Методичні рекомендації до вивчення теми. Вступ.Загальновживаний сьогодні науковий термін «економіка» традиційно зберігає в собі двоїстий зміст

Вступ. Загальновживаний сьогодні науковий термін «економіка» традиційно зберігає в собі двоїстий зміст. По-перше, так найчастіше називають будь-яку господарську діяльність – суспільну чи приватну, пов’язану з намірами отримання економічних вигід. По-друге, так зазвичай прийнято називати і саму суспільну науку, що вивчає господарську діяльність. На професійному рівні ця наука більше відома під назвою «економічна теорія».

Отже, у своєму початковому (первинному) значенні економіка (англ. – economic)– це сфера господарської діяльності людини, система раціонального використання наявних економічних ресурсів, яка дозволяє підвищувати добробут і задовольняти всезростаючі потреби окремого індивіда, виробничого колективу чи суспільства в цілому.

У своєму похідному (вторинному) значенні економіка чи еконо­мічна теорія (англ. – economics) – це суспільна наука, яка вивчає господарську діяльність людини, виявляє форми її раціональної організації і слугує аналітичною основою для прийняття оптимальних господарських рішень.

Економіка як система наукових знань сформувалася не відразу. Появі найпростішої економічної думки передувала первісна епоха нагромадження господарського досвіду, яка тривала майже 2,5 млн років. Вона охопила весь часовий період від появи предків сучасної людини до III тис. до н. е. Цей час знадобився людині сучасного типу, щоб навчитися обробляти камінь, кістку, дерево, оволодіти вогнем (близько 60 тис. років тому), змайструвати лук та стріли (12–8 тис. років тому), опанувати металургію міді, бронзи і, на кінець, заліза (за I тис. років до н. е.). Безписемна культура первісної епохи не виробила самостійних каналів передачі інформації, життєвого і виробничого досвіду. Але вона поклала початок світу давніх цивілі­зацій: Месопотамській, Єгипетській, Грецькій, Римській, Індостан­ській та Китайській. Розквіт давніх цивілізацій Сходу ознаменувався масовим виробництвом знарядь із металу. Ще в бронзовому віці (за III тис. років до н. е.) з’явилися механізми для підйому води на поля, було винайдено колесо, водяний млин і вітрильне судно, почалося виробництво фарб, скла тощо.

Саме в цей період (III тис. до н. е. – перша половина I тис. н. е.) зародилася антична демократія, були визнані право приватної власності, непорушність норм закону, незалежність суду, зародилися основи ділової етики, звичка до особистої ініціативи і самостійної праці.Близько кінця II тис. до н. е. в торгових містах-державах Фінікії виникло перше алфавітне письмо. Надалі винахід алфавітної писемності стає найважливішим стимулом для розвитку системної освіти і наукових знань.

Незважаючи на винахід письма, знадобилося ще понад 1,5 тис. років для накопичення достатньої «критичної маси» наукових еконо­мічних знань, яка б дозволила говорити про народження молодої са­мостійної науки – політичної економії. Побудувати першу цілісну систему економічних поглядів вдалося лише в добу Пізнього Відродження (XVI–XVII ст. н. е.) переважно французам і британцям. У зв’язку з цим, практично до XIX ст. політична економія вважалася англійською наукою, оскільки більшість економістів на той час – це британці: комерційні та державні люди. Однак лише на початку XIX ст. політекономія стає навчальною університетською дисциплі­ною. Її вивчають молоді люди привілейованих верств, але професійної економічної освіти, такої, як нині, на той час ще не існувало. Сучасна ж нам версія економічної теорії, яку на заході називають «економікс», почала формуватися лише з кінці XIX ст. і набула своїх характерних рис із 30-х років XX ст.

Приступаючи до розгляду першого питання даної теми, необ­хідно запам’ятати, що економічна теорія – це фундаментальна суспільна наука, яка складається з двох великих частин (розділів) – макроекономіки і мікроекономіки. Відповідно до такого поділу, виділяють два рівні економічного аналізу – макроекономічний та мікроекономічний.

