Поняття суті і види правових гарантій конституційних прав і свобод людини і громадянина

В науці К.П. під гарантіями розуміють систему норм, принципів, умов і вимоги, що у сукупності забезпечують дотримання прав і свобод та законних інтересів особи.

Залежно від змісту і механізму дії можна виділити наступні: 1) соціальні гарантії, 2) економічні, 3)політичні, 4) юридичні.

Нормативні – сукупність норм та принципів матеріального та процесуального права.

Інституційні – створені в державі інституції з захисту прав і свобод (Омбудсман, Суд з прав людини).

До нормативних гарантій матеріального права відносяться:

1) Презумпція невинуватості (Італія – особа вважається невинуватою до остаточного засудження, США – невинувата поки в судовому порядку не доведено вину особи, Укр – ст. 62).

2) Принцип розміреності та заборони надмірного обмеження прав і свобод (обмеження КПСО допускається в тій мірі, яка необхідна для захисту конст ладу, державного устрою, порядку в суспільстві, моралі, захисту інтересів третіх осіб, Укр – ст. 64).

3) Принцип збереження сутності змісту прав і свобод (ст. 22 КУ) – сутність законного змісту основного права не може бути звужено або скасовано.

4) Принцип правової безпеки (безоплатна правова допомога, діяльність адвокатських спілок)

5) Норми, які забов’язують громадян інформування державу про свою діяльність (президент має обов’язок звітувати перед парламентом, ч 2 ст 3 КУ)

6) Норми, які надаються можливість особі ознайомитися з будь-якою особистою інформацією через державні органи.

7) Норми, які встановлюють регламентований порядок запровадження надзвичайного стану, рівень обмеження прав і свобод (ст. 64 КУ).

За ступенем поширеності гарантії класифікують на:

а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як:

• — державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України та визначений як обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод;

• — судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення справ;

• — право людини на самозахист, що надає можливість суб'єктам захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими не забороненими законом способами;

б) міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій.

За суб'єктами, що реалізують гарантії, розрізняють:

• — гарантії Верховної Ради України як органу, що виключно законами визначає зміст прав і свобод людини та громадянина та гарантії цих прав;

• — гарантії Президента України як гаранта прав і свобод людини та громадянина;

• — гарантії органів виконавчої влади, які забезпечують реалізацію наданих громадянам прав та свобод;

• — судові гарантії, покликані захищати та поновлювати права і свободи;

• — гарантії омбудсмана, котрий вживає заходів до запобігання порушенням прав та свобод;

 

69.

Гарантіїконституційних прав і свобод — цечинники, щозабезпечуютьреальнездійснення в країніконституційнопроголошених прав і свободлюдини і громадянина. Навітьнайдокладнішезакріплення в конституції прав і свобод людини і громадянина само по собі не робитьці права і свободиреальними.

Для реалізації конституційно проголошених прав і свобод необхідні передусім відповідні соціально-економічні, політичні і соціокультурні умови. Юридичнігарантії прав і свобод, щомістяться у текстах конституцій, маютьзагальний характер і потребуютьконкретизації і деталізації у звичайному, передусімпроцесуальному, законодавстві.Юридичними гарантіями конституційних прав і свобод є норми й принципи матеріального(норми і принципи матеріального права визначаютьправа та обов'язки особи) і процесуального (норми і принципи процесуального права забезпечують додержання і охорону прав і свобод) права, що закріплюються в конституції, конкретизуються у звичайному законодавстві і реалізуються у судовій практиці.

До процесуальних засобів захисту прав і свобод людини і громадянина належать права:

- Право на судовий захист прав і свобод — це право людини звертатися до суду за захистом своїх прав і законних інтересів.

- Право знати свої права і обов'язки — це право людини бути обізнаною з її юридичними правами та обов'язками.

