспільство, в рамках якого діти одержують початкову підготовку в галузі суспільної поведінки. Граючись, діти відчувають радість від реалізації своїх фізичних і розумових сил, що є невід'ємною умовою розвитку.

Особиста рухова участь у грі допомагає педагогу скоротити відстань між собою і дітьми. Вихователі-майстри володіють ігровими ситуаціями, які дозволяють їм увійти в духовний світ учнів, направити їх ініціативу і творчу активність у потрібне русло. Платон розглядає гру як умову цілеспрямованого спостереження за дітьми, коли для вихователя розкриваються здібності, інтереси, якості їх особистості, які залишаються прихованими за інших обставин. Аналогічної думки притримувався і Квінтіліан.

Зрозуміти природу ігрового методу можна на основі розуміння суті гри, тому що для нього притаманні ознаки, характерні для ігор, але набагато ширші від останніх за формами реалізації. Не використавши жодної відомої гри, можна провести все заняття ігровим методом. Характерною оцінкою методу є сюжетна організація рухової діяльності. Сюжет визначає змістовну канву поведінки і взаємодії тих, хто виконує тренувальне завдання. Виконання навчально-тренувальних завдань ігровим методом слід розглядати як систему різноманітних рухових дій, які виконуються у межах прийнятих правил. Практично будь-яку фізичну вправу можна виконати ігровим методом. Наприклад, ігровим методом можна виконувати навіть тривалий біг з прискореннями ("Стань лідером"). Для виконання цього тренувального завдання бігову трасу розділяють на 25-, 50-метрові чи іншої довжини відрізки. Група учнів, розміщена в колону по одному, долає визначену відстань (1,2 чи більше кілометрів залежно від рівня тренованості і педагогічного завдання), пересуваючись із запланованою середньою швидкістю. Сюжет гри полягає у тому, що на кожному відміряному відрізку повинна відбуватися зміна лідера. Останній у колоні повинен зробити прискорення, випередити групу і очолити ч. Рішення щодо моменту початку прискорення, його величини і тривалості приймається кожним учасником гри самостійно. Суть полягає лише у тому, що на визначеному відрізку він повинен переміститись з останньої позиції в колоні на позицію лідера. Якщо хтось з гравців не встигає зробити це в межах визначеного відрізку, то вибуває із гри.

Підвищене емоційне тло виконання навчальних завдань ігровим методом сприяє адаптації учнів до тренувальних впливів. Захоплюючись сюжетом, учні можуть без перевтоми виконати набагато складніші завдання, ніж іншими методами. Водночас надмірне збудження під час гри може спричинити травми, функціональні перенапруження в осіб, що мають вади в діяльності серцево-судинної системи, фізично слабо розвинених та літніх людей.

Використовуючи ігровий метод, уважно слідкуйте за тим, щоб гравці чітко дотримувались прийнятих правил, але не заважайте частими втручаннями творчому пошуку оптимальних рішень поставлених завдань.

Найхарактернішими рисами ігрового методу є наступні:

• широкі можливості відтворювати стосунки між людьми у вигляді взаємодопомоги і гострого суперництва;

• яскраво виражена емоційність, що вимагає старанно регламентувати і регулювати стосунки між гравцями;

• швидка зміна ситуації, яка вимагає постійного внесення коректив у дії гравців з метою оперативного вирішення проблем, що виникають;

• можливість надання гравцям широкої самостійності вибору засобів діяльності і способів поведінки, прояву ініціативи і творчості в діях;

• навантаження, яке одержують учасники, залежить від активності гравців і характеру виконання ними ігрових функцій, що унеможливлює її сувору регламентацію з боку педагога;

• комплексне використання рухових навичок, прояву фізичних, вольових і моральних якостей для досягнення успіху, що визначає комплексну дію гри на організм учнів.

Ігрова діяльність повинна відповідати таким вимогам:

• форма ігрової діяльності, її зміст визначається метою. В ній головними є дії, пройдені за програмою навчання. Мета кожного учня — виконувати ці дії з великою швидкістю, оптимальними зусиллями і максимальною доцільністю;

• дії, що здійснює учень у грі, повинні відповідати його вмінням управляти собою та його силі і спритності. Якщо вимоги, які ставить гра перед дитиною, можна легко виконати, то це забезпечить їй почуття задоволення;

• ігри повинні поступово і послідовно ускладнюватись та урізноманітнюватись. Всі дії учнів при цьому обумовлюються певними правилами, які теж поступово і послідовно ускладнюються. Окремі ускладнення і видозміни правил можуть вводитись і з ініціативи учнів. Контролювати дотримання правил можуть особи, обрані самими учнями із свого складу.

Якщо учень навмисно порушує прийняті правила, він вилучається з гри на визначений час для заспокоєння і обдумування своєї поведінки.

Спрямування ходу гри, вибір учасників, нагляд за суворим і точним дотриманням правил повинні цілком належати учням. Вони при цьому повинні привчатись ставитись до правил, як до закону.

Відкриваючи зелену дорогу ігровому методу, важливо пам'ятати, що гра — серйозна справа. У процесі гри в дітей розвиваються рухові якості, формуються навички і ставлення до інтересів інших дітей, усього колективу, виховується почуття справедливості, чесності і взаємоповаги.

При використанні ігрового методу в роботі з дітьми актуальним є й аспект дозування навантаження. Дитина молодшого шкільного віку краще, ніж дорослий, визначить, скільки їй стрибати і бігати. Це закладено в її природі. Така регуляція своєї рухової активності в дітей постійна. Коли вони втомлюються, то самі намагаються або відпочити, або змінити характер рухів.

Звідси — важливий педагогічний висновок: не треба дитину стримувати, перешкоджати їй гратись, рухатись, розвиватись.

У народі кажуть: "Де гра, там і радість!". Те, в що звичайній, неігровій ситуації для дитини нудне, неприємне і стомлююче, у грі завдяки її емоційній привабливості, долається успішно й легко. Розумно організована гра є дійовим методом формування важливих рис особистості: дисциплінованості, кмітливості, винахідливості, сміливості, витривалості, спритності, рішучості, наполегливості, організованості, стриманості. Гра вчить зосереджувати зусилля, керувати собою, бути точним, дотримуватись правил поведінки, діяти з урахуванням вимог колективу.

