ТЕМА 2. Державне регулювання туризму

ПЕРЕДМОВА

Курс „Туризмознавство” за своїм змістом складається з трьох логічно завершених частин або модулів:

1 Основи теорії туризму.

2 Інституціонально-організаційні засади туризму.

3 Проблеми і конфлікти сучасного туризму.

У першій частині опорного конспекту лекцій (ОКЛ) з курсу „Туризмознавство”, яка була видана у 2005 році, були розглянуті базові поняття туризму, його види та форми, основні складові світової індустрії туризму.

Друга частина ОКЛ, яка зараз пропонується студентам, висвітлює інституціонально-організаційні засади туризму. Туристична галузь, враховуючи її значний вплив на економічний та соціальний розвиток країни, розгалуженість господарських зв’язків, потребує регулювання, підтримки та контролю з боку держави. Це в свою чергу викликає необхідність створення ефективної структури управління туризмом на всіх рівнях, чіткого визначення повноважень у цій справі центральних і місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій та підприємницьких структур.

Враховуючи актуальність вирішення зазначених проблем, у пропонуємому розділі ОКЛ з курсу „Туризмознавство” розглядаються такі питання:

ü нормативно-правові засади туристичної діяльності;

ü напрямки та засоби впливу держави на розвиток туризму;

ü структура і функції органів державного регулювання сфери туризму;

ü ліцензування, стандартизація і сертифікація як важелі державного регулювання туризму;

ü зміст і форми міжнародного співробітництва у галузі туризму;

ü види міжнародних туристичних організацій.

Зміст другої частини ОКЛ повністю відповідає робочій програмі з дисципліни „Туризмознавство” для студентів спеціальності „Туризм” усіх форм навчання. В ньому використані матеріали підручників та навчальних посібників з туризму авторами яких є відомі вітчизняні та зарубіжні фахівці, документи міжнародних туристичних організацій.

Тема 1. Туристична політика

 

План лекції

1.1. Поняття туристичної політики та її складові.

1.2. Цілі та засоби туристичної політики.

1.3. Суб’єкти туристичної політики.

Література: 1, 13, 24.

 

1.1 Поняття туристичної політики та її складові

Поняття „туристична політика” бере свій початок відтоді, як туризм перетворився у масове соціально – економічне явище і став відігравати помітну роль в економіці багатьох країн.

Туристична політика є інтегральною частиною політичних відношень як цілого. Тому її характеристику слід розпочати із з’ясування того, що уявляє собою сама політика.

Відомо, що політика як суспільна система, охоплює такі важливі елементи як: політичний суб’єкт (носій політики), політичний об’єкт, політичні цілі; засоби (інструменти) політики; політичні рішення і регуляторні дії.

Першим елементом політики є політичний суб’єкт. Типовим для нього є те, що він:

- представляє інтереси певних громадських сил, які на конкретному історичному етапі очолюють владу у державі;

- володіє правами та повноваженнями для прийняття рішень і здійснення регуляторних дій;

- грає провідну роль при визначені цілей політики як складової процесу регулювання і управління суспільним розвитком.

Коли ми розглядаємо сутність політики як системи важливо мати на увазі, що суб’єкт знаходиться в основі розмежування її ієрархічного рівня на міжнародну, державну, регіональну та інші види. Крім того, він має відношення до динамічних змін у політиці як цілого.

Другим елементом є об’єкт політики – все те, на що спрямований регуляторний вплив суб’єкта. Якщо об’єктом регулювання є міжнародні відносини, мова йде за міжнародну політику, фінанси – фінансову політику, туризм – туристична політика.

Третім компонентом політики виступають цілі. Зазначена частина політичної системи характеризує певні очікування, які мають перетворитися у реальність в результаті регуляторних дій. Розробка цілей притаманна усякому політичному суб’єкту і їм же реалізується.

Четвертим компонентом є засоби (інструменти) політики. З їх допомогою виконуються регуляторні дії й досягаються цілі політики.

