Аналіз актуальності міжнародних стандартів фінансової звітності в Україні

На сьогодні весь світ прагне освоїти єдиний формат спілкування, у тому числі і у сфері бухгалтерського обліку. Такою міжнародною мовою у сфері економіки стали міжнародні стандарти фінансової звітності (далі – МСФЗ). На сучасному етапі функціонування української економіки відбуваються істотні зрушення, що призводять до змін у веденні бухгалтерського обліку. Це, насамперед, пов’язано з намаганням наблизити облік до міжнародних стандартів. Особливо актуальним це питання стало із внесенням змін у червні 2011 року до Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» стосовно складання фінансової звітності та консолідованої фінансової звітності за міжнародними стандартами [2. с. 29].

Міжнародні стандарти фінансової звітності – це правила, що встановлюють вимоги до визнання, оцінки та розкриття інформації про майно підприємства, джерела його утворення, фінансові результати та використовуються для складання фінансових звітів організацій в світовому масштабі. Вони забезпечують порівнянність показників, представлених у бухгалтерській звітності організацій, що функціонують в різному економічному середовищі, і є умовою доступності звітної інформації для зовнішніх користувачів [1].

Процес розробки міжнародних стандартів з обліку та звітності є динамічним. Окремі раніше випущені стандарти уточнюються або замінюються новоствореними з урахуванням досвіду їхнього застосування та вимог сьогоднішнього дня. Слід також додати, що міжнародні стандарти з бухгалтерського обліку не є обов’язковими, вони виступають як рекомендації для запровадження.

МСФЗ виступають на даний момент ефективним інструментом підвищення прозорості і зрозумілості інформації, яка розкриває діяльність суб’єктів господарювання, створює достовірну базу для визнання доходів і витрат, оцінки активів і зобов’язань, яка надає можливість об’єктивно розкривати і віддзеркалювати існуючі фінансові ризики суб’єктів, що звітують.

МСФЗ якісно впливають на можливості керівництва в управлінні організацією і надають значні переваги перед конкурентами. У суб’єктів, які складають звітність за МСФЗ, значно зростає можливість залучити додаткові джерела капіталу та партнерів по бізнесу, які допоможуть забезпечити економічне зростання і процвітання. У свою чергу суб’єкти, використовуючи МСФЗ, мають доступ до інформації про фінансовий стан потенційних партнерів, що слугує додатковим інструментарієм при їх виборі.

Позитивними сторонами застосування МСФЗ як для суб’єктів господарювання, які складають фінансову звітність, так і для зовнішніх користувачів є:

· можливість отримання необхідної інформації для прийняття управлінських рішень;

· забезпечення порівнянності звітності з іншими організаціями, незалежно від того, резидентом якої країни вони є і на якій території здійснюють господарську діяльність;

· можливість залучення іноземних інвестицій і позик, а також виходу на зарубіжні ринки;

· престижність, забезпечення більшої довіри з боку потенційних партнерів;

· у багатьох випадках велика надійність інформації, а також прозорість інформації, що забезпечується шляхом дотримання правил її складання, а також численними поясненнями до звітності.

Об’єктивними перевагами використання МСФЗ перед національними стандартами є:

· чітка економічна логіка;

· узагальнення кращої сучасної світової практики в галузі обліку;

· простота сприйняття для користувачів фінансової інформації у всьому світі [3].

При цьому міжнародні стандарти дозволяють не лише скоротити витрати підприємств при підготовці своєї звітності, особливо в умовах консолідації фінансової звітності підприємств, що працюють в різних країнах, але й знизити витрати по залученню капіталу. Однак в Україні не сформувалися необхідні умови для повноцінного впровадження міжнародних стандартів і розкриття фінансової звітності. Відбувається поступове впровадження нових правил ведення обліку, формування звітності, здійснюється реалізація програми корпоративного керування, що передбачає вдосконалення механізму розкриття інформації про діяльність акціонерних товариств [3].