Представляючи весняні народні ігри Є.Сарапулова4 переконує, що без народної гри неможливе відродження національної свідомості. Ігри дають змогу знайомити дітей і молодь з українськими звичаями та обрядами, допомагають їм відчути себе частиною українського народу.

Змагальному методу притаманно багато ознак змагань, але він має більш широке середовище застосування. Предметом змагання при використанні змагального методу можуть бути будь-які фізичні вправи (від шикування до виходу зі зали).

Якщо уважно придивитись до ігор дітей, можна переконатись, що вони моделюють усі сторони спорту: хто краще, хто точніше, хто швидше, хто вище, хто дальше, хто сильніше? Отже, характерною ознакою змагального методу є зіставлення рухових можливостей в умовах упорядкованої боротьби за першість чи якомога вищий результат. Цей метод має багато спільного з ^ровим, але між ними існує принципова відмінність. Ігровий метод завжди має сюжет. Змагальний метод цілком спрямований на досягнення перемоги, або якомога вищого прояву фізичного потенціалу людини.

Для прикладу проведемо вирішення педагогічного завдання — вдосконалення витривалості і вольових якостей названими методами з використанням одного і того ж засобу (біг):

ігровий метод — гра "Біг з вибуванням". Учні біжать по колу певного і діаметру. Сюжет гри: хто після пробігання чергових двох кіл останнім перетинає лінію старту — вибуває. Переможцем вважається той, хто залишиться, одноосібним лідером;

змагальний метод. За командою педагога учні стараються подолати визначену дистанцію за менший час, або за визначений час — якомога більшу відстань.

Найбільш характерними ознаками змагального методу є наступні:

• зіставлення сил учнів з метою виявлення переможця. Перемозі підпорядкована вся діяльність відповідно до встановлених правил;

• змагальний метод дає можливість повністю розкрити функціональні та психічні можливості учнів і вивести їх на новий рівень підготовленості;

• стимулювання творчої активності самостійності, ініціативи тощо;

• обмежені можливості регулювати навантаження учнів. Змагальна діяльність сприяє вихованню і вчить максимально проявляти фізичні і психічні сили, в повній мірі реалізувати свій руховий потенціал.

Лише у процесі ігор та змагань учень може вийти на рівень граничних функціональних проявів і виконати таку роботу, яка під час тренувальних занять виявляється непосильною.

Дослідження (В.М.Платонов, М.И.Булатова) показують, що у звичайних умовах тренування коливання сили при повторних вимірюваннях, як правило, не перевищують 3-4%. Якщо ж повторні вимірювання виконуються в умовах змагань, або при відповідній мотивації, то приріст сили може становити 10-15%, а в окремих випадках — 20% і більше.

Змагальний метод — це школа загартування волі і характеру, виховання бійцівських якостей, мобілізаційної готовності, стійкості, вміння ефективно перемагати та гідно програваги, мужньо переносиш невдачі.

Для забезпечення таких ефектів змагання та ігри можуть проводитись в ускладнених або полегшених умовах порівняно з тими, що характерні для офіційних змагань.

• Ускладнення:

несприятливі погодні умови;

спортивні ігри на менших полях і майданчиках, при більшій

кількості гравців, суперників;

проведення серій сутичок (боротьба) з невеликими паузами проти

кількох суперників;

"незручні" суперники;

обтяження приладів (метання).

• Полегшення:

скорочення дистанції і зменшення тривалості роботи; спрощення програми у координаційних випадках; використання легших приладів, нижчої сітки, меншої маси м'ячів; гандикап.

Виховання дітей зі стійкою психікою, які відносно легко адаптуються до різних стресових ситуацій — завдання надзвичайної ваги в збереженні і зміцненні фізичного та духовного здоров'я підростаючого покоління.

Змагальна діяльність — це незамінна школа вдосконалення інтелектуальних здібностей дітей, їх уміння раціонально й оперативно вирішувати рухові завдання різного рівня складності як в індивідуальних, так і колективних діях, збагачення спеціальними знаннями, нагромадження рухового досвіду, перевірка технічної і фізичної підготовленості.

Змагальний метод можна реалізувати в двох варіантах. По-перше, в елементарній формі з метою стимулювання активності дітей при виконанні різних допоміжних завдань (прибирання приладів, шикування та ін.). По-друге, в самостійній формі організації занять, де провідною є сама змагальна діяльність. Фактично на кожному уроці будь-яке навчальне завдання, будь-яка вправа може стати предметом зіставлення колективних та індивідуальних рухових можливостей на якість виконання (вийшло — не вийшло; краще — гірше; за умовною шкалою оцінок); на результат (час, віддаль, вагу, точність, рахунок, бали).

Під час спеціальної перевірки Г.А.Васильков переконався в ефективності використання навіть заочних форм змагального методу.

* * *

При правильному використанні ігрового і змагального методів розкриваються широкі можливості для виховання в учнів почуття колективізму, бережливого ставлення до товаришів, ініціативи, наполегливості, витримки, свідомої дисципліни.

Проте, якщо педагог у процесі керування іграми і змаганнями буде Допускати помилки, недооцінюючи негативних проявів у поведінці учнів, то їх вихованню буде нанесено непоправної шкоди.

Тому не можна не рахуватись і з позицією вчителів та методистів, які обмежують використання змагального методу через його негативні сторони. Противником змагального методу був і відомий педагог П.Ф.Лесгафт. Адже фактор суперництва та пов'язані з ним взаємостосунки можуть сприяти формуванню не тільки позитивних, але й негативних рис характеру: егоїзму, надмірного честолюбства, пихатості тощо. Коли ж дитина в умовах змагальної діяльності дуже часто програє, вона може зневіритися у своїх силах,

що, у свою чергу, може викликати комплекс неповноцінності. В даному випадку застосування названих методів не буде сприяти підвищенню зацікавленості до занять фізичними вправами і може спричинити їх припинення. Щоб цього не трапилося, підбирайте завдання з урахуванням можливостей конкретного складу учнів. Кожен повинен мати шанс досягти успіху хоча б у якійсь вправі.

