Тихий океан – унікальний геофізичний об’єкт нашої планети. Площа океану з морями становить 178,68 млн км2. Якби вдалося осушити Тихий океан, то відкрилася б територія, рельєф якої дуже нагадує поверхню Євразії. Адже на дні океану є величезні гірські хребти та рівнини, височини та улоговини.
У Тихому океані, на відміну від інших, материкова окраїна займає лише 10% його загальної площі. Більша вона в західній частині, де являє собою акумулятивно-абразивні тераси прибережних гірських хребтів або продовження прибережних рівнин. Шельф здебільшого згладжений абразивно-акумулятивною діяльністю моря або виносом теригенного матеріалу (Східнокитайське, Жовте моря). Проте в Індонезійському архіпелазі та Австралії він має складну будову через розвиток там коралових рифів та інших коралових споруд.
У східній частині океану шельфу практично немає або він дуже вузький. Материковий схил крутий, розчленований каньйонами. Конуси виносу цих каньйонів, зливаючись, утворюють нахилену плоску рівнину материкового підніжжя. Такі ж рівнини простяглись вздовж материкового підніжжя Азії та Австралії.
Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і займає 13,5 % його загальної площі. На заході океану всі окраїнні моря являються ніби першою сходинкою перехідних зон між океаном та Австралійським і Євразійським материками. Друга представлена дуже складною за будовою перехідною зоною Філіппінського моря і моря Фіджі. Найпростіші перехідні зони за структурою – Алеутська, Курило-Камчатська та Східно-Китайська, де дно морів здебільшого вкрите донними відкладами і є пласкою абісальною рівниною. Виняток становлять Південно-Китайське та Японське моря, глибоководні западини яких мають гірський рельєф.
Ланцюг глибоководних жолобів, який супроводжує низку островів і відокремлює перехідну зону від ложа, безперервний, як і пасма гірських споруд острівних дуг. Ширина жолобів зверху – десятки і сотні кілометрів, схили круті – до 45°, дно плоске, має ширину кілька сот метрів. Найчіткіше окреслені глибоководні жолоби: Алеутський (7822 м), Курило-Камчатський (10524 м), Японський (8412 м), Ідзу-Бонінський (10544 м), Маріанський (11022 м), Яп (8527 м), Палау (8138 м), Філіппінський (10497 м), Тонга (18992 м), Бугенвіль (9140 м), Ново-Гебрідський (7570 м), Кермадек (10047 м).
Перехідна зона у східній частині океану більш проста, представлена значними за протяжністю глибоководними жолобами – Центральноамериканським, Перуанським, Чилійським, що прилягають до підводних схилів молодих альпійських складчастих споруд прибережної зони Кордильєрів.
Ложе океану займає понад 65% площі дна. Воно перетинається численними підводними гірськими хребтами. Окремі їхні вершини здіймаються над водою, утворюючи ланцюг островів. Найбільшими є широкий Південно-Тихоокеанський серединно-океанічний хребет, який переходить у Східно-Тихоокеанський. Останній простягнувся до Каліфорнійської затоки і в її північній частині переходить у материковий, продовжуючись у горах США і Канади.
Підводними хребтами і підвищеннями ложе океану поділене на декілька улоговин: Північно-Західну, Північно-Східну, Східно-Маріанську, Західно-Каролінську, Східно-Каролінську, Малонезійську, Центральну, Беллінгсгаузена, Чилійську, Перуанську, Панамську і Гватемальську. Найбільша серед них Північно-Східна. Дно улоговин має складний характер, який характеризується широким розвитком вулканічних гір і горбів, в тому числі плосковершинних, вузьких жолобів - розломів, із якими пов’язані максимальні глибини.
У західній частині океану на кілька тисяч кілометрів простягнувся ланцюг розломів завширшки 100-200 км. Дно океану в межах розломів більш гористе, ніж у сусідніх районах, нерідко вздовж них тягнуться пасма великих вулканів.
Отже, в будові дна західної та східної частини океану є досить істотні відмінності: для східної характерні великі улоговини з рівним або горбистим рельєфом, серединний хребет; відмітною рисою західної та південно-західної частини є чергування підводних хребтів, глибоководних жолобів, окремих гір, невеликих улоговин, численних груп островів.
