Презентація як різновид публічного мовлення

Уміння представляти проекти (презентації), звітувати, перекону­вати, якісно інформувати аудиторію є досить важливою складовою професіограми майбутнього фахівця.

Презентація - спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого переконати або спонукати її до певних дій. Презентацію здійснюють через три канали: вербальний - те, що я говорю ; вокальний - те, як я гово­рю; невербальний — вираз очей, жести, рухи. Вплив на аудиторію суттєво посилюється завдяки володінню вокальним і невербальним засобами.

Презентація може бути успішною і неуспішною. Успішна - це презентація, під час якої досягнуто поставлену мету; неуспішна — аудиторію не вдалося переконати, підсумком стало розчарування як аудиторії, так і презентатора.

Основними причинами неуспішної презентації є:

- нездатність подолати хвилювання перед великою аудиторією;

- недоліки у плануванні й підготовці презентації;

- погано організований, неструктурований зміст;

- недостатній контакт із аудиторією;

- неуважність до деталей;

- відсутність відчуття часу;

- неефективне використання наочних засобів;

- перевантаження інформацією.

Важливим для успіху презентації є її планування.

План презентації

1. Мета і завдання презентації.

2. Тема і предмет презентації.

3. Аудиторія, на яку спрямована презентація.

4. Початок і тривалість виступу.

5. Місце проведення презентації.

Сучасному фахівцеві часто доводиться готувати і виголошувати публічні виступи як у межах своєї установи, так і поза нею. Ефективній підготовці сприяють засоби PowerPoint, що є складовою пакета Microsoft Office. Вони дають змогу за допомоги комп'ютера досить швидко підготувати набір слайдів, що супроводжує виступ. Цей набір називається

презентацією.

Слайди можна подати як у чорно-білій гамі, так із використанням різних кольорових схем і видів оформлень, створених як професійними дизайнерами, так і автором презентації. Слайди можуть містити: текст, таблиці, діаграми, рисунки, відеокліпи, звуковий супровід тощо.

Розрізняють такі види презентацій:

Презентація за сценарієм - це традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з виведенням відеоматеріалу на великий екран або монітор.

Використання анімаційного тексту в поєднанні з діаграмами, графіками та ілюстраціями дає змогу зосередити увагу слухачів на основних твердженнях і сприяє кращому запам'ятовуванню інформації. Озвучує матеріал зазвичай сам ведучий.

Інтерактивна презентація — це діалог користувача з комп'ютером. Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і вибирає на екрані потрібний об'єкт за допомоги миші або натисненням на клавіші. У цьому випадку видається інформація, на яку є запит.

Інтерактивна презентація дає змогу здійснювати пошук інформації, заглиблюючись в неї настільки, наскільки це було передбачено розроб­ником презентації. Така презентація захоплює користувача і утримує

його увагу.

Автоматична презентація - це закінчений інформаційний про­дукт, перенесений на відеоплівку, дискету, компакт-диск і розісланий потенційним споживачам з метою виявлення їхньої зацікавленості.

Навчальна презентація призначена допомогти викладачеві забезпе­чити зручне і наочне викладання теоретичного і практичного матеріалу.

Навчальні презентації переділяються на такі види:

- презентації-семінари;

- презентації для самоосвіти;

- презентації-порадники.

У навчальних можуть використовуватися всі інші види презентацій.

Успіх будь-якої презентації, незалежно від її мети, типу, теми, складу аудиторії, визначається умінням доповідача презентувати свій задум.

Структурні компоненти презентації

• Експозиція - це встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми презентації. Вона повинна бути короткою, захопливою, оригінальною.

• Вступ, якому відводиться 5-10% від перебігу всієї презентації, можна умовно переділити на 2 блоки: початок і вступ. Завдан­ня - встановлення (якщо не вдалося під час експозиції) чи за­кріплення контакту з аудиторією, виклад лаконічних зауважень стосовно теми презентації.

Вступна частина презентації передбачає такі етапи:

1) привітання, вступні зауваження;

2) пояснення мети презентації;

3) огляд основних етапів презентації, використання допоміжних засобів;

4) пропозиція ставити запитання після або під час презентації.

Вступ повинен допомогти аудиторії знайти відповіді на такі за­питання, як: Що я почую, побачу?, У якій послідовності я це почую?, Чому це мені буде цікаво?.