2.3.Методи вдосконалення фізичних якостей

Основним засобом розвитку і удосконалення фізичних якостей є фізичні вправи. Ефективність впливу на фізичну підготовку учнів визначається відповідністю обраної фізичної вправи та параметрів її виконання педагогічному завданню, яке ставить учитель. Адже одна і та ж фізична вправа при відповідних режимах її виконання може бути використана для вирішення різних завдань, а одне і те ж завдання може бути вирішене різними вправами. Наприклад, біг з високою швидкістю сприяє вдосконаленню прудкості, а повільний – витривалості. Таким чином, для раціонального управління процесом розвитку фізичної підготовки слід чітко визначати, що треба робити (засіб) і як виконувати тренувальне завдання (метод).

Методи вдосконалення фізичних якостей (тренування) побудовані на закономірностях чергування рухової активності і відпочинку, напруження і розслаблення, співвідношення між обсягом виконаної роботи та її інтенсивністю.

Характерною ознакою цієї групи методів є чітка реґламентація їх структури і змісту.

Реґламентація за структурою полягає у наявності або відсутності інтервалів для відпочинку в процесі застосування цього методу при вирішенні конкретного педагогічного завдання. Наприклад, при вирішенні завдання з розвитку витривалості можна пробігти 10 км із заданою швидкістю без зупинок для відпочинку; пробігти 10 разів по 1 км з необхідною швидкістю через 1-2 хв повільної ходьби, або пробігти 6 км із заданою швидкістю, відпочити кілька хвилин, а потім ще пробігти 10 разів по 400 м із певною швидкістю через 1 хв активного відпочинку.

Такий характер структури виконання завдання дає підстави класифікувати методи тренування на три групи: метод безперервної вправи, методи інтервальної (повторної) вправи та метод комбінованої вправи. (Рис. 7)

Рис. 7 Класифікація методів тренування

У кожному із наведених методів роботу можна виконувати з рівномірним навантаженням (наприклад, швидкістю) та змінювати його, поступово збільшуючи, зменшуючи або варіюючи. Величина навантаження також суттєво залежить від тривалості та характеру відпочинку. Названі параметри визначають зміст виконаної роботи

Отже, за змістом методи тренування поділяються на методи: рівномірної (стандартизованої), прогресуючої, регресуючої та варіативної вправи.

Коротко охарактеризуємо названі методи.

Характерною особливістю методів безперервної вправи є тривале виконання одного тренувального завдання без відпочинку. Засобами можуть бути: циклічні вправи, ациклічна вправа, що виконується багато разів без пауз для відпочинку, або різні ациклічні вправи (аеробіка).

Обсяг тренувальних навантажень (довжина дистанції, час виконання вправи, кількість безперервних повторень тощо) - великий.

Метод безперервної рівномірної вправи характеризується незмінністю величини тренувального впливу (швидкості пересування, величини зусиль, темпу, амплітуди рухів тощо) від початку до кінця вправи. Метод використовується переважно для розвитку загальної витривалості, сприяє розвитку волі. Тренувальний вплив полягає у підвищенні продуктивності роботи серцево-судинної і дихальної систем, покращенні міжм’язової координації тощо.

Метод безперервної прогресуючої вправи характеризується поступовим збільшенням швидкості або величини зусиль, темпу, або амплітуди рухів, або кількох компонентів одночасно. Метод широко використовується у циклічних рухових діях для розвитку спеціальної витривалості. Його тренувальний ефект полягає у розвитку потужності систем аеробного та аеробно-анаеробного енергозабезпечення, підвищенні стійкості до негативних змін у внутрішньому середовищі організму. Метод сприяє підвищенню економічності техніки рухів на тлі прогресуючої втоми, розвитку волі.

Метод безперервної регресуючої вправи характеризується найвищою інтенсивністю роботи на початку і поступовим її зниженням до кінця вправи. Метод ефективний при розвитку загальної та спеціальної витривалості до роботи в зонах великої і субмаксимальної потужності.

Тренувальний ефект методу полягає у розвитку продуктивності систем аеробного та аеробно-анаеробного енергозабезпечення, розвитку потужності буферних систем організму.

Метод безперервної варіативної вправи характеризується багаторазовою зміною швидкості пересування або величини зусиль, темпу чи амплітуди рухів.

Метод використовують при розвитку загальної і спеціальної витривалості в зонах помірної, великої та субмаксимальної потужності. Тренувальний ефект полягає у підвищенні рухливості і потужності серцево-судинної та дихальної систем, розширенні аеробних та аеробно-анаеробних можливостей організму, розвитку потужності буферних систем організму, покращенні міжм’язової координації.

Характерною особливістю методу інтервальної (повторної) вправи є наявність робочих фаз та інтервалів для відпочинку між ними в процесі виконання певного тренувального завдання. При цьому тривалість робочих фаз і режимів їх виконання, тривалість і характер відпочинку планується заздалегідь.

В залежності від режимів навантаження у процесі виконання тренувального завдання метод інтервальної вправи має чотири різновиди.

Метод інтервальної (повторної) рівномірної (стандартизованої) вправи характеризується незмінністю усіх його компонентів від початку до кінця виконання конкретного тренувального завдання.

Завдяки своїй універсальності цей метод може застосовуватись для розвитку усіх рухових якостей.

Метод інтервальної (повторної) прогресуючої вправи характеризується прогресивним збільшенням сили тренувального впливу від початку до кінця виконання конкретного тренувального завдання. Його можна досягти за рахунок зростання інтенсивності або тривалості робочих фаз при стандартизованих інтервалах відпочинку, або за рахунок скорочення інтервалів відпочинку.

Метод інтервальної (повторної) регресуючої вправи характеризується високою інтенсивністю тренувального впливу на початку і поступовим його зниженням до кінця виконання (тренувального завдання).

Метод інтервальної (повторної) варіативної вправи характеризується хвилеподібною зміною величин тренувального впливу у процесі виконання тренувального завдання. При цьому варіативність тренувального впливу може досягтись як ритмічною зміною тривалості (обсягу) або інтенсивності робочих фаз, так і зміною тривалості інтервалів відпочинку.

