Тема 4. Держава і політична система суспільства

 

Ключові поняття та терміни: політика; політична влада; джерела політичної влади; політична система суспільства; суб´єкти політики; політичні відносини; політична культура; політична діяльність; політичні організації суспільства; політичні партії.

 

Політика - це організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, головна у системі таких же сфер: економічної, ідеологічної, культурної, правової, релігійної.

Сам термін «політика» отримав розповсюдження під впливом трактату Аристотеля про державу, правління і уряд, названого ним «Політика». Аж до кінця 19 ст. політика традиційно розглядалася як вчення про державу.

В даний час, розглядаючи поняття політики, необхідно підкреслити, що це: 1) відносини, що включають погодження, підпорядкування, панування, конфлікти і боротьбу між класами, групами і людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика). В основі такого розуміння політики лежить уявлення про стосунки людей, їхню взаємодію, спільне вирішення ними їхніх спільних справ, які вважаються справою держави; а також 2) найголовніший фактор суспільноісторичного процесу, який здійснює дві головні функції: а) загальної організаційної основи суспільства, б) конкретної регулятивно-контрольної системи, яка скеровує життя, діяльність, відносини людей, суспільних груп, класів, націй, народів і країн.

Політична влада - сукупність механізмів та засобів визначального впливу політичних суб’єктів, насамперед держави, на поведінку соціальних спільнот, організацій з метою управління, координації, узгодження, підпорядкування інтересів усіх членів суспільства (чи їх більшості) єдиній політичній волі шляхом переконаннями примусу. Вона є ядром політичної системи суспільства, її організаційним та регулятивно-контрольним началом. Вона визначає решту інститутів та відносин у самій політичній системі.

Політична влада має свої характерні ознаки:

- верховенство, тобто обов'язковість її рішень для всього суспільства, інших видів влади;

- загальність, тобто публічність, що означає її дію на основі права від імені всього суспільства;

- легальність у використанні сили та інших засобів владарювання у межах країни;

- моноцентричність - існування загальнодержавного центру (чи системи владних органів) прийняття рішень;

- найширший спектр використовуваних засобів для здобуття, утримання та реалізації влади.

Структуру політичної влади складають: суб'єкт, об'єкт і ресурси влади (економічні, соціальні, силові, інформаційні та ін.).

Функції політичної влади:

- управління суспільством у цілому та кожною його сферою;

- оптимізація політичної системи, пристосування її інститутів (держава, партійна система, виборча система тощо) до цілей, завдань і самої суті тих сил, які прийшли до влади;

- забезпечення стабільності в країні.

Залежно від співвідношення та ролі переконання і примусу існують основні форми функціонування політичної влади: тоталітарна; авторитарна; демократична, що базуються на відносинах залежності, незалежності чи взаємозалежності політичних суб'єктів.

Політична влада структурується за різними критеріями, що зумовлює поділ її на види:

по-перше, влада політико-державна чи політико-недержавна (влада політичних партій, громадсько-політичних організацій та рухів, органів місцевого самоврядування);

по-друге, кожен з інститутів влади поділяється на складові (державна влада, наприклад, - на законодавчу, виконавчу, судову);

по-третє, політична влада має різні рівні: загальнодержавний, регіональний, місцевий.

Залежно від формотворчих елементів та логіко-історичних засад політична влада включає кілька десятків видів: автократія, аристократія, бюрократія, геронтократія, демократія, націократія тощо.

Джерелами політичної влади можуть бути: сила, багатство, суспільний статус, володіння інформацією, знання, досвід, особливі навички, харизма, організація. Організація виступає середовищем для становлення відносин, що сприяють не тільки мобілізації ресурсів людей, а й втіленню у житія прийнятих рішень.

Держава - це організація політичної влади, і, як організація політична, вона є одним із компонентів всієї сукупності політичних відносин й інституцій, які виникають і функціонують у суспільстві і складають політичну систему суспільства.

Сучасна теорія держави і права приділяє велику увагу політичній системі суспільства, розглядає її як об'єктивну єдність різних соціальних інститутів, взаємних зв'язків певного характеру. Багатоманітність політичних систем, що існують у сучасному світі, свідчить про те, що на процес їх формування і функціонування також впливають такі фактори, як: історичні традиції, культура, економічний розвиток, розвиток громадянського суспільства тощо. Переважання тих чи інших факторів обумовлює їх особливості.

У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі виникає політична система як одна з форм соціального руху матерії, що пов'язана з особливою формою діяльності людей - політикою. На відміну від інших систем - економічних, соціальних, духовних - політичну систему характеризує ряд рис: її участь у розв'язанні таких загальносоціальних завдань, як інтеграція суспільства; розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей; досить складна внутрішня будова, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотній зв'язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою; політична система має монополію на здійснення влади; у рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна, культурна та інші форми політики; через її інститути здійснюється політичне керівництво й управління суспільством.

