Двнз «київський національний економічний університет

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Імені Вадима Гетьмана»

 

Кафедра теорії та історії держави і права

 

Реферат на тему: « Загальні риси східного типу правової культури та особливості правових система Стародавнього Сходу »

з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн»

 

 

Виконала: студентка

спеціальності 6401

6 групи, 1 курсу

Воробей О.О.

Перевірила: доцент,

Кандидат юридичних наук

Шаркова І. М.

 

Київ 2014

План

1. Вступ

2. Цивільне право

a. Інститут права власності

b. Шлюбно-сімейні стосунки

c. Правове регулювання спадкових відносин

3. Злочини і покарання

4. Судовий процес

5. Висновок

6. Список використаних джерел інформації

 

Вступ

За недостатністю джерел ми не маємо можливості схарактеризувати державно-правові інститути, тобто сукупність норм, які регулювали суспільні відносини у процесі організації та здійснення державної влади. Оскільки ці норми походили безпосередньо від вищої влади і охоплювали своїм регулюванням відносини, суб’єктами яких були особи при владі, то і необхідності їх надійного закріплення не було.

Цього не можна сказати про так звані

• цивільно-правові інститути, які регулювали майнові та пов’язані з ними немайнові відносини,

• кримінально-правові інститути, котрі визначали злочини та відповідні до них міри покарання.

Так як норми цих інститутів відносились до широкого кола осіб, які мали їх знати, то вони знайшли своє відображення та закріплення у «законодавстві» тих часів4.1. Цивільно-правові інститути

 

Цивільне право

Серед цивільно-правових інститутів найдавніших часів слід відмітити: інститут права власності, зобов’язань, спадкування, інститут, який регулював сімейно-шлюбні відносини.

Правові пам’ятки країн Стародавнього Сходу надають можливість розглянути розвиток форм власності і, зокрема, становлення приватної власності на землю, рабів та інше майно.

Поряд з державною власністю досить рано з’являється приватна власність на рухоме майно — рабів. Власність на раба захищалася дуже енергійно. У Вавилоні людину, яка вивела за міську браму чужого раба, сховала рабів-утікачів або рабиню, чекала страта. Цирульник, який виводив тавро раба, втрачав пальці. За Законами Хаммурапі, якщо раб скаже хазяїну «ти не мій пан», то такому рабу слід було відрізати вухо. В той же час раб мушкенума мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, майно.

Тривалий час зберігалася общинна земельна власність. Але поступово починала розвиватися і державна (палацева) власність на землю. Великими землевласниками в Єгипті та Вавилоні були храми. Закони царя Хаммурапі розрізняють власність палацеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об’єктів приватної власності поле, сад, дім, рабів та інше майно. В цих Законах розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку». Таке майно у вигляді поля, сада, дома, худоби надавалось воїнам за умови їх служби. Воїн володів і користувався майном «ілку», але не мав права продати, обміняти його. Якщо ж воїн відмовлявся йти в похід, посилав замість себе іншу людину, він мав бути страчений, а його майно переходило найманцю.

У порівнянні з іншими країнами Сходу, власницькі майнові відносини у стародавніх євреїв були розвинені слабше. Їх земельні володіння тривалий час не набували статусу сімейної власності: вважалося, що євреї володіють землею як би на умовах спадкового утримування від Бога за обов’язок виконувати його закони. Землі ділилися в роду по сім’ях на 49 років, в 50-й, «ювілейний» рік проводився повний перерозподіл земель, прощалися всі борги, відпускалися на волю раби. Перерозподіл власності проводився і в кожний 7-й, «суботній» рік. Тим самим право намагалося зберегти умовно патріархальну рівність сімей. Кожний єврей, старший за віком 20 років, зобов’язаний був нести з наданого сім’ї володіння військову службу (Тим, хто щойно одружувався, надавалася відстрочка від «призову» на один рік).

На особливому положенні була земельна власність священнослужителів — левітів, або храмова, яка практично знаходилась в їх необмеженому розпорядженні і ніяким переділам не підлягала.