Метод варіативної вправи порівняно з іншими більш емоційний. Завдяки можливості варіативної зміни тренувального впливу можна досягти глибшої адаптації до відповідних подразників в роботі ЦНС, кардіо-респіраторної системи організму, в обміні речовин, в зміцненні опорно-рухового апарату. Це дозволяє широко використовувати його для розвитку практично всіх рухових якостей.

Характерною ознакою методів комбінованої вправи є поєднання в одному тренувальному завданні безперервної і інтервальної роботи та різних режимів навантаження. Поєднання в одному тренувальному завданні особливостей різних методів дозволяє в окремих випадках забезпечити повнішу відповідність його структури і змісту педагогічному завданню і, таким чином, раціональніше керувати розвитком рухових якостей. Це також дозволяє уникати притаманної іншим методам монотонності і значно підвищувати емоційне тло занять.

Можливості поєднання в одному тренувальному завданні окремих методів практично безмежні. Наводимо окремі приклади.

Метод безперервно-інтервальної стандартизованої вправи. Біг 800 м + відпочинок 3 хв в бігу підтюпцем + біг 3X300 м, відпочинок між пробіжками – 1 хв в бігу підтюпцем. Швидкість бігу в робочих фазах – середньозагальна на дистанції 1500 м.

Метод інтервальної рівномірно-прогресуючої вправи. Біг 6X100 м через 1 хв активного відпочинку. Перші 4 відрізки - зі швидкістю, що становить 90% від максимальної; 5-й - зі швидкістю 95% від максимальної; 6-й з максимально можливою швидкістю.

Специфічною організаційно-методичною формою методу комбінованої вправи є метод колового тренування.

Характерною рисою методу колового тренування є почергове дозоване виконання комплексу із 6-10 вправ (станцій), тренувальний вплив яких спрямований на розвиток конкретної рухової якості чи певних функціональних систем організму. Тренувальне завдання складається із 2-4-разового повторення певного комплексу за точно визначений час. При цьому в залежності від завдання 2-4 рази виконується одна і та ж вправа, а потім у тому ж режимі 2-га, 3-тя і т. д., або на кожній станції робиться по одному підході, і в такому варіанті весь комплекс (всі станції) повторюється кілька разів.

Засобами при коловому тренуванні є прості за технікою і добре засвоєні фізичні вправи. Зміст тренувального завдання може бути виражений у вигляді схеми за допомогою символів

Рівень тренувальних навантажень визначається індивідуально для кожного учня. Це робиться на підставі результатів випробування за так званим, повторним максимумом (ПМ) у кожній вправі комплексу.

Кожний учень в межах жорсткого реґламенту робочих фаз і відпочинку виконує по колу всі вправи комплексу з установкою досягти якомога вищого результату в кожній з них. Показники виконаної роботи і ЧСС (за 10 с) відразу ж після роботи та в кінці інтервалів відпочинку записуються в індивідуальну картку. Цей результат (ПМ) і буде вихідним для подальшого планування індивідуальних тренувальних завдань. Автори цього методу Р.Морган і Г.Адамсон вважали оптимальною індивідуальною початковою нормою тренувального максимуму (ПМ:2) у кожній вправі комплексу при трьохразовому проходженні кола.

Як правило, в методиці колового тренування застосовують робочі фази до 30 с, інтервали відпочинку між станціями 30-90 с (які займають час переходу від станції до станції), а між колами - 2-3 хв. За цей час підраховують пульс, ведуть записи у щоденнику тощо.

На підставі даних тестування на ПМ складають індивідуальний план занять (табл. 3) на 4-6 тижнів.

Якщо вправи виконуються з зовнішнім обтяженням (гантелі тощо), то можна збільшувати або число повторень, або величину обтяження, або зменшувати час на виконання тієї ж кількості повторень. Вирішальне значення при виборі способу підвищення навантаження має те, який тренувальний ефект ми плануємо отримати. Наприклад, при розвитку максимальної сили недоцільно повторювати вправу більш як 10-12 разів, а при розвитку силової витривалості більший ефект дають саме вправи з кількістю повторень понад 10-12 разів.

Крім означеного, при застосуванні методу колового тренування слід керуватись такими положеннями:

● МП визначають в змаганнях через проміжки часу, достатні для зростання якостей;

● метод має багаточисельні варіанти в підборі засобів залежно від завдань, і це дозволяє використовувати його для дітей різного віку і підготовленості;

● перед коловим тренуванням проводьте загальну, а при потребі й індивідуальну спеціальну розминку;

● на станціях розмістіть навчальні карточки, рисунки, схеми;

● перш, ніж запропонувати програму колового тренування класові, апробуйте її особисто з кращими учнями;

● розміщайте на станціях не більше 3-4 учнів;

● при систематичному використанні методу та при роботі за цим методом самостійно рекомендуйте учням здійснювати самоконтроль і вести щоденник. Цим ви підтримаєте інтерес учнів до власного розвитку;

● до достоїнств методу належить і можливість чітко управляти великою групою учнів та організувати самостійні заняття;

● застосування методу колового тренування вимагає великої підготовчої роботи по обладнанню станцій різноманітними тренажерами, діагностично-корегуючими комплексами, спеціальним обладнанням. Тренування на них дає змогу індивідуально добирати обсяг і характер тренувальної дії, оптимізувати контроль за якістю виконання завдань, оперативно вносити корективи в програму тренувальних занять;

● розміщують станції і добирають вправи таким чином, щоб учень послідовно виконував різні за характером і переважною спрямованістю вправи, які б в комплексі забезпечували різнобічний вплив на організм учнів;

● індивідуальний підхід забезпечується шляхом зміни величини опору на тренажерах, величини обтяжень, кількості повторень, темпу роботи тощо.

Методичнi прийоми вправляння

До найважливiших методичних прийомiв вправляння А.А.Тер-Ованесян вiдносить: вправляння з безпосередньою фiзичною допомогою; вправляння в “обидва боки”; вправляння в уявi; вправляння при допомозi iмiтацiї рухiв.