• Основна частина - це серцевина виступу, плануючи яку доціль­но виокремити ключові положення, переходи-зв'язки. Будь-яке велике повідомлення для того, щоб бути засвоєним, повинно містити один, іноді два і зрідка три пункти (ключових тез). Це дозволяє логічно структурувати матеріал, аби він був зручним для сприймання. Основна частина становить 70-85 % презентації. Завдання її - сха­рактеризувати ситуацію, подати можливі засоби для її покращання й обов'язково запропонувати власний варіант її реалізації - кульмінація презентації. При цьому варто спонукати аудиторію до прийняття рішень і дій, вказавши на переваги своєї пропозиції.

Залежно від типу презентації за цільовим критерієм (інформаційна, спонукальна, переконлива), різняться і методи розгортання презентації: інформаційна презентація послуговується хронологічним, географічним чи просторовим, індуктивним, причинно-наслідковим, дефініційним викладом; спонукальна та переконлива - методами індукції, дедукції, аналогії, причинно-наслідкового зв'язку чи за певною схемою (теорія і практика, обов'язок і вигода, факт і його практичне значення). Здебільшого використовують змішаний тип композиції, за якого пре­зентатор комбінує різні методи викладу матеріалу, що дозволяє зробити структуру основної частини більш оригінальною.

Для роботи на цій стадії доповідачеві необхідно уміти аналізувати ситуацію та поведінку аудиторії, пояснювати матеріал і аргументувати викладену думку.

• Резюме підсумовує сказане, ущільнює зміст і свідчить про те, що презентація наближається до завершення.

• Висновок - вихід з контакту, завершення спілкування. Це не тільки висловлення подяки за увагу, а ще одна фінальна спро­ба переконати аудиторію, тобто досягти мети презентації. Висно­вок має бути виразним, коротким й обов'язково оптимістично-мажорним.

Відомо, що промовця слухають більш уважно на початку й наприкінці презентації, це називають «законом краю». Продумуючи експозицію та висновок, важливо виявити почуття міри, бо занадто яскравий, образний початок зобов'язує витримати цю тональність під час усієї презентації.

Способи завершення презентації: неочікуване завершення, ре­зюме, жарт, оптимістичний або спонукальний заклик, заклик до дії, комплімент на прощання, висловлення вдячності.

Презентація не закінчується тоді, коли все викладено, а коли сказали про її завершення.

 

Теми публічного мовлення.

1..” Природа і функції мови”

2.. “Розвиток української лексикографії”

3.. “Проблема походження української мови”

4.. “Ідеї Івана Огієнка щодо розвитку рідної мови”

5.. “Мова як засіб самоствердження у професійній діяльності”

6.. “Кобзар” – скарбниця національних духовних цінностей українського народу”

7.. “Природа і сутність мови”

8.. “ Пам’ятка українського відродження – Пересопницьке Євангеліє”

9.. “Сленгова лексика”

10.. “Історія розвитку української абетки, історія розвитку усного та писемного мовлення”

11. “Народнопоетичні джерела поетичної творчості Тараса Шевченка”

12.. “Жаргонна лексика української мови”

13.. “Національна своєрідність української фразеології”

14.. “Студентський сленг”

15.. “Діалекти української мови”

16.. “Іван Огієнко – історик української мови”.

17.. “Жаргонна лексика”

18.. “ Проблема становлення українського правопису”

19.. “Лексика української мови”

20.. “Позитивні та негативні емоції в спілкуванні”

21.. “Проблема походження української мови”

22.. “Проблема двомовності в Україні”

23.. “Мовна ситуація в Україні”

24.. “Мова усної народної поезії та діалекти”

25.. “Суржик в українській мові”

26.. “Джерела української фразеології”

27.. “Політика лінгвоциду щодо української мови”

28.. “Українська термінографія: історія і сьогодення”

29.. “Пам’ятка українського відродження – Пересопницьке Євангеліє”.

30.. “Просторіччя у романі Уласа Самчука “Волинь”.

31.. “Історія української абетки”

32.. “Сучасний жаргон і сучасне розмовне мовлення"

33.. “Сучасна мовна ситуація в Україні”

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ

Оцінювання знань студентів в процесі виконання самостійної роботи здійснюється по двом напрямкам.

1. Виконання завдань:

“відмінно” – повне виконання завдання із використанням творчого підходу до розв’язання проблеми, що пропонується, – 10 бали;

“добре” – завдання виконано повно, але творчий підхід відсутній – 8бала;

“задовільно” – завдання виконано неповно, відсутні будь-які пояснення – 7бала;

“незадовільно” – завдання не виконано – 0 балів.