Під політичною системою суспільства прийнято розуміти сукупність упорядкованих інститутів і норм, в рамках якої проходить політичне життя суспільства і здійснюється політична влада.

Політична система суспільства розглядається у широкому та вузькому розумінні: в широкому - система «матеріальних» та «нематеріальних» компонентів, пов'язаних політичними відносинами з приводу здійснення політичної влади; у вузькому - взяті у поєднанні та взаємодії державні, громадські організації, трудові колективи та інші політичні інститути, що беруть участь у здійсненні політичної влади (політична організація суспільства).

Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це - внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утворюють; стійка впорядкованість елементів, закон зв'язку між елементами. До структури політичної системи входять: суб'єкти (носії) політики; політичні норми; політичні відносини, стосунки; політичні функції; політичний процес; політичний режим; політична свідомість; політична культура; політична діяльність.

Суб'єкти політики - носії політичної влади, що об'єднані у соціальні спільноти, прошарки, державні і громадські організації, політичні партії і рухи, трудові колективи та інші групи людей, а також політичні особи.

Політичні норми - правила поведінки, що регулюють політичні відносини суб'єктів політики. З одного боку, політичні норми є засобом політичної оцінки тих чи інших соціальних явищ і процесів, а з іншого - закріплюють необхідну поведінку суб'єктів політики у тих чи інших межах відповідно до конкретної політичної ситуації. До складу політичних норм включають норми права, норми політичних партій і громадських організацій, політичні звичаї і традиції, політичні принципи, моральні норми політичного життя тощо.

Політичні відносини – вид суспільних відносин, що складаються між суб'єктами політики з приводу здійснення політичної влади. Зміст політичних відносин включає також реалізацію політичних функцій, політичні процеси і політичні режими.

Політичний процес - сукупна діяльність усіх суб'єктів політичних відносин, що спрямована на формування, зміну чи перетворення, а також функціонування політичної системи суспільства.

Політичний режим - це політичний стан суспільства, що реально складається і характеризується якісними та кількісними показниками участі народу, націй, соціальних груп, окремих громадян у здійсненні політичної влади.

Політична свідомість - це система ідеологічних і психологічних елементів (ідей, теорій, поглядів, переконань, почуттів, звичок) щодо діючої чи бажаної політичної системи суспільства.

Політична культура - це знання, досвід суб'єктів політичної системи у політичній сфері діяльності, вибір варіантів поведінки, сприйняття і засвоєння системи політичних цінностей.

Політична діяльність - сукупність певних дій та вчинків її учасників. Політична діяльність являє собою вид суспільної діяльності суб'єктів політики у сфері політичного життя, що ґрунтується на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі та здійснюється з метою досягнення політичних цілей.

Політична діяльність виявляється у різних видах: стихійна чи організована; політично усвідомлена чи спонтанна; цілеспрямована чи хаотична; проста чи складна; традиційна і така, що втілюється у нових формах; законна чи незаконна; активна чи пасивна.

Політична система складається з підсистем, які взаємопов'язані одна з одною і забезпечують функціонування публічної влади. До них слід віднести такі підсистеми:

1. Інституційну (держава, партії, групи тиску, засоби масової інформації, церква тощо).

2. Нормативну (політичні, правові, моральні норми, звичаї, традиції, символи). Через них політична система здійснює регулятивний вплив на діяльність інститутів, поведінку громадян.

3. Комунікативну (форми впливу влади, суспільства й індивіда як усередині системи, так і з політичними системами інших держав).

4. Культурну (система цінностей, релігія, ментальність).

5. Функціональну (засоби і способи реалізації влади, до яких належать злагода, примус, насильство, авторитет тощо). Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого спрямована на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві.

Політична система виконує певні функції. Функціями політичної системи є наступні: політичної соціалізації; реагування; регуляції; екстракційна; дистрибутивна; адаптації.

Політичні функції - основні напрями політичної діяльності політичних суб'єктів. До них належать:

- політичне цілевизначення (вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства);

- політична інтеграція суспільства (інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей);

- організація діяльності суспільства, спрямованості на виконання цілей, завдань політичної програми держави;

- регулювання політичної діяльності;

- координація окремих елементів суспільства;

- забезпечення цілісного впливу на суспільні процеси;

- політична комунікація складових політичної системи та ін.

Політична організація суспільства - це система всіх державних і недержавних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів певного суспільства. Політичну організацію суспільства ще інколи називають політичною системою суспільства у вузькому розумінні.

Законодавство України передбачає наявність двох видів таких об'єднань. Це політичні партії та громадські організації.