- Право на правову допомогу — у широкому значенні — це право людини на одержання кваліфікованої юридичної допомоги привирішенні тих чи тих юридичних питань. У цьому значенні вонополягає у можливості користуватися різними юридичними послугами: консультаціями та роз'ясненнями, усними й письмовими довідками; складенням заяв, скарг, видачею посвідчень і копій з різних документів; представництвом у суді та ін. Юридична допомога надається адвокатами, нотаріусами, працівниками відділів та управлінь юстиції органів державної влади та органів місцевого самоврядування, судових органів та іншими офіційними особами. У вузькому значенні право на правову допомогу означає право людини на захист своїх прав у судовому процесі. Основний зміст цього права у такому значенні зводиться до можливості користуватися послугами адвоката в судовому процесі, передусім кримінальному, а також у разі загрози кримінального переслідування, у тому числі з моменту затримання, арешту або висунення обвинувачення.

- Право на відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів - Це право, яке стисло визначається як право на відмову від свідчень.

-захист від обвинувачення (право у разі обвиувачення використовувати всі законні засоби зняти його з себе);

- Право на очну ставку в суді із свідками котрі свідчать проти

- Право не виконувати явно злочинні накази

- Право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних органів та організацій

70.

Гарантії конституційних прав і свобод визначають по-різному.

Гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина - це система норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у своїй сукупності дотримання прав і свобод, законних інтересів людини, а також спрямовані на забезпечення їх реалізації

Гарантії матеріального характеру відображені в матеріальних нормах права, це так звані декларативні норми, що закріплюють принципи правового статусу, правосуб’єктність. Правові обмеження як елемент (наслідок) юридичної відповідальності можна розглядати і як самостійний та ефективний засіб правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Адже шляхом застосування спеціальних нормативно-правових обмежень створюються умови, які спонукають конкретних осіб до неухильного виконання конституційних обов'язків. Крім того, виконання юридичних обов'язків може забезпечуватись шляхом заохочення, матеріального стимулювання тощо.

Конституцією України передбачаються такі принципи правового статусу особи:

-принцип свободи та рівності людей у своїй гідності та правах – всі люди є вільними та рівними щодо своїх прав та гідності (ст. 21);

-принцип невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини (ст. 21);

-принцип невичерпності прав і свобод людини й громадянина, закріплених Конституцією – коло прав і свобод людини й громадянина, закріплених цією Конституцією, може збільшуватися (ст. 22);

-принцип гарантованості і довічності прав та свобод – конституційні права і свободи не можуть бути скасовані (ст. 22);

-принцип права на вільний розвиток особистості – кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших осіб, та має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (ст. 23);

-принцип рівності конституційних прав і свобод громадян та їх рівності перед законом – не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24);

-принцип права громадянства і його зміни – громадянин України не може бути позбавлений громадянства та права перемінити громадянство (ст. 25);

-принцип національного режиму для іноземців і осіб без громадянства – іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть ті самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).

71.

Гарантії конституційних прав і свобод визначають по-різному.

Гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина - це система норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у своїй сукупності дотримання прав і свобод, законних інтересів людини, а також спрямовані на забезпечення їх реалізації.

Інституційні (організаційно-правові) гарантії – це передбачені в нормативно-правових актах суспільно-політичні інституції, на які покладаються відповідні функції та повноваження щодо організації та здійснення юридичного забезпечення реалізації, охорони і захисту прав та свобод людини і громадянина.

До таких органів належать особливі інститути: інститут омбудсмана, установи, які здійснюють контроль за дотриманням прав окремих категорій людей – неповнолітні, ув’язнені тощо.

Інституційною гарантією є також міжнародні та регіональні правозахисні організації (Комітет з прав людини ООН, Європейський суд з прав людини, Комітет з ліквідації расової дискримінації ООН, Комітет з прав дитини ООН та ін.)

Основними інституційними гарантами прав і свобод людини й громадянина, за Конституцією України, є:

Верховна Рада України, яка виключно законами України визначає права і свободи людини й громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадян (ст. 92);

Президент України (ст. 102);

Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Зокрема, Кабінет Міністрів України вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина (ст. 116);

Місцеві державні адміністрації, які на відповідній території забезпечують додержання прав і свобод громадян (ст. 119);

Суди, які захищають права і свободи людини й громадянина (ст. 53);

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 55);

Прокуратура, яка здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом (ст. 121);

Органи місцевого самоврядування (ст. 143);

Адвокатура, яка діє для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ст. 59);

Політичні партії і громадські організації, які здійснюють і захищають права й свободи громадян, що об'єднуються у них (ст. 36);

Міжнародні судові установи та відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна (ст. 55).