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ №1

Рецензування літератури

Рецензія (від лат. recensio –оцінка) – це критичний відгук про художній твір, наукову працю, реферат, що містить аналіз роботи, зауваження, пропозиції тощо.

Рецензія складається з двох частин. У першій читача знайомлять із працею, у другій – аналізують, оцінюють її.

Мета рецензії – рекомендація роботи до друку, захисту, оцінювання її.

Реквізити:

1. Назва документа.
2. Заголовок, що містить:

- назву рецензованої роботи;

- прізвище та ініціали її автора;

- видавництво та рік публікації (якщо роботу опубліковано);

- кількість сторінок.

1. Текст, що складається з двох частин:

- короткий виклад змісту роботи;

- зауваження, пропозиції, висновки автора рецензії.

1. Підпис особи, яка рецензувала роботу.
2. Дата.

Якщо потрібно, підпис автора рецензії завіряють печаткою або спеціальним штампом.

Рецензуючи роботу, не потрібно переказувати її зміст, увагу слід зосередити на аналізі проблематики, критичному аналізі змісту, розповіді про думки і почуття, викликані роботою, при цьому потрібно самостійно оцінити її.

Зразки рецензій

 

Рецензія

на книжку Коваль А.П. Життя і пригоди імен. -

– К.: Вища школа, 1998.-240с.

 

Поет М.Заблоцький в одному з віршів так висловив стан імені в плинності світу: «Як світ міняється! І як я сам міняюсь! Лише ім’ям одним я називаюсь». Певно, з таким твердженням не погодяться японці, корейці, у яких прийнято змінювати імена залежно від віку людини. У Японії, наприклад, при народженні дають «молочне ім’я», а при досягненні повноліття – «ім’я доросле». Для нас, українців, мати одне ім’я на все життя - не просто поетичний пасаж, а давній звичай.

Рецензована книжка належить до цікавих і корисних видань, присвячених розповідям про імена. Побудована на історико-філологічних даних, вона розповідає про виникнення, розвиток і сучасне життя антропонімічних лексем. У трьох її розділах («Імена», «По батькові», «Прізвища») міститься чимало цікавих фактів про кожен з типів імен. Ідеться, зокрема, про дохристиянські імена, імена руських князів, календарні імена, становлення прізвищ та ін. Де з чим з того, про що мовиться в розділах, читач обізнаний. Однак книжка, що рецензується, - не повторення відомого. Окремі знані нами факти показано в нових ракурсах. Так, матеріал про імена по батькові читаємо із захопленням завдяки тому, що зіставляються їх колишній і сучасний стани. Зі знанням предмета висвітлено історію появи на Україні прізвищ. Розповіді ілюстровано вдало дібраними уривками з художніх творів, що пожвавлює виклад і сприймання.

Нам відоме популярне твердження: сучасні імена, як і прізвища, нічого не означають. Це так. Мовець, справді, ніякої семантики в них не вбачає. Для нього вони – індивідуальні знаки конкретної особи. І все ж час від часу чуємо запитання: «Чому паралельно існують ім’я Любов і слово любов, а ось слова олександр немає, хоч є ім’я Олександр? Як сталося, що виник ряд однокореневих прізвищ – Коваль, Ковальов, Коваленко, Ковалівський?». Подібні запитання потребують відповіді. Відтак з'являється бажання заглянути в «таємниці» появи імен, як зауважує автор книжки, це не лише цікаво, а й потрібно. І з цим не можна не погодитись, адже «наше суспільство тисячами незримих ниток зв’язане з минулим: з історією свого народу, з історією народів нашої країни, а прізвище – це і є частка цієї історії» (с.210). Отже, знайомлячись із життям і пригодами власних імен, ми набуваємо нових знань про історію свого роду: напевно, у Шевченків хтось із далеких предків був шевцем, а Полтавці – вихідці з Полтави.

Прикро, але факт: ні в шкільних, ані в курсах української мови питання антропоніміки, як і взагалі ономастики, яка включає, крім антропоніміки, топоніміку, зооніміку, космоніміку, - не розглядають. Життя, тим часом, владно вимагає введення розділу про ономастику як до програм із сучасної української мови для студентів університетів і педінститутів, так і до шкільних програм.