Політичні партії - добровільні об'єднання громадян, які є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, мають замету сприяти формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах та інших політичних заходах.

Призначення політичної партії полягає у здійсненні функцій представництва інтересів різних соціальних груп, спільнот на рівні інтересів всієї соціальної цілісності, а також у активній роботі з інтеграції соціальної групи, яка входить у сферу політичних відносин.

Розрізняють такі види партій:

1. Масові політичні партії. Їх діяльність орієнтована на політичне виховання, підвищення політичної активності населення, надання цій активності якості постійності і безперервності.

2. Кадрові політичні партії. Виникають як виразники волі пануючих суспільних класів, інструмент оновлення еліт на основі кооптації в умовах обмежень на виборче право. Прагнуть до об'єднання еліт, збільшення чисельності з метою посилення впливу на електорат для перемоги на виборах. За своєю соціальною сутністю це - партії вищих суспільних класів.

3. Правлячі партії. Це партії, які вже одержали і здійснюють владу, головним чином через своїх членів, які займають найважливіші державні посади.

4. Партії влади. Як правило, існують у державі перехідного типу. Це подекуди тимчасові об'єднання, засновані на популярності конкретних діячів, використанні певного рівня реального поділу влади у державі і прагненні політичної влади вищих менеджерів виконавчої влади.

5. Державо-патріотичні партії. Вони орієнтуються на мобілізацію представників всіх соціальних прошарків і груп на забезпечення цілісності та стабільності держави.

6. Проблемні партії. Підкоряють свою програму і діяльність вирішенню якого-небудь соціального завдання, вважаючи його найбільш актуальним (наприклад, екологічна партія).

7. Гротескні партії. Вбачають зміст своєї діяльності у демонстрації самобутності певної групи громадян. Вони не претендують на владу, захищають обмежене коло своїх інтересів, мають, як правило, невеликий кількісний склад.

Також, до політичних організацій належать також різні громадські об'єднання. Діяльність останніх повинна бути гласною, а інформація про їх установчі документи та програми - загальнодоступною. Забороняється створення і діяльність громадських об'єднань, цілі чи дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного устрою і порушення цілісності України, підрив безпеки держави, створення військових формувань, розпалювання соціальної, расової, національної ворожнечі.

В Україні громадські організації беруть участь в реалізації політики держави. Вони делегують своїх представників до складу низки державних органів. Багато питань життя суспільства, його політичної системи вирішуються органами держави з врахуванням думки цих організацій чи разом з ними.

Держава як організація публічної влади в суспільстві є стрижнем політичної системи, її системоутворюючим елементом. Саме держава юридично засновує інші політичні інститути суспільства (надає їм легальність), крім того, держава «встановлює правила гри», тобто видає правові норми, що регулюють порядок діяльності всіх політичних інститутів суспільства.

Місце і роль держави в політичній системі суспільства визначаються наступними основними обставинами:

- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

- є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

- покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

- має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

- встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки - юридичні норми;

- держава володіє суверенітетом.

 

Література:

1. Мурашин Г.О. Акти прямого народовладдя: проблеми ефективності /О. Г. Мурашин // Право України. – 1999.– №10. – С.8.

2. Примуш М. Політичні партії та виробничий процес / М. Примуш // Право України. – 2001. – №3. – С.24.

3. Колнеков А. Проблеми змін в політичній системі України: політико-правовий вимір /А. Колнеков // Право України. – 2003. – №4. – С.5.

4. Добродумов П. Про реформу політичної системи України / П. Добродумов // Право України. – 2003.– №5. – С.19.

 

Тема 5. Форми держави

 

Ключові поняття та терміни: форма держави, форма державного правління, форма державного устрою, форма державного режиму, республіка, монархія, федерація, конфедерація, унітарна держава, автономія, президент, парламент, тоталітаризм.

 

У вітчизняній та зарубіжній літературі немає єдиного загальноприйнятого уявлення про те, що таке форма держави. Так, наприклад, в 60-70-х роках двадцятого століття традиційним для вітчизняного державознавства було розуміння форми держави як інституту, який складається з форми правління і форми державного устрою. В більш пізній період, і до теперішнього часу, в науковій літературі закріпилася думка, відповідно до якої форма держави об’єднує форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

Форма правління - це порядок утворення та організації вищих органів державної влади, їх взаємозв’язок один з одним та населенням.

Ознаки форми державного правління:

- відображає порядок формування вищих органів державної влади та їх структуру;

- характеризує зміст принципу розподілу влади між вищими органами державної влади;

- встановлює компетенцію вищих органів державної влади та характер взаємодії з іншими органами влади центрального та місцевого значення, а також з інститутами громадянського суспільства.

Форми державного правління розподіляються на монархічні та республіканські.

Монархія - це така форма державного правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, у спадок.