72.

Принципово новим засобом захисту прав людини є інститут омбудсмана, до якого можна звертатися, якщо буде потреба. Крім того, коли використано всі національні засоби захисту своїх прав, є можливість звернутися до міжнародних судових установ або організацій, членом або учасницею яких є держава.

Омбудсман, або омбудсмен (швед. Ombudsman – представник інтересів), – обрана спеціально (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах – також приватних осіб і об'єднань.

Екскурс в історію поняття дає змогу виявити його зв'язок з термінами "влада", "авторитет". Найавторитетніше визначення інституту омбудсмана належить Міжнародній асоціації юристів: "Служба, передбачена конституцією або актом законодавчої влади й очолювана незалежною публічною посадовою особою високого рангу, що відповідальна перед законодавчою владою, одержує скарги від постраждалих осіб або діє за власним розсудом й уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії й представляти команди".

Юридична природа омбудсмана концентрується в його загальних і особливих характеристиках. Перші демонструють "чистоту", другі – гнучкість. Можна виокремити 12 загальних характеристик, серед яких такі:

1) омбудсман – субсидіарний (додатковий) засіб правового захисту стосовно суду, адміністративних органів, прокуратури;

2) омбудсман – незалежний публічно-правовий інститут, не упереджений у проведенні

розслідувань;

3) омбудсман надає персоніфіковану допомогу (що не виключає утворення колегіальних служб);

4) народний захисник – неформальний спосіб правозабезчення. За його допомогою громадяни реалізують право на добре управління поза судових формальних процедур. Омбудсман виявляє чуйність і причетність до проблем потерпілих від адміністративних зловживань. Він позбавлений негативних рис "юрократії", використовує нетрадиційні критерії адміністративного провадження (справедливість, розумність, правильність, доречність);

5) народний захисник не має імперативних повноважень, його рішення найчастіше є рекомендаційними. Прихильники права примусу вважають, що омбудсману не вистачає юридичного панування. Інші правознавці відносять його до контрольної влади. Ні та, ні інша думка не узгоджується із соціальною і юридичною природою омбудсмана. Імперативність тут замінена іншими властивостями: омбудсман демонструє поміркованість, урівноваженість і компетентність суджень. Його опосередкований вплив найчастіше є ефективнішим, ніж традиційний (юридичний, силовий);

6) інститут омбудсмана – відкритий засіб правового захисту, противага адміністративній таємності. Публічність необхідна для виконання рекомендацій омбудсмана;

7) інститут має державні атрибути (посаду, повноваження, юридичну регламентацію організації та функцій, підзвітність парламенту – органу виконавчої влади, установлення обов'язку адміністрації виконувати вимоги й рекомендації омбудсмана). Вони є додатковими гарантіями результативності інституту;

8) омбудсманів об'єднує спільність завдань: вони не лише розв'язують питання, пов'язані зі скаргами на адміністративні органи, а й беруть участь у виробленні стандартів адміністративної поведінки й удосконалювання законодавства;

9) народні захисники мають велику сферу компетенції, що охоплює широке коло адміністративних органів і посадових осіб;

10) омбудсмани зберігають політичну нейтральність, не мають права каталізувати політичне протиборство, заручатися підтримкою партій;

11) омбудсмана турбують такі проблеми: загроза незалежності розслідування, матеріальні й кадрові труднощі;

12) успіх служби омбудсмана визначається неінституціональними факторами, у тому числі управлінською, політичною й цивільною культурою, збалансованістю системи державної влади.

Компетенція омбудсманів за колом органів і осіб не є однозначною в різних державах. Як правило, компетенція омбудсмана обмежується органами державного управління (лише у Швеції та Фінляндії омбудсман може оцінювати діяльність суду)- Загальною тенденцією для всіх омбудсманів є включення до сфери їхньої компетенції місцевих органів управління, дискреційних рішень адміністрації. Діяльність омбудсманів певних держав (наприклад, парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії) обмежується центральними органами управління. В Іспанії визнається перевага судової діяльності перед квазісудовими функціями омбудсмана: йому дозволено оцінювати лише затримки у відправленні правосуддя.