Немає сумніву, що введення елементів антропонімії до курсів української мови вищої і середньої школи позитивно позначиться на мовленні учнів. Ознайомлення юнаків і дівчат із «секретами» антропоніміки допоможе майбутнім батькам у виборі імені своїй дитині. Майбутні покоління мусять бути обачливими у створенні нових імен, мода на які, як правило, швидкоплинна, а з ім’ям доведеться прожити весь вік. У роботі зі школярами має стати провідним слушне міркування автора книги про те, що «створення нових імен – справа складна, важка й відповідальна. Для цього потрібні глибокі знання традицій народу загалом і традиції називання, добре розвинуте чуття мови, вміння передбачити подальше життя нового імені серед уже наявних імен (адже кожне ім’я живе не ізольовано, а серед усіх інших наявних у мові імен – і не лише імен)» (с.52).

Безперечно, вироблення чуття імені правомірно покладати на школу. Але в прищепленні усталених норм вживання імен і прізвищ потрібні дії й інших державних установ, зокрема загсів. Їх працівники, на превеликий жаль, не завжди захищають статус імені: іноді вписують до свідоцтв про народження імена, не рекомендовані офіційно прийнятим списком. Тому й трапляються Яни, Джани, Джаннети: перше – пестлива форма від Яніна, останні – індивідуальне творення за принципом «як не у всіх» від рідковживаних імен Жан і Жаннета. Бажано, щоб працівники загсів і паспортних столів зважили на важливість вибору імені і неухильно дотримувалися рекомендованих їм документів. До цього, зокрема, закликає автор рецензованого видання.

Книжка А.П.Коваль потрібна для широкого кола читачів. Шкода, що її тираж не задовольняє попиту. Сподіваючись на друге видання праці, дозволимо висловити кілька побажань.

Необхідні для викладу терміни, на нашу думку, треба тлумачити своєчасно, тобто тоді, коли їх уживають у тексті вперше. Так, слово святці краще було б пояснити не на с. 37, а на с.18; про канонізацію імен доречно сказати на с.20, де вжито словосполучення неканонічні імена, а не на с.37; на с.21 мовиться про прізвисько і прізвище, а тлумачення цих слів знаходимо на с.147 і 150.

Бажано критичніше ставитися до використання окремих термінів. Навряд чи виправдано вжите словосполучення «здрібнілі форми імен» (с.44, 72): поняття здрібнілості прийнято пов’язувати не з іменами, а з суфіксами. Те, що при слові значення поставлено в дужках термін етимологія, можна сприйняти як вказівку на їх семантичну рівнозначність. Насправді ж ці терміни не тотожні.

Потрібно уточнити й окремі цифри: на с.37, посилаючись на російського мовознавця А.В.Суслова, авторка книжки твердить про існування 850 жіночих і 750 чоловічих імен, а на с.53 зауважує, що «у нас близько 700 чоловічих і жіночих імен». Які ж цифри відбивають справжній стан речей?

Годилось би, нам здається, вказати й на характер фонетичних змін в імені Іларіон, яке трансформувалося в Ларіон і Варивон (с.69).

При остаточному редагуванні книжки необхідно зняти окремі повтори: на с.71 тричі пояснено ім’я Феодосій; усунути деякі стилістичні огріхи: повторення одних і тих самих слів (с.5), часте вживання слова «зустрічатися» (с.178, 179, 188, 189).

Слід усунути й фактичні неточності. На с.176 читаємо: «На території Польщі, до складу якої довгий час входила Україна…». Мабуть, потрібно говорити не про Україну, а лише про певну її частину. Бажано зняти «загадковість» у фразі на с.26: «Ігор (запозичене зі скандинавської мови)…», оскільки не зазначено, з якої саме.

Серед багатьох жіночих імен, які на с.91 піддані етимологічному аналізу, ім’я Марія залишилося без пояснень.Певно, і для цього імені треба передбачити тлумачення. Не завадило б проаналізувати етимологію також і князівського прізвиська «Тур» (с.155).

У цілому ж аналізована книжка не рядова. Вона має значний науковий і практичний потенціал. ЇЇ перевидання схвально зустрінуть не тільки викладачі ВНЗ, учителі, студенти, учні, а й усі, кому дорога історія нашої Батьківщини, її народів, рідної мови і культури.

 

Професор Київського національного

університету ім. Т.Шевченка (підпис) С.І.Дорошенко

Рецензія

на «Великий тлумачний словник сучасної української мови».-

- Київ; Ірпінь: ТВФ “Перун”, 2001.- 1426 с.

