Різноманітні психічні явища не відділені одне від одного нездоланними межами, не жорстко відокремлені одне від одного, а навпаки, тісно пов’язані одне з одним, постійно перетікають одне в одне або входять до складу й протікання одне одного. У цьому смислі мислення – це не замкнений окремий світ у нашій психіці, воно тісно пов’язане з іншими психічними явищами, що взаємозумовлюють одне одного, а пізнавальні процеси, у тому числі й мислення, – це лише окремі грані єдиного процесу пізнання.
Зв’язок мислення, мовлення та мови – це найбільш тісний зв’язок. Мова, мовленнєве спілкування організовують процес розвитку мислення вже з самих його витоків: за допомогою слів виділяються та фіксуються і самі предмети, і їхні суттєві властивості, і дії дитини з предметом. Центральну роль мова відіграє у становленні та перебігу словесно-логічного мислення, відображаючи поняття. Основні форми мислення (поняття, судження, умовивід та ін.) без мови не існують, через мову зазвичай відбувається передача структури та результату мислення. Можна сказати, мислення просто наскрізь пронизане мовою.
Разом з тим було б помилковим цей зв’язок, цю єдність абсолютизувати. Безперечно, існують і такі прояви мислення, що здійснюються поза мовою, наприклад, найбільш ранні, прості та спеціалізовані види, форми й способи (оперування образами та дії з предметами, художні та музичні побудови тощо). Дискусійним є питання щодо участі мови в інтуїтивному мисленні. З іншого боку, є свідчення, що мова, хоча й у прихованому і неусвідомленому вигляді, все ж таки існує (поряд з образами) і в цьому виді мислення. Так, дослідження свідчать, що навіть при внутрішньому («про себе») розв’язанні різних розумових завдань, у більшості людей (але не у всіх!) на багатьох етапах розв’язання завдання (але не на всіх!) було зафіксоване збудження артикуляційного апарату. Це питання, безперечно, потребує подальшого вивчення.
Крім того, потребує уточнення розуміння зв’язку мислення з мовою і щодо мислення словесно-логічного. З одного боку, останнє безперечно відбувається у словах (згадаємо низку умовиводів, використання виражених словом понять), проте з другого боку, усім нам знайома проблема адекватного вираження думки у словах (згадаємо Ф. Н. Тютчева: «Мысль изреченная есть ложь»).
Зв’язок мислення із пам’яттю. Цей зв’язок двосторонній. З одного боку, мислення для свого перебігу гостро потребує резервів пам’яті – довгочасна пам’ять актуалізує необхідний для мислення матеріал (безпосередньо поняття, що широко використовуються мисленням, знання про суттєві ознаки та зв’язки предметів, способи раніше розв’язаних задач тощо). І чим більше подібної інформації залучається, тим ширші можливості для мислення. Утім інколи пам’ять може мисленню і заважати: наприклад, видавати лише стереотипні, найбільш звичні рішення, які перешкоджають виробленню нового, нестандартного.
Значну роль відіграє пам’ять і у здійсненні мислення, коли воно протікає у внутрішньому плані дій. Адже будь-яка більш-менш глибока і серйозна думка завжди розгорнута у часі і складається із декількох ланок. Щоб така низка не розпалась, вона повинна міцно утримуватись у короткочасній пам’яті. Тому чим краща у людини короткочасна пам’ять, тим більш сприятливі складаються умови для успішності мислення.
З другого боку, мислення активно бере участь у процесах запам’ятовування і відтворення знань, процеси мислення складають «кістяк» запам’ятовування. Щоб пересвідчитись у цьому, спробуйте запам’ятати те, що погано зрозуміли, – нічого не вийде; але як тільки ви зрозумієте певний факт, він одразу запам’ятовується назавжди.
Зв’язок мислення з уявою. Цей зв’язок також відзначається міцним поєднанням. По-перше, ці процеси схожі за структурою, за змістом задач, що розв’язуються ними, за участю у творчості. По-друге, певні види мислення реалізуються за допомогою уяви (наочно-образне, образне), і, водночас образи уяви будуються за допомогою мислення.