Деякі омбудсмани мають специфічні повноваження: право звернення до конституційного суду з клопотанням про розгляд цивільної скарги, про визнання закону неконституційним, про перевірку правомірності затримки громадян (Австрія, Іспанія). Окремим омбудсманам надано право виступати з ініціативами прийняття законів або внесення змін до чинного законодавства.

Відповідно до визначення міжнародної асоціації юристів, народний захисник - "омбудсмен" - це "служба, передбачена Конституцією або актом законодавчої влади, очолювана незалежним державною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів або діє на власний розсуд і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, подавати доповіді ".

Інше міжнародне визначення інституту омбудсмена, що міститься в літературі на цю тему: "державна служба, передбачена конституцією і очолювана незалежним державною посадовою особою вищого рангу, яка відповідальна тільки перед законом". ¹⁷

Крім того в різних країнах інститут омбудсмена створюється як на національному рівні, так і на рівні регіонів, а іноді й на рівні муніципалітетів, а також можуть вводитися посади "спеціалізованих" омбудсменів, тобтопрацюють по конкретних напрямках захисту прав людини (у справах армії, з прав споживачів, з проблем гендерної дискримінації тощо).

У світовій практиці відомі три моделі інституту омбудсмена, які розрізняються його місцем у державно-правовій системі, порядком його призначення, підпорядкованістю (підзвітністю) тієї чи іншої гілки влади або відсутністю такої, обсягом повноважень і т.д. ¹⁸ Ці три моделі - наступні:

1. Виконавчий омбудсмен. Він є органом виконавчоївлади, призначається урядом або президентом, йомупідконтрольний і підзвітний.Цедоситьрідкозустрічаєтьсяваріант, якийіснує у Франції (Медіатор) і призначається Радою Міністрів.Також схожий інститутдіє в деяких штатах США.Власне, цеспірнепитання: чиможнафранцузькогомедіаторавіднести до омбудсмена.

УРосіїісторичнимпопередникомінституту омбудсмена такожбулищезберігаються в рядірегіонівкомісії з прав людини "при Президентові" і "при губернаторі".

2. Незалежний омбудсмен. Вінявляє собою особливу і самостійнугілкувлади, рівеньякоївідповідаєрівнюзаконодавчої, виконавчої та судовоївлади.При цьомувінможе бути призначений президентом або парламентом, але післяпризначення не підпорядковуєтьсяпризначивйого органу.Така модель омбудсмена існує в Португалії (Проведорюстиції), Намібії та Нідерландах.

3. Парламентський омбудсмен. Вінзнаходиться в системізаконодавчоїгілкивлади, призначається (обирається) парламентом і підзвітний (абопідконтрольний) йому.Вінвиступає як орган парламенту, але маєширокіповноваження, щонадаютьйомупевнусамостійність і незалежністьвід самого парламенту.Основнимнапрямкомдіяльностікласичногопарламентського омбудсмена є контроль за діяльністюадміністрації та їїпосадовихосіб (на відмінувіддвохінших моделей, в якихйого контроль поширюється як на виконавчу, так і на законодавчувладу).

У більшостікраїн, де існуєінститут омбудсмена, вінналежитьсамепарламентськоїмоделі.Цеприродно, оскількиісторично омбудсмен - дитя парламенту ^19.Вінвиниксаме як орган парламентського контролю над адміністрацією, як результат боротьби парламенту (тобтопредставників народу) за права і свободилюдини і громадянина, проголошеніконституцією, але потоптанийвиконавчоювладою.Парламентська модель більшорганічна не тільки з точки зоруісторії, але і в сучасномуконтексті, оскількиосновніпорушення прав громадянмаютьмісце при їхвзаємовідносинах з виконавчими органами державноївлади.Саме чиновники виннівбільшійчастиніпорушеньгромадянських прав і свобод.