У 2001 році торговельно-видавнича фірма «Перун» (Київ; Ірпінь), що спеціалізується на виданні словників, видрукувала перший в Україні однотомний «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (ВТС СУМ), розрахований на широкий загал читачів, які прагнуть досконало знати українську мову. Словник представляє лексичний склад української мови, яка функціонувала протягом 20 століття і функціонує й нині, на початку третього тисячоліття. Усього приблизно 170 тисяч слів і словосполучень.

Введення слова у Словник зумовлено його фактичним використанням у художній і технічній літературі, науково-популярних виданнях, масових часописах та усному мовленні. Крім загальновживаної лексики, у Словнику наведено основну термінологію (номенклатуру) сучасної науки і техніки, а також слова, що визначають явища й реалії виробничого, культурного та побутового життя українського народу.

Значне місце у словнику займають економічні, історичні, філософські та історичні поняття, терміни науки й мистецтва, сучасне тлумачення яких позбавлене ідеологічної заангажованості.

До Словника введено слова та словосполучення, які з різних причин не були представлені у тлумачних словниках раніше (ті, що ввійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття у зв’язку з реаліями, пов’язаними з народною медициною, релігією, астрологією, кібернетикою, комп’ютерною технологією та ін.; а також ті, що тривалий час перебували за межею загальноприйнятої літературної мови, так звана понижена, жаргонна та інша лексика).

Нехай не дивує читача наявність у Словнику слів іншомовного походження. В Україні, крім автохтонного населення, здавна живуть представники понад 100 національностей: росіяни, поляки, угорці, румуни, болгари, греки, євреї, німці, татари та ін. Певна річ, українська мова ввібрала слова та поняття, що ними послуговуються громадяни України в усіх її регіонах.

Нині часто чуємо висловлювання: «Майбутнє за тими націями, мовою яких розмовлятимуть комп’ютери». Тотальна комп’ютеризація, звичайно, позначилася на українській літературній мові. Проте не забуваймо, що одна з перших у світі енциклопедій кібернетики була видана українською мовою в Києві, та ще й у двох томах.

Ідея створення великого тлумачного словника виникла 15 років тому. Спочатку планувалося видати однотомний універсальний довідник приблизно на 150 тисяч слів. За час роботи над Словником обсяг його поступово збільшувався, розширювалися семантична структура багатозначних слів, фразеологізмів, коло найближчих похідних слів. Але головні лексикографічні принципи побудови праці, її теоретичні основи були збережені. До видання додали слова та дефініції, які з відомих причин «зникли» свого часу з української літературної мови, а також неологізми, що виникли завдяки стрімкому прогресу цивілізації на межі тисячоліть.

Над Словником працювала група укладачів-лексикографів: В.Бусел, М.Василега-Дерибас, О.Дмитрієв, Г.Латник, Г.Степенко, Л.Тютюнник.

Словникарство в Україні має кількасотлітню історію. У нашій мовознавчій спадщині - невеликі рукописні словники часів Київської Русі, словники Лаврентія Зизанія (1596), Памва Беринди (1627), тлумачний словник Йосипа Каменецького (1798) та Івана Котляревського до поеми «Енеїда»(1809), чотиритомний «Словарь української мови» Бориса Грінченка (1907-1909), «Український правописний словничок з короткими правилами правопису» Григорія Голоскевича (1914), «Історичний словник українського язика» Євгена Тимченка (1930, 1932), «Практичний словник синонімів української мови» Святослава Караванського (2000) та багато інших непересічних праць. У 1970-1980 рр. з’явилося 11-томне академічне видання – «Словник української мови».

ВТС СУМ створювався на основі всіх згаданих та багатьох інших спеціалізованих словників. У Словнику, що має понад 400 обліково-видавничих аркушів, знайшлося місце для численних слів та їх похідних, які не зафіксовані жодним словником, але віддавна існували в нашій мові, існують дотепер і, на думку укладачів, мають право на існування в майбутньому, та й не тільки в усному мовленні. Словник дістав позитивні рецензії кафедр сучасної української мови та української літератури Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка.

На міжнародних книжкових виставках у Києві та Москві 2001 р. Словник отримав диплом 1 ступеня, а на виставці «Книжковий світ - 2001» відзнаку «Срібний Нестор» як найкраща книга виставки.

Міністерство освіти і науки України провело науково-педагогічну експертизу Словника й схвалило його з грифом «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України для загальноосвітніх навчальних закладів».

 

Головний редактор ТВФ «Перун» (підпис) В’ячеслав Бусел

Рецензія

на реферат Остапець Т.О. «Формування культури ділового

мовлення майбутніх інженерів».- Рівне, 2005. - 26 с.