Зв’язок мислення з емоціями. Часто ці два психічних явища одне одному протиставляють (згадайте розхожу фразу: «Відключи емоції, тут потрібне мислення», а також словосполучення «холодний розум»). У дійсності мислення з емоціями скоріше товаришує, ніж протистоїть їм. Справа у тому, що будь-який процес мислення складається цілком із вдалих та невдалих знахідок. Відповідно до загального правила виникнення емоцій, перші породжують емоції позитивні (задоволення, радість, захват), другі – негативні (зневіру, відчай, тривогу, що задача не буде розв’язана, страх негативних наслідків цього). Крім того, емоції не тільки відображають проміжні та заключний результати розумового процесу, але вони ще інколи і регулюють його хід. Так, якщо людина наближається до привабливого рішення, у неї формується загальний емоційно-позитивний тон, який сприяє тому, щоб вона з цього шляху не сходила. Адже мислення, згадаємо, має і неусвідомлюваний рівень свого перебігу, а саме на ньому і формується передчуття близького успішного рішення.
Поряд з тим, що емоції впливають на мислення, є зворотна сторона цього зв’язку: мислення також може впливати на емоції. Так, завдяки включенню мислення ми регулюємо, організуємо свої емоції.
Знання про те, що мислення може породжувати емоції як позитивні, так і негативні, дуже корисно використовувати у роботі з дітьми. Навіть якщо дитина припускається помилки. Її корисно все одно підбадьорювати, – адже порцію негативних емоцій вона уже сповна отримала від своїх невдач; але щоб процес мислення для неї жорстко не пов’язувався з біллю та тривогою, їй потрібно обов’язково дати порцію позитивних емоцій – за старання, за окремі вдалі спроби, за те, що вона все-таки продовжила, не дивлячись на невдачі, мислити знову і знову!
Питання до самоконтролю
1. Надайте основні характеристики мислення як психічного явища.
2. Порівняйте особливості віддзеркалення дійсності мисленням та сприйняттям.
3. У чому виявляється опосередкованість та узагальненість мислення?
4. Схарактеризуйте основні форми мислення (поняття, судження, умовивід).
5. Що ви знаєте про такі мисленнєві операції як аналіз, порівняння, синтез? Як вони взаємопов’язані?
6. Розкажіть про етапи процесу мисленнєвого вирішення задачі.
7. Схарактеризуйте узагальнення як основну операцію мислення.
8. Схарактеризуйте класифікацію та систематизації як складні мисленнєві операції.
9. Дайте характеристику абстрагування як операції мисленнєвого відвернення.
10. Розкрийте роль соціального та біологічного у формуванні та розвитку мислення.
11. Якими індивідуальними якостями може характеризуватися мислення?
12. Як пов’язане мислення з іншими пізнавальними процесами?
13. У чому полягає зв’язок мислення та мови?
Література
Основна
1. Брушлинский А. В. и др. Мышление и общение. – Минск: Изд-во Минского гос. ун-та, 1990.
2. Вертгеймер М. Продуктивное мышление. – М.: Прогресс, 1988.
3. Выготский Л. С. Мышление и речь. – 5-е изд., испр. – М.: Лабиринт, 1999. – 351 с.
4. Гальперин П. Я. Психология мышления и учение о поэтапном формировании умственных действий // Исследование мышления в советской психологии. – М., 1966.
5. Гурова Л. Л. Психология мышления. – М.: ПЕР СЭ, 2005. – 135 с.
6. Дьюи Д. Психология и педагогика мышления / Пер. с англ. Н. М. Никольской. – М.: Лабиринт, 1999. – 189 с.
7. Завалишина Д. Н. Практическое мышление: Специфика и проблемы развития. – М.: Институт психологии РАН, 2005. – 375 с.
8. Исследования мышления в советской психологии / Под ред. Е. В. Шороховой. – М.: Наука, 1966. – 476 с.
9. Калмыкова З. И. Продуктивное мышление как основа обучаемости. – М., 1981.
10. Психология мышления. Сб. переводов / Под. ред. А. М. Матюшкина. – М.: Прогресс, 1965.
Додаткова
1. Блонский П. Память и мышление. – СПб.: Питер, 2001. – 288 с.
2. Васильев И. А., Поплужный В. Л., Тихомиров О. К. Эмоции и мышление. – М.: Изд-во МГУ, 1980. – 192 с.
3. Заика Е. В., Назарова Н. П., Маренич И. А. Об организации игровых занятий для развития мышления, воображения и памяти школьников // Вопросы психологии. – 1995. – № 1. – С. 44–45.
4. Кашапов М. Психология педагогического мышления. – СПб.: Алетейя, 2000. – 463 с.
5. Новоселова С. Л. Генетически ранние формы мышления.-М.: МПСИ, 2003. – 320 с.
6. Пиаже Ж. Речь и мышление ребенка. – СПб.: Педагогика-Пресс, 1999. – 527 с.
7. Рубинштейн С. Л. О мышлении и путях его исследования. – М., 1958.
8. Соколов А. Н. Внутренняя речь и мышление. – М., 1998.
9. Спиридонов В. Ф. Психология мышления: Решение задач и проблем. – М.: Генезис, 2006. – 319 с.
10. Тамберг Ю. Развитие творческого мышления ребенка. – СПб.: Речь, 2002. – 176 с.
11. Тихомиров О. К. Психология мышления. – М.: Академия, 2005. – 288 с.
12. Юлов В. Ф. Мышление в контексте сознания. – М.: Академический проект, 2005. – 495 с.
РОЗДІЛ 15. УЯВА
Сутність і функції уяви
Відчуття і сприйняття – постачальники так званих «первинних» образів, у яких відображаються предмети і ситуації, з якими людина зустрічається в процесі своєї практичної діяльності. На відміну від сенсорно-перцептивних процесів, мнемічні процеси (передусім, образна пам’ять) забезпечують формування і збереження «вторинних» образів реально існуючих предметів і явищ. Як і пам’ять, уява є функціональним органом, призначеним для продукування уявлень, але якщо у вторинних образах пам’яті реальність копіюється, то в імажитивних процесах (тобто процесах уяви; від англ. imagination – уява) створюються образи таких об’єктів, з якими в реальності людина ніколи не зустрічалася. Це можуть бути такі образи.
1. Багаторазово змінений в уяві, розширений, поглиблений і трансформований образ знайомого об’єкта (наприклад, образ місцевості, де пройшло дитинство людини й яку багато років не відвідував); такий образ знаходиться на межі пам’яті й уяви; частково він є продуктом пам’яті, проте багато його елементів не відповідають реальності, є плодом фантазії, вигадки, неусвідомлюваних проекцій, підстановок і заміщень.
2. Образна репрезентація узагальнених ідей людини про загальні властивості класів певних предметів, що включає ознаки їх зовнішності (наприклад, «квітучий сад», «мегаполіс», «спортивне суперництво», «успішна кар’єра», «красива тварина» тощо). Такі образи знаходяться на межі уяви і мислення. Вони не прив’язані до конкретних предметів.
3. Казкові, легендарні, міфічні образи істот, що «населяють» вигадані світи. Походження одних світів і істот обумовлене впливом колективного несвідомого (Кентавр, Цербер, Купідон тощо), а інші – результат творчості (у тому числі і літературно-художньої) конкретних людей (наприклад, дійових осіб світів Д. Р. Толкієна, Аркадія і Бориса Стругацьких, Ф. Баума, персонажі полотен Б. Валєджіо та ін.). Такі образи недоступні в звичайному предметному досвіді, але при цьому символічно співвідносяться з ним.
4. Відновлені образи. Уява деталізує, доповнює, відновлює неповну предметну обстановку, об’єкт, деякі деталі якого відсутні, незавершену дію. Збіднене, символічне зображення збагачується модальним різноманіттям. Роль уяви як засобу виходу «за межі безпосередньої інформації» особливо важлива в ситуації невизначеності, проблемності, значних випадань елементів ситуації, що сриймається (наприклад, в малюнку Екзюпері легко упізнати «удава, який проковтнув слона»).