Давньосхідному праву були відомі різні види договорів. Купівля-продаж — один з найпоширеніших і найдавніших видів договору. На Сході продавалися різноманітні товари, в тому числі земля і раби. Але під час продажу землі необхідним було дотримання особливих формальностей. У Єгипті такий договір укладався в присутності свідків. Імена свідків і ціна фіксувалися в особливому документі, де записувався і текст клятви, яка проголошувалася при укладанні договору. В Індії при продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам і кредиторам, і лише після них можливість купити землю отримували всі бажаючі. Ціну землі визначали 40 сусідів. Якщо внаслідок «змагання» покупців була запропонована більш висока ціна, ніж встановлена сусідами, то залишок надходив до казни.

Не менш важливим був договір позики. Позичаючи гроші або зерно, боржник сплачував дуже високі відсотки. В Єгипті, як забезпечення договору, фігурував навіть заклад мумії самого боржника. У Вавилоні, де спершу неспроможний боржник ставав рабом, Хаммурапі був вимушений дещо обмежити сваволю кредитора. Боржник одержував можливість при відсутності грошей віддати борг зерном, при відсутності зерна — хатнім майном, передати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то приходилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім’ї боржника. Коли врожай боржника гинув через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.

Добре відомі були також договори дарування, перевезення, оренди, зберігання тощо.В Індії практикувалось надання речі напрокат, спільне користування житлом, зерносховищем тощо. На кінець рабовласницького періоду набув поширення договір особистого найму. Наймані робітники використовувались в землеробстві, скотарстві, торгівлі. Широке розповсюдження одержав і договір земельної оренди.

Правове регулювання сімейно-шлюбних відносин було досить розвинуте у всіх народів Стародавнього Сходу, особливо у євреїв. У їх релігійно-правовій традиції сім’я займала значно більше місця в загальному укладі, ніж це було в інших народів Сходу. Зберігання сімейних устоїв зумовлювало інші правові начала і в майнових, і в карно-правових відносинах. Залишаючись патріархальною, староєврейська сім’я в більшій мірі обмежувалася кровно родинними зв’язками, які доповнювалися релігійною спорідненістю. Шлюб для євреїв визнавався не тільки бажаним, але і прямо обов’язковим для всіх, хто досягнув 13 років; від шлюбу звільнялися тільки ті, що «вивчають закон», а для священиків шлюб не був заборонений. Формально шлюби могли бути і різноплемінними, але священного характеру їм додавала тільки релігійна єдність. Форми шлюбу у країнах Сходу були різними. Він укладався від імені батьків нареченого і нареченої. У євреїв батько або брат виступали також у ролі жерця при його укладанні. Самій процедурі передувало обов’язкове заручення, а весілля здійснювалося через 7 днів. Укладався шлюб або письмовим договором, або узаконенням співжиття. Часто шлюб був неприхованим продажем дівчини. Так в Індії, в деяких випадках наречений сплачував за дівчину гроші або давав батькам бика або корову. У Вавилоні наречений сплачував батькові дівчини особливу викупну платню — терхатум. Становище чоловіка і дружини в шлюбі істотно відрізнялося. У євреїв при першому вступі в шлюб жінка зобов’язана була засвідчити свою непорочність, в іншому випадку наречена могла бути вбита перед будинком свого батька. Для чоловіка в принципі допускалося багатоженство заради дітородіння, однак мати більше трьох дружин вважалося порушенням заповіді. У Вавилоні чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще наложницю. Порядок визначення старшинства дружини був різним, наприклад, в Індії він визначався варновою приналежністю, в Китаї головною дружиною вважалась перша. Досить детально в законах регулювалися взаємні обов’язки чоловіка і дружини. Чоловік повинен був надавати прожиток дружині, одягати її і мати з нею співжиття. Дружина зобов’язувалася бути вірною і слухняною чоловіку; всі свої майнові придбання повинна була передавати йому. В Законах Ману відверто сказано про панування чоловіка над своєю жінкою. Вважалось, що ані дівчина, ані літня жінка не мають права щось робити з власної волі навіть у своєму домі. В дитинстві жінка повинна підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті чоловіка — своїм синам. Дуже обмеженими були і майнові права жінки. Вавилонський шлюб будувався на дещо інших основах. Тут дружина могла сама укладати договори, виступати в суді тощо. Деякою майновою самостійністю користувалась заміжня жінка в Єгипті.

Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік. В Індії вважалось, що ані продана, ані покинута дружина не звільнялась від свого чоловіка. Однак, «якщо дружина не народить дітей, — стверджували Закони Ману, — можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятому, якщо народжує (тільки) дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо — негайно». Відповідно до Законів Хаммурапі причиною розлучення могли бути безплідність дружини, серйозна хвороба та ін. Жінка не могла укласти новий шлюб, якщо чоловік потрапив у полон, залишив общину тощо. У законах Моісея розлучення визнавалось можливим з ініціативи і чоловіка, і дружини. Жінка могла розлучитися без будь-яких причин, якщо вона була взята заміж у віці молодше ніж 13 років. У решті випадків необхідно було обґрунтувати порушення чоловіком його подружніх обов’язків. Заборонялося поновлювати вже колись розірваний шлюб.

Найбільш своєрідним інститутом давньосхідного шлюбного права був звичай, що у євреїв має назву левірат. Після смерті чоловіка, вдову зобов’язаний був взяти заміж його брат або старший родич. Відмова розглядалась як грубе порушення звичаю і образа: вдова, знявши свої черевики, плювала в обличчя відказнику.

По-різному вирішувалось і питання про успадкування. В Китаї спадкоємцем був старший син першої дружини. Коли не було синів, право успадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутністю спадкоємницею ставала дружина. Сини були головними спадкоємцями і в Індії. Але тут вирішального значення набувала належність матері до певної варни. Наприклад, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син брахманки одержував 4 частки, син кшатрійки — 3 частки і т. д. Трохи інший порядок був у Вавилоні. Спадщина розподілялась тут порівну між синами. Дочки одержували свої частки у вигляді приданого. В Єгипті діти (і сини, і дочки) успадковували порівну. Щоправда, деяку перевагу отримував старший син. У євреїв старший син повинен був в будь-якому випадку отримати половину майна. При відсутності сина могли успадковувати і дочки, за відсутністю їх, вступали в свої права брати, дядьки по батькові. Вдова мала право на повернення приданого і на виділення спеціальної частини колишнього майна.

 

Злочини і покарання

В розробці правових питань, пов’язаних із злочинами і покараннями, домінуюче положення займав Китай. Традиційне право Китаю розвивалося в основному як карне право, норми якого пронизували сферу і шлюбно-сімейних, і інших цивільних відносин. Поняття злочину пов’язувалося з виявом злочинної волі людини. Правопорушник розглядався як «низька людина». Його «низькість» визначалася тим, що він виступав носієм цієї згубної, злочинної волі, яка, залежно від характеру злочину, могла зруйнувати або весь світ, або порядок, гармонію в тій соціальній групі, до якої злочинець належав.

У ханьському Китаї, згідно з конфуціанським принципом «якщо воля добра, людина не порушує закон», стало складатися специфічне вчення про форму провини, враховуватися злочинна воля при визначенні міри покарання. Вимога врахування волі злочинця була закріплена законом в 120 р. до н. е. Відповідно до неї в китайському праві стали виділяти навмисні і ненавмисні злочини, злочини, здійснені з наміром і без такого, а також помилкові. Одне покарання наступало за умисний наклеп, інше, більш легке, за донос, що не підтвердився. Покарання за тілесне пошкодження залежало від того, було воно нанесено з «лиходійським наміром» або в бійці.

В цьому проявилася певна закономірність, яка пройшла через століття і майже тисячоліття. Ще задовго до того, в Законах Хаммурапі, інколи брався до уваги намір особи, яка вчинила злочин. Так, необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а штрафом. В індійському праві розрізнялись злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання. Були відомі поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Людина, яка обороняла себе, жінку або брахмана і убила того, хто нападав на них, не чинила злочину. Концепція «злочинної волі» в Китаї визначала і зміст таких інститутів, як співучасть і груповий злочин. Ще на рубежі нової ери склалася особлива норма, згідно з якою ватажком у злочинній групі вважалася особа, що безпосередньо замислила злочин, спланувала його. Злочин визнавався груповим, якщо його було здійснено за попередньою змовою, в іншому випадку учасники злочинної групи відповідали кожний окремо. Виділення ватажка, ідейного натхненника злочину, вина якого вважалася особливо тяжкою в порівнянні з іншими учасниками злочинної групи, було кроком уперед.