Основними ознаками класичної монархічної форми державного правління є: існування одноособового глави держави, який користується своєю владою на протязі всього життя (король, імператор, шах); влада передається у спадок від попередників; монарх звільняється від юридичної відповідальності перед своїми підданими.

Монархія існує на основі трьох принципів, а саме: безстроковості, престолонаслідування та непогрішності трону.

Всі монархії можна розподілити на необмежені (абсолютні) та обмежені (конституційні).

Ознаки абсолютної монархії:

- монарх не обмежений конституцією і здійснює законодавчу діяльність;

- формує уряд і здійснює керівництво ним;

- здійснює контроль за правосуддям, зосереджуючи в своїх руках всю повноту державної влади;

- наявність в безпосередньому підпорядкуванні монарха постійної армії, поліції та розвинутого бюрократичного апарата.

Дана форма правління є характерною для країн Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон та ін.); Росії 17-19 ст.; Франції до революції 1789 р.

Сучасна абсолютна монархія характеризується тим, що має, як правило, конституцію і парламент, який здійснює функції консультативної ради при монарху.

Конституційна монархія - це така форма державного правління, при якій влада монарха обмежена представницьким органом. Зазвичай це обмеження визначається конституцією, затвердженою парламентом.

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення буржуазного суспільства. В сучасних умовах вона існує в таких країнах як Англія, Швеція, Японія та ін.

Конституційна монархія розподіляється на парламентську та дуалістичну.

Парламентська монархія характеризується такими ознаками:

- уряд формується із представників відповідної партії (партій), які одержали більшість голосів на виборах в парламент;

- лідер партії, яка має найбільшу кількість депутатських місць, стає главою держави;

- в законодавчій, виконавчій і судових сферах влада монарха фактично відсутня і має символічний характер;

- законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються монархом;

- уряд несе відповідальність не перед монархом, а перед парламентом.

В умовах існування дуалістичної монархії державна влада юридично і фактично розподілена між урядом, який формується монархом, і парламентом. Уряд формується незалежно від партійного складу в парламенті і не відповідає перед ним. Монарх виражає інтереси феодалів, а парламент - інтереси буржуазії та інших верств населення (кайзерівська Німеччина в 1871 - 1918 р., Туніс, Таїланд, Ефіопія та ін.).

Особливість дуалістичної монархії полягає й в тому, що монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин, а також має право відкладального вето стосовно законів, які видаються парламентом. Монарх має право розпуску парламенту.

Слід виділити нетипові виборні монархії, які характеризуються тим, що глава держави обирається так, як в республіках. В Малайзії, наприклад. монарх обирається через кожні п’ять років Радою правителів штатів із власного складу по черзі.

Республіка - це така форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, які обираються населенням на відповідний строк.

Загальні ознаки республіканської форми правління: 1) представницький характер вищих органів державної влади; 2) формування вищих органів державної влади виборним шляхом і реалізація ними владних повноважень на протязі визначених законодавством строків; 3) юридична відповідальність представників державної влади (в тому числі й глави держави) за прийняті рішення; 4) можливість дострокового припинення владних повноважень представників державної влади.

В якості сучасних форм республіканського правління розглядаються президентські, парламентські та напівпрезидентські і напівпарламентські республіки.

Президентські республіки (США, Аргентина, Мексика та ін.) характеризуються зосередженням найбільшого об’єму владних повноважень у Глави держави - президента.

Ознаки президентської республіки:

1) президент обирається шляхом проведення всенародних виборів;

2) президент або безпосередньо очолює виконавчу владу і формує уряд, або призначає прем’єр-міністра і затверджує представлений прем’єром склад уряду;

3) уряд несе відповідальність перед президентом і діє на протязі строку президентських повноважень;

4) президент має одноособове право відставки уряду;

5) відносини між президентом та парламентом будуються на основі принципу розподілу влади і системи стримувань і противаг.

Парламентські республіки (Італія, ФРН, Греція) характеризуються зосередженням найбільших владних повноважень в парламенту.

Ознаки парламентської республіки:

1) президент обирається з числа членів парламенту або спеціальною парламентською комісією;

2) уряд формується із членів парламенту і очолюється лідером партії парламентської більшості;

3) уряд несе відповідальність перед парламентом і діє на протязі строку повноважень парламенту;

4) в разі оголошення «недовіри уряду» з боку парламенту, президент зобов’язаний прийняти рішення про відставку уряду;

5) президент не має реальної влади і практично весь обсяг виконавчої влади здійснює прем’єр-міністр та уряд.

Основні ознаки змішаної республіки:

1) всенародні вибори президента;

2) президент призначає і розпускає кабінет міністрів;

3) уряд повинен користуватися довірою парламенту;

4) президент має право розпустити парламент або його нижню палату.