Остання складова політики – це політичні рішення і регуляторні дії. Зазвичай ця складова політичної системи має найдинамічніший характер. Вона уявляє собою „верхівку айсбергу”, або те, що формує видиму частину політики. Регуляторні дії і рішення безпосередньо пов’язані з засобами політики і виконують роль їх каталізатора.

Туристична політика має всі системні характеристики політики як цілого.

Отже, можна зробити висновок, що туристична політика – це система принципів, методів, рішень, впливів і заходів, які здійснюються уповноваженими на те суб’єктами (органами, установами, інструкціями) у зв’язку із свідомим та цілеспрямованим управлінням та регулюванням туризму та умов для його розвитку.

Головне у туристичній політиці – це свідомий та цілеспрямований вплив на розвиток туризму з боку уповноважених на це органів.

Об’єктивна потреба у ній виникла і зростає в результаті утвердження важливої ролі туризму у житті суспільства. Це сталось у певний історичний момент коли вичерпалась реальна можливість саморегулювання туристичного розвитку.

Залежно від рівня на якому вона визначається і реалізується розрізняють: державну туристичну політику, регіональну і туристичну політику окремих підприємств, що займаються туризмом.

Державна туристична політика являє собою своєрідний спектр загальної політики держави.

Необхідність впливу державних органів на розвиток туризму доведена світовою практикою.

У Гаазькій декларації з туризму, прийнятої в квітні 1989 року прямо сказано: „Туризм має плануватися державною владою, а також владою і туристською індустрією на комплексній і послідовній основі з урахуванням усіх аспектів цього феномена.

У зв’язку з тим, що туризм має в національному житті щонайменше таке ж промислове значення, як і інші види економічної і соціальної діяльності, та оскільки роль туризму буде зростати в міру наукового, технічного прогресу і збільшення вільного часу, здається необхідним розширювати у всіх країнах права й обов’язки національних туристських адміністрацій, дорівнюючи їх до того ж рівня, що мають адміністрації, які відповідають за інші найбільші економічні сектори. [ 13]

Вважається що можливості саморегулювання туристської галузі, характерні для раннього етапу її розвитку, у даний час вичерпані. Причинами цього є:

- масовість туристських подорожей унаслідок досягнень науково – технічного прогресу, підвищення рівня життя народів багатьох країн світу і дії інших сприятливих факторів;

- включення багатьох країн і регіонів у туристський бізнес і загострення конкурентної боротьби на міжнародному туристичному ринку;

- збільшення числа галузей, організацій і підприємств, зайнятих у сфері туризму;

- посилення економічної, соціальної, культурної і політичної ролі туризму у національному і міжнародному масштабах.

Туристична політика носить усі властиві риси загальної політики держави. Однак існують і деякі специфічні фактори під впливом яких вона формується:

- природні умови країни або регіону – клімат, рельєф, географічне положення, флора, фауна. Вони впливають на туристичну політику в залежності від їхньої наявності або відсутності, правильного або неправильного використання з метою туризму;

- транспортні умови, що визначають заходи туристичної політики стосовно транспортної доступності туристичних об’єктів, створенню необхідних зручностей для автотуристів;

- соціальні фактори: умови життя людей, система відпусток;

- економічні фактори, пов’язані зі створенням економічної основи для розвитку туризму (стабільні валютно – фінансові, зовнішньоекономічні відносини);

- правові фактори, пов’язані зі створенням і функціонуванням туристського законодавства.

 

1.2. Цілі та засоби туристичної політики

Цілі разом із засобами їх реалізації є важливою складовою системи туристичної політики. Вони визначаються суб’єктом регуляторних дій, підпорядковуються загальній державній або міжнародній політиці та залежать від конкретних економічних й історичних умов розвитку країни і ступеню зрілості самої туристичної галузі.