Макроекономіка (грецьк. – великий) – розділ сучасної економічної теорії, що досліджує поведінку національної економіки як єдиного цілого, для чого здійснює аналіз агрегованих показників її розвитку. Іншими словами, макроекономіка вивчає результати спіль­ної господарської діяльності всіх учасників економічного процесу одночасно. Вона є науковою основою формування державної еконо­мічної політики і розвитку економіки країни в цілому.

Мікроекономіка (грецьк. – малий) – розділ економічної теорії, що досліджує поведінку окремих господарських суб’єктів відповідно до умов конкуренції. На відміну від макроекономіки, мікроекономіка аналізує господарські проблеми на рівні діяльності первинних ланок національної економіки, а саме – домогосподарств і фірм, підприємців і власників ресурсів, позичальників і кредиторів.

Обидва розділи економічної теорії – мікро- і макроекономіка, – однаково важливі для економічної освіти. Тому мета даного питання – розкрити сутність мікроекономіки як складової частини економічної теорії. Особливу увагу слід звернути на провідну ідею мікроеко­номіки, що належить німецькому юристу і науковцю Генріху Госсену (1810–1858). Генеральний зміст цієї ідеї полягає в такому: будь-який економічний процес розвивається шляхом малих кількісних приростів, поки не досягне певної межі, за якою настає якісна зміна. Саме ця ідея суттєво вплинула на весь подальший розвиток методології мікроеко­номіки, закріпившись у ній під назвою «маржинальний аналіз».

Далі Вам необхідно з’ясувати сутність об’єкта і предмета мікроеко­номіки, розглянути перелік її типової проблематики, коротку історію та дослідницьку методологію. Оскільки самостійна діяльність окремого суб’єкта пов’язана з чималими економічними ризиками, то його поведінка має бути раціональною. Зверніть увагу на те, що в економічній теорії раціональними вважаються будь-які дії, пов’язані з намаганнями максимізації вигід чи мінімізації збитків. Такий підхід обумовлює зміст об’єкта і предмета мікроекономічного аналізу та методів його здійснення.

Об’єктом мікроекономіки виступає господарська діяльність людей та властива їй проблематика, що вирішується відповідно до існуючих у даному суспільстві інститутів. За класичним означенням Нобелівського лауреата Дугласа Норта, інститути – це правила гри в суспільстві або, виражаючись більш формально, це створені людиною обмежувальні рамки, що організують взаємодію між людьми. До них належать традиції, звичаї, норми поведінки та закони, що регламен­тують господарську діяльність та інші сфери життя.

Предметом мікроекономіки є господарська поведінка окремих економічних одиниць і механізм реалізації ними раціональних рішень в умовах жорстких ресурсних обмежень. У зв’язку з цим головними проблемами, які досліджує мікроекономіка, найчастіше є такі: опти­мізація споживчого плану домогосподарства, оптимізація виробничо­го плану фірми, умови рівноваги товарних і ресурсних ринків, ефек­тивність використання рідкісних економічних ресурсів, умови загаль­ної рівноваги ринків тощо.

Поряд із тим не слід забувати, що мікроекономіка – це абстрактна наука. Вона не дає точних відповідей на конкретні питання реальної практики. Вона формулює лише загальні правила раціонального господарювання, які «спрацьовують» тільки за уявного припущення «за інших незмінних умов». Припущення «за інших незмінних умов» (лат. – ceteris paribus assumption) – це виділення головного фактора при дослідженні економічної залежності за уявної обставини, що всі решта факторів залишаються незмінними.

Історія становлення мікроекономіки як науки тісно пов’язана з діяльністю багатьох відомих наукових шкіл – австрійської, кембридж­ської, лозаннської, американської та ін. Основи сучасної мікроеко­номіки були започатковані австрійською школою. Представники австрійської школи – К. Менгер (1840–1921), Ф. Візер (1851–1926), Е. Бем-Баверк (1851–1919) та інші, розробили кількісну (карди­налістську) теорію граничної корисності. Саме ця концепція вперше спрямувала увагу економічної науки на дослідження поведінки спо­живача. Вона переконливо довела, що між зниженням граничної ко­рисності благ і падінням споживчого попиту на них існує законо­мірний зв’язок.