Змішана республіка є характерною для України, Російської Федерації, Франції та інших країн.

В залежності від того, хто призначає главу уряду, існує два різновиди змішаних республік, а саме: президентсько-парламентська та парламентсько-президентська.

Для президентсько-парламентської республіки характерним є:

1) повноваження по звільненню членів уряду надаються як президенту, так і парламенту;

2) після відставки уряду його склад формується президентом;

3) прем’єр-міністр може бути відправленим у відставку як президентом, так і парламентом.

Ознаки парламентсько-президентської республіки:

1) повноваження по звільненню членів уряду належить виключно парламенту;

2) після відставки уряду його склад формується парламентом;

3) президент не має права відправити у відставку прем’єр-міністра.

 

Форма державного устрою - це спосіб територіальної організації влади в державі, співвідношення між державою в цілому і її складовими територіальними одиницями.

Ознаки форми державного устрою:

- виражає порядок поділу держави на окремі територіальні частини;

- відображає правове становище окремих територіальних частин і характеризує взаємовідносини між центральними, регіональними і місцевими органами влади;

- показує в якій саме державній формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території даної держави.

Форма державного устрою характеризує національну та адміністративно-територіальну будову держави, розкриває характер взаємовідносин між територіальними утвореннями, які в сукупності складають територію держави.

За формою територіального устрою розрізняють: унітарну державу, регіоналістичну державу, федерацію, імперію та державоподібні та міждержавні об’єднання (конфедерація, унія, співдружність держав).

Домінуючою в усьому світі формою державного устрою є унітарна держава (Україна, Франція, Греція, Норвегія, Білорусія та ін.).

Унітарна держава - це єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють суверенними правами.

Ознаки унітарної держави:

1) єдина конституція, норми якої поширюються на всю територію держави;

2) єдина система вищих органів державної влади;

3) єдина система законодавства;

4) єдине громадянство;

5) територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, райони, округи і т.д.).

Існує два різновиди унітарних держав - це проста і складна.

Проста унітарна держава характеризується тим, що її територія розподіляється виключно на адміністративно-територіальні одиниці.

Складна унітарна держава має у своєму складі автономні утворення, створення яких пов’язано з особливостями культури, історії, традицій, побуту населення що в них проживає.

Так, Україна, має у своєму складі Автономну Республіку Крим.

Регіоналістична держава характеризується тим, що вся її територія складається з автономних утворень (Іспанія, Італія, Шрі-Ланка).

Такі автономії можуть бути: територіальними, побутово-географічними, етнічними, змішаними.

Ознаками регіоналістичної держави є те, що:

1) автономні утворення не мають своїх конституцій, але в конституціях зазначених держав за ними закріплюються певні повноваження;

2) для реалізації своїх повноважень автономії можуть приймати відповідні нормативно-правові акти;

3) автономії діють на підставі певних статутів, які затверджуються загальнодержавним парламентом;

4) на території автономії діють місцеві органи представницької та виконавчої влади, а також представники центру - губернатори, комісари тощо.

Федеративна держава - це союзна держава, частинами якої є державні утворення, права яких розширені аж до права суверенітету (США, Росія, Мексика, ФРН та ін.).

Ознаками федерації є:

1) наявність конституції федерації та конституцій суб’єктів федерації;

2) територія федерації складається з територій суб’єктів федерації, які мають власний адміністративно-територіальний поділ;

3) в більшості федерацій існує єдине союзне громадянство і громадянство суб’єктів федерації;

4) наявність двопалатного федерального парламенту;

5) у міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний з її суб’єктів;

6) у федерації діє законодавство федерації і законодавство суб’єктів федерації, яке не повинно суперечити федеральному;

7) у конституціях більшості федерацій світу не передбачено право сецесії - право виходу із складу федерації.

Розрізняють національні, політико-територіальні, національно територіальні, договірні, конституційні, договірно-конституційні, централізовані та відносно централізовані федерації.

Імперія - це велика багатонаціональна держава створена шляхом насильницького приєднання раніше незалежних держав або частин інших держав, яка була поширена в минулому (Вавилон, Персія, Рим, Російська, Іспанська імперії та ін.).

Основні ознаки імперії:

1) централізована система державних органів;

2) представники імперського уряду на місцях мали необмежену владу;

3) правове становище населення імперії характеризується дискримінацією щодо представників не панівної нації;

4) агресивність та експансіонізм імперій (захоплення територій, людей та матеріальних багатств інших країн за допомогою сили;

5) пануюча роль держави в усіх сферах суспільного життя;

6) розвиток військового та карно-поліцейського апарату, який використовується для зовнішньої експансії та захоплення чужих земель і ресурсів, а карно-поліцейський - для внутрішніх політичних і національних чисток.