Мається на увазі, що в період становлення туризму в якій – небудь країні та утвердження її на міжнародному туристському ринку можуть ставитися одні цілі, а в період досягнення високого ступеня розвитку туризму, коли необхідно відстоювати завойовані позиції – інші.

Отже, цілі туристичної політики характеризуються динамізмом і постійним розвитком.

Залежно від ієрархічного рівня на якому вони визначаються цілі розподіляються на:

- цілі державної туристичної політики;

- регіональні (локальні) цілі туристичної політики;

- фірмові цілі туристичної політики (цілі на рівні туристичного підприємства).

З переходом України від формального до реального суверенітету необхідність розробки державної туристичної політики здобуває особливого значення.

У Законі України „Про туризм” вказується, що держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури й економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності.

Основними цілями державної політики України в галузі туризму є:

- удосконалення правових засад регулювання відносин у галузі туризму;

- забезпечення становлення туризму як високорентабельної галузі економіки України, заохочення національних та іноземних інвестицій у розвиток індустрії туризму, створення нових робочих місць;

- розвиток в’їзного та внутрішнього туризму, сільського, екологічного (зеленого) туризму;

- розширення міжнародного співробітництва, утвердження України на світовому туристичному ринку;

- створення сприятливих для розвитку туризму умов шляхом спрощення та гармонізації податкового, валютного, митного, прикордонного та інших видів регулювання;

- забезпечення доступності туризму та екскурсійних відвідувань для дітей, молоді, людей похилого віку, інвалідів та малозабезпечених громадян шляхом запровадження пільг стосовно цих категорій осіб

- [ 1,с.435].

На основі державної туристичної політики місцевими органами влади встановлюються регіональні та локальні цілі, що реалізуються тільки в межах закріплених за ними територій.

До цілей регіональної туристичної політики відносяться:

- збільшення числа туристичних поїздок у відповідні райони;

- включення нових об’єктів у сферу туристської пропозиції;

- збільшення часу перебування туристів у регіоні шляхом збагачення пропозиції туристських послуг;

- збільшення грошових надходжень від туризму в розрахунку на 1 туриста і 1 туродень;

- поліпшення використання матеріально – технічної бази туризму у відповідних регіонах;

- збереження навколишнього середовища, консервація туристичних ресурсів.

Цілі туристичної політики, що визначається на рівні підприємства, зводяться до таких:

- збільшення доходів і прибутку від надання туристських послуг;

- подовження туристичного сезону;

- оптимізації витрат на туристську діяльність;

- інтенсивне використання завойованих туристських ринків і освоєння нових;

- підвищення якості туристичного обслуговування.

Реалізація цілей туристичної політики припускає наявність відповідних засобів або, як їх часто називають, інструментів для здійснення визначених впливів на ту або іншу область туризму. Їх класифікація може бути зроблена за різними ознаками: якісна характеристика, призначення і таке інше.

Цілі туристичної політики можуть реалізовуватись лише завдяки засобам.

Найчастіше засоби туристичної політики систематизуються в такі групи:

1. Економічні – державні субсидії, податкові, валютні пільги й інші економічні стимули для розвитку туризму.

2. Соціальні – заходи впливу на суспільну думку для зміни відношення населення до туризму, формування в нього туристської культури.

3. Правові – нормативні акти, розпорядження влади, що мають метою стимулювання або обмеження розвитку туризму.

4. Технічні – спеціальні заходи для впливу на технічний стан готелів, ресторанів, перевізних засобів (розпорядження, інструкції, правила експлуатації).

Туристичну політику прийнято розглядати в двох аспектах: як національну (внутрішню), так і міжнародну (зовнішню). Зміст першої характеризується заходами, що носять локальний характер і визначаються державними органами країни самостійно. Як правило, вони регламентуються законами й іншими нормативними актами, що стосуються розвитку туризму в національних границях однієї країни.