Перелік злочинів і провин, заслуговувавших покарання, був величезним. Наприклад, у кодексі Му-вана (період Чжоу) нараховується 3000 провинностей, за які призначалося те чи інше покарання. Серед них, перш за все, можна виокремити т.зв. злочини проти держави: змова, заколот, видача державної таємниці і т. д. В Китаї за часів династії Цинь за найменше висловлення де-небудь незадоволення імператором все навколишнє населення знищувалося. Той, хто ганьбив існуючі порядки і посилався на давнину, карався смертю разом з усім родом.

В Індії тяжке покарання було передбачене за незаконне носіння зброї з «ворожими» намірами, самий високий штраф накладався за ганьбу своєї країни або села. Якщо непокора наказу глави села каралася штрафом, то можна уявити, як тяжко каралася непокора наказу царя.

До цієї групи злочинів також належали т.зв. посадові злочини, до яких, наприклад, в Індії відносилися: хабарництво службовців царя, їх зловживання, складання помилкових наказів та ін. У Китаї ще в давнину була введена та стала традиційною відповідальність вищестоячих і нижчестоячих товаришів чиновника, що здійснив помилку або провину по службі. В III ст. до н. е. введено і відповідальність чиновників, які знали про вину свого колеги і не донесли на нього.

Суворо каралися і ті, які чинили релігійні злочини. У євреїв найтяжчим злочином вважалося пряме порушення заповідей. До таких були віднесені: створення богів-кумирів, лихослів’я на адресу родичів, порушення польової межі, мінливий суд, перелюбство з рідними, твариноложество і гріховні сексуальні дії, таємне вбивство і наймане вбивство. Всі ці види злочинних дій (конкретні злочини могли бути більш різноманітними) однозначно каралися смертю.

Схожим на давньоєврейське право в цій частині, було давньоіндійське право. Так, до великих гріхів Закони Ману відносять такі діяння, які спричиняли за собою ритуальну нечистоту винного і необхідність тяжкого спокутування, зокрема, вбивство брахмана, пияцтво, крадіжка, перелюбство з дружиною гуру (вчителя), а також співтовариство з таким грішником. Їх наслідком було покарання аж до позбавлення всієї власності і вигнання з країни. Відповідне покарання покладалося за таке діяння, як ганьба богів і святинь тощо.

Знає давньосхідне право і злочини проти особи. Закріплені в Законах Хаммурапі такого роду злочини: навмисне або ненавмисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка, невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого, доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора тощо), тілесні пошкодження, образа словом і дією, помилкові обвинувачення, наклеп тощо є характерними для всіх країн Сходу.

В Індії самим тяжким злочином вважалося вбивство брахмана, тілесні пошкодження розглядалися в контексті образи дією, до їх числа відносилися, наприклад, дотик, замахування, удар.

Одним з великих гріхів і тяжких злочинів було перелюбство. В Законах Ману норми про перелюбство йдуть услід за вбивством. Всі, винні в перелюбстві (якому дається дуже широке тлумачення, що включає, зокрема, таємну бесіду з чужою дружиною, послужливість, загравання з нею, дотик до її одягу і прикрас тощо. — Л. Б., С. Б.), підлягають страті. Відмінностей між перелюбством і зґвалтуванням (позбавлення честі дівчини проти її волі) не проводилося. Цей злочин спричиняв тілесне покарання, відрізання пальців, якщо злочинець був не рівний за становищем з потерпілим. Рівний за становищем звільнявся високим штрафом. Невірну дружину, «знахабнілу внаслідок знатності родичів», Закони Ману рекомендували зацьковувати собаками, а її коханця спалювати на розжареному залізному ложі. Карався чоловік за злочинне співжиття з вільною жінкою, при цьому враховувалося її соціальний стан і чи охоронялася вона. Якщо шудра мав співжиття з жінкою з вищої варни, він підлягав кастрації.

