Правова система у Литовсько-Руській державі

Головними джерелами права в українських землях Литовсько-Руської держави були; звичаєве право, Руська правда, великокнязівське законодавство (привілеї: обласні, земські, міські), Судебник Казимира IV 1468 року, статути, магдебурзьке право.

На перших порах серед джерел права найбільш важливе місце належало Руській правді. її норми були покладені в основу інших джерел права. Руська правда значно вплинула на подальший розвиток литовського і польського законодавства.

Певна частина громадських відносин регулювалась нормами звичаєвого права, які складались історично в процесі суспільного життя.

Поступово люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, дотримувались їх самостійно або під впливом громадської думки і влади.

Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на українських землях, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв ("старини не рухати"),а в XVI ст. були санкціоновані державою.

Норми звичаєвого права, які склались в Україні, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами.

Особливе значення для українського законодавства мало формування звичаєвого права вжитті тих українців, які тікали від гнобителів І називали себе козаками. Склалось навіть поняття — "козацьке право" як сукупність правових звичаїв, що пізніше діяли в Запорізькій Січі, де вони стали офіційними джерелами права.

До джерел права в Україні слід віднести також канонічне право (православне і католицьке). Правовими джерелами православної церкви були кормчі книги — "Номоканон" і церковні статути київських князів Володимира і Ярослава. Найвідомішим католицьким джерелом права, яке діяло у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р.

З часом якості важливих джерел права в Литовсько-Руській державі набувають міжнародні договори, різноманітні князівські грамоти, привілеї великих князів, королів польських та постанови польсько-литовських сеймів.

Насамперед це договори Литовсько-Руської держави з Прусським і Лівонським орденами, з Новгородською та Псковською республіками, з Московським князівством. Але головну роль у долі українських земель стали відігравати договори з Польщею. Кревській акт 1385 року заснував персональну унію Литовського князівства з Польщею; Віденська угода 1401 року — союз взаємної охорони та безпеки; Городельська угода 1413 року — персональну унію, нарешті, Люблінська унія 1569 року — реальну єдність двох держав.

У цих актах ми знаходимо, перш за все, норми конституційного та адміністративного права.

Привілеї та грамоти

Привілеї та грамоти належать до найважливіших пам'яток литовсько-руського права. Привілеями, грамотами або господарськими листами називалися нормативні акти, що виходили з державної канцелярії за підписом або печатками Великого князя (господаря), радних панів і писаря. Акт називався привілеєм, якщо був написаний латиною, грамотою або господарським листом, — якщо староруською мовою.

Загально-земські привілеї

Привілеї поділялися на загально-земські, обласні та міські. Загально-земські привілеї встановлювали норми права для всієї Литовсько-Руської держави. Першими загально-земськими привілеями можна вважати три привілеї, видані в 1387 р. Великим князем Ягайлом.

Перший привілей від 20 лютого 1387 р. був спрямований на поширення католицизму в Литовсько-Руській державі. Цим привілеєм Великий князь сподівався обернути в католицьку віру якомога більше вільних селян і шляхти.

Другий привілей від 22 лютого 1387 р. адресувався католицькому духовенству і доповнював перший привілей. За цим привілеєм усе католицьке духовенство виключалося з державної юрисдикції. Привілей зобов'язував усіх жителів Великого князівства Литовського переходити в католицьку віру. Заборонялися шлюби з православними, а маєтки, передані католицькому духовенству, звільнялися від усіляких служб і повинностей на користь держави. Встановлення повного панування католицького духовенства над населенням, що проживало в їхніх землях, стало першим кроком до юридичного оформлення закріпачення селян.

Третій привілей від 28 квітня 1387 р. було видано з нагоди Кревської унії, яка вводила в Литовсько-Руській державі адміністративні установи за польським зразком. У ньому йшлося про призначення воєводських і повітових суддів.

Правову регламентацію союзних відносин Великого князівства Литовського з Польщею та юридичне закріплення суверенності Литовсько-Руської держави було оформлено Островською угодою 1392 р. і Городельською унією 1413 р. Норми Городельського привілею мали провокаційний характер. їхньою метою було зміцнення й поширення католицизму. Привілей містив неправдиве твердження проте, що землі Великого князівства Литовського включаються до складу Польського королівства зі згоди князів, панів, шляхти, посадовців і бояр Великого князівства. За цим актом усіх не-католиків, головним чином православних, які становили переважну більшість населення, не допускали на державні посади. Городельський привілей розпалював релігійну ворожнечу в державі й був спрямований на підрив єдності Великого князівства Литовського. У привілеях 1432 і 1434 рр. православна шляхта зрівнювалась у правах із католиками. Ці привілеї можна вважати найважливішими правовими актами у справі об'єднання й консолідації шляхетського стану.

Важливим етапом у розвитку законодавства Великого князівства Литовського слід вважати привілей Казимира 1447 р., в якому було детально викладено права магнатів та шляхти, а також деякі принципи кримінального, цивільного і конституційного права. Особливе значення мала ст. 12 привілею, згідно з якою за феодалами закріплювалося право здійснювати суд над залежним населенням. Визнання за ними такого права ставило населення ще у більшу залежність від феодалів. Усе це дає змогу вважати привілей 1447 р. головним правовим актом, що заклав основи юридичного оформлення кріпосної залежності селян. Крім того, привілей забороняв уряду роздавати державні землі та посади іноземцям. Ці положення були спрямовані проти проникнення польських феодалів у Велике князівство Литовське і фактично закріплювали територіальну цілісність держави. Привілей 1447 р. також значно розширив коло осіб, за якими визнавалися права шляхти незалежно від віросповідання. Таким чином, привілеї 1432,1434 і 1447 рр. стали юридичною основою оформлення прав шляхетського стану. Віденський привілей 1457 р. визначав становище іноземців у Литві.