Військова справа в русі в 9 – пп 12ст

В Київській Русі, як і в інших середньовічних державах, значна частина поселень мала штучні укріплення. Це було викликано постійною військовою загрозою як з боку кочовиків північнопричорноморських степів та інших іноземних нападників, так і з боку недружньо налаштованих сусідів із самого східнослов'янського середовища. Перший напрямок — протистояння зі Степом — був найбільш загрозливим, а тому вже в часи Володимира та Ярослава в кінці І — на початку ІІ тисячоліть н. е. була створена ешелонована оборона: на правому березі Дніпра — спочатку по Стугні, а потім по Росі; на лівому — по Сулі, Трубежу, Остру й Десні. Окрім городищ на середньодніпровських землях, за правління вищезгаданих князів, були зведені так звані "Змійові вали" протяжністю більше 950 км. Це були досить складні оборонні споруди з дерева та землі (вал, рів, дерев'яна надбудова). Всі вони були об'єднані в складну систему: 23 поздовжні вали в 9 оборонних лініях. Археологічний термін "городище" означає залишки любого давнього укріпленого пункту. Розташовувались вони на підвищеннях, значно рідше — на рівних місцях та низинах, недалеко від водойм. Найбільш поширені укріплені поселення округлої форми. Площа більшості з них від 0,2 до 1 га (переважають 0,4—0,6 га). Основним матеріалом для їх спору- дження на Русі були дерево й земля. Більшість городищ укріплена одним валом і ровом. За функціональними ознаками тогочасна зброя поділяється на зброю ближнього і дальнього бою та на рублячу, колючу й ударну. Всі ці види зброї являються водночас наступальними й захисними. Але існував і спеціальний захисний обладунок. Меч належав до найбільш спеціалізованої й ефективної зброї. Шабля — рубляча зброя, пристосована якраз для кінного бою, з'явилася вже в Х ст. Спис належав до найдавніших масових видів зброї. Лук і стріли являлись найпоширенішою зброєю для бою на відстані. Сокира на Русі була основним знаряддям у господарстві і, водночас, важливою зброєю Ударною зброєю в Київській Русі були булави та кистені. До бойової зброї слід відносити також великі й масивні ножі-скрамасакси, кинджали, палиці, пращі для метання каміння. Воїна захищали від ударів супротивника щит, шолом і броня. Спорядження вершника й верхового коня — теж атрибут давньоруського воїна. Збройні сили Київської Русі складалися із сухопутного війська та флоту. У свою чергу, сухопутне військо підрозділялося на роди військ. Ті, в свою чергу, поділялися на роди зброї. Давньоруським воїнам доводилося воювати на півночі і північному заході з важкоозброєними й порівняно малорухомими європейськими "колегами", а на півдні та південному сході — з рухливими кінними загонами кочівників. Тому на південно-руських землях переважала кіннота, що мала на озброєнні вищеохарактеризовані шаблі, луки, булави, кистені, списи. А на півночі превалювала піхота, головною зброєю котрої були сокири і списи. Розподіл війська на піхоту та кінноту став найважливішою обставиною, що зумовила відмінності у комплексі озброєння, а значить і в способах боротьби. Основним родом військ була піхота, котра за озброєнням і характером дії на полі бою поділялася на важку і легку. Кіннота використовувалася для охорони флангів бойового порядку піхоти, а також для завдання навальних ударів в ході самої битви. Кінноту розділяли на легку (стрільці) та важку (старші дружинники з особистими отроками). У початкову добу Київської Русі значна частина усього війська була пішою, що стало спадком із більш ранніх часів. Навіть у Х ст., в період різкого піднесення кінноти (десь з середини цього століття), все ж переважали піхотні підрозділи. Піші ратники у своїй масі були оснащені майже усіма видами озброєння, особливо метальною, рублячою і ударною зброєю. Піхота і кіннота все ж були не єдиними, хоча й головними, родами військ. Існували і воїни, які обслуговували метальні пристрої — далеким попередником сучасної артилерії; існували також і розвідники, сапери (теслі, шляхороби та ін.). Останні являлися зародком вітчизняних військово-інженерних військ.