Реферат Т. О. Остапець «Формування культури ділового мовлення майбутніх інженерів» присвячено дослідженню методичних засад формування культури ділового мовлення майбутніх фахівців в умовах гуманітаризації та гуманізації вищої школи. Враховуючи те, що культура мовлення як складова загальної культури є одним із найважливіших показників цивілізованості суспільства, творчої можливості етносу, що сучасні процеси державотворення тісно пов’язані зі стратегічними підходами до питань мовної освіти, а також те, що традиційність системи навчання мови вже не відповідає потребам сьогодення і це зумовлює зміну змісту, принципів побудови мовної системи в закладах освіти, можна подякувати автору реферату за вдало обрану тему для дослідження.

Внаслідок аналізу структури культури ділового мовлення автор виділила три основні компоненти:

1) мовну правильність, що передбачає бездоганне знання і дотримання мовцем прийнятих у сучасній суспільно-мовленнєвій практиці літературних мовних норм;

2) мовну майстерність, що визначається багатством активного словника мовця, тобто використання різноманітних засобів вираження думки й уміння відібрати найточніше у семантичному і стилістичному плані слово;

3) мовну свідомість – стійке, неухильне прагнення мовця до удосконалення власного мовлення та уважне ставлення до мови взагалі. Безперечно, ці компоненти є визначальними й засвідчують загальну культуру особистості, за якою її пізнають, поціновують у суспільстві, оскільки культура мовлення – це духовне обличчя людини, вона свідчить про загальний розвиток особистості, про ступінь її прилучення до духовних багатств рідного народу й надбань усього людства.

Робота Т.О.Остапець має струнку, глибоко продуману структуру. Окрім вступу, у якому наявні всі необхідні реквізити, та висновків, реферат включає ще два розділи: «Культура ділового мовлення як соціально-педагогічна проблема» та «Формування культури ділового мовлення майбутніх інженерів».

Відзначаючи достатньо високий науковий рівень реферату, ми хотіли б висловити окремі міркування, які, на нашу думку, поліпшили б якість роботи:

1. Аналізуючи морфологічні засоби ділового мовлення, автор стверджує, що «активні дієприкметники є базою для творення назв діяча: головуючий, керуючий банком» (с.33). На жаль, ці номінації взагалі не вживаються в українській мові (є голова і керівник). На нашу думку, тут слід наголосити, 0що, аби не увиразнювати гостроти стосунків з партнером, варто віддавати перевагу якраз не активній, а пасивній формі дієслів: Ви ще не висловили своєї пропозиції – Вами ще не висловлені пропозиції.
2. Не можемо погодитися з твердженням Т.О.Остапець, що вживання дієслів у формі наказового способу є найхарактернішою ознакою ділового мовлення (с.31). Як правило, вони вживаються тільки у розпорядчих документах.
3. Вважаємо, що під час опрацювання орфографічних помилок особливу увагу слід було б звернути не на подвоєння, а на подовження приголосних, а також на правопис слів іншомовного походження (їх доволі багато у діловому мовленні), правопис яких уніфіковано у 4-му виданні “Українського правопису”.

Однак наведені зауваження не знижують загальної позитивної оцінки, якої заслуговує рецензований реферат. Робота має як теоретичне, так і практичне значення і заслуговує на оцінку “добре”.

Кандидат філологічних наук, доцент (підпис) О.Р.Савчук

 

Список рефератів для рецензування [1]

 

34. Балко Ю.В.” Природа і функції мови”

35. Бедун А. “Розвиток української лексикографії”

36. Білокінь Т. “Проблема походження української мови”

37. Бондарець В.В. “Ідеї Івана Огієнка щодо розвитку рідної мови”

38. Волинець М.М. “Мова як засіб самоствердження у професійній діяльності”

39. Глюза А.І. “Кобзар” – скарбниця національних духовних цінностей українського народу”

40. Гусак М.О. “Природа і сутність мови”

41. Жовнір Л.В. “ Пам’ятка українського відродження – Пересопницьке Євангеліє”

42. Ігнацевич О. “Сленгова лексика”

43. Калюх А.М. “Історія розвитку української абетки, історія розвитку усного та писемного мовлення”

44. Корінець О. “Народнопоетичні джерела поетичної творчості Тараса Шевченка”

45. Кулик А.П. “Жаргонна лексика української мови”

46. Курсик І.В. “Національна своєрідність української фразеології”

47. Лавренюк Т.В. “Студентський сленг”

48. Лановець І.М. “Діалекти української мови”

49. Матвійчик В.Є. “Іван Огієнко – історик української мови”.

50. Маяковська Ю.П. “Жаргонна лексика”

51. Мельник О.Б. “ Проблема становлення українського правопису”

52. Миронець Р. “Лексика української мови”

53. Нечипорук Т. “Позитивні та негативні емоції в спілкуванні”

54. Павлюк І.А. “Проблема походження української мови”

55. Петровець О.П. “Проблема двомовності в Україні”

56. Полійчук Р. “Мовна ситуація в Україні”

57. Прихода Д.А. “Мова усної народної поезії та діалекти”

58. Приходчук І. “Суржик в українській мові”

59. Теличко П.С. “Джерела української фразеології”

60. Федорчук О.О. “Політика лінгвоциду щодо української мови”

61. Цвєтік Д.О. “Українська термінографія: історія і сьогодення”

62. Шах І.О. “Пам’ятка українського відродження – Пересопницьке Євангеліє”.

63. Шевчук О.В. “Просторіччя у романі Уласа Самчука “Волинь”.

64. Ширко В.Р. “Історія української абетки”

65. Шостак Д. “Сучасний жаргон і сучасне розмовне мовлення"

66. Яблонська О.В. “Сучасна мовна ситуація в Україні”

 

Анотування літератури

Слово “анотація” походить від латинського annotation, що означає примітка, зауваження, помітка.

Синоніми до слова анотація – коротка довідка, резюме, відгук.

Анотація – це довідково-інформаційний документ, який містить стислу характеристику змісту книги, статті, рукописного тексту (часто з їх критичною оцінкою). Іноді в анотації містяться короткі відомості про автора.

Анотація надає суттєву допомогу при доборі і вивченні літератури з певного питання, скорочує час на ознайомлення зі змістом самої роботи.

Реквізити:

1. Автор книги, статті, рукопису.

2. Назва роботи.

3. Жанр (підручник, довідник, навчальний посібник тощо).

4. Місце видання.

5. Назва видавництва.

6. Рік видання.

7. Кількість сторінок.

8. Текст (зміст анотації).

9. Призначення книги (іноді й статті).

Зразки анотацій:

Тараненко О.О. Українська мова і сучасна мовна ситуація в Україні // Мовознавство. – 2001.- №4.- С.3-19.

 

У статті розглянуто проблеми функціонування української мови в умовах сучасної мовної ситуації в Україні: чинники формування й розвитку її сучасного стану (з кінця 80-х рр.), мовну політику України на загальнодержавному й регіональному рівнях. Докладно проаналізовано ставлення до проблеми вживання української і російської мов різних політичних сил країни, зокрема під час виборчих компаній. Автор простежує зміни в застосуванні української мови різними верствами населення, вивчає сфери її поширення в суспільстві.

Значний інтерес становлять запропоновані першочергові заходи державної мовної політики.

Стаття стане у пригоді широкому загалові читачів, насамперед викладачам, аспірантам, студентам, усім, хто цікавиться проблемами української мови.

 

Глущик С.В. та ін. Сучасні ділові папери: Навчальний посібник для вищих

та серед. спец. навч. закладів. – К.: А.С.К., 2003. – 400 с.

У посібнику подано основні ознаки офіційно-ділового стилю та розглянуто писемну форму його реалізації – ділові папери. Наведено зразки документів, правил їх оформлення, завдання різного ступеня складності. Виклад основного матеріалу доповнюють словник ділової людини, правила орфографії та пунктуації в таблицях.

Для студентів вищих навчальних закладів та всіх, хто цікавиться діловим мовленням.

Тугаєнко-Сєряк С.М. Довідник службовця. – К.: А.С.К.,

2000.- 416 с.

 

За добором матеріалу – це довідник диференційного типу. У ньому значну увагу приділено словам, словосполученням, правилам та варіантам слововживання, у використанні яких виникають вагання та труднощі.

У першій частині – теоретичній – розглянуто правила орфографії, пунктуації, стилістики та культури мови, які найчастіше стають предметом вагань та непорозумінь. У другій частині – довідниковій – подано короткий “Російсько-український словник сталих словосполучень”, “Короткий словник синонімів”, “Словник паралельних форм”. Додатки складаються із “Словника імен у кличному відмінку”, “Словника скорочень” та “Короткого словника назв документів”.