5. Сновидні образи. Вони відрізняються спонтанністю, символічністю, несвідомістю. Реальні просторові і тимчасові співвідношення в них надзвичайно спотворені. Важко знайти прямі джерела сновидінь з реального предметного світу.
6. Випереджаючі образи, в яких утілюються задуми того, чого ще немає (образи «майбутньої реальності»). Це моделі неіснуючих речей, стратегій неординарних дій і вчинків, які ще ніхто не здійснював, технологічні досягнення, неможливі сьогодні та ін.
7. Образи, що народжуються при змінених станах свідомості. Це своєрідні видіння конкретних об’єктів і ситуацій, яким у зовнішньому світі нічого не відповідає, «внутрішні галюцинації», що виникають при наркотичних отруєннях, гострих психозах, сильному перевтомленні.
Відтворюючи в уяві образи реальних об’єктів, людина використовує описи інших людей, які ці об’єкти зустрічали. Ці описи можуть передаватися усно, письмово або художньо (через малюнки, музику, пантоміму). Фантастичні образи об’єктів, які взагалі не існують (наприклад, персонажі казок, міфів), людина створює на основі описів і на підставі своїх власних здібностей до фантазування.
Створення образів уяви спирається на чуттєвий досвід людини. Формовані уявою образи є результатом переробки інформації, отриманої за допомогою відчуттів і сприйнять. Тому у фантастичному образі в деякій мірі присутня інформація про реальну дійсність (тобто первинні образи). Проте такий образ будується за відсутності безпосередніх контактів зі своїм прообразом з предметного світу, тому він є вторинним, тобто уявленням.
Отже, уява – це психічне віддзеркалення реальності в нових, незвичайних поєднаннях і зв’язках, засноване на переробці попереднього особистого досвіду і таке, що полягає в створенні образів об’єктів, подій і ситуацій, які ніколи насправді суб’єктом не сприймалися.
Психіці властива образна генеративність, тобто здатність продукувати і видозмінювати образи реальних і вигаданих об’єктів і ситуацій. Е. Б. Старовойтенко виділяє такі форми образної активності психіки:
– репродукцію (буквальне відтворення образів в пам’яті);
– образну категоризацію (створення узагальнених образів, образних понять і схем, абстрактних символів);
– перетворення (динамічні зміни образів в процесі уявлення, фантазування, розгортання сновидінь, розвитку образних понять);
– образну творчість (свідоме і несвідоме здійснення нових образів, символів, образних ідей);
– моделювання (створення реалістичних образних картин і проектів майбутнього);
– символічну генералізацію (свідоме і несвідоме узагальнення символів);
– спонтанне генерування образів (сновидінь, марень і фантазій, проявів психопатологічних станів);
– образне трансцендування («прозріння», «провидіння», «передбачення», що відбуваються при змінених станах свідомості).
Процес уяви завжди протікає в нерозривному зв’язку із сприйняттям, пам’яттю і мисленням. Усі образи, якими оперує людина, не обмежуються відтворенням того, що було дано в сприйнятті. Навіть у першій формі образної активності (репродукції) перед людиною в образах може з’явитися і те, чого вона безпосередньо не сприймала, те, чого взагалі не було. У процесах сприйняття уява доповнює пропуски сенсорної даності змісту сприйняття. Воно відповідальне за спотворення перцептивного образу (аж до ілюзій). Проте уява істотно полегшує сприйняття в несприятливих умовах (при поганій видимості або чутності, моментальності сприйняття тощо).