Інститут омбудсмена в правових системах цивілізованихкраїнсвіту справедливо вважаєтьсяважливиммеханізмомзахисту прав людини і зміцненнязаконності в діяльностідержавнихорганів. ²⁰

Широкінаглядовіфункції за діяльністюапарату і посадовихосібусіхрівнів, якиминаділений омбудсмен з метою захисту прав і законнихінтересівгромадян, визначаютьйоговисокий авторитет і широкевизнаннягромадськістю.

Цепов'язано з багатьмадемократичними рисами, щохарактеризуютьйого статус і забезпечуютьефективністьйогодіяльності: незалежним становищем в системідержавнихорганів; несменяемостью протягомусьоготермінуповноважень парламенту, якимвінпризначається; правом законодавчоїініціативи; відкритістю та доступністю для усіхгромадян, щопотребуютьзахистусвоїх прав і свобод; відсутністюформалізованих процедур розглядускарг і звернень; безкоштовністюнаданнягромадянамдопомоги і т.д.Всіціпринципи і процедури, на якихгрунтуєтьсядіяльність омбудсмена, маютьособливезначення для виконання ним функціїзахисту прав і свобод людинивідзловживань і свавілля з боку державного апарату та посадовихосіб.

74.

Сучасний міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини охоплює міжнародні організації та установи, що безпосередньо розглядають питання, пов'язані з порушенням прав і свобод людини, а саме:Є

вропейський суд із прав людини. У громадян України можливість звертатися до Європейського суду з'явилася після вступу України до Ради Європи і прийняття 17 липня 1997 р. Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року», Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції». Відповідно до Конвенції Європейський суд працює на постійній основі та складається з 40 суддів (по одному від кожної держави - члена Ради Європи). Стосовно заяв про порушення прав і свобод з боку держави, що надходять від громадян України, Європейський суд:

 

1) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як було використано всі національні засоби захисту аж до звернення до Верховного Суду України і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою України;

2) не розглядає заяв, які надійшли до Суду ще до того, як Україна стала членом Ради Європи;

3) не розглядає індивідуальних заяв, якщо вони:

- анонімні;

- за своєю сутністю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським судом або вирішене іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містить ніякої нової інформації;

- є зловживання правом на оскарження або явно необгрунтованими;

- є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї. Європейський суд приймає до розгляду лише такі скарги, які

пов'язані з порушенням прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї. До них, зокрема, відносять права:

- на життя;

- на повагу до гідності;

- на свободу і особисту недоторканність;

- на законність обвинувачення і справедливість належного та безстороннього суду;

- підозрюваного, обвинуваченого на захист;

- на те, що відносно кожної людини закон не матиме зворотної сили, крім випадків, коли він пом'якшує чи скасовує відповідальність особи;

- засудженого на перегляд вироку;

- на компенсацію шкоди, завданої незаконним засудженням;

- не бути вдруге покараним за один і той самий злочин;

- на невтручання в особисте і сімейне життя;

- на недоторканність житла;

- на таємницю листування;

- на свободу думки, совісті й релігії;

- на свободу виявлення поглядів;

- на свободу мирних зборів;

- на участь в асоціаціях (політичних партіях і громадських організаціях);

- на створення сім'ї, а також право чоловіка і жінки мати рівні громадянські права у шлюбі;

- на захист від будь-якої дискримінації;

- на приватну власність;

- на освіту;

- виборче право;

- право не бути позбавленим волі лише на підставі неспроможності виконання свого договірного зобов'язання;

- на вільне пересування і свободу вибору місця проживання на території певної держави, де людина законно перебуває;

- вільно залишати будь-яку країну, право громадянина не бути висланим з території своєї держави, а також право безперешкодного в'їзду на її територію;

- право іноземця не бути свавільно висланим за межі держави, на території якої він законно проживає.

75.

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи та держави, який виражається у взаємних правах та обов'язках. Такий зв'язок виникає із народженням людини і зберігається протягом усього її життя.

Ознаки громадянства:

* постійний зв'язок, тобто необмежений у просторі і в часі;

* правовий зв'язок - передбачений і гарантований нормативно-правовими актами;

* взаємний зв'язок - держава та особа мають взаємні (кореспондуючі) права та обов'язки.