Довідник розраховано на широкий загал користувачів, хоча найчастіше він стане у пригоді тим, хто працює з документами. Неабияку допомогу він надасть викладачам курсів культури мови, ділового мовлення та сучасної української літературної мови. Доступність та простота викладу роблять його зручним для використання учнівською та студентською молоддю, яка не має спеціальної лінгвістичної освіти.

 

Список статей для анотування [2]

 

1. Антонів Ю. Репресовані слова (до проблеми реабілітації лексики, вилученої з української мови) // Урок української. – 2003. - №7. – С.16-19

2. Беценко Т. Рильський – мовознавець // Дивослово. - 2002. - №6. - С. 50-52

3. Грабовський В. Леся Українка і санскрит (дослідницькі нотатки) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2001. - № 3. - С.21-30

4. Данилевська О. Державний статус української мови в законодавчих актах уряду Павла Скоропадського // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах.-2003.-№ 4.-С.28-37

5. Данилевська О. Українізація освіти як основний напрям мовної політики доби Української революції (1917-1920) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2003. - № 5. - С.146-156

6. Залізняк Г. Київське студентство та українська мова // Дивослово. - 2001. - № 11. – С.17-18

7. Зарецький О. “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби: мовні аспекти // Дивослово. - 2005. - №3. - С. 35-39

8. Іванова Н. Мовні реалії віртуального простору: українське слово в Інтернеті // Урок української. – 2003. - №8-9. – С.8-13

9. Ломонос Є. Широкосвіте життя Агатангела Кримського // Дивослово.-2002. - №1. - С.46-49

10. Масенко Л. Мовна політика в УРСР: історія лінгвоциду // Урок української. – 2005. - №9-10. – С.13-14

11. Масенко Л. Мовно-культурна ситуація в Україні (Соціопсихологічні чинн0ики формування) // Дивослово. - 2001. - №10. - С.7-10

12. Масенко Л. Стає маразмом “Навіки разом” (До питання лінгвокультурної фіксації) // Дивослово. - 2002. - №1. - С.8-10

13. Масенко Л. Суржик як соціолінгвістичний феномен //Дивослово - 2002. -№3. - С. 11-14

14. Матвієнко А. На мовознавчій ниві //Дивослово. - 2003. - №12. - С. 62-66

15. Матвієнко А. Пересопницьке Євангеліє – видатна пам’ятка українського відродження ХVІ ст. // Дивослово. - 2004. - №5 – С.31-33

16. Мацько Л. Риторика: предмет, основні поняття, розділи // Дивослово.-2001. - №12. - С.28-31

17. Мацько Л., Мацько О. Вітчизняна риторика // Дивослово. - 2002. - №5. – С.22-27

18. Мацько Л., Мацько О. Риторика Стародавньої Греції і Стародавнього Риму // Дивослово. - 2002. - №1.-С.33-42

19. Мовчун Л. Борис Грінченко й українська мова // Дивослово.-2002.- №2.-С.65-67

20. Мовчун Л. Духовні скарби Івана Огієнка // Дивослово. - 2003. - №10. - С. 59-62

21. Окара А. На захист російської мови (полтавський “суржик” та духовне плебейство) // Дивослово. - 2001. - №7. - С.2-4

22. Погрібний А. Суржикізація // Урок української. – 2005. - №1-2. – С.9-14

23. Радчук В. Мова в Україні: стан, функції, перспективи // Дивослово.-2002.-№2. - С.2-5

24. Радчук В. Плекаємо укрлиш...Для кого? // Урок української. – 2003. - №8-9. – С.26-31

25. Радчук В. Українська мова на зорі третього тисячоліття // Дивослово. –2003. - №9. - С. 2-6

26. Регушевський Є. До розуміння поняття “рідна мова” // Дивослово.-2001.-№10. - С.17-19

27. Ставицька Л. Дискурс Помаранчевої революції // Урок української. – 2005. - №11-12. – С.24-28

28. Ставицька Л. Українсько-російська двомовність: соціопсихологічні аспекти // Дивослово. - 2001. - № 11. - С. 13-16

29. Стафєєва В. Українська мова та український театр другої половини ХІХ ст. // Дивослово. - 2005. - №4. - С. 60-63

30. Тищенко К. Поки живі українські діалекти – живе Україна // Дивослово.-2002. - №6. - С. 13-16

31. Чучка П. Глобальні, національні та регіональні ознаки прізвищ українців // Дивослово. - 2003. - №10. - С.23-24

32. Ющук І. Про походження української мови // Дивослово. - 1995. - №1. - С. 27-34

Зразок оформлення титульної сторінки