Територіальні (обласні) суди

Територіальні (обласні)суди існували ще за часів Київської Русі. Намісники, пізніше старости і воєводи очолювали обласні суди. Нижче стояли суди державця-намісника. Для цих судів вищою інстанцією був суд воєводи.

Одноособові суди магнатів, шляхти і духовенства над підвладним їм селянством — це домініальні. їхня діяльність регламентувалася Судебником Казимира 1468 р.

У громадах (общинах) діяли найдавніші за часом громадські, або копні. суди. Копа — це суд, що складався з найшановніших членів громади, які збиралися на спільні збори (копи) для розгляду судових справ. Ці суди керувалися нормами звичаєвого права. Суддями копного суду були копні мужі й копні-старці. Копний суд не мав постійного складу суддів. Кількість суддів становила 15—30 осіб і залежала від величини копного округу. Територію копного округу утворювали його центр та навколишня місцевість. Збори копи відбувалися найчастіше просто неба. Крім старців і копних мужів на суді могли бути присутні й особи з державної адміністрації, зокрема віж або возний, які стежили за дотриманням на копі норм звичаєвого і писаного права.

До функцій копи входило проведення розслідувань кримінальних справ. Якщо на території громади здійснювався злочин, члени громади повинні були зробити все, щоб знайти злочинця ("гнати слід"). Група сусідів мала назву "гаряча копа". Дон обов'язків відносилось проведення перших слідчих дій: обшуків, опитувань потерпілих та свідків. Після того як "гаряча копа" закінчувала попереднє слідство, збиралась "велика копа" всіх мужів копного округу, в який входила волость або декілька волостей. На "великій копі" проводилось судове слідство і виносилось рішення. Якщо

"велика копа" виносила злочинцю смертний вирок, то для приведення його у виконання збиралась "завита копа" — два-три члени громади, на яких покладалися функції ката.

Копне судочинство поєднувало в одному органі слідчі, судові та виконавчі дії, і це було характерним для нього. Рішення копних судів, як правило, оскарженню не підлягали і виконувалися негайно. Це поширювалось і на вироки з смертною карою.

Спочатку до юрисдикції копного суду належало все населення копного округу. З часом шляхта звільнила себе від його підсудності, і він перетворився в суд виключно над селянами.

Усередині XVI ст. проводиться реформа судової системи. На Бельському сеймі 1564 року під натиском шляхти магнати зреклися своїх привілеїв в справі судочинства, внаслідок чого Великий князь заснував земські та гродські (замкові) суди. Цю систему доповнили так звані під коморські суди, введені II Статутом у 1566 році.

Створення системи місцевих судів надало певної єдності всій судовій системі. Земський, гродський (замковий) і підкоморський суди були місцевими судами для шляхти. Серед місцевих судів найдавнішим був гродський (замковий) суд. Замковий суд проводив свої засідання в замку (гроді). Головна роль у цьому суці належала посадовим особам — воєводі, старості, державцю та їхнім заступникам. Суд діяв у двох складах: вищому і нижчому. Підсудність справ замковому суду була досить широкою. До судової реформи 1564—1566 рр. йому були підсудні справи про напади на шляхетські маєтки, на церкви і костели, насилля над жінками, напади в містах, розбій на дорогах, крадіжки, підлоги, підпали, чародійство, отруєння, погрози вбивства або підпалу шляхтича щодо шляхтича, про вбивство шляхтича та ін. Однією з найважливіших функцій гродського суду було виконання вироків і рішень інших судів. Нижчий гродський суд мав збиратися чотири рази на рік і розглядати справи протягом чотирьох тижнів, вищий суд—двічі на рік по чотири тижні.

Гродський суд був усестановим судом і розглядав справи шляхти, міщан і селян. Розгляд справи в гродському суді починався негайно після доставки злочинця, захопленого на місці злочину або затриманого упродовж 24 годин з моменту скоєння злочину.

Усі рішення гродського суду записували до актових книг. Туди також заносилися заяви возного, позовні вимоги сторін, різні нотаріальні дії.

Земські суди

Земські суди були створені в усіх повітах і були типовими становими судами шляхти. Остаточне правове оформлення цих судів було здійснено Бельським привілеєм 1564 р. і Статутом 1566 р.

Вони складалися з судді, підсудка та писаря, обиралися шляхтою і затверджувалися Великим князем. Збирались ці суди тричі на рік, їхні сесії продовжувались по два тижні. Підсудності земських судів підлягала шляхта в усіх справах, крім значних кримінальних (вбивство, підпал, розбій тощо). Переважно земський суд розглядав цивільно-правові позови. Із цивільних справ земському судові не були підсудні лише земельні спори. Крім судових справ земський суд здійснював нотаріальні дії, приймав скарги на дії місцевої адміністрації. Це були перші суди, повністю відокремлені від адміністрації. Апеляційною інстанцією для цих судів був суд Великого князя.

Підкоморські суди

Підкоморські суди розглядали суперечки про землю, це були суди у справах земельних розмежувань. їх було створено в 1566 р.

У цьому суді рішення за земельними спорами та майновими вимогами, що випливали з них, виносив один суддя — підкоморій. За Статутом 1566 р. його призначав безпосередньо господар. Помічником підкоморія був коморник. Розгляд справи проводився на місці спірних кордонів землеволодінь. Тут підкоморій вислуховував пояснення сторін, опитував сусідів, після чого виносив рішення й особисто встановлював межові знаки.

У державних судах важливе місце займав возний, який викликав на суд сторони, був виконавцем вироків, при свідках вручав позови на суд або "прибивав їх на двері".

На українських землях існували суди, які не вписувалися до загальної судової системи. До таких спеціальних судів належали: церковні, цехові, ярмаркові, каптурові суди, суди для іновірців, гетьманський, полюбовний (приятельський) суди.

Каптурові суди

Каптурові суди створювались у період безкоролів'я в XVI ст. Причина їх створення полягала в такому. Господар вважався вищим джерелом справедливості, і всі суди діяли за його дорученням. У разі відсутності господаря діяльність усіх судів переривалася, однак оскільки були нагальні справи, для розгляду їх створювались каптурові суди. До цього суду входили всі судді певного повіту. Основним завданням каптурового суду був розгляд кримінальних справ, пов'язаних з порушенням громадської безпеки.

Процесуальне право

Біля 1 /4 статей у кожному з трьох Статутів присвячено процесуальному праву і питанням судочинства, яке було єдиним як у цивільних, так і в кримінальних справах. Процес мав позовний (звинувачувальний) характер. Позивач сам збирав і доставляв у суд докази, підтримував звинувачення в судовому засіданні. Розгляд справи розпочинався з подання заяви потерпілим чи його близькими родичами. Сторони мали широкі процесуальні права. Допускалось їхнє представництво. В будь-якій стадії процесу позивач міг відмовитись від позову або звинувачення, укласти мирову угоду або навіть помилувати злочинця.

Правда, реальний обсяг прав учасників процесу залежав від їх станового та майнового становища. Найбільш широкою процесуальною правоздатністю володіли магнати та шляхта, обмеженою — напіввільні люди. Зовсім не володіли процесуальною правоздатністю невільні люди: холопи, челядь, полонені.

У Статуті 1529 р. була вперше проведе на норма, яка регулювала участь у суді адвокатів (прокураторів). У цій іпостасі міг бути шляхтич, який мав нерухоме майно і знав місцеве право.

Загальна територіальна підсудність справ визначалась відповідно до звичаєвого права: за місцем проживання відповідача в цивільних справах і місцем, де вчинено злочин, — у кримінальних.

Суд, який отримував скаргу, посилав повістку звинувачуваному з зазначенням часу явки в суд. За І Статутом, якщо викликаний в суд не з'являвся, судове рішення могло статись без його участі. За II Статутом заочне рішення могло бути винесене тільки після трикратної неявки звинувачуваного. За неявку без поважних причин сплачувався штраф ("вина за нестаннє").

Вже в II Статуті проявляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу. Наприклад, у деяких випадках Статут рекомендує владі не чекати скарги потерпілого, а самій розпочинати слідство та притягати до відповідальності.

Серед судових доказів на першому місці стояло власне зізнання. Для того, щоб Його добути, застосовували тортури. Якщо підданий тортурам не признавався, звинувачувач сплачував штраф ("навязку на мукі"), а якщо помирав під тортурами — то годовщину (штраф родичам).

Важливе місце займали речові докази. Суди також спирались на свідчення "добрих людей", письмові докази і присягу. "Добрі люди" були свідками доброї чи лихої слави звинувачуваного, подібно послухам у Руській правді, або свідками фактів, подібно до видоків.

Велике значення мала характеристика звинувачуваного з боку "добрих людей". Негативна характеристика вела до винесення смертного вироку.

За II Статутом свідками могли бути тільки християни. Свідки опитувались під присягою. Судочинство велось староруською, а пізніше — польською мовами.