Практичний аналіз і вимір споживчого попиту нерозривно пов’я­заний з порядковою (ординалістською) теорією байдужості. Її авто­ри – італієць В. Парето (1848–1923), британець Дж. Гікс (1904–1989) та інші стверджували, що виміряти корисність благ кількісно немож­ливо. Виміру піддається лише порядок споживчих уподобань покупця щодо наборів благ, а не сама їх корисність.

У подальшому принцип граничних величин було успішно поширено на теорію виробництва. Вагомий внесок у розвиток даної сфери маржинального аналізу здійснив американський науковець Дж. Б. Кларк (1847–1938). Цей напрям мікроекономічних досліджень отримав власну назву теорії граничної продуктивності. Провідне аналітичне узагальнення цієї теорії: закон спадної продуктивності змінного фактора виробництва стверджує, що нарощування затрат змінного фактора (за умови незмінності затрат усіх інших факторів) супроводжується падінням його продуктивності. Загалом теорія граничних величин відіграла у розвитку мікроекономіки надзвичайно важливу роль. Вона сприяла формуванню теорії споживчої поведінки, появі теорії попиту і пропозиції, розвиткові теорії виробництва, виступила одним із провідних факторів формування сучасної теорії ціни. Іншими словами, вона поклала початок неокласичному напряму економічної науки, який, фактично, і став наступним етапом розвитку мікроекономіки.

На відміну від класиків, які головну увагу приділяли теорії вар­тості, неокласики поставили в центр своїх досліджень закони ціноутворення, аналіз взаємозв’язків сторін попиту і пропозиції. Створення неокласичного напряму пов’язується, перш за все, з пра­цями видатного британського та світового економіста, засновника кембриджської наукової школи А. Маршалла (1842–1924). Його енциклопедична праця «Принципи економікс», яка вперше була видана ще в 1890 році, і сьогодні є неперевершеним зразком аналі­тичного мислення, надійним згустком знань із багатьох розділів мікроекономіки, а саме: теорії попиту і пропозиції, теорії часткової рівноваги (рівноваги окремого ринку), теорії цінової еластичності попиту та інших.

Почесне місце в структурі сучасної мікроекономіки посідає теорія загальної рівноваги (рівноваги всіх ринків одночасно). Її автором по праву вважається засновник лозаннської наукової школи Л. Вальрас (1834–1910). До Вальраса задача опису стану загальної економічної рівноваги ставилася практично всіма його науковими попередниками. Однак лише математику й економісту Вальрасу вдалося успішно формалізувати її умови. Дана теорія є блискучим прикладом теорії економічної статики. Вона не враховує фактора часу, невпевненості та невизначеності, економічного зростання і циклічних коливань. Проте її простота є необхідною для переходу до складніших моделей економічної реальності.

Сучасна структура мікроекономіки як навчальної дисципліни має досить консервативний характер і включає кілька традиційних розділів, з-поміж яких у вітчизняних вузівських підручниках найчас­тіше розглядаються такі:

– теорія споживчого вибору;

– теорія фірми (теорія виробництва);

– теорія ринкової рівноваги (теорія попиту і пропозиції);

– теорія ринкових структур (теорія конкуренції);

– теорія ринків факторів виробництва (і розподілу доходу);

– теорія загальної рівноваги (й ефективності) конкурентних ринків та ін.

Приступаючи до вивчення другого питання даної теми, радимо проаналізувати особливості економічної поведінки типових учасників ринку (базових суб’єктів), якими в мікроекономіці вважаються домо­господарство, фірма та держава. Професійне розуміння економічних функцій цих суб’єктів дозволить Вам у подальшому успішно моде­лювати їх економічний вибір, зумовлений проблемою використання обмежених ресурсів.

Економічний вибір – це вибір найкращого серед альтернативних варіанта господарського рішення, який дозволяє досягти максимуму вигід за мінімуму витрат. Мікроекономіка вивчає, як вирішується проблема подібного роду окремими суб’єктами економічних відносин, а саме: домогосподарством і фірмою та державою як координатором їх дій. В економічній теорії їх ще прийнято називати інституційними одиницями, статистичними одиницями чи базовими економічними суб’єктами. Далі проаналізуємо цей важливий аспект мікроекономіки більш прискіпливо.