Міжнародна туристична політика включає так звані конвенціональні впливи і заходи, що держава організує і проводить узгоджено з однієї або декількома країнами. Вона ґрунтується на договорах або інших видах угод, що регламентують взаємовідносини в розвитку міжнародного туризму не торкаючись суверенних прав. В останні роки міжнародна туристична політика усе більш успішно здійснюється у формі рішень і заходів, прийнятих у рамках міжнародних туристських організацій.

 

1.3. Суб’єкти туристичної політики

 

Конкретний зміст туристичної політики визначають її носії або суб’єкти.

Державні або міждержавні органи, які планують і здійснюють відповідні заходи у сфері туризму називаються суб’єктами туристичної політики.

За рангом або повноваженнями, які вони мають, суб’єкти туристичної політики поділяються на дві основні групи:

а) органи державної влади (центральної або місцевої), які здійснюють загальні заходи, спрямовані на розвиток туризму у країні, та розробляють відповідні цілі. У своїй діяльності вони використовують всі чинні інструменти державної влади;

б) громадські об’єднання (союзи, асоціації), які створюються на добровільній, некомерційній основі. Їх туристична політика охоплює професійне коло питань у сфері туристичної діяльності та стосується заходів з координації членів об’єднання, формування їх громадської позиції з тих чи інших аспектів туризму.

За територіальною ознакою суб’єкти туристичної діяльності поділяються на:

а) суб’єкти міжнародної туристичної політики – ООН, ЮНЕСКО, Всесвітня туристична організація та інші;

б) суб’єкти національної туристичної політики – національні організації з туризму;

в) регіональні та місцеві суб’єкти туристичної політики – органи державної влади, регіональні союзи і асоціації.

На Україні суб’єктами національної туристичної політики є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади в галузі туризму. Регіональну туристичну політику впроваджують Верховна рада і Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, а також інші органи в межах їх компетенції.

Різноманітність суб’єктів туристичної політики у національному та міжнародному масштабах ставлять перед теорією і практикою проблему узгодження їх інтересів і забезпечення взаємодії між ними в цілях всебічного розвитку туризму в світі.

 

Запитання для самоперевірки

1. Коли і чому виникла потреба у туристичній політиці?

2. Назвіть основні складові туристичної політики.

3. Які специфічні фактори впливають на формування туристичної політики?

4. На яких рівнях розробляється і реалізується туристична політика?

5. В якому документі визначена державна політика України в галузі туризму?

6. Які основні напрями державної туристичної політики України сформульовані в Законі України „Про туризм” (редакція 2003 року)

 

 

ТЕМА 2. Державне регулювання туризму

 

План лекції

2.1. Сутність, цілі та методи державного регулювання туризму.

2.2. Нормативно – правові засади туристичної діяльності.

2.3. Досвід організації туризму в зарубіжних країнах.

2.4. Структура і функції органів державного регулювання сфери туризму в Україні.

Література: 1, 21, 22, 26.

 

 

2.1. Сутність, цілі та методи державного регулювання туризму

 

Ефективне функціонування такої складної соціально-економічної системи як туризм неможливо без правильної організації, планування, регулювання та контролю з боку державних структур.

Більшість країн світу не використовує методи централізованого управління туризмом, але й не покладається повністю на ринкове саморегулювання цієї галузі. Вважається, що повністю віддав туризм у сферу ринкових чинників, неможливо забезпечити такий його розвиток, який би не спричинив шкоди природним і культурним цінностям країни або регіону. Саме держава має передбачити у своїй політиці такі механізми, які б стримували стихійний розвиток галузі та спрямовували її еволюцію у такому напрямі, щоб зберегти природне і культурне середовище для майбутніх поколінь.

Отже, державне регулювання можна визначити як форму цілеспрямованого впливу держави на туризм з метою забезпечення або підтримання його функціонування у режимі сталого розвитку.