У кожному образі реалізуються дві тенденції – тенденція відтворення в пам’яті «того, що було», і тенденція перетворення (включення в підсумковий образ «того, чого не було»). Ці дві тенденції відтворення і перетворення присутні в будь-якому образі в деякій єдності. Якщо переважає перша (відтворення), то йдеться в основному про образну пам’ять. Перетворення ж – це основна характеристика уяви. Уявляти – це перетворювати (С. Л. Рубінштейн). Пам’ять відрізняється від уяви іншим відношенням до дійсності. Головне для образної пам’яті – зберегти результати минулого досвіду «в недоторканості» і відтворити як можна точніше. В уяві, навпаки, проявляється незалежність від минулого, певний ступінь свободи від нього з метою його зміни, перетворення. С. Л. Рубінштейн відмічав, що у своїх вищих творчих формах уява здійснює відліт від дійсності, щоб глибше проникнути в неї. При цьому ефективність творчої уяви можна оцінити за двома основними параметрами: 1) по тому, наскільки уява залишається об’єктивно значущою, такою, що враховує обмеження реального світу, осмисленою, і 2) за новизною й оригінальністю створених образів і ідей, що генеруються.
Уява – необхідна сторона будь-якої людської діяльності. Цілепокладання в структурі трудовій, учбовій і інших видах діяльності неможливе без уяви. Вона дає можливість уявити кінцевий і проміжні результати діяльності, збудувати архітектоніку її психічних мотиваторів і регулювальників. Спортсмен, який мріє під час тренувань про рекорд, студент, що плануює підготовку до іспиту, актор, який уявляє себе в тій або іншій ролі під час репетиції вистави, командир підрозділу, який розробляє план військової операції, – створюють в уяві картини реальності, що її вони вже змінили у своїй свідомості і яку їм належить змінити на практиці. Усі вони уявили результати своєї діяльності до її початку, а продукти уяви (кінцеві і проміжні) активно використовують для управління діяльністю.
Процес уяви відбувається в тісному зв’язку з процесом мислення. Мислення й уява схожі тим, що 1) є формами реалізації аналітико-синтетичної діяльності мозку, 2) належать до вищих, специфічно людських психічних функцій, 3) прогностичні, тобто проникають в майбутнє, дають можливість його передбачати, 4) виникають в проблемних ситуаціях, тобто ситуаціях невизначеності, що містять протиріччя між відомим і шуканим (невідомим), 5) мотивовані, тобто обумовлені потребами особистості, життєвою необхідністю.
З рештою, будь-яка проблемна ситуація може стати стимулом як для мислення, так і для уяви. Часто буває так, що мислення й уява функціонують спільно. Проте для ототожнення цих двох процесів немає підстав. Основна відмінність між ними полягає в тому, що мислення відбиває реальність в категоріально-понятійній формі, а уява – в конкретно-образній. Продукти мислення фіксуються сукцесивно – в послідовності кодів і символів (тобто в поняттях, судженнях і умовиводах). Результативна сторона уяви симультанна: це – цілісні гештальти (тобто система уявлень, в яких вся інформація про об’єкт надається одночасно).
Деякі психологи заперечували специфічність уяви, зводячи її до образного мислення. Проте розумове розв’язання задачі в образному плані все одно вимагає логічного міркування (нехай навіть і згорнутого, такого, що здійснюється майже миттєво, «за формулою»). В уяві, навпаки, велика питома вага інтуїтивного осяяння, неусвідомлюваних аналітико-синтетичних процесів. Крім того, мислення активується в проблемних ситуаціях помірної міри невизначеності, тобто в таких, коли для міркувань є певна інформаційна основа, про невідоме дещо вже відоме, а область невизначеності досить чітко обкреслена (наприклад, пошук конструктивно-технічного рішення певного вузла в проектованому автомобілі, розв’язання квадратного рівняння школярем, обдумування чергового ходу в шаховій партії тощо). На думку А. В. Петровського, уява починається в проблемній ситуації зі значною мірою невизначеності, початкові дані в якій не піддаються точному аналізу (наприклад, метеорологічні умови на нашій планеті через 500 000 років, пристрій двигуна космічного корабля, що міг би літати з надсвітовою швидкістю і т. ін.). Таким чином, уява може бути схарактеризована, як особливий функціональний орган, що розвинувся у людини для подолання ситуацій з дуже великою невизначеністю. Уява долає неясність, невизначеність, заповнює пропуски і деталі нашого неточного знання про майбутнє.