Згідно з науковими уявленнями економіка представляє собою деяку сукупність окремих суб’єктів, кожен із яких намагається реалі­зувати власні економічні інтереси, тобто прагне успішно вирішити ті господарські питання, які перед ним постають. Свого часу саме таку картину будови економіки запропонував засновник лозаннської школи економічної теорії Л. Вальрас. Вона виявилася досить зручною для пояснення економічних ролей окремих груп учасників ринку, а також мотивів і характеру їх взаємовідносин. Весь економічний світ Вальрас умовно розділив на дві великі групи: домогосподарства і фірми. Основна мета домогосподарств і фірм – здійснення власного еконо­мічного вибору. Оскільки припускається, що діяльність цих суб’єктів відбувається в умовах жорстких ресурсних обмежень, то їх вибір формально зводиться до проблеми альтернативного використання обмежених ресурсів на різні цілі. Виходячи з цих міркувань, коротко схарактеризуємо інституційну поведінку домогосподарств і фірм.

Провідним суб’єктом економіки з боку попиту на товари і послуги є домашнє господарство. Домашнє господарство (англ. – household)– це особа (або група осіб), які проживають під одним дахом, спільно ведуть господарство, постачають економіку ресурсами та викорис­товують отримані за них кошти з метою задоволення нагальних споживчих потреб. Деяку частину отриманих доходів домогосподар­ства економлять у формі заощаджень, передбачаючи спожити її у майбутньому. Для нарощування первинної вартості заощадженої частини доходу вони можуть вдаватися, наприклад, до інвестування. До традиційного списку економічних ресурсів, що перебувають у власності домогосподарств і здатні приносити їм доходи, найчастіше зараховують працю, капітал, землю та підприємницькі здібності. Потрапляючи у розпорядження фірм, ці ресурси отримують назву «факторів виробництва», оскільки використовуються ними для створення різноманітних економічних благ.

Із наведених вище положень слідує, що всі домогосподарства посідають в економіці двоїсте становище:

– – по-перше, вони є основними постачальниками всіх економічних ресурсів для фірм (і в кінцевому підсумку отримувачами всіх доходів);

– – по-друге, вони одночасно є найважливішими споживчими осередками, тобто основними пред’явниками попиту на товари і послуги фірм.

Згідно з рекомендаціями Організації Об’єднаних Націй (ООН), виданими для здійснення переписів населення, крім приватних домо­господарств у їх традиційному розумінні до цієї категорії суб’єктів відносять також наступні: дитячі будинки, будинки для осіб похилого віку та інвалідів, притулки для бездомних, лікарні для хронічно хво­рих, казарми, в’язниці, а також будь-які організації, що не здійснюють виробничої діяльності – партії, профспілки, релігійні об’єднання та ін. За типом економічної поведінки дані суб’єкти розглядаються як споживчі осередки, а тому їх також зараховують до домогосподарств.

Провідним суб’єктом економіки з боку пропозиції товарів і послуг є фірма. Відповідно до типу інституційної поведінки, фірма (англ. – firm) – це самостійна ділова одиниця, що використовує ресурси домогосподарств для виробництва економічних благ та їх продажу на ринку з метою задоволення споживчого попиту й отримання прибут­ку. З визначення слідує, що фірми також займають двоїсте становище в економіці:

– – по-перше, вони є основними постачальниками економічних благ для домогосподарств;

– – по-друге, вони водночас виступають основними пред’явниками попиту на економічні ресурси, що перебувають у власності домо­господарств.

Що ж стосується держави, то їй у мікроекономічній теорії відво­диться лише роль координатора, який має встановлювати правила економічної гри і виправляти недоліки конкурентної взаємодії на ринках. Отже, держава (англ. – government) – це узагальнююча назва всієї сукупності урядових й управлінських підрозділів, які забезпе­чують однакові умови господарювання всім іншим суб’єктам економіки та здійснюють уплив на їх поведінку з метою досягнення суспільних цілей.