Необхідність державного регулювання туризму визначається такими причинами:

- комплексним характером галузі, що потребує втручання зовнішнього координатора;

- тісним взаємозв’язком туризму і необхідністю збереження навколишнього середовища, культурної та природної спадщини, підвищення престижу держави на міжнародній арені;

- впливом туристичної галузі на загальний стан економіки держави, в т.ч. платіжного балансу;

- пропагандою національних туристичних цінностей, яка рівнозначна пропаганді державної моделі даної країни, в тому числі політичного устрою, культури і способу життя.

Кожна з перелічених причин уже є достатнім підґрунтям для того, щоб туризм постійно знаходився у сфері уваги з боку державних структур.

У новій редакції Закону України „Про туризм” визначається, що основними цілями державного регулювання в галузі туризму є:

- забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і зміцнення здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав;

- безпека туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб’єктів туристичної діяльності та їх об’єднань, прав та законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок, будівель та споруд;

- збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля, врахування державних і громадських інтересів при плануванні та забудові територій;

- створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму, підтримана пріоритетних напрямків туристичної діяльності [1, с.437]

Державне регулювання туризму здійснюється шляхом використання певних методів. Можна виділити такі їх групи.

До першої групи відносяться методи загального нормативно – правового регулювання туристичної діяльності:

- розробка законодавчої бази, яка регламентує основні питання розвитку туристичної сфери;

- встановлення порядку створення та функціонування суб’єктів туристичної діяльності;

- запровадження загальних правил здійснення різних видів туристичного обслуговування (туристичного, готельного, екскурсійного та іншого).

До другої групи можна включити програмно – установчі методи регулювання:

- концепції розвитку туризму, стратегії державної політики у сфері туризму;

- цільові програми розвитку туризму, адресні інвестиційні плани, антикризові програми та інше.

Третя група включає у свій склад засоби, які легалізують здійснення підприємницької діяльності у туристичній сфері:

- ліцензування туристичної діяльності;

- сертифікація послуг.

До четвертої групи входять методи нормативно – кількісного регулювання процесу туристичного обслуговування:

- стандарти туристичного, готельного, екскурсійного обслуговування;

- нормативи та тарифи;

- ставки податків, зборів.

П’ята група складається з методів підтримки рівня діяльності підприємств туристичної індустрії та їх стимулювання:

- кредити;

- пільги;

- держзамовлення;

- протекціонізм;

- антимонопольне регулювання та підтримка конкуренції.

До шостої групи входять контрольно – облікові та „забороняючи” методи регулювання:

- введення форм обліку і статистичної звітності;

- перевірки;

- обмеження, санкції (штрафи);

- позбавлення легальності (припинення діяльності, визначення недійсними угод, дій, актів)

У світовій практиці є багато прикладів позитивного впливу державних органів на діяльність підприємств сфери туризму. Наприклад, в Іспанії і Греції держава надає інвесторам пільгові податковий режим і ставку амортизаційних відрахувань. У деяких країнах практикується звільнення від податку на прибуток у перші роки діяльності підприємств туризму, а також зменшення податку на додану вартість. Надається також митні пільги на ввезення обладнання для готелів та інших туристичних підприємств.

Країни Європейського Союзу проводять політику спрямовану на зрівняння податку на додану вартість(ПДВ) на туристичну і готельну діяльність. ПДВ на послуги з розміщення туристів в Іспанії складає 7% і залежить від категорії готелю. В Германії і Люксембурзі встановлена єдина ставка ПДВ на туристичні послуги у розмірі 15%

У Франції ПДВ на туристичну діяльність у середньому складає 10%, у тому числі на послуги з розміщення туристів-6%, на послуги харчування-19%.

У деяких європейських країнах туристичні організації користуються пільговими тарифами на комунальні послуги. Стимулюється будівництво нових туристичних об’єктів шляхом продажу землі за низькими цінами або здачі її в оренду на договірний період.

