Закономерности и принципы воплощают в практику размещения производительных сил через учет конкретных факторов, которые влияют как на размещение отдельных объектов, так и на формирование территориально-производственных комплексов (ТПК).
Факторами размещения производительных сил называют всю совокупность аргументов (причин), что предопределяют выбор места для отдельных предприятий, их групп и областей.
Различают такие группы факторов: природно-географические, геополитические, демографические, технико-экономические, социально-экономические и экологические.
Природно-географические факторы включают качественную и количественную характеристику природных ресурсов, условия их эксплуатации и использование, климатические, гидрогеологические, орографические условия и т.п. Эта характеристика определяет размер предприятий, методы добычи ископаемых, технико-экономические показатели (себестоимость, производительность работы, фондо- и капиталоемкость, рентабельность и т.п.).
Геополитические факторы развития и размещения производительных сил охватывают: географическое положение территории; конкурентные преимущества отечественных товаропроизводителей в системе мирового хозяйства; модель интеграции в мировое экономическое пространство. В целом географическое положение Украины благоприятно для экономического развития.
Действие геополитических факторов обеспечивает интеграцию производительных сил страны или определенного региона в структуру мирового экономического пространства и международного разделения труда на основе развития внешнеэкономических связей. При этом определяющую роль играют определенные конкурентные преимущества государства в мирохозяйственной сфере, которые зависят от уровня эффективности использования природно-ресурсного потенциала, структуры экономики, курса внешнеэкономической политики.
Демографические факторы включают численность населения, его структуру, режим воспроизведения и территориальные особенности размещения, количественную и качественную оценку трудовых ресурсов, их территориально-отраслевое развитие, численность рабочей силы, основные формы ее занятости, уровень безработицы, мобильность рабочей силы и формы ее экономического движения.
Демографические факторы оказывают влияние на размещение трудо- и наукоемких отраслей промышленности, а также тех отраслей, которые нуждаются в рабочей силе определенного профессионально-квалификационного состава.
В связи с изменением социально-экономической ситуации в государстве и появлением значительного контингента незанятого населения это обстоятельство также учитывается при решении территориальной организации производительных сил. В частности, формирование свободных экономических зон оказывает содействие подъему деловой активности населения, росту уровня занятости и соответственно сокращению разных форм безработицы, особенно социально опасных.
Технико-экономические факторы включают научно-технический прогресс, транспортные условия, формы общественной организации производства. Совокупное действие этих факторов создает возможности для равномерного размещения производительных сил на основе снижения трудо-, фондо- и материалоемкости производства, установления рациональных, межотраслевых и внутриотраслевых связей, обеспечение эффективного использования всех видов ресурсов.
Размещение промышленного производства существенным образом зависит от форм его общественной организации - концентрации, специализации, кооперирования и комбинирования. Усовершенствование этих форм обеспечивает рост мощности предприятий, размеров сырьевых и топливно-энергетических баз в экономическом районе.
Социально-экономические факторы размещения и развития производительных сил охватывают: уровень развития социальной инфраструктуры, которая удовлетворяет нужды населения в образовании, здравоохранении, сфере услуг и жилищно-коммунальном обслуживании, состояние окружающей среды и природоохранную деятельность, санитарно-гигиенические условия работы.
С развитием производительных сил актуальность социально-экономических факторов постоянно возрастает. В плоскости практических действий это означает необходимость создания мощного инфраструктурного потенциала всей социальной сферы и решение вопросов относительно удовлетворения соответствующих социальных нужд населения. Важно достичь внутрирегиональной сбалансированности в экономическом и социальном развитии, и в первую очередь на уровне городских и сельских поселений.
При современной экономической ситуации, кроме традиционных целей, социально-экономические факторы должны обеспечить уменьшение масштабов бедности и усиление социальной защиты населения, расширение производственной занятости населения и сокращение безработицы.
12. Аналіз класичних теорій розміщення виробництва.
Питання розміщення виробництва увійшли в коло розгляду економічної науки ще на початку XIX ст. Спочатку ці питання ставилися досить примітивно: формулювались окремі практичні рекомендації, за допомогою яких підприємець міг більш вигідно вибрати місце для свого підприємства.
Започаткував теорії розміщення виробництва німецький економіст Йоган Тюнен (1783—1850). У своїй роботі «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії» він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Цю тритомну працю вперше було видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського виробництва.
Застосовуючи метод абстракції, Й. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Оскільки всі інші умови однакові, саме відстань від міського базару і зумовлені нею транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності господарювання.
Отже, Й. Тюнен, абстрагуючись від зміни рівня техніки, впливу зовнішнього ринку, доводив, що під впливом зниження цін на землю і робочу силу від центру держави до периферії та зростанням вартості транспортних витрат навколо міста (промислового центру Ц) концентрично розташовуються пояси спеціалізації сільського господарства (рис. 5.1):
1 — «вільного» приміського господарства, де виробляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко). Тут значні капіталовкладення на одиницю площі, в землю вноситься багато добрив, інтенсивно використовується кожний клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. Цей пояс має значну аналогію з сучасним приміським сільським господарством;
2 — лісового господарства, що постачає на центральний ринок і господарства першого поясу паливо, будівельний ліс, вугілля тощо. Цей пояс має деяку аналогію з лісопарковими поясами великих міст;
З, 4, 5 — вирощування зерна, але в кожному поясі за різними технологіями. И. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від місті закономірне і показує, як встановлюються межі поширення ресурсомісткіших технологій;
6 — екстенсивного тваринництва (скотарства і вівчарства), що постачає на ринок масло, м'ясо, вовну тощо. Тварин випасають на природних пасовищах, взимку годують сіном та соломою. Землеробство розвивається лише для власних потреб;
7 — натурального господарства (полювання, рибальство та інші примітивні форми екстенсивного господарства).
Рис. 5.1. Модель територіальної структури сільського господарства (за Й. Тюненом)
Й. Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства — залежність його від транспортно-географічного положення. Дослідження Й. Тюнена, сама ідея поясності мали великий вплив на подальший розвиток аграрно-економічної думки. Спеціалізація поясів Й. Тюнена, звичайно, давно застаріла. Сьогодні вони наповнюються новим змістом, застосовуються і до несільськогосподарських територій, і до невиробничої діяльності людей.
У наші дні ідеальна модель Й. Тюнена приваблює не конкретним змістом, а методами побудови. Й. Тюнен одним з перших використав при вивченні проблем розміщення кількісні, математичні методи, у тому числі для дослідження просторових (територіальних) відносин, розкрив залежність функцій (спеціалізації) земельних ділянок від географічного положення, віддалі, сусідства. Робота Й. Тюнена — відправна точка для багатьох напрямків наукової думки не лише в аграрно-економічній науці.
Родоначальником теорії розміщення промисловості є німецький економіст Альфред Вебер (1868—1958) — один з найповажніших на Заході теоретиків, що заклав основи «штандорта», тобто вибору оптимального місця для розміщення підприємства.
Теорія А. Вебера, викладена в роботі «Про штандорт промисловості», заснована на певній ізольованій, замкненій у господарському відношенні території, на якій уявно припускається наявність паливних та інших ресурсів, широкий розвиток залізничного транспорту, необмежена кількість робочої сили.
Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А. Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинники або «орієнтації», що впливають на процес розміщення основного промислового виробництва країни — транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу.
Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є дешева робоча сила.
Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією. Під нею він розумів зосередження в одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при будівництві нових.
Свою теорію А. Вебер подавав як похідну від «вічної», або «чистої», науки, однаково придатної для будь-якого способу виробництва. Він у своїй «штандортній» теорії обмежується вивченням одного підприємства без урахування взаємовідносин і взаємозв'язків між усіма підприємствами, що беруть участь у процесі виробництва. На сучасному етапі дослідження проблем розміщення обмеженість методів аналізу А. Вебера є очевидною.
Німецький економіст Август Льош (1906—1945) більш глибоко розглядав теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства. Він спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку.
Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці. Головну помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими витратами. А. Льош же правильною вважав орієнтацію на місце, що забезпечує максимальний прибуток. Для цього потрібно було розв'язати задачу з великою кількістю невідомих, що теоретично можливо і практично прийнятно. Досягненням А. Льоша в теорії розміщення виробництва є введення таких складових, як податкова система, міжнародна торгівля і науково-технічний прогрес.
А. Льош, на відміну від Й. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового «штандорта» й сільського господарства, торгівлі, міст тощо. Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об'єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства.
А. Льош прагнув поєднати досягнення вчення про «штандорт» з економічним районуванням. Питанням районування він присвятив цілий розділ своєї книги «Географічне розміщення господарства». В основу виділення районів було покладено ринковий простір. Теорія районуванна А. Льоша ґрунтувалася на припущенні про наявність широкої рівнини, на якій сировина розміщена більш або менш рівномірно.
Використовуючи геометричні фігури та математичні обчислення А. Льош визначав радіус ринку певної продукції, враховуючи переважно транспортні витрати і чинник попиту як функцію ціни. Будь-який товар за теорією А. Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація його стає невигідною.
Досягненням А. Льоша є те, що він вперше розглядав умови розвитку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природі відмінності, національні та політичні умови, технічний прогрес, особистої якості підприємців. А. Льош стверджував, що завдання економіста поля, гає не тільки в тому, щоб показати, пояснити негативні явища в розміщенні господарства, а й визначити шляхи подолання їх. Істинний обов'язок економіста він вбачав не лише в тому, щоб пояснити дійсність, а і в тому, щоб її поліпшити. Критичне осмислення теоретичного здобутку А Льоша без сумніву може бути успішно використане сучасними економістами, особливо при розрахунках, пов'язаних із розміщенням нових промислових підприємств.