Як слідує із вищесказаного, і домогосподарства, і фірми висту­пають в економіці одночасно і покупцями, і продавцями, утворюючи ринки. Головним змістом їх взаємодії є здійснення угод (трансакцій, контрактів). Ринковою трансакцією називається добровільна купівля-продаж блага у певній кількості і за певною ціною. Об’єктами обміну виступають фактори виробництва (праця, капітал, земля) та його результати – товари і послуги, які завжди є рідкісними (обмеженими). Зверніть увагу на те, що домогосподарства і фірми тісно контактують на товарному та ресурсному ринках, утворюючи взаємопов’язану систему потоків благ, витрат і доходів. Завдяки її цілісності між суб’єктами мікроекономіки встановлюється постійний зв’язок і тісна взаємодія. Краще зрозуміти та запам’ятати характер цього зв’язку допоможе схема, яку необхідно побудувати в зошиті для самостійної роботи (див. рис. 1.1).

Рис. 1.1. Схема взаємозв’язків між домогосподарствами і фірмами

Реалізація приватних економічних рішень, що відбувається на ринках, тісно пов’язана з проблемою рідкісності необхідних еконо­мічних ресурсів.

Рідкісність (англ. – scarcity)– це обмежена доступність ресурсів, невідповідність їх кількості такій, що необхідна для задоволення потреб виробництва, особистості чи суспільства в цілому. Оскільки у кількісному вимірі економічні ресурси завжди обмежені, то обмеже­ний характер мають й економічні можливості тих господарських суб’єктів, які ними розпоряджаються. Тому основна проблема мікро­економічної теорії – це пошук оптимальних господарських рішень в умовах рідкісності ресурсів та безмежності людських потреб. Альтер­нативність застосування ресурсів на прикладі виробництва еконо­мічних благ пояснює крива виробничих можливостей.

Крива (межа) виробничих можливостей (англ. – production possibility curve, ) – це множина точок, координати яких вка­зують різні кількісні сполучення двох продуктів, які можна отримати внаслідок альтернативного використання наявних ресурсів. Іншими словами, – це типова графічна модель, що ілюструє обмеження виробництва одного продукту обсягом виробництва іншого продукту та кількістю застосовуваних при цьому економічних ресурсів. В економічній теорії застосування рідкісних ресурсів зводиться до трьох окремих випадків (див. рис. 1.2):

– – повне, технологічно ефективне використання наявних ресурсів (усі точки кривої PPC);

– – неповне (часткове), технологічно неефективне використання наявних ресурсів (т. A);

– – недостатня кількість ресурсів для виробництва запланованого обсягу продукту (т. B).

Рис. 1.2. Крива виробничих можливостей економічної системи

Зміна виробничих можливостей суб’єкта (системи) проявляється у зміщенні її кривої відносно до свого початкового положення пра­воруч, або ліворуч, тобто, далі від початку координат, або ближче до нього. Основні фактори, що впливають на це, – зміна затрат ресурсів та ефективність їх використання.

Вивчаючи основні положення третього питання даної теми, зверніть увагу на методичний інструментарій мікроекономіки. У сучасній науковій літературі згадується понад сто різних методів (і прийомів) економічних досліджень. Це, перш за все, метод порів­няльного аналізу, синтезу, індукції, дедукції, наукової абстракції (або моделювання), статистичний метод, метод експериментування та цілий ряд інших.

Провідним методом мікроекономіки вважається метод моделюван­ня, а її основне завдання – навчити майбутніх фахівців принципів раціональної поведінки на моделях.

Модель (англ. – model)– це система наукових припущень, що слугують встановленню взаємозалежностей між економічними змін­ними. Іншими словами, модель – це формальна структура наукового аналізу, що дозволяє абстрагуватися від складнощів реального світу, виділити базові елементи економічної системи і в такий спосіб зрозуміти її поведінкові, організаційні та технічні взаємозв’язки.

Більшість мікроекономічних моделей будуються на припущенні «за інших незмінних умов», що передбачає штучне виділення і дослідження певного фактора за уявної обставини, що всі решта факторів впливу залишаються незмінними. Моделювання характерис­тик досліджуваного об’єкта найчастіше здійснюється у формі таблиці чи графіка, рідше – за допомогою алгебраїчних рівнянь і їх систем.

Всі моделі, використовувані в економічній теорії, прийнято поді­ляти на два типи: оптимізаційні та рівноважні. Для дослідження пове­дінки окремих економічних одиниць у мікроекономіці застосовують оптимізаційні моделі. В їх основу покладено маржинальний (граничний) аналіз.