 

2.2. Нормативно – правові засади туристичної діяльності

 

В Україні діє близько 600 законів, Указів Президента, Постанов Кабінету Міністрів, відомчих нормативних актів, що прямо або опосередковано відносяться до туристичної сфери. Основними проблемами у сфері нормативно – правової бази туризму є: складність сприйняття, невизначеність, а іноді й відсутність окремих юридично виважених важливих понять туристичного підприємництва; відсутність урахування специфіки туристичної галузі в системі оподаткування; наявність окремих податків, що стримують розвиток галузі. [26, с.82]

Від стану правового забезпечення в Україні в цілому і правового забезпечення функціонування туристичної індустрії зокрема залежить і саме існування туризму в Україні.

До норм загального законодавства належать:

Конституція України, якою закріплені основні права і свободи людини, їх гарантії. Вона визначає, що: „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Закони України:

- „Про захист прав споживачів”, що є основою державного регулювання безпеки товарів і послуг з метою захисту людини, її майнового та природного середовища;

- „Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті”;

- „Про страхування”;

- „Про рекламу”;

- „Про державний кордон України”;

- „Про охорону навколишнього середовища”;

- „Про правовий статус громадян”;

- „Про охорону культурної спадщини” тощо.

Правову базу діяльності туристичної галузі країни було закладено Законом України „Про туризм”, прийнятим Верховною Радою 15 вересня 1995 р., який констатував: „Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямків розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності”[1, c.436].

Нормативні акти в Україні створювалися відповідно до світових стандартів у галузі туризму, а саме: Загальної декларації прав людини (1948р.); Статусу Всесвітньої туристичної організації (Мехіко, 1970 р.); Манільської декларації з світового туризму (Маніла, 1980 р.);Документа Акапулько (Мексика, 1982 р.); Хартії туризму та Кодексу туриста (1985 р.); Гаагської декларації з туризму (Гаага, 1989 р.); Балійської декларації з туризму (Індонезія, 1996 р.); Глобального етичного кодексу туризму (Сант-Яго, 1999 р.); Осакської декларації тисячоліття (Осака, 2001 р.); Сеульської декларації „Світ і туризм” (Сеул, 2001 р.).

Підписання Україною міжнародних угод, адаптація українського законодавства до загальновизнаних міжнародних правових засад, насамперед основних директив і регламентів ЄС у сфері туризму, а також практика здійснення туристичної діяльності потребували внесення певних змін і доповнень до чинного законодавства.

За останні роки відбулися істотні зміни в нашій державі щодо створення підґрунтя, у першу чергу формування нормативно – правової бази, функціонування галузі туризму в нашій державі у XXI столітті.

Прийнято нову редакцію Закону України „Про туризм” на засіданні сесії Верховної Ради України 11 липня 2003 року. Зміст нової редакції Закону є логічним наслідком, що випливає з положень Указів Президента України:

- „Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року” від 10.08.99. р.;

- „Про підтримку розвитку туризму в Україні” від 02.03.01. р.;

- „Про заходи щодо забезпечення реалізації державної політики у галузі туризму” від 14.12.01. р.;

- „Про деякі заходи щодо розвитку туристичної та курортно – рекреаційної сфер України” від 11.03.03. р.;

а також „Державної програми розвитку туризму на 2002 – 2010 роки”, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.02 р. № 583.

Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про туризм” прийнятий Верховною Радою 18 листопада 2003 р. за № 1282 – IV:

- визначає загальні правові, організаційні та соціально – економічні засади реалізації державної політики України в галузі туризму;

- спрямований на забезпечення закріплених Конституцією України прав громадян на відпочинок, пересування, охорону здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при здійсненні туристичних подорожей;

- установлює засади раціонального використання туристичних ресурсів та регулює відносини, пов’язані з організацією та здійсненням туризму на території України.

Учасниками відносин, що виникають при здійсненні туристичної діяльності, є юридичні та фізичні особи, які створюють туристичний продукт, надають туристичні послуги чи здійснюють посередницьку діяльність.