Імперії припинили своє існування в результаті визвольної боротьби пригноблених народів.

До складної форми державного устрою досить часто відносять конфедерацію, яка є своєрідною перехідною формою територіального устрою, поєднуючи в собі ознаки єдиної держави, так і ознаки союзу суверенних держав.

Конфедерація - це союз суверенних держав, який створюється для досягнення певних цілей (економічного, воєнного або іншого характеру).

Конфедерації виникають тоді, коли перед певними державами постає одна й та сама проблема, розв’язати яку власними силами кожна з них не в змозі. Таким шляхом, наприклад, була створена конфедерація штатів Північної Америки, яка потім переросла в державу США.

Ознаки, які дають можливість віднести конфедерацію до єдиної держави:

1) наявність спільних для всієї конфедерації функцій, які здійснюються як у внутрішній, так і в зовнішній сфері;

2) наявність єдиного правового поля; єдиного митного простору;

3) наявність конфедеративних органів влади і конфедеративної системи законодавства;

4) наявність єдиної грошової одиниці;

5) наявність єдиної мови міждержавного спілкування;

6) наявність єдиних збройних сил під спільним командуванням.

Ознаки конфедерації, які характерні для союзу суверенних держав:

1) збереження національної валюти, національного громадянства, державної мови, територіальної відокремленості;

2) нормативно-правові акти, які прийняті конфедеративними органами, набувають юридичної сили в суб’єктах конфедерації лише у випадку їх ратифікації національним парламентом;

3) cуб’єкти конфедерації мають право визнання акта таким, що втратив юридичну силу, який прийнятий на рівні конфедерації;

4) суб’єкти конфедерації володіють правом на односторонній вихід із складу конфедерації, яке може бути реалізовано на основі відповідного договору.

Після вирішення завдань, що були поставлені перед конфедерацією вона трансформується в більш стабільні форми державного устрою (унітарну або федеративну державу) або розпадається на суверенні держави.

Конфедерацію слід відрізняти від коаліцій, які є союзами самостійних держав, що створюються з метою оборони або ведення наступаючих дій (антигітлерівська коаліція періоду другої світової війни).

В минулому мала значне поширення така специфічна форма державного устрою як унія.

Унія - це об’єднання декількох монархічних держав, очолюваних єдиним монархом. Найвідомішим прикладом є унія між королівством польським і Великим князівством литовським, в результаті якої була утворена Річ Посполита.

Відмінності між унією та конфедерацією:

1) конфедерація складається як з республік, так і монархій, а унія завжди об’єднує лише монархії;

2) конфедерацію засновують договором між державами, а унія виникає в силу належності одному монарху права на престол у двох і більше державах;

3) укладення договору між членами унії не є обов’язковою умовою її існування.

Форма державного режиму - це сукупність способів та методів здійснення влади державою. Державний режим є важливою складовою частиною політичного режиму, який існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно включає в себе не лише методи здійснення державної влади, але й різноманітні способи діяльності політичних партій, рухів, союзів тощо.

Ознаки форми державного режиму:

- відображає порядок взаємодії держави і суспільства, держави і особи;

- характеризує стан співвідношення правових та організаційних засобів здійснення державної влади;

- встановлює сукупність методів щодо підтримання режиму законності в державі.

Він є важливою складовою частиною політичного режиму, який існує в суспільстві.

Політичний режим - поняття більш широке, тому що воно включає в себе не лише методи державного володарювання, але й характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, рухів, клубів, союзів).

В юридичній науці розрізняють два основних типа політичних режимів: демократичний та антидемократичний.

Демократичний політичний режим характеризується такими основними ознаками:

1) основним джерелом влади в державі є народ;

2) формування та вільний розвиток громадянського суспільства;

3) реальна гарантованість особистих прав і свобод громадянина, його можливість виражати власну думку щодо політики держави;

4) демократичний режим створює ефективні механізми прямого впливу населення країни на характер державної влади;

5) в демократичній державі особа захищена від свавілля, беззаконня, так як її права знаходяться під постійною охороною органів правосуддя;

6) при демократичному режимі однаково враховуються інтереси більшості і меншості, національні особливості населення;

7) основним принципом діяльності демократичної держави є плюралізм;

8) основою демократичного політичного режиму є правові закони, які виражають об’єктивні потреби розвитку особи та суспільства.

Різновидами демократичного режиму є:

1) ліберально-демократичний, який має на меті реалізацію прав та свобод громадян на основі гуманістичних принципів здійснення державної влади;

2) консервативно-демократичний - базується на дотриманні традиційних правових цінностей управління, які формувалися на протязі тривалого історичного періоду;

3) радикально-демократичний - запроваджує нові правові форми здійснення державної влади, які мають на меті підвищення її ефективності.