45. Боротьба руських князів проти половців

Перейшовши в сер. X ст. Волгу, чисельні племена половців ринули в степи Північного Причорномор'я. Вони заволоділи величезною територією «Половецьку землю»— від схилів Тянь-Шаня на сході до Дунаю на заході. Витіснивши печенігів з Північного Причорномор'я, половці у 50-х pp. XI ст. наблизились до Середньої Наддніпрянщини. «Повість временних літ» під 1055 р. згадує про мир, укладений між переяславським князем Всеволодом Ярославичем і половецьким ханом Болушем. Під 1062 р. цей літопис засвідчує: «Прийшли половці уперше на Руську землю воювати». Вони розбили Всеволода. А влітку 1068 р. зазнали від них нищівної поразки на р. Альті в Переяславській землі Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі, що спричинило народне повстання у Києві. Тоді ж Ізяслава скинули з великокнязівського престолу. Від 1078 р. половці постійно спустошували Переяславщину і Південну Київщину, а Олег Святославич та інші князі (найчастіше чернігівські) почали залучати половців до боротьби проти суперників на Русі. 1093 р. вони розбили біля Трипілля на підступах до Києва об'єднані сили Святополка Ізяславича київського і тодішнього чернігівського князя Володимира Мономаха. Половецькі хани загрожували самому існуванню Давньоруської держави. Тому з 1094 р. за ініціативою Володимира Мономаха південноруські князі починають об'єднуватися проти цих кочовиків. Про це свідчать рішення князівських з'їздів у Любечі (1097), на Золотчі (1101), біля Долобського озера (1103). У 1103—1111 pp. Святополк Ізяславич київський і Володимир Всеволодич Мономах переяславський здійснюють низку звитяжних походів до Половецької землі, на два десятиліття убезпечуючи Русь від половецької загрози. Але з 30-х pp. XII ст. чернігівські Ольговичі дедалі частіше використовують половців у боротьбі за Київ проти Мономашичів. У 1146—1154 pp. те саме чинить Юрій Долгорукий у суперництві з Ізяславом Мстиславичем за київський стіл. У 60-х pp. XII ст. київські князі Ростислав Мстиславич, а відтак і Мстислав Ізяславич вдаються до спроби організувати спільні дії південноруських князів проти половців. Вокняжившись у Києві 1181 p., голова Ольговичів Святослав Всеволодич залучає половців до усобиць між князями. А проте у 1184—1194 pp. він зі своїм співправителем у Київській землі Рюриком Ростиславичем здійснив кілька успішних походів у Половецький степ. У 1197/98, 1201 і 1204 pp. Роман Мстиславич волинський (від 1199 р. галицько-волинський князь) тричі перемагав половців на їхній землі. Похід Ігоря Святославовича на половців 1185 р. на р. Калка оспіваний у знаменитій поемі «Слово о полку Ігоревім». 1-їтретини XIII ст. підкуплені половецькі хани брали активну участь у міжусобній боротьбі за Київ між Володимиром Рюриковичем київським, Михайлом Всеволодичем чернігівським і Данилом Романовичем, тодішнім волинським князем. 1239 р. орди Батия вдерлися в степи Північного Причорномор'я і розсіяли половецькі загони. Останні були почасти знищені, почасти відкотилися до Угорщини й Болгарії. Основна ж маса, увійшовши до складу Золотої Орди, асимілювалася.

Битва під Ярославом.

Би́тва під Яросла́вом (17 серпня 1245) — бій, що відбувся поблизу міста Ярослав над рікою Сяном між військами галицько-волинських князів Данила і Василька Романовичів з одного боку і силами угорців,поляків та галицької боярської опозиції з іншого.

У 1241 році частина галицьких бояр на чолі з лідером про-угорської партії з Володиславом Кормильчичем, користуючись з ослаблення Галицько-Волинського князівства після монгольської навали, виступили проти галицького князя Данила I. Вони намагалися посадити на престол у Галичі Ростислава Михайловича, далекого родича галицьких Ростиславичів, племінника Данила Романовича.

У 1245 році Ростислав звернувся по допомогу до угорського короля Бели IV, який був йому зятем, і краківського князя Болеслава V Сором’язливого, дружина якого була донькою Бели IV, як і дружина Ростислава. Угорщина віддавна мала види на Галичину, а поляки ворогували з Данилом і його батьком Романом, тому обидві сторони охоче надали свої війська. Заручившись підтримкою іноземців і галицької боярської опозиції, Ростислав вторгся в Галичину і підійшов до міста Ярослава.

Тим часом Данило і Василько дізналися про прихід Ростислава з угорсько-польською армією в Галичину. Вони негайно почали збирати народне ополчення воїв та вислали послів до своїх союзників —мазовецького князя Конрада I і литовського князя Міндовґа I по допомогу. Проте за браком часуРомановичі вирушили з Волині на ворога самостійно, у супроводі лише половецьких загонів. В авангардівиступив двірський Андрій. Він мусив розвідати стан противника і повідомити жителям Ярослава, що їх незабаром буде врятовано.

Коли війська Данила і Василька перейшли ріку Сян, Ростислав отримав повідомлення про їх наближення. Він вивів проти них свої війська з «русі, угрів і ляхів», а біля міста залишив заслон з піхоти.

Битва розпочалася 17 серпня 1245 року з удару кінноти обох військ. Ростислав рушив з галицькими боярами на полки Данила, але його атакували передові загони двірського Андрія разом з половцями. У колотнечі частина Андрієвих сил відступила, незважаючи на підмогу 20 боярських підрозділів Данила. Сам двірський стримував натиск ворога зі своєю особистою дружиною.

На одному з флангів почали наступ поляки Флоріана Войцеховича. Співаючи гімн «Богородиця»^[3], вони зійшлися з волинськими частинами Василька і тривалий час билися.

Між тим, Данило розгледів, що основні сили противника — угорське військо на чолі з воєводою Фільнеєм — зосереджено позаду ростиславових частин. Він обійшов позиції Ростислава і вдарив по угорцях. В бою Фільней схопив Данила, але той зумів визволитися. Поки основні данилові полки боролися з ворогом, сам князь від'їхав від місця бою і напав на угорців з іншої сторони. Молодий княжич Лев Данилович збив і поранив ворожого воєводу списом. Коли русичі роздерли угорську хоругву навпіл, військо противника кинулося тікати. Побачивши, що угорці відступають, Ростислав також повернув навтікача.

Данило кинувся у погоню за ворогом через глибокий яр, не знаючи стану справу у василькових полках. Коли він угледів свою хорогву, що гнала поляків, то був дуже радий. Данило і Василько об'єдналися поблизу Ярослава та припинили переслідування. Ростиславова піхота, що стояла біля міста, заходилася тікати.

В полон до Романовичів потрапили угорський воєвода Фільней, польський воєвода Флоріан Войцехович і лідер галицької опозиції боярин Володислав Кормильчич. Їх було страчено разом із багатьма іншими «в гніві». Після бою Данило, Василько і Лев стали на «побоїщі», знаменуючи свою перемогу. Прості вояки продовжували збирати здобич і ганятися за утікачами. Данило попалив приставні форти Ростислава біля міста, визволив Ярослав і виїхав з полоненими до своєї резиденції в Холм.

Підмога Мазовії і Литви прибула під кінець битви і одразу ж повернулася додому.

Битва під Ярославом вирішила боротьбу за Галичину, яка тривала сорок років. Боярська опозиція була остаточно знищена. Ростислав утік до Угорщини, війська якої перестали здійснювати великомасштабні походи до Галичини. Угорський король Бела IV уклав у 1247 році мир з Данилом і видав свою донькуКонстанцію за княжого сина Лева Даниловича. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.