Наступну групу складали злочини проти власності. Злодії і покупці краденого у приватних осіб, за Законами Хаммурапі, суворо каралися, але особливо охоронялася власність палацу або храму. До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, відносилися зняття з раба його знаків рабства, шахрайство тамкара відносно позикодавця, пошкодження і знищення чужого майна, зокрема, затоплення через недбайливість чужого поля водою зі свого арику або дамби, потрава поля худобою тощо. У давньоіндійському праві майнові злочини: крадіжка, грабіж розглядалися як однопорядкові явища із злочинами проти особи, наклепом, перелюбством, бо майно в правосвідомості стародавнього індуса було немов би продовженням особистості, нерозривно пов’язане з нею.

Також були відомі злочини проти сім’ї, сімейних устоїв. Суворо каралися: вбивство батька, матері, чоловіка, їх поранення або образа. За Законами Хаммурапі — це кровозмішення, невірність дружини, її розпусна поведінка, зґвалтування, викрадення і підміна, втеча жінки від чоловіка, приховування втікача, увезення заміжньої жінки тощо. У Китаї, відповідно до канонів конфуціанської моралі, виділялися такі злочини, як неповага до батька, до старших у сім’ї. У Вавилоні сину, який ударив батька, слід було відрубати руку.

В окрему групу можна виділити воєнні злочини. У тому ж Китаї суворо карався воїн, що не виявив мужності, перейшов на бік ворога, порушив військову дисципліну і т. д. В Індії були злочини, направлені проти самої системи варн. Жорстокого покарання зазнавав шудра, який видавав себе за брахмана, людина нижчої варни, яка насмілювалась зайняти місце поруч з представником вищої варни.

Покаранню у Стародавньому Сході надавалось особливе значення. В Індії воно розглядалось як основний засіб управління. «Де покарання процвітає, — сказано в Законах Ману, — там піддані не обурюються». Покарання відрізнялися жорстокістю, їх основною метою часто було залякування. Наприклад, широко застосовувалася кара на смерть. У Законах Хаммурапіі вона згадується більш ніж у 30 випадках. Закони Ману, Кодекс Му-вана проводять відмінність між простою стратою (відрубування голови) і кваліфікованою. У Вавилоні, Індії, Китаї злочинців спалювали, топили, саджали на палю, закопували живцем у землю, розрізали на частини. Найсуворіші покарання були властиві Китаю, де смерть передбачалася в 200 випадках. В Індії ця міра покарання могла бути замінена в ряді випадків сплатою вищого штрафу — 1000 пан (середній штраф 500 пан, нижчий 250 пан), що ставило в нерівне правовое становище бідного і багатого злочинця. До брахманів смертна кара не застосовувалася, до неї прирівнювалася своєрідна цивільна смерть, пов’язана з публічним оголенням, тавруванням, вигнанням з варни і країни. У Китаї також дозволялося відкупитись від кари на смерть.

Часто зустрічались покарання, які передбачали каліцтво: відрубування ноги, руки, відрізання носа, язика тощо. В Індії від такого покарання можна було відкупитися, сплативши певну торбу грошей. В іньському Китаї застосовувалося биття палицями, відрізання носа, підсмаження на вогні, відрубування руки, ноги, виколювання очей. В Уложенні Му-вана було виділено п’ять основних покарань, три «ісін» (відрізання носа) — за 1000 різних провинностей; «фей син» (відрізання ніг) — за 500 провинностей; «чужин» (кастрація для чоловіків і перетворення в рабинь-затворниць жінок) — за 300 провинностей. Крім перерахованих, у кодексі ще вказані биття палицями, удари батогом, відрізання вух тощо.

Практикувалося також таврування злочинців. Ще шаньсько-іньському Китаю, наприклад, була відома особлива система символічних покарань («сян»), коли відрізання ноги замінювалося фарбуванням тушшю коліна, смертна страта — носінням полотняної сорочки та інші. Суспільство тим самим намагалося перевиховувати злочинця, виставляючи його на загальне засудження і презирство. Пережитки символічних покарань зустрічалися і в період Чжоу, де за 1000 різного роду провинностей застосовувалося покарання «мо-сін» (клеймо тушшю на обличчі). Покаранням також було обернення в рабство, конфіскація майна, заслання. У Китаї засуджених відправляли на важкі роботи в рудники, на будівництво різних споруд.

Часто карали не тільки винного, але і його родичів. У глибоку давнину винищувався весь рід злочинця. У циньському Китаї за державні злочини страчували не тільки злочинця, але і три покоління його родичів по лінії батька, матері і дружин. Страті таких злочинців передували всі інші покарання, спочатку татуювання, а потім забиття палицями. Тим злочинцям, хто наводив наклеп, лихословив, ображав, проклинав імператора, відрізали язика.

Розповсюдженим видом покарання були грошові штрафи. Дуже часто зустрічалося відшкодування збитків. В Єгипті крадіжка храмового майна каралася штрафом у розмірі сторазової вартості краденого. В Індії кшатрій, вайш’я і шудра, що не мали можливості відразу сплатити увесь штраф, повинні були його відробити. Брахман мав право виплачувати його поступово.

Тривалий час у давньосхідному праві зберігались пережитки родового ладу. Так, у Законах Хаммурапі передбачалася можливість самосуду. Злодія, якого піймали під час пожежі, наказувалося кинути у вогонь. Зберігався принцип колективної відповідальності общини. Якщо на її території траплялося пограбування і грабіжника не було встановлено, то відповідальність покладалась на общину в цілому. Багато статей Законів Хаммурапі побудовано на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб». Китайські правителі протягом тривалого часу безуспішно боролися з цим пережитком.

У всіх правових збірниках виразно проявився класовий характер покарання. В Індії покарання залежало від варни. За недозволені зносини з брахманкою кшатрій, наприклад, карався штрафом, вайш’я — конфіскацією майна, а шудру чекала кара на смерть. У Законах Хаммурапі покарання визначалося кастовою приналежністю сторін. Якщо авілум виколе око авілуму, то вступав у дію принцип таліону, коли таке ушкодження заподіяне мушкенуму, винний сплачував штраф. У Китаї значні пільги було надано чиновництву. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за більш серйозну — позбавляли посади, і тільки за такий злочин, як зрада, його чекала смертна кара.

 

Судовий процес

Характерною рисою судового процесу в країнах Стародавнього Сходу було те, що в судочинстві не проводилося відмінностей між цивільними і карними справами. У Єгипті, Вавилоні, Індії судова справа починалася з подачі позовної заяви і свідчення в суді позивача, потім відповідача, якого потерпілий, як правило, мав сам доставити в суд. Виключення робилося для особливо небезпечних злочинців, розшук і арешт яких були справою царських чиновників. У Китаї справа могла починатися не тільки із заяви, але і з доносу в повітову управу або окружне управління. Донос, особливо стосовно крадіжки і вбивств, мав бути точно визначеним, неточність спричиняла за собою покарання. «Право» на донос залежало від соціального стану особи, її місця в системі кровнородинних зв’язків, за винятком доносу про злочин проти государя і держави. Жорстоко, на основі принципу «повернення обвинувачення», карався брехливий донощик. У цьому випадку донощикові загрожувала та ж кара, яка передбачалася особі за правдивий донос. Заборонялися під загрозою смертної кари доноси на батьків, діда, бабку й інших близьких родичів, крім вбивства батька, при якому донести можна було навіть на матір. Підлягали удавленню раби, що донесли на свого господаря, за винятком обвинувачення останнього в заколоті і зраді. Заборонялись анонимні доноси, засуджені за таким доносом звільнялися.

Докази суду в давньосхідних країнах, як правило, представляли самі позивач і відповідач. Важливим засобом доведення були показання свідків. В Індії існувало жорстке правило, коли свідок повинен бути рівним за соціальним статусом тій стороні в процесі, відносно якої він свідчить. Лише у разі тяжких злочинів (крадіжка, насильство та ін.) свідки не перевірялися дуже ретельно. І тільки при відсутності належних свідків дозволялося приймати свідчення дитини, старого, учня (відносно вчителя), родича, раба і жінок. Лжесвідчення вважалося злочином, що карається іноді штрафом, рівним десятикратній сумі позову, або вигнанням з країни.