Законом передбачається запровадження механізмів фінансових гарантій, що мають надаватися користувачам туристичних послуг суб’єктами туристичної діяльності на випадок їх банкрутства або форсмажорних обставин, з метою запобігання можливих випадків шахрайства, ухилення від оподаткування та забезпечення прав споживачів туристичних послуг. Застосування механізмів фінансових гарантій відповідає світовому досвіду та використовується в усіх туристично розвинених країнах.

Закон також визначає місце і процедуру започаткування діяльності закладів, що надають послуги з розміщення (незалежно від назви, форми власності, організаційної структури тощо) в структурі туристичної галузі, а також їх взаємодію з іншими суб’єктами туристичної діяльності.

 

2.3. Досвід організації туризму в зарубіжних країнах

 

Світова практика свідчить, що ефективність державного регулювання сфери туризму значною мірою залежить від наявності в будь – якій країні органів державної влади або інших чинних адміністративних суб’єктів, які мають повноваження для управління і регулювання розвитком туризму в територіальних межах держави.

У країнах світу існує багата різноманітність підходів стосовно створення і функціонування органів, що здійснюють регулювання туристичної діяльності.

Неоднаковість підходів до організації сфери туризму у країнах світу пояснюється специфікою соціально – економічних і політичних умов розвитку окремих держав, ступенем значущості туризму у національній економіці, рівнем розвинутості ринкових відносин, масштабами туризму в країнах.

Можна виділити декілька типів або моделей організації туризму в країнах світу.

Перша модель є характерною для країн, у яких туризму приділяється важливе місце у державної туристичної політиці. Вона передбачає наявність сильного і авторитетного міністерства, що контролює діяльність усієї галузі.

Необхідно підкреслити, що у складі уряду країн, що досягли у 70 – 80 роках найбільших успіхів у розвитку туризму, були саме такі адміністративні одиниці. Реалізація такої моделі пов’язана, перш за все, з великими фінансовими внесками в індустрію туризму, інвестуванням у туристичну інфраструктуру, значними витратами на рекламу на маркетингову діяльність. Так, Міністерства туризму існують у таких країнах як: Єгипет, Ізраїль, Індія, Куба, Ліван, Мадагаскар, Мальта, Марокко, Нова Зеландія, Румунія, Туреччина та інших. За даними Держтурадміністрації України, 38 країн світу мають центральні органи виконавчої влади на рівні міністерства туризму.

Друга модель управління рекреаційно – туристичною галуззю передбачає створення комбінованого міністерства, яке крім туризму охоплює інші, суміжні з ним або взаємодоповнюючи види діяльності. У 81 країні світу, що входять до Всесвітньої туристської організації (ВТО), туризм віднесено переважно до компетенції міністерств і відомств економічного блоку (Міністерства економіки, торгівлі, транспорту, промисловості, фінансів – усього 69),решта – до міністерств і відомств соціального блоку (Міністерства культури, екології, освіти, інформації, старовинностей, археології – всього 12). Країни, які мають такі структури, показані у таблиці 2.1.

 

 

Таблиця 2.1

Країни з комбінованими міністерствами туризму і суміжних сфер діяльності

№	Країна	Найменування міністерства
	Алжир	Міністерство туризму і мистецтв
	Індонезія	Міністерство туризму, пошт і телекомунікацій
	Йємен	Міністерство культури і туризму
	Іорданія	Міністерство туризму і культурної спадщини
	Кенія	Міністерство туризму і природи
	Корея	Міністерство культури і туризму
	Малайзія	Міністерство культури, мистецтв і туризму
	Непал	Міністерство туризму і цивільної авіації
	Перу	Міністерство індустрії, туризму та інтеграції
	Угорщина	Міністерство індустрії, торгівлі та туризму

 

Третя модель репрезентована централізованими політичними суб’єктами, які функціонують у ранках відповідних урядових структур (кабінет міністрів, міністерства, відомства), однак мають характер відносно самостійних і спеціалізованих за змістом діяльності та функціями адміністративних державних органів. Приклади таких структур наведені у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2