Громадянство є одним із базових факторів у характеристиці правового статусу особи. Відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права право на громадянство є невід'ємним правом кожної людини. Термін "громадянство" використовується у країнах з республіканською формою державного правління, а термін "підданство" властивий для монархій, оскільки формально означає особисту підлеглість монарху.

Громадянином України, як і іншої держави, є не будь-яка людина, а тільки та, котра проживає чи проживала на її території, підкоряється державній владі, користується правами та виконує обов'язки, тобто це особа, яка перебуває в особливих зв'язках з Україною.

Громадянство є самостійним конституційним правовим інститутом. Формування інституту громадянства за період незалежності України почалося з Декларації про державний суверенітет, яка містила розділ IV "Про громадянство Української PCP". У цьому розділі Декларації були визначені основні засади інституту громадянства: "Українська PCP має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР. Підстави набуття і втрати громадянства Української PCP визначаються Законом Української PCP про громадянство. Всім громадянам Української PCP гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української PCP і нормами міжнародного права, визнаними Українською PCP. Українська PCP забезпечує рівність перед законом усіх громадян республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин".

Основними характеристиками громадянства є:

— належність до певної держави, суспільства, нації (саме це мають на увазі, заявляючи, наприклад, «Я — українець»);

— підданство, підпорядкованість законам держави, чинність яких поширюється на громадянина як на її території, так і поза її межами; наділеність особи обов´язками перед державою, які переважно зводяться до сплати податків, виконання військового обов´язку, дотримання законів;

— володіння відповідними соціальними, політичними й майновими правами (право на державне забезпечення й захист інтересів, виборче право, право на представництво інтересів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, право на житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на захист безпеки й власності тощо);

— законослухняність — лояльне і водночас вимогливе ставлення до органів та інституцій державної влади («громадянськість»);

— шанування цінностей громадянського суспільства (свобода, вільні асоціації, підприємництво, неофіційність людських взаємин);

— правосуб´єктність особи, яка настає за досягнення людиною певного віку; до неї належать сукупність можливостей, що їх надає людині держава, здатність й обов´язок особи діяти відповідно до законодавчих вимог, відповідати за наслідки своїх дій, виконувати обов´язки перед державою;

— морально-психологічна характеристика особи, стан самоусвідомлення нею власної причетності до певної спільноти, її культури, прийняття традицій і норм своєї держави.

76.

Як відомо, 6 листопада 1997 р. у Страсбурзі було підписано Європейську конвенцію про громадянство. У ньому дещо відрізняється визначення поняття громадянства і формулюється визначення «множинного громадянства».

Громадянство означає правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи;

"множинне громадянство" означає одночасну належність особи до громадянства двох або більше держав;

Конвенцією визначено умови набуття громадянства в спрощеному порядку:

– подружжям осіб, які є її громадянами;

– діти одного з її громадян з урахуванням будь-яких вилучень, що можуть передбачатися його внутрішнім законодавством щодо дітей, які народилися за межами території даної держави;

– діти, один із батьків яких набуває чи набув громадянство даної держави;

– діти, усиновлені одним з її громадян;

– особами, які народилися на території даної держави, законно і постійно на ній проживають;

– особами, які законно та постійно проживають на території даної держави протягом певного періоду,

який розпочався до досягнення ними віку 18 років, причому цей період встановлюється внутрішнім законодавством відповідної держави – учасниці Конвенції;

– особами без громадянства та особами, визнаними біженцями, які постійно проживають на її території.

При цьому Конвенція не використовує поняття «спрощений порядок набуття громадянства», а говорить лише про «можливості, що полегшують набуття громадянства», які держава – учасниця Конвенції передбачає у своєму внутрішньому законодавстві (п. 4 ст. 6).