Показання свідків було особливо надійним, якщо воно супроводжувалося клятвою.

Кожний, хто приносив клятву, передбачав у ній те покарання, якого він повинен буде зазнати, якщо клятва виявиться помилковою. У Вавилоні клятва могла звільнити від переслідування людину, що «не затримала збіглого раба», пастуха, що не зберіг стадо через причини, які від нього не залежали, вирішити суперечку між орендарем і орендодавцем про стягнення збитків, зняти всі обвинувачення з жінки, на яку зведено наклеп чоловіком та ін. Відмова від клятви в суді означала втрату спірної речі або суми. Клятва давалася перед жерцями, клялися ім’ям царів, богів, святилищ. З давніх часів застосовувався суд божий — ордалії, тобто «випробування вогнем, водою, отрутою, вагою». Так, у вавилонському та індійському праві неодноразово згадується випробування підозрюваного в річці. В Індії, оцінюючи показання свідків, суддя повинен був стежити за їх голосом, рухами, жестами тощо.

Майже в усіх давньосхідних державах важливу роль при вирішенні майнових справ відігравали такі докази як письмові документи. Відмінна особливість документу — його формалізм, що поєднувався з діловою стислістю. Щоб виключити можливість внесення будь-яких змін, на правовий документ ставилася печатка. З метою правильного його складання видавалися юридичні довідники, допомоги, в яких приводилися практичні приклади їх складання. Судовий процес відбувався публічно, у формі змагання сторін — потерпілого, який виступав як обвинувач, і обвинувачуваного, тому він називався звинувально-змагальним.

Згодом з’являються елементи т. зв. розшукового процесу, коли держава починає відігравати все більш активну роль у виявленні та затриманні злочинців, їх звинуваченні в суді. У Китаї та Індії з цією метою використовувались спеціальні агенти, система кругової поруки тощо. Основним доказом стало визнання обвинувачуваного, а для цього застосовувались тортури. Циньське керівництво з розслідування карних злочинів свідчить про застосування тортур у судах у тому випадку, «якщо злочинець був викритий, але відмовлявся визнати себе винним, або якщо злочинець міняв своє свідчення в ході дізнання». Діяв принцип презумпції винності обвинувачуваного. Гарантією від зловмисного застосування тортур, биття палицями було покарання слідчого каторжними роботами за смерть обвинувачуваного під тортурами. Судова справа вважалася закінченою після видачі суддею рішення, яке він не міг змінити. У Єгипті, наприклад, воно оголошувалося без мотивів. Суддя безмовно прикладав до лоба тієї сторони, на чию користь вирішена справа, зображення істини, яке він носив на шиї. Рішення суду про страту приводилося у виконання негайно і публічно.

 

 

Висновок:

Однією із загальних закономірностей історичного процесу є нерівномірність його розвитку як у часі, так і в просторі. В історії людства на певних етапах окремі народи ставали носіями суспільного прогресу. До того ж на ранніх стадіях, коли людина ще сильно залежала від природи, дуже важливим був географічний чинник.

Наприкінці IV — III тис. до н. е. творцями перших цивілізацій на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік — Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе. Вирішальну роль у цьому відіграла наявність наносних родючих земель, які утворювалися завдяки періодичним розливам рік. В такій місцевості індивідуальна обробка землі неможлива. Разом з тим об'єднання зусиль селянських общин, накопичення спостережень за часом розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті врожаї. Навіть кам'яні, дерев'яні або мідні знаряддя дозволяли вести тут великообсягові земляні роботи і одержувати значний додатковий продукт. Отже, створювалися умови для майнового розшарування і виникнення держави. Склався особливий тип держави — східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому — збереження сільської общини.

Ці загальні риси мали конкретні своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу.

 

Список використаних джерел інформації

1. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. пос. – К.: Центр навчальної літератури, 2004.