Сучасний маржинальний аналіз (лат. marginalis – граничний) – це методологічний принцип і технічний прийом дослідження еконо­мічних явищ і процесів із використанням граничних величин.

Для дослідження взаємодії між окремими господарськими суб’єк­тами в економічній теорії розробляються моделі ринкової рівноваги.

Для правильного розуміння особливостей економічного моделю­вання слід з’ясувати визначальну роль економічних даних. Побудова економічних залежностей спирається на факти, виражені, як правило, у вигляді чисел. Саме останні дають інформацію про економічні змінні та є основою побудови економічної моделі.

Історично склалося так, що серед усіх існуючих економічних моде­лей левова частка належить графікам, зображеним на площині. Це сталося тому, що серед усіх інших способів представлення економіч­них залежностей саме плоскі графіки поєднують у собі одночасно дві найважливіші властивості наукового зображення, а саме: найвищу наочність і найбільшу пояснювальну здатність. Форма графіків дозво­ляє класифікувати їх на лінійні та нелінійні. Термін «лінійний графік» буквально означає, що лінія, за допомогою якої вдається відобразити зв’язок між двома економічними змінними (наприклад, X й Y), є прямою. Записана в алгебраїчній формі, така залежність характе­ризується вільним членом A, що вказує на точку перетину графіка з віссю 0Y і кутовим коефіцієнтом α, який вказує на величину зміни однієї змінної в результаті зміни іншої змінної:

Кутовий коефіцієнт може бути як додатним, вказуючи на прямий зв’язок між досліджуваними величинами, так і від’ємним, відобра­жуючи обернений зв’язок між ними. Якщо кутовий коефіцієнт додатний, то кажуть, що лінія графіка має додатний нахил (зростає), тобто рухається праворуч і вверх (див. рис. 1.3). У такому випадку рівняння зв’язку набуває виду:

Якщо ж кутовий коефіцієнт від’ємний, то кажуть, що лінія графіка має від’ємний нахил (спадає, знижується), тобто рухається праворуч і вниз (див. рис. 1.3). У такому випадку рівняння залежності набуває іншого виду, а саме:

Рис. 1.3. Модель лінійної залежності

Рис. 1.4. Модель нелінійної залежності

У дійсності зв’язок між економічними змінними часто виявляється більш складним, нелінійним і моделюється у вигляді кривої. При побудові графіка нелінійної залежності зручно спиратися на так звані характерні точки. До них належать точки, в яких функція змінює характер випуклості (вигнутості), перетинає вісі координат.

Щоб визначити рівень нахилу кривої в околі даної точки, необхідно до неї провести дотичну так, як це показано на рис. 1.4. Із рисунка видно, що рухаючись, крива може змінювати кут свого нахилу, переходячи з додатного на від’ємний і навпаки. У наведеному на рис. 1.4. прикладі вона має три різних за значенням кутових коефіцієнти (додатний , нульовий та від’ємний ). Ті характерні точки, в яких кутові коефіцієнти дорівнюють нулю, нази­ваються критичними точками чи точками екстремуму (максимуму – max або мінімуму – min). У них криві змінюють своє значення і напрямок від зростання до падіння (т. ) і навпаки (т. ).

Особливий інтерес при вивченні економічної проблематики представляє функціональний аналіз. Досліджувані з його викорис­танням залежності складаються на основі інформації про розвиток суспільного господарства в цілому, про динаміку його секторів, сфер чи галузей, про діяльність окремих суб’єктів (фірм чи домогос­подарств). У зв’язку з цим, економічні функції часто класифікують на міжгалузеві, галузеві, регіональні, міжгосподарські та господарські. У свою чергу функціональні залежності, виявлені на рівні економіки країни в цілому, часто йменують макроекономічними. І навпаки, функції, отримані в результаті обробки інформації про діяльність окремих суб’єктів, нерідко називають мікроекономічними. Такий по­діл є умовним, оскільки частина функцій мають універсальний харак­тер як, наприклад, функція Кобба-Дугласа (див. тему 6).