Необхідно зазначити, що Європейська конвенція про громадянство 1997 р. була ратифікована Україною 21 грудня 2006 року. Важливо зробити акцент на тому, що дана Конвенція містить положення, які гарантують справедливість процедури розгляду заяв на набуття громадянства. Так, Європейська конвенція про громадянство виключає випадки дискримінації за національною, релігійною і статевою ознакою при отриманні громадянства. Вона містить і таку гуманну норму, як звільнення осіб з подвійним громадянством від військової повинності в обох державах. У зв’язку з цим було б правильним кроком підписати та ратифікувати дану Конвенцію тим державам, які цього не зробили (Азербайджаном не підписано і не ратифіковано; Грузією не підписано і не ратифіковано; Російською Федерацією було підписано 6 листопада 1997 р., але не ратифіковано і т.д.).

 

 

Принципи громадянства.

Принципи громадянства України - це вихідні засади, керівні ідеї, що знайшли своє закріплення в законодавстві та у відносинах між державою та особою.

Ці принципи втілені в Конституції України, у Декларації про державний суверенітет України, у Декларації прав національностей, в Законі України "Про національні меншини в Україні", в Законі України "Про громадянство України".

Розрізняють загальні та спеціальні принципи громадянства. Так, загальними є ті принципи, які властиві не тільки інституту громадянства, а й іншим правовим, політичним, соціальним інститутам. До них належать принципи: демократизму, інтернаціоналізму, втілення в інституті громадянства ознак суверенітету держави, поєднання інтересів суспільства, держави, особи, поваги до норм міжнародного права тощо.

До спеціальних принципів громадянства України належать такі:

· єдиного громадянства (закріплений у ст. 4 Конституції України та ст. 1 Закону України "Про громадянство України" і суть його полягає в тому, що громадянин України не може одночасно мати громадянство іншої держави; він спрямований на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та їх однакового правового зв´язку з державою; ліквідує підґрунтя політичних і юридичних колізій, що є у тих країнах, конституції яких визнають інститут подвійного громадянства (біпатризму);

· рівності (закріплений у ст. 24 Конституції України та ст. 2 Загальної Декларації прав людини й полягає в тому, що всі громадяни України, незалежно від підстав форм та часу набуття громадянства, є рівними перед законом і мають рівні конституційні права, свободи й обов´язки);

· гуманізму (означає, що ніхто з громадян не може бути позбавлений громадянства чи права змінити громадянство, бути вигнаним за межі України або виданий іншій державі);

· невід´ємність громадянства України (проявляється в збереженні за громадянами України українського громадянства, в пріоритетності громадянства України, в забороні позбавлення громадянина України громадянства, в неприпустимості вислання громадянина України за межі України);

· збереження громадянства (випливає з положення про пріоритетність громадянства України: одруження громадянина чи громадянки України з особою, що перебуває в іноземному громадянстві, або з особою без громадянства, а також розірвання такого шлюбу не змінюють їхнього громадянства; проживання чи тимчасове перебування громадянина України за межами держави не припиняє його громадянства України; за дітьми, усиновленими іноземцями, зберігається громадянство України та ін.);

· недопустимості автоматичної втрати громадянства України (громадянство України втрачається тільки після настання юридичного факту - видання Указу Президента України, за наявності підстав, визначених в Законі України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р.);

· єдності громадянства членів сім´ї (реалізується, передусім, при визначенні громадянства дітей віком до 16 років у разі зміни громадянства їхніх батьків, але українське законодавство не забороняє членам сімї мати різне громадянство);

· запобігання виникненню випадків безгромадянства та ін. Згідно із Законом України "Про громадянство України" від 18 січня 2001 р., до громадян України належать:

- усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прогол
ошення незалежності України (на 24 серпня 1991 р.) постійно проживали в Україні;

- особи, що при набранні чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 р.) постійно проживали в Україні;

- особи, які народилися чи постійно проживали в Україні, їхні нащадки;

- особи, що набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Питання законодавчого регулювання громадянства в Україні належить до виключної компетенції Верховної Ради України (п. 2 ст. 92 Конституції України).

78. Принципи єдиного громадянства та принципи невизнання подвійного громадянства в Конституційному законодавстві європейських держав.
У статті 2 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. визначено принципи, на яких відповідно до Конституції України ґрунтується законодавство України про громадянство. Серед перелічених принципів у п. 1 цієї статті Закону міститься принцип єдиного громадянства. Закон, роз'яснюючи положення ст. 4 Конституції України «в Україні існує єдине громадянство», розкриває його зміст через прин- цип єдиного громадянства. При цьому виділяються два аспекти.