Вправляння з безпосередньою фiзичною допомогою полягають у тому, що вчитель своєю мускульною силою допомагає учневi вiдтворити необхiдну рухову дiю.

Це дає можливiсть:

● виконати недоступну (на початку навчання) вправу;

● створити уявлення про положення i рухи окремих частин тiла, про мiсце i час найбiльших зусиль;

● вловити мускульнi вiдчуття, що виникають при виконаннi конкретної рухової дiї;

● вселити учням впевненiсть у свої сили, боротись з почуттям страху;

● попередити виникнення помилок i виправити їх.

При наданнi допомоги слiд вибрати правильне мiсце вiдносно учня пiд час виконання ним рухового завдання, своєчасно надати допомогу (пiдштовхнути, пiдтримати, збiльшити або зменшити швидкiсть чи амплiтуду руху, надати рухові тiла правильний напрям) саме з таким зусиллям, якого бракує тому, хто виконує вправу.

Фiзичну допомогу можна надавати лише тодi, коли учень без неї не в змозi виконати вправу, i належить припиняти її, як тiльки виникає мiнiмальна можливiсть вiдтворювати рухову дiю без допомоги.

Якщо цей метод застосовувати тривалий час, то вiн може завдати шкоди, тобто вiн позбавляє учня впевненостi у власних силах. Як правило, 2-3-разове застосування дозволяє вiдчути правильну форму руху, мiсце акцентованих зусиль тощо.

Суть вправляння в “обидва боки” полягає в тому, що учень виконує рухову дiю i в правий (зручний, свiй) бiк, i в лiвий (незручний, “чужий”) бiк. На необхідність однакового розвитку у дітей “обох рук” вказував ще Платон.

Вивчаючи циклiчнi (бiг з перепонами) i ациклiчнi (бокс, боротьба, спортивнi iгри) вправи асиметричного характеру в обидва боки, маємо можливiсть вирiшувати наступнi завдання:

● прискорити процес засвоєння спортивної технiки i досягти вдосконалення рухiв у “свiй бiк”, завдяки iндукцiї процесiв збудження i гальмування в ЦНС;

● збiльшити дiапазон рухових можливостей в поєдинках, спортивних iграх, спортивнiй i художнiй гiмнастицi, iнших вправах;

● вловити мускульнi вiдчуття, тому що пiд час виконання вправ у “чужий бiк” виникають гострiшi вiдчуття, якi потiм можна перенести на “свiй бiк”;

● пiдвищити впевненiсть у своїх можливостях, особливо в спортивних іграх i поєдинках, де, дiючи в незручному положеннi, учень набуває впевненостi в дiях з використанням зручнiших позицiй;

● уникнути або виправити дефекти будови тiла, що виникають при заняттях однобiчними фiзичними вправами (веслування на каное, стрiльба, фехтування та iн.);

● використовувати метод в якостi активного вiдпочинку.

При засвоєннi ациклiчних фiзичних вправ, в яких вирiшальнi рухи виконуються в один бiк (метання, легкоатлетичнi стрибки, стрiльба, тенiс та iн.), вправляння “в обидва боки” використовується епiзодично.

Переваги, якi вiддають правому або лiвому боковi тiла, не впливають на успiшнiсть навчання технiки, i в рядi видiв спорту (фехтування, бокс, боротьба) лiвобiчнiсть виступає навiть як перевага в поєдинках. У тих випадках, коли у вправi, що вивчається, активнi дiї слiд виконувати в один бiк (вiдштовхуватись, метати), необхiдно учням з самого початку визначити “зручний” бiк i навчатись, враховуючи цю обставину.

Вправляння в уявi (iдеомоторне вправляння, “прокручування” в думцi, вiзуальне вiдтворення) полягає в тому, що учень не виконує вправу практично, а думає про неї, уявляє собi послiдовнiсть рухiв, технiку окремих пiдсистем, або рухову дiю загалом.

Один з варiантiв цього методу — малювання фiгурок, якi зображають послiдовнiсть рухiв цiлiсної рухової дiї так, як це робиться в кiнограмi. Дослiдження показали, що тi учнi, якi правильнiше малюють фiгурки, виконують вправу точнiше. Найвищого ефекту досягають при чергуваннi малювання фiгурок з наступним виконанням вправи. Початкiвцi малюють за взiрцем, досвiдченi учнi — з пам’ятi.

Ефект, що досягається при цьому, ґрунтується на єдностi фiзичного i психiчного в людинi. Уява рухiв викликає тi ж фiзiологiчнi процеси, якi характернi для їх реального виконання, але з меншою iнтенсивнiстю.

Цей методичний прийом дає можливiсть:

● швидше i досконалiше оволодiти спортивною технiкою;

● впливати на розвиток рухових якостей, що проявля­ються в конкретнiй спортивнiй технiцi;

● виправляти помилки в рухах;

● скорочувати час на практичне виконання рухiв i, як наслiдок, зменшувати навантаження на органiзм у навчально-тренувальних заняттях;

● розвивати здатнiсть до зосередження уваги на виконання конкретної рухової дiї;

● навчитись регулювати емоцiйний стан, оволодiти здатнiстю розслабляти м’язи;

● безпосередньо перед виконанням вправи вiдтворювати в пам’ятi її образ i, тим самим, створити передумови для досягнення вищих результатiв у вирiшеннi рухового завдання;

● зберегти досягнутий рiвень засвоєння спортивної технiки пiд час вимушених перерв у практичних заняттях.

Широке використання вправляння в уявiна заняттях вважає доцiльним А.А.Тер-Ованесян. Вiн рекомендує при використаннi методичного прийому керуватись такими положеннями:

● прийом застосовується перед реальним виконанням вправи, в перервах мiж спробами, безпосередньо пiсля закiнчення вправи та мiж заняттями;

● перш, нiж його застосовувати, необхiдно попередньо набути практичного досвiду реального вiдтворення рухової дiї i навчитись чiтко виражати словами те, що учень збирається уявити;

● на кожному заняттi слiд поєднувати реальне (практичне) виконання вправи з уявленням;

● при засвоєннi спортивних iгор та поєдинкiв слiд безперервно уявляти можливi варiанти технiко-тактичних дiй партнерiв i суперникiв та формувати проект своїх дiй у вiдповiдь;

● бiльший ефект дає вправляння в уявi, якщо його супроводжувати проговорюванням;

● пiд час вправляння вчитель не повинен втручатися в дiї учнiв;

● тривалiсть одного сеансу не повинна перевищувати 2-3 хвилини. Тривалiше вправляння викликає втому;

● протягом дня вправлятись можна 2-3 рази. В кожному заняттi 8-10 уявних повторень простих вправ i 1-2 рази — складних. Безпосередньо перед практичною спробою уявляти слiд не бiльше двох-трьох разiв;

● вправляючись в уявi, слiд намагатись у кожному повтореннi вiдтворювати технiку як можна чiткiше i детальнiше;

● можна вправлятись з вiдкритими i закритими очима, усуваючи при цьому iншi подразники;

● уявляти можна вправу загалом або окремi її частини;

● необхiдно прагнути уявляти не тiльки образ руху, але i тi вiдчуття, якi його супроводжують;

● встановлено, що пiдсистеми спортивної технiки, якi уявляються недосконало, — це тi мiсця, в яких при реальному виконаннi допускаються помилки;

● деталi спортивної технiки, якi важко засвоюються, повиннi ставати предметом уяви найчастiше;

● для виправлення помилок рекомендують декiлька разiв уявити правильну структуру, потiм рух з допущеною помилкою i знову — правильну форму;

● ознакою ефекту в результатах вправляння є збiг його тривалостi з часом, необхiдним для реального виконання даної дiї;

● не слiд вправлятись в уявi пiсля важких фiзичних i психiчних навантажень.

Вправляння в iмiтацiї рухiв полягає в наслiдуваннi спортивної технiки відносно до структури i умов дiй. Це виконання ривка гiмнастичної палицi замiсть штанги, метання без приладу, плавання на сушi, бiй з тiнню i iн.

Iмiтацiя рухiв дає можливiсть:

● створювати i закрiплювати уявлення про спортивну технiку;

● розвивати групи м’язiв, на якi припадає найбiльше навантаження;

● досягати автоматизацiї окремих пiдсистем спортивної технiки;

● вiдновлювати в пам’ятi послiдовнiсть рухiв.

Цей метод приносить користь лише в тих випадках, коли учень здатний точно вiдтворити технiку вправи, що вивчається, в усiх її деталях.

Метод використання слова

Важко переоцiнити значення вправ, якi виконуються за словесним описом. Тут вправи використовуються не тiльки для фiзичного розвитку, але й з освiтньою метою, тобто для вдосконалення процесiв свiдомого керування рухами на основi придбаних знань.

Значну роль методу слова у фiзичному вихованнi відводить П.Ф.Лесгафт. Вiн з усiєю суворiстю вимагав, щоб кожна вправа, яка дається учням, була перед цим пояснена, як її робити i з якою метою.

Всi заняття мають бути органiзованi “за коротким i точним роз’ясненням викладача, а не за наслiдуванням: викладач, не показуючи рухiв, описує i, по можливостi, роз’яснює їх”. “Усе, що вимагає серйозного свiдомого засвоєння, повинно бути з’ясовано спочатку словом, i тiльки потiм доповнено i перевiрено об’єктивним оглядом”1.

Наведене мiркування не означає, що П.Ф.Лесгафт був проти демонстрацiї вправ взагалi. Мова йде про найдоцiльніше використання наочностi, яке виключає слiпе наслiдування i не суперечить положенням принципу свiдомостi й активностi.

Не погоджуючись з тiєю категоричнiстю, з якою П.Ф.Лесгафт рекомендує завжди i в усiх, без винятку, випадках починати навчання зi “слова”, ми повиннi визнати його визначальну роль у справi свiдомого засвоєння фiзичних вправ, а, отже, i самостiйної роботи учнiв.

За даними психологів (В.В.Кліменко), яскраво і підкреслено (експресивно) виражені думки і почуття, правильні тон і інтонація додають додатково, до повідомлення близько 40% інформації. Емоційна яскравість у спілкуванні в значній мірі забезпечує ефективність засвоєння інформації, підвищує розумову активність – учнів, спонукає їх до роздумів над діями, запропонованими учителем.

Емоційність в спілкуванні та експресивність викладу думок є важливим засобом формування мотивації навчання та формування образу рухових дій.

Розрізняють два шляхи підвищення емоційності та експресивності спілкування. Перший шлях ґрунтується на умінні підбирати і вживати слова, словосполучення, синтаксичні конструкції, котрі найточніше передають учням сенс тих чи інших процесів, що розгортаються на заняттях, створюють передумови для інтуїтивного мислення, збагачують наявні образи додатковою інформацією і формують нові, реальніші образи. Другий шлях передбачає використання інтонацій, міміки, жестикулювання (руки – це “очі людського тіла”), таких немовних засобів експресивності як паузи, відокремлене вимовляння слів, що підкреслюють думку і формулюють проблемну ситуацію.

В спілкуванні вчителя й учнів велике значення має гумор і дотепність, які допомагають активізувати увагу і створюють позитивне емоційне тло навчального заняття, а, отже, підвищують його ефективність.

Метод слова в процесi фiзичного виховання дає вчителю можливiсть:

● встановити необхiднi взаємостосунки з учнями;

● сформувати правильне уявлення учнiв про технiку вправи, яку належить вивчити;

● органiзувати дiяльнiсть учнiв i керувати ними;

● передавати необхiднi знання i ставити завдання;

● активiзувати творче ставлення учнiв до навчально-виховного процесу;

● стимулювати розвиток iнтелекту;

● вирiшувати виховнi завдання, регулювати поведiнку та емоцiйний стан учнiв;

● оцiнювати якiсть виконання учнями завдань.

У процесi фiзичного виховання використовуються загальнопедагогiчнi прийоми методу слова, зi своєрiдним змiстом i особливостями застосування.

1. Розповiдь — лаконiчна оповiдна форма викладення iнформацiї, що застосовується при ознайомленнi учнiв з вправою, органiзацiї iгрової дiяльностi учнiв, повiдомленнi завдань уроку.

2. Опис використовується для ознайомлення з технiкою вправ та тактичними дiями при створеннi уявлення про вправу або тактичнi прийоми.

3. Пояснення служить прийомом передачi iнформацiї про технiку виконання вправи. Пояснюючи, треба говорити не лише як виконується вправа, але i чому треба робити так, а не iнакше.

4. Супроводжуюче пояснення — це лаконiчнi коментарi i зауваження, якими супроводжують демонстрацiю наочних посiбникiв або хiд виконання вправи учнями з метою спрямування i поглиблення сприймання.

5. Iнструкцiї i вказiвки даються для оперативної передачi iнформацiї про допущенi помилки та шляхи їх усунення, правила технiки безпеки, самострахування, виконання домашнiх завдань, самоконтроль.

6. Бесiда служить формою вiльного обмiну думками з метою формування позитивного ставлення до навчання, поглиблення i розширення знань, виявлення iнтересiв i бажань учнiв, визначення труднощiв у самостiйнiй роботi, оцiнки виконаної роботи.

7. Розбiр — це особлива форма бесiди, яка проводиться пiсля виконання певних завдань окремих занять, або участi в змаганнях з метою пiдведення їх пiдсумкiв. Розбiр, по можливостi, повинен бути двостороннiм. Одностороннiй розбiр пригнiчує активнiсть дiтей, але в окремих випадках теж допускається.

8. Словеснi оцiнки вiдiграють роль мовного схвалення або осуду дiяльностi учнiв, i є прийомом корекцiї їх дiй. Учителям-новаторам притаманне прагнення навчати дiтей оцiночних міркувань i дiй, адже самостiйною людину можна визнати лише тодi, коли вона сама може дати точну оцiнку своєї дiяльностi.

9. Звiти i взаємопояснення використовуються для з’ясування думки учнiв про якiсть виконаної вправи товаришем, розумiння її технiки, активiзацiї розумової дiяльностi учнiв.

10. Команда служить сигналом для спiльних дiй i використовується для швидкого виконання дiй, одночасного їх закiнчення, або змiни характеру дiяльностi.

11. Пiдрахунок допомагає визначати необхiдний темп i ритм дiй. Не слiд зловживати пiдрахунком. Перiодично учням необхiдно створювати можливiсть для роботи в природному для них, iндивiдуальному темпi. Навчання учнiв працювати тiльки пiд заданий темп позбавляє їх можливостi самостiйно орiєнтуватись у часi.

12. “Самопроговорювання”, самонакази є формою використання зв’язкiв мiж словами i дiями, коли мова безпосередньо включається в процес виконання вправ як фактор керування цим процесом. Вимовленi окремi фрази, слова-накази “сильнiше”, “вище”, “тримати” та iн. сприяють пiдвищенню якостi виконання рухових дiй i функцiональних проявiв.

Метод демонстрації

Встановлено, що в процесi виконання певних рухових дiй учень частiше мислить образами, а не вербально. Тому не випадково в спортивно-педагогiчнiй дiяльностi найповнiше образ вправи можна створити за допомогою показу. Найширше вiн застосовується на першому етапi навчання i тодi, коли в технiку виконання вправи вносять новий елемент, змiнюють ранiше вивченi деталi, виправляють помилки.

Розрiзняють двi основнi форми показу — демонстрацiю поз i рухiв (безпосереднiй показ або пряма наочність) i використання з цiєю метою iлюстративних матерiалiв (опосередкована наочнiсть).

При використаннi безпосереднього показу вправ можна рекомендувати:

● показувати тiльки тодi, коли учень за поясненням не може уявити рухову дiю i правильно її виконати;

● з самого початку учень повинен створити уявлення не тiльки про послiдовнiсть рухiв, але i про їх iнтенсивнiсть, ритм, амплiтуду;

● використовувати повiльний показ, який дає можливiсть краще сприйняти структуру вправи, що виконується;

● при показi можна зупинятись на певних мiсцях, пiдкреслювати розмах, швидкiсть та iншi параметри рухової дiї. Це дозволить видiляти тi мiсця, якi визначають успiшне виконання вправи;

● показувати одну дiю слiд не бiльше двох-трьох разiв. При цьому увага учня повинна бути прикута до не бiльше як двох-трьох взаємопов’язаних характеристик рухової дії;

● доцiльно максимально скоротити паузу мiж демонстра­цiєю i виконанням. Вона не повинна перевищувати одної хвилини;

● показувати можна цiлу вправу або її частини. В будь-якому випадку показ повинен служити точним взiрцем того, що повинен вiдтворити учень;

● демонструючи вправи, слiд опиратись на вiдомi дiтям образи тварин, птахiв (зайчик, мишка, жабка). Позитивнi емоцiї, якi при цьому виникають, спонукають дiтей до багаторазового виконання дiй, що сприяє їх закрiпленню i вихованню фiзичних якостей;

● не слiд показувати вправу загалом. При кожному показi необхiдно акцентувати увагу учнiв на певних рухах цiлiсної рухової дiї;

● кожна вправа має найбiльш вигiднi зони огляду. Про однi вправи складається найкраще уявлення при спостережен­­нi спереду, а iнших — зверху. Цiєю рекомендацiєю треба ко­ри­сту­ватись при першiй демонстрацiї для створення загального уявлення про вивчену вправу. Пiзнiше рухову дiю слiд спостерiгати в рiзних ракурсах. Наприклад, при створеннi уяви про стрибок у довжину демонстрацiю слiд спостерiгати збоку, знаходячись в 10-15 метрах вiд мiсця поштовху. Це дозволяє тримати в полi зору всi рухи вiд початку до кiнця вправи. Далi цю вправу учнi будуть спостерiгати ззаду для визначення якостi розбiгу, а бiля мiсця приземлення будуть сприймати рухи в польотi та iн.

Цi вимоги стосуються i демонстрацiї вправ спецiально пiдго­товленими для цiєї мети учнями. Тут учитель має можливiсть коментувати показ, що теж приносить велику користь. Що стосується показу непiдготовленим учнем, то вiн має iншi функ­цiї i використовується, як правило, в тих випадках, коли двоє учнiв допускають однакову помилку. В цих ситуціях про спо­с­те­реження за виконанням ним вправи не попереджують, бо попередження може змiнити реальний стан володiння вправою.

Можна спецiально демонструвати i помилки. Але це можливо лише тодi, коли педагог впевнений, що точно відтворить помилку учня. Якщо такої впевненостi нема, то використовувати цей прийом не рекомендується, тому що вiн може зовсiм дезiнформувати учня.

До прямої наочностi належить i образний опис вправи, суть якого полягає в тому, що вчитель при допомозi слова, на основi рухового досвiду, створює яскравий i реальний образ рухової дії, яку належить вивчити.

Одним iз прийомiв демонстрацiї є жести при органiзацiї дiяль­ностi учнiв. За їх допомогою задають напрям, iнтенсивнiсть, темп i ритм рухiв. Жести використовуються для пiдбадьорювання, попередження порушень дисциплiни, вияву ставлення до поведiнки учнiв.

Показ використовується переважно при формуваннi уявлення про вправу. На наступних етапах навчання, коли слiд зосередити увагу учнiв на певних деталях протягом тривалого часу, використовують переважно iлюстративнi матерiали: малюнки, моделi фiгурок, шарнiрнi ляльки, макети майданчикiв з фiгурками, кiнофiльми, кiнокiльцiвки, кiнограми, хронограми, слайди, вiдеограми та iн. За допомогою цих прийомiв реалiзують опосередковану наочнiсть.

До використання iлюстративних матерiалiв висувають такi вимоги:

● корисно поєднувати демонстрацiю “сповiльненою” зi звичайною кiнострiчкою за схемою: звичайна — “сповiль­нена” — звичайна;

● вчителю необхiдно завчасно вивчити матерiали демонстрацiї, визначити сторони i деталi, на якi треба звернути особливу увагу учнiв;

● до аналiзу i пояснення iлюстративних матерiалiв слiд залучати учнiв. Це сприяє їх активiзацiї i, як наслiдок, кращому їх розумiнню;

● iлюстративнi матерiали корисно давати учням i додому для самостiйного аналiзу з наступним колективним обговоренням технiки.

Говорячи про демонстрацiю, ми, як правило, маємо на увазi дiї, якi здiйснює вчитель, i часто забуваємо про другу, важливішу сторону методу — спостереження з боку учня. Щоб розвинути спостережливiсть, учень повинен вправлятись. Тому в процесi спостереження йому слiд дати максимум самостiйностi. Результати спостереження треба перевiряти опитуванням учнiв. Спостереження за одним i тим об’єктом повинно проводитись повторно. У всiх випадках спочатку звертають увагу на рухові дії загалом, i тiльки потiм на окремi деталi.

Кращi результати в оволодiннi спортивною технiкою i тактикою досягаються при умовi правильного поєднання словесних i наочних методiв навчання. Дослiдження, проведенi в цьому напрямку, дали авторам пiдставу для таких висновкiв:

● при навчаннi елементарних дiй доцiльно поєднувати їх короткий опис учителем з одночасним виконанням учнями;

● аналiз технiки вправ краще проводити пiд час перегляду кiнограм, кiнострiчок;

● показ без пояснення сутi рухiв може бути ефективним лише при вивченнi пiдсистем технiки складних вправ;

● при навчаннi складних за координацiєю рухових дiй доцiльнiше перед показом пояснити тi деталi технiки, на якi учень повинен звернути особливу увагу.

Окремо необхiдно назвати такi прийоми передачi iнформацiї при вивченнi технiки рухових дiй як: звуковi i свiтловi сигнали, слiди, що залишаються пiсля виконання вправ, орiєнтири.

Звуковi i свiтловi сигнали можуть дати уявлення про пра­вильнiсть виконання вправ, їх темп i ритм, послiдовнiсть i своєчаснiсть зусиль.

Слiди, що залишаються вiд виконання рухових дiй, iнформують учителя про розмах рухiв, правильнiсть постановки рук i нiг на опору.

Орiєнтири мають можливiсть сформувати уявлення про правильний напрямок i розмах рухiв, спiввiдношення окремих частин тiла одна до другої.

Засоби навчання

Крiм названих методiв вирiшення педагогiчних завдань, практика i наука надбала рiзноманiтнi засоби навчання. До них, в першу чергу, належать технiчнi.

Технiчнi засоби навчання термiнової iнформацiї — це прилади i конструкцiї, якi безпосередньо пiд час виконання вправ сигналiзують про їх якiсть (правильне або неправильне виконання рухiв). Сьогоднi створенi багаточисельнi варiанти таких пристроїв. Вони подiляються на слуховi, зоровi, тактильнi.

Високий ефект у навчаннi вправ дають тренажери, якi скеровують рухи учнiв у потрiбному напрямку i надають їм необхiдну траєкторiю.

Ряд дослiдникiв i практикiв стверджують, що ефективним засобом вирiшення

педагогiчних завдань є музика. Її основне призначення — полiпшити емоцiйний стан учнiв пiд час занять i змагань, створити уявлення про темп i ритм рухiв, сприяти прискоренню вiдновлюючих процесiв.

За характером впливу на органiзм учнiв функцiональну музику умовно подiляють на мобiлiзуючу, структурно-сюжетну, фонову i заспокiйливу.

Мобiлiзуюча — знiмає гальмування пiсля одноманiтної i напруженої розумової дiяльностi, пiдвищує емоцiйний i м’язовий тонус, готує органiзм до фiзичної дiяльностi. Як мобiлiзуючу, рекомендується використовувати бадьору, маршову музику.

Структурно-сюжетна — є своєрiдною програмою, яка пiдказує ритм i характер фiзичних вправ.

Фоновим називають такий музичний супровiд, який не пов’язаний iз структурою вправ за своїм ритмом i звучанням, але сприяє м’язовiй дiяльностi, органiзовуючи i дисцип­лiнуючи учнiв, пiдвищуючи їх працездатнiсть.

Заспокiйлива музика сприяє швидкому вiдновленню, переключенню на виконання вправ iншого характеру й iнтенсивностi.

Музичний супровiд сприяє успiшному навчанню дiтей