Сьогодні спектр використовуваних в аналітичній економіці функ­цій досить широкий: від найпростіших лінійних – до неалгебраїчних: степеневої, логарифмічної, тригонометричних та ін. Безпосередньо в мікроекономічній теорії найчастіше використовуються такі економіко-статистичні залежності.

1. 1. Функція корисності – залежність рівня задоволення індивіда від кількості спожитих ним благ.

2. 2. Функції попиту і пропозиції – залежність обсягу попиту чи пропозиції на окремі блага від різних факторів впливу (наприклад, ціни, доходу).

3. 3. Виробнича функція – залежність обсягу випуску від затрат факторів виробництва.

4. 4. Функція витрат – залежність вартості виробництва від обсягу випуску та ін.

Вагомого значення у вирішенні оптимізаційних задач мікроеконо­мічного змісту набув метод множників французького математика Ж. Л. Лагранжа (1736–1813).

Метод множників Лагранжа (англ. – method of Lagrangean multipliers) – це один із способів максимізації або мінімізації функції, яка має одне або кілька обмежень. Традиційно його використовують для виявлення умовного екстремуму функції кількох змінних. Так, наприклад, знаходження умовного екстремуму функції кількох змін­них використовується для розв’язку таких типових економічних задач, як оптимізація споживчого вибору, оптимізація розподілу ресурсів, вибір оптимального портфеля цінних паперів та інші. Докладніше про випадки застосування згаданого методу буде сказано в наступних розділах даного посібника (див. тему 3 та 7).

Як правило, позитивний, тобто, фактичний стан економічної системи, майже завжди дещо відрізняється від її нормативного, тобто, бажаного стану. Залежно від характеру суджень про цей стан і сама економічна теорія умовно поділяється на позитивну та нормативну. Звичайно згаданий поділ поширюється і на мікроекономіку, а тому потребує детальніших коментарів.

Позитивна економічна теорія (англ. – positive economies) – це сукупність емпірично підтверджених суджень про фактичний стан економічної системи, що дають відповідь на питання «Як є насправді?» Іншими словами, позитивна мікроекономіка вивчає факти і залежності між цими фактами.

Нормативна економічна теорія (англ. – normative economics) – це сукупність оціночних регулятивних суджень про бажаний стан економічної системи, що дають відповідь на питання «Як має бути?» Вона пропонує рецепти дій, визначає бажані і небажані умови чи аспекти функціонування економічної системи. Отже, принциповою особливістю методології мікроекономічної теорії є її двоїстий підхід щодо характеристики стану економічного об’єкта, а її метою – збли­ження фактичного і бажаного станів економіки на основі цілісного позитивно-нормативного аналізу.

Виконайте самоперевірку знань:

1. 1. Розкрийте зв’язок між економічною теорією, макроекономікою та мікроекономікою.

2. 2. Наведіть приклади проблем, які досліджує мікроекономіка.

3. 3. Поясніть, як обмеженість ресурсів впливає на економічний вибір.

4. 4. У чому полягає економічна функція кожного з основних суб’єктів мікроекономіки?

5. 5. Назвіть та охарактеризуйте основні розділи сучасної мікроеко­номіки.

6. 6. Перелічіть основні методи мікроекономічних досліджень. Які з них є провідними?

7. 7. Чим відрізняються позитивні та нормативні мікроекономічні судження?

Література: 1, с. 8–9; 2, с. 9–45, 102–117; 3, с. 8–25; 4, с. 12–22; 5, с. 17–54; 6, с. 15–51; 10, с. 5–23; 13, с. 22–36; 21, с. 7–9.

Інтернет-ресурси:

Мікроекономіка. – http://www.vuzlib.net/mikro/_index.htm

Пиндайк Р., Рубинфельд Д. Микроэкономика. – http://vuzlib.net/beta3/html/1/3032/

Beчкaнoв Г. С., Beчкaнoвa Г. Р. Микроэкономика. – http://www.inventech.ru/lib/micro/

50 лекций по микроэкономике. – http://50.economicus.ru/

Микроэкономика. Словарь основных терминов. –

http://iuf.ntu-kpi.kiev.ua/courses/2/microeconomica/info/Lectures/ pages/dictionary-terms.htm