По-перше, принцип єдиного громадянства означає громадянство держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Згідно із Законом, в Україні не може бути громадянства Автономної Республіки Крим, областей, інших адміністративно-територіальних одиниць. Таким чином, принцип єдиного громадянства спрямований на забезпечення унітарного характеру держави.

По-друге, принцип єдиного громадянства означає, що громадянин України, який набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України. У даному аспекті відображається негативне ставлення держави до подвійного громадянства.

Поняття «подвійне (множинне) громадянство» в Законі України «Про громадянство України» не вживається. В Європейській конвенції про громадянство поняття «множинне громадянство» визначено як наявність у однієї і тієї ж особи одночасно громадянства двох чи більше держав. Воно також застосовується в міжнародних договорах України з питань громадянства з Грузією і Республікою Узбекистан. Однак поняття «множинне громадянство» є правильнішим, оскільки фізична особа може бути громадянином більш ніж двох держав [4, с. 29].

В українській юридичній науці немає узгодженого погляду щодо розуміння принципу єдиного громадянства: одні роз'яснюють його як одне внутрішньодержавне громадянство, яке випливає з унітарного устрою України і не пов'язують його з наявністю у громадянина України громадянств(а) іноземних(ої) держав(и).

Інші вважають, що єдине громадянство жодним чином не пов'язується з устроєм держави і означає послідовне запобігання виникненню випадків подвійного(множинного) громадянства та скорочення наявного подвійного (множинного) громадянства шляхом прийняття до громадянства України лише осіб, які припинили попереднє громадянство, та втрати громадянства України, якщо фізична особа добровільно набула громадянство іншої держави.

Не визначено чіткої позиції щодо того, якою мірою співвідносяться принцип єдиного громадянства та принцип невизнання подвійного (множинного) громадянства. Побутує думка, що сутність принципу єдиного громадянства полягає у невизнанні подвійного (множинного) громадянства, а тому визнається один принцип -принцип єдиного громадянства.

Прихильники ще однієї точки зору стверджують, що принцип єдиного громадянства іпринцип невизнання подвійного (множинного) громадянства - різні принципи.

Обидва підходи мають право на життя, однак їх співіснування ускладнювало як правозастосування законодавства про громадянство, такі приєднання до міжнародних договорів з питань громадянства.

Принцип єдиного громадянства і донині викликає гострі політичні та юридичні дискусії, починаючи з прийняття Декларації про державний суверенітет України, за якою «Українська РСР має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР» [5]. Певні політичні сили, насамперед «ліві», ухвалюючи Декларацію, виходили з того, що необхідно забезпечити «пільговий» режим жителям колишніх республік Союзу РСР. Зі свого боку «праві», погоджуючись з таким формулюванням, виходили з інтересів міжнародного визнання України.

 

79. Способи набуття громадянства. Умови прийняття до громадянства
Питання громадянства України регулюється Конституцією України, Законом України "Про громадянство" від 18.01.2001 р., міжнародними договорами України.

 

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про громадянство України" застосовуються правила міжнародного договору.

Підстави набуття громадянства України:

1) народження;

2) територіальне походження;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Особи, які є громадянами держав, міжнародний договір України з якими дозволяє особі звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо вона доведе, що не є громадянином цієї держави, можуть подавати заяви про набуття громадянства України лише після припинення іноземного громадянства. Особи, які є іноземцями, мають припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до органу, що здійснив реєстрацію, протягом року з моменту реєстрації її громадянином України,

Умовами прийняття до громадянства України є:

1) визнання і дотримання Конституції України та законів України;

2) зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони). Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати документ про це, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України. Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які е громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони. Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, та осіб без громадянства;

3) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті.

Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, - на три роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні;

4) отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті

громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

5) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкуванні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

6) наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Особливими випадками є прийняття до громадянства України тих осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

До громадянства України не приймається особа, яка:

1) вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

2) засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

3) вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.