Процеси уяви можуть бути надзвичайно емоціогенними, стимулювати різні емоційні переживання, підтримувати настрій, або, навпаки, сприяти його зміні на протилежне. Так, уявляючи виконання бажання і звершення мрії, людина переживає позитивні почуття. Уявлення невдачі, публічного засудження, небезпеки викликає почуття фрустрації, провини, страху. Не випадково цілеспрямована робота з уявою давно і міцно увійшла до арсеналу методик психологічної корекції емоційних станів людини.
Уява пов’язана не лише з механізмами реактивної (емоції), але й з механізмами активної регуляції психіки, тобто з волею. Уявлення успіху, образу перемоги над собою, звернення до конкретних або метафоричних образів боротьби і подолання – центральний когнітивний елемент в структурі вольового зусилля. Образи уяви дають можливість людині, яка спасувала перед трудністю, істотно розширити смисл того, що вона намагається зробити. Початковий, але недостатній мотив її діяльності як би отримує додаткову порцію психічної енергії (В. О. Іванников). Уявляючи похвалу, або критику з боку батьків, однолітків і інших значущих людей, дитина проявляє елементи вольового контролю над своїми миттєвими бажаннями.
Образи уяви відбивають не лише видозмінену реальність, але і потреби, бажання, інтереси і почуття людини. Само напрям перетворення інформації в уяві відповідає загальній спрямованості особи, її мотивам і цілям.
В уяві людина долає «скутість цією ситуацією», «ситуаційну обмеженість». Сприйняття прив’язує людину до об’єктивно існуючих предметів, ситуацій і подій справжнього моменту. Пам’ять повертає її до предметів, ситуацій і подій, які реально існували у минулому. Фантастичні образи відкривають перед людиною простір можливостей. У цьому просторі знаходиться величезна кількість ступенів свободи появи (зникнення) різних предметів, протікання різних процесів і подій. Це – нова, пов’язана з майбутнім, дійсність, що ніколи ще не була предметом нашого сприйняття, але може стати такою в майбутньому.
Майбутня, дана нам в уяві, дійсність звільняє людину від заданості сьогоденням і зумовленості минулим: вона робить нашу поведінку проспективною. Людина здатна діяти згідно очікуваної в майбутньому ситуації. Вона планує свої дії і розвиває напружену активність, спрямовану відповідно до передбачуваного в майбутньому, поки лише в уявній ситуації. Таким чином, уява – це один з основних чинників поведінки (Д. М. Узнадзе, Р. Г. Натадзе).
Уява виконує ряд специфічних функцій.
По-перше, вона служить основою образного мислення; уявляючи, людина представляє дійсність в образах, розв’язує «образні завдання».
По-друге, уява допомагає регулювати емоційні стани. Фантастичні образи мають виражений емоційний тон. Печаль, і депресія, страх, тривога, провина, сором і інші негативні емоційні стани, так само як і зайва емоційна напруженість взагалі, можуть бути обумовлені неконтрольованим фантазуванням. Так, депресивна людина спонтанно продукує образи безвихідності, похмурі картини свого майбутнього. Тривога – це страх, «обернений в майбутнє»; людина мимоволі уявляє небезпеки, які її чекають. Надлишкове відчуття провини виникає у тих, хто уявляє засудження і критику у свою адресу з боку значущих осіб. Усвідомлення потоку усіх цих фантазій, його переривання різко знижують (чи взагалі знімають) ці негативні почуття. Цілеспрямоване і навмисне уявлення успіху, розробка в уяві оптимальних варіантів розвитку подій, зосередження на позитивному вносять до емоційного життя людини багато позитивних переживань. Це негайно позначається на якості діяльності і спілкування, вчення і праці.
По-третє, уява дає людині можливість впливати на свої мотиваційні процеси, вибудовувати ієрархії потреб і мотивів. Неможливо задовольнити відразу усі потреби. Для задоволення одних потреб необхідно стримувати і відкладати на майбутнє задоволення інших. Зворотною стороною цього процесу є виникнення в психіці людини постійного фону напруженості і незадоволення, що супроводжує людину значну частину її життя. Уява дає можливість утримувати цю напруженість на деякому помірному рівні, що не допускає виникнення психічного дисбалансу. Тематично, більшість фантазій – не що інше, як уявлення того, як ці, заблоковані «до певного часу», потреби все ж таки задовольняються.
По-четверте, за допомогою уяви людина регулює інші пізнавальні процеси – увагу, сприйняття, пам’ять, мислення. Так, конструюючи ті, або інші образи, людина може звертати увагу на потрібні події, зосереджуватися на тих аспектах реальності, які відповідають цим образам. Уява заповнює пропуски і порожнечі в сприйнятті. Повноцінне сприйняття без «виходу за межі безпосередньої інформації» взагалі не було б можливе (наприклад, у тому випадку, коли доводиться сприймати об’єкт, частково перекритий іншим об’єктом, або слухати мовлення, що заглушається шумами).
Умовою збереження слідів в пам’яті є їх постійна переробка, оскільки пам’ять – це не стільки репродукція, скільки реконструкція. Кожна нова спроба згадати текст, образ, дію привносять щось нове у відтворний матеріал. Зміна слідів пам’яті з часом, що відбувається під впливом уяви, не є випадковою: вона відбиває узгодження мнемічного сліду з особистістю, її мотивами, поглядами, надіями, сподіваннями, загальною картиною життєвого шляху людини. Сказане стосується не лише індивідуальної, але й колективної пам’яті, своєрідною «вершиною айсберга» якої є історичні тексти (описи історичних подій в літописах, хроніках, посібниках і підручниках з історії). Поява так званих «нових хронологій», переписування історії на догоду тієї політичної сили, яка в даний момент перебуває при владі, – поширене явище як у минулому, так і у сьогоденні. Уява потрібна для забезпечення безперервності і спадкоємності розумового процесу. Цей процес не уривається, якщо суб’єкт стикається з такою проблемною ситуацією, невизначеність якої надзвичайно велика. Аналіз такої ситуації переводиться з логічного в образний план.
По-п’яте, уява формує внутрішній план дій. Перед тим, як зробити практичну дію, людина може її випробувати «в думці», тобто в плані уяви. Виграш від цього очевидний: деякі дії можуть привести до непоправних помилок (наприклад, згубні наслідки самолікування, безвідповідальне рішення високопоставленого державного чиновника, яке призвело до значних фінансових втрат для бюджету країни, необачні накази командира військового підрозділу, що веде бій з супротивником і т. ін.). Ці помилки можна було б попередити, якби дії, що їх викликали, були заздалегідь виконані в уяві і належним чином відкориговані.
По-шосте, уява забезпечує планування і програмування діяльності. В уяві цілі й програми діяльності створюються, оцінюються, доповнюються і коригуються. У більшості випадків кінцеві й проміжні цілі діяльності існують саме у вигляді образів.
По-сьоме, за допомогою уяви людина може керувати багатьма психофізіологічними станами організму, налаштовувати себе на майбутню діяльність. Через уяву можна у відомих межах впливати на органічні процеси (ритм і темп дихання, частоту пульсу, артеріальний тиск, температуру тіла тощо).
По-восьме, уява може бути засобом відпочинку і відновлення сил. Це відбувається при заміні діяльності фантазуванням. «Відпускаючи себе», вдаючись до фантазій, людина відволікається від дійсності з її багаточисельними дратівливими чинниками і проблемами. Фантазування в даному випадку є безплідним, оскільки не призводить до корисних в прагматичному сенсі результатів. Проте воно все ж виявляється корисним, оскільки забезпечує: 1) тимчасову демобілізацію на тлі розслаблення і позитивних емоцій, і 2) попереднє розв’язання деяких проблем, які не дуже актуальні нині і тому знаходяться на периферії свідомості, але вони можуть стати актуальними в майбутньому.