В процесі характеристики антидемократичних режимів розрізняють тоталітарні та авторитарні політичні режими.

Ознаки тоталітарного політичного режиму:

1) в умовах тоталітарного режиму держава повністю підпорядковує собі суспільство, здійснюючи тотальний контроль над ним;

2) в основі тоталітарного режиму лежить єдина державна ідеологія, яка насильницьким шляхом нав’язується всьому суспільству;

3) управління економікою здійснюється за допомогою адміністративно-командної системи, передбачається практично повна монополія держави щодо планування та керівництва процесом економічного розвитку;

4) державна діяльність має яскраво виражений примусовий характер, здійснюється мілітаризація суспільного життя;

5) в якості методів державного управління широко використовується адміністративний і судовий тиск, а ряді випадків - відкриті державні репресії;

6) відсутність правової державності та громадянського суспільства, усунення плюралізму;

7) централізація державної влади на чолі з диктатором, який є лідером харизматичного типу (А.Гітлер, Й.Сталін, Б. Муссоліні, Мао Цзедун);

8) панування принципу «заборонено все, що прямо не дозволено владою».

Різновидами тоталітарного режиму є:

1) расистський, сутність якого полягає в тому, що в його межах проводиться політика обмеження прав і свобод людини за расовою ознакою (підтримується політика панування відповідної расової групи);

2) фашистський - характеризується необмеженою владою на чолі з харизматичним лідером;

3) військово-диктаторський - здобуття влади відбувається шляхом державного перевороту за допомогою збройних сил;

4) мусульмансько-фундаменталістський - Коран визнається основним законом держави при цьому відбувається процес нехтування прав людини.

В якості своєрідної перехідної форми між демократичним і тоталітарним режимом розглядається авторитарний політичний режим. Він може трансформуватися як в демократію так і в тоталітаризм.

Авторитарний політичний режим характеризується тим, що державна влада здійснюється конкретною особою (партією, елітною групою тощо) за мінімальною участю народу.

Основні ознаки авторитарного політичного режиму:

1) зосередження всієї повноти владних повноважень в руках обмеженого кола осіб (елітної групи, диктатури, хунти тощо);

2) ігнорування принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;

3) юридична безвідповідальність владних структур за рішення, що приймаються;

4) запровадження в регулятивно-управлінський механізм двох систем соціально-правового впливу: корпоративної та публічної (нормативно-правової). За допомогою першої регулюються взаємовідносини серед представників владної еліти, а друга необхідна для забезпечення регулювання суспільних відносин серед підвладних;

5) допускається відносна свобода в сфері економічних відносин (існування приватної власності, приватного підприємництва, конкуренція державного і приватного економічних секторів тощо);

6) відсутність гарантій безпеки громадянина у взаємовідносинах з державою;

7) жорсткий державний диктат в ідейно-політичній сфері, неприпустимість існування політичної опозиції;

8) можливість використання протиправних по суті методів впливу (адміністративне та судове свавілля, політичний терор).

Різновидами авторитарного режиму є:

1) революційний - влада досить часто здійснюється в неправових формах і спрямована на зміну напрямків суспільно-політичного розвитку;

2) стабілізаційний - спрямований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу;

3) модернізаційний - характеризується удосконаленням існуючого суспільно-політичного ладу шляхом виходу за межі права.

 

Література:

 

1. Теорія права і держави: підручник / О. Ф. Скакун // Правова єдність. – 2010. – 525 с.

2. Проблеми становлення сучасного конституціоналізму в Україні / Тацій В., Тодика Ю. // Право України. – 2001

3. Процюк І. В. Глава держави в парламентських монархіях і республіках / І. В. Процюк // Форум права: електрон. наук. фах. вид. – 2012. – № 3. – С. 579–584.

4. Процюк І. В. Форма державного правління: до питання про співвідношення форми і змісту / І. В. Процюк // Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. – Харків, 2013. – Вип. 25. – С. 3–16.

5. Унітарна форма територіального устрою України та окремих країн Європи (порівняльно-правовий аналіз): [монографія] / А. Є. Шевченко, В. В. Міщук - К.: «МП Леся», 2013. – 248 с.

6. Теорія держави: [навчальний посібник] / А. В. Старостюк, М. В. Кармаліта. – Національний університет державної податкової служби України, Ірпінь: 2013. – 152 с.

Тема 6. Функції держави

 

Ключові поняття та терміни: функції держави, завдання держави, мета держави: внутрішні, зовнішні, постійні, тимчасові, основні, похідні. Форми і методи здійснення функцій держави.

 

Основні напрями діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі, називають функціями держави.У вітчизняних і зарубіжних наукових джерелах зустрічаються різні варіанти визначення і характеристики функцій держави.