Перелік суб’єктів господарювання, які повинні будуть складати фінансову звітність та консолідовану фінансову звітність, повністю застосовуючи МСФЗ, визначено ч. 2 ст. 121 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Це, зокрема: публічні акціонерні товариства; банки; страхові компанії; підприємства, що здійснюють господарську діяльність за видами, перелік яких установлюється Кабінетом Міністрів України.

Решта підприємств, крім зазначених у ч. 2 ст. 121 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», можуть самостійно визначати доцільність використання МСФЗ у цілях підготовки фінансової звітності та консолідованої фінансової звітності. Це прямо прописано в ч. 3 ст. 121 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні». Хоча, слід відзначити, що ч. 5 ст. 8 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і сьогодні дозволяє підприємствам самостійно визначати доцільність застосування МСФЗ (крім випадків, коли обов’язковість застосування міжнародних стандартів установлено законодавством).

Підприємствам, що застосовують МСФЗ для складання фінансової звітності та консолідованої фінансової звітності, потрібно буде проінформувати про це спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері статистики.

Згідно з ч. 1 ст. 14 ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підприємства зобов’язані надавати квартальну та річну фінансову звітність органам, до сфери управління яких вони належать, трудовим колективам на їх вимогу, власникам (засновникам) відповідно до установчих документів, якщо інше не передбачено цим Законом. Органам виконавчої влади та іншим користувачам (зокрема, органам статистики, податковим органам та державному реєстратору) фінансова звітність подається відповідно до законодавства. Строк подання фінансової звітності встановлюється для підприємств КМУ, а для банків – НБУ. При цьому Порядком подання фінансової звітності, затвердженим постановою КМУ від 28.02.2000 р. № 419, установлено, що квартальна фінансова звітність подається не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним кварталом, а річна – не пізніше 9 лютого наступного за звітним року.

Отже, переваги складання фінансової звітності за міжнародними стандартами дійсно є і вони незаперечні для більшості користувачів фінансової звітності. МСФЗ можна розцінювати як інструмент глобалізації економіки і світових господарських зв’язків, адже цінність МСФЗ важлива не тільки для іноземних, але й для національних інвесторів також, що підтверджує необхідність і корисність процесу впровадження МСФЗ для всіх секторів економіки України.

 

1. Проблеми переходу бухгалтерського обліку на міжнародні стандарти фінансової звітності [Електронний ресурс] / С. М. Ніколаєнко // Електронний архів НУХТ – 2012. – с.136-138. – Режим доступу до архіву: http://dspace.nuft.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/2349/1/1.pdf.

2. Васильєва В.Г Впровадження міжнародних стандартів фінансової звітності в Україні: проблеми та перспективи / Васильєва В.Г.; К.С. Костюченко // Економічний простір – 2012. – №60. – с.29-37.

3. Чепець О.Г. Гармонізація бухгалтерського обліку та фінансової звітності України з міжнародними стандартами / О.Г. Чепець; О.М. Губа рик // Економічні науки. – Серія «Облік і фінанси». – Випуск 9 (33). – Ч. 3. – 2012.

4. Міжнародні стандарти фінансової звітності [Електронний ресурс] / Автор: admin // Публікація – 2011. Режим доступу архіву: http://financier.ua/2011/10/20/mizhnarodni-standarty-finansovoji-zvitnosti/

УДК 657.4

Михальська О.О., ст. гр. ОА-41

Науковий керівник: Тлучкевич Н.В., к.е.н., доцент

Луцький національний технічний університет

 

РОЗПОДІЛ НЕПРЯМИХ ВИТРАТ

 

Для перехідного періоду, який зараз переживає Україна, характерна висока динамічність всіх факторів формування собівартості: цін на ресурси, оплати праці, обсягів виробництва, умов реалізації продукції. Тому виникає об'єктивна необхідність постійного і всебічного визначення та аналізу можливого рівня собівартості одиниці продукції. При укладанні угод та контрактів, при поточній реалізації окремих її видів потрібні спеціальні розрахунки витрат, що базуються не тільки і не стільки на особливостях поточної економічної ситуації, а й на прогнозних рівнях цін на пальне, роботи та пос­луги, які можуть бути в наступному виробничому циклі. З другого боку, підприємство повинно якомога точніше знати свої можливі прибутки від реалізації продукції при різному рівні собівартості та за цінами, що складаються на внутрішньому та зовнішньому ринку в різні періоди часу.

Загалом, витрати підприємства з метою обліку, аналізу і контролю за сферою виникнення та способом їх включення в собівартість можна поділити на дві групи: виробничі і невиробничі.

Виробничі витрати виникають в процесі виробництва, тоді як невиробничі накладні витрати викликаються функціями управління і виникають в рамках управління. Склад статей виробничих і невиробничих витрат передбачено нормативними актами, зокрема П(С)БО №16 “Витрати” та Методичними рекомендаціями з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) в різних галузях економіки.

Так, при розподілі загальновиробничих витрат на ідприємствах найчастіше за базу розподілу використовують прямі витрати і пряму заробітну плату або іншу базу.

Відносно невиробничих витрат, то найбільшу практичну цінність при їх розподілі мають дві бази розподілу: виробничі витрати та маржинальний прибуток. Так, оскільки у виробничу собівартість входять лише виробничі витрати, тому доцільно невиробничі витрати, які важко співвіднести з видами продукції та центрами відповідальності розподілити пропорційно вже списаним раніше виробничим витратам. Ще краще використовувати за базу розподілу маржинальний прибуток, який являє собою вклад кожного виду продукції (центру відповідальності) в досягненні загального прибутку підприємства. При використанні маржинального прибутку за базу розподілу між продукцією чи підрозділами, розподілена сума непрямих витрат буде обчислюватись як відношення непрямих витрат до маржинального прибутку підприємства помноженого на маржинальний прибуток (певного виду продукції, центру відповідальності – в разі використання трансфертного ціноутворення).

Спочатку слід розподіляти непрямі витрати між підрозділами, а вже потім між видами продукції, що відповідає ступеневому методу розподілу.

Сам процес розподілу і перерозподілу витрат є надзвичайно трудомістким, особливо при розподілі по конкретним видам продукції та пов'язаний з високим ступенем умовності. Спостерігається достатньо щільний зв'язок, внаслідок якого вища точність розрахунків потребує використання затратнішої технології. Такий зв'язок пояснюється більшою етапністю розподілу та перерозподілу непрямих витрат.

Отже, основним критерієм вибору методу розподілу витрат має стати щільний зв'язок об'єкта обліку з величиною витрат.

Ще однією особливістю обліку є те, що непрямі витрати накопичуються протягом року, а розподілятися можуть в кінці року при визначенні собівартості продукції. Але для прийняття і прогнозування як поточних так і стратегічних управлінських рішень необхідно володіти інформацією про виробничі витрати, склад виробничої та повної собівартості продукції щомісяця, щокварталу в міру її необхідності, а не чекаючи завершення поточного року, адже вчасно прийняті управлінські рішення позитивно впливають на послідуючі господарські процеси.

Крім того, при розподілі накладних витрат в кінці року порушується вимога до управлінського обліку - інформація про фактичні накладні витрати за період формуються по закінченні звітного періоду, тим часом вона необхідна в оперативному порядку для встановлення цін, оцінки прибутку та прийняття рішень.

Тому, на нашу думку необхідно розподіляти непрямі витрати послідовно кожного місяця з метою більш точного визначення собівартості окремих видів продукції.

Методика розподілу накладних витрат обирається підприємством самостійно, залежно від специфіки виробництва, кожного конкретного виробу.

Вибір бази розподілу має носити стабільний характер, бути єдиним як на етапі планування, так і обліку, аналізу. Він характеризує один з елементів політики управління операційними затратами на підприємстві. Зміна бази розподілу має бути аргументована, підтверджена відповідними розрахунками, аналітичними таблицями, і, як результат, забезпечувати більш справедливий принцип розподілу таких витрат. Невірно обрана база розподілу непрямих виробничих витрат може привести до хибного відображення прибутковості випуску кожного виду продукції.

 

УДК 339

Михальчук Л. В., ст. гр. МКмз-51

Кощій О.В., д.е.н., професор

Луцький національний технічний університет