Загальна характеристика спрямованості

Одним з найважливіших рівнів особистісної організації є спрямованість, що виражається в потребах, інтересах людини, її тенденціях, установках, ідеалах. Спрямованість – це макрохарактеристика особисто­сті, система стійких домінуючих внутрішніх спонукачів соціальної активності людини, її діяльності і спілкування. За С. Л. Рубінштейном, проблема спрямованості – це, передусім, проблема динамічних тенденцій, котрі як мотиви визначають людську діяльність. При цьому в спрямованості більш, або менш виразно проявляються дві її взаємозв’язаних складових – змістовна й динамічна. У змістовній частині спрямованості проявляється той предмет, на який спрямована активність людини. Це – образ (у широкому значенні слова) об’єкта, з яким взаємодіє (чи до якого прагне) суб’єкт; це просторовий аспект організації поведінки людини (вказівка на те, куди необхідно направити помисли й дії). Динамічна сторона спрямованості виражається в напрузі, що виникає перед початком акту діяльності, в тій енергії, яку суб’єкт вкладає в дію. Це – силовий аспект спрямованості (енергетика людського спрямування). Поєднання змістовності й динаміки перетворює спрямованість на стержневий вектор діяльності людини.

Спрямованість має системну будову: це ієрархизована мотиваційна сфера, що знаходиться в процесі розвитку. Проте поняття «мотивація» і «спрямованість» не співпадають. Спрямованість об’єднує не все, а тільки найбільш важливі, смислоутворюючі мотиви особистості. На цих мотивах будується система цінностей людини, її уявлення про найголовніше в житті, її життєвий шлях. Спрямованість утворює той стержень життя людини, яка робить її цілеспрямованою, структурованою, впорядкованою й осмисленою. Тому спрямованість – втілення й певне інтегроване об’єднання усієї особистості (С. Д. Максименко). Інтегральним виявленням спрямованості є життєва позиція людини, якій вона зберігає вірність довгі роки, усе життя; це стійко домінуюча система мотивів (Л. І. Божович). За О. О. Ухтомським, спрямованість відбиває домінанту, що склалася у людини та стала вектором її поведінки. Вона визначає соціальний вигляд людини (В. С. Мерлін).

Спрямованість особистості – це особливий «орган» структуризації людиною навколишньої дійсності з точки зору можливостей і бажаності взаємодії з нею в певному напрямі. Так, Є. Шпрангер, керуючись ідеєю про те, що «індивідуальна духовна структура» кожної людини тісно пов’язана смисловими зв’язками з тим або іншим змістом людської культури («об’єктивним духом»), створив типологію «форм життя», тобто основних типів спрямованості абстрактної людини. Усього типів спрямованості шість і в кожному проявляється особлива орієнтація на ті або інші об’єктивні цінності. Це: 1) теоретична (галузь науки, проблема істинності); 2) економічна (матеріальні блага, корисність); 3) естетична (прагнення до оформлення, до самовираження); 4) соціальна (громадська діяльність, спрямованість до чужого життя); 5) політична (влада як цінність); 6) релігійна (сенс життя) спрямованості особи. У кожної людини можуть бути виявлені в тій або іншій пропорції ознаки усіх шести систем орієнтації; при цьому якийсь із типів домінує. На основі цієї типології спрямованості особистості Г. Олпорт, П. Вернон і Г. Линдзей розробили Тест вивчення цінностей, а Дж. Холланд створив Тест інтересів.

Залежно від того, які стосунки (до інших людей, до праці, до себе) домінують у системі стосунків людини, виділяють спрямованість на взаємодію, ділову спрямованість (на завдання) і особистісну спрямованість (на себе). При домінуванні спрямованості на взаємодію вчинки людини визначаються її потребою в спілкуванні, прагненням підтримувати хороші стосунки з колегами по роботі, партнерами, друзями. Сприйнятливість до думки групи, прагнення бути рядовим членом групи, але не її керівником, інтерес до спільної діяльності не заради кінцевого результату, а заради самої взаємодії – характерні риси такої людини.

Ділова спрямованість проявляється в націленості людини на розв’язання задачі. Суб’єкт прагне досягти мети й заради цього поповнює свої знання, розвиває свої уміння і навички, у тому числі й організаційні. Бере керівництво колективом у свої руки. Може аргументовано відстоювати свої погляди, якщо упевнений в їх корисності для досягнення кінцевого результату.

Якщо у людини переважає особиста спрямованість, то вона керується, передусім, мотивами власного благополуччя, прагненням до особистої першості і престижу. Така людина, як правило, зайнята сама собою, своїми почуттями, переживаннями й мало реагує на потреби навколишніх людей. У навчальній і трудовій діяльності бачить, передусім, можливість задовольнити свої домагання незалежно від інтересів однолітків, колег, співробітників.

Д. І. Фельдштейн виділяв гуманістичний, егоїстичний, депресивний і суїцидальний типи спрямованості особистості. Гуманістична спрямованість виражає позитивне ставлення особистості до себе і до суспільства. Вона може бути альтруїстично і індивідуалістично акцентуйованою. У першому випадку інтереси інших людей для людини є центральними. При індивідуалістичному варіанті гуманістичної спрямованості інші люди теж не ігноруються, але власна особа цінується безумовно вище. При егоїстичній спрямованості людина демонструє позитивне ставлення до себе й негативне – до суспільства. Депресивна спрямованість особистості проявляється, передусім, у знеціненні себе, хоча ставлення до інших людей може залишатися позитивним. Тенденція самознищення досягає максимуму при суїцидальній спрямованості; для такої людини не представляє ніякої цінності також і суспільство.

У дослідженнях психологів виявлено, що спрямованість особистості визначає: 1) стиль життя людини; 2) «стелю» її досягнень; 3) стиль і характер спілкування; 4) судження про цінності, смислові пошуки, визначення того, що є найголовнішим у житті. Спрямованість явно, або незримо присутня в усіх компонентах особистості, в діяльності, в усіх життєвих сферах людини. Вона – ключовий чинник «структуризації реальності людиною за її власними законами». Спрямованість, що розглядається в аспекті розвитку, співпадає з самоактуалізацією, оскільки вона у якості життєвих планів і намірів задає людині орієнтири того, якою вона може стати.

Спрямованість, незалежно від її конкретного типу, характеризується наступними якостями:

1. Широтою (це «круг інтересів», міра поширеності інтересів особистості на різні сфери діяльності за наявністю одного або небагатьох головних, системоутворюючих інтересів).

2. Рівнем (це громадська значущість спрямованості людини; вона обумовлена специфікою переконань і світогляду людини).

3. Інтенсивністю (міра виразу динамічного, тобто енергетичного компонента спрямованості). Про інтенсивність спрямованості людина судить на основі її емоційного забарвлення, що суб’єктивно переживається. Діапазон виразу інтенсивності спрямованості коливається від смутних, нечітких потягів через усвідомлені бажання й активні прагнення до глибоких переконань.

4. Дієвістю (це та міра активності, з якою людина прагне до реалізації цілей у своїй діяльності).

5. Стійкістю (це обумовлена вольовими якостями – наполегливістю, цілеспрямованістю та ін. – тривалість збереження спонукань протягом життя).