Найбільш суттєвими ознаками функцій держави є:

- функції держави виражають і предметно конкретизують соціальну і політико-правову сутність держави;

- у функціях втілюється і розкривається роль держави як суб'єкта політичної системи, реалізується різнобічна практична державна діяльність усередині країни і на міжнародній арені;

- функції держави охоплюють її діяльність в цілому (на відміну від функцій окремих державних і недержавних органів). Загальнообов'язковий характер функцій держави закріплюється в понятті державного суверенітету, що витікає з прерогативи державної влади щодо інших різновидів влади;

- функції держави мають комплексний, узагальнюючий характер. На їх зміст впливають особливості і закономірності історичного розвитку, динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень в житті суспільства.

Функції держави не можна ототожнювати з метою та завданнями держави. Мета держави - це те, до чого прагне держава, здійснюючи свою діяльність. Завдання держави доцільно розглядати як засоби досягнення мети.

Розрізняють стратегічні та тактичні завдання. Стратегічні завдання - це завдання-ідеали, які є кінцевим результатом розвитку держави, а тактичні завдання - це завдання-засоби, що діють протягом певного історичного проміжку часу.

Стратегічні завдання за сферами дії розподіляють на такі різновиди:

1) політичні, які відповідають за організацію та функціонування політико-правової сфери;

2) економічні - стосуються організації господарського життя країни;

3) соціальні - характеризують становище різних соціальних груп суспільства;

4) національні - аналізують взаємовідносини націй та народностей всередині країни;

5) міжнародні, які висвітлюють зв ' язки держави з іншими країнами;

6) ідеологічні - вирішують питання ідейних позицій, які властиві для держави.

Тактичними завданнями держави є:

1) деструктивні завдання, які спрямовані на усунення старого суспільства;

2) конструктивні - спрямовані на створення нових суспільних відносин, нового суспільства;

3) стабілізуючі, які передбачають збереження існуючих суспільних відносин та досягнення їх стійкого стану.

Звідси слідує, що мета та завдання держави визначають її функції.

Вся функціональна діяльність держави направлена на досягнення глобальної мети: забезпечення виживання людини як біологічного і соціального виду.

Таким чином, функції держави - це основні напрями діяльності, в яких виражається і конкретизується її класова і загальносоціальна сутність.

У зв'язку з тим, що держава здійснює цілий ряд функцій, виникає необхідність їх наукової класифікації. В юридичні літературі обґрунтовуються різні підходи до проблеми класифікації функцій держави.

Найбільш часто зустрічаються спроби класифікувати функції держави залежно від того, в якій сфері - внутрішньодержавній або міжнародній вони здійснюються. Згідно даному критерію функції поділяються на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції держави - це напрями діяльності держави, що здійснюються в межах її території і в яких знаходить свій вираз її внутрішня політика.

Серед основних внутрішніх функцій держави як правило виділяють:

- політична функція, що включає напрями державної діяльності по забезпеченню непорушності державного ладу організації і функціонуванню органів державної влади;

- економічна функція, що містить характеристику місця і ролі держави в системі економічного розвитку, визначаючи межі втручання держави в процес управління економікою;

- соціальна функція в самому загальному вигляді може розглядатися як напрям діяльності держави по створенню умов для певного способу життя членів суспільства;

- екологічна - охорона і забезпечення раціонального використання природних ресурсів; забезпечення екологічної безпеки суспільства;

- культурна - забезпечення консолідації нації, формування загальної для всієї країни культури і сприяння розвитку культури всіх народів, що проживають на території держави; охорона культурної спадщини;

- правоохоронна - контроль за неухильним дотриманням Конституції і законів, встановлення і притягнення до юридичної відповідальності винних у їх порушеннях і т.д.

Зовнішні функції - діяльність держави, що здійснюється за межами її території, у взаємовідносинах з іншими державами та міжнародними організаціями в яких знаходить своє втілення зовнішня політика держави. При цьому слід виділити функцію захисту державного суверенітету і функцію міждержавної співпраці.

Серед основних зовнішніх функцій держави як правило виділяють:

- оборона держави, яка полягає у захисті економічними, дипломатичними та воєнними засобами її суверенітету і території;

- зовнішньоекономічна - встановлення і здійснення торгово-економічних відносин з іноземними державами та їх об’єднаннями;

- дипломатична - встановлення і підтримання дипломатичних відносин з іноземними державами;

- гуманітарна - встановлення і розвиток культурних зв’язків з іншими державами; підтримка розвитку національної культури співвітчизників, які проживають в інших країнах;

- інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору з метою забезпечення вільного обміну інформацією;

- підтримка міжнародного миру та світового правопорядку - запобігання виникненню міжнаціональних і міждержавних конфліктів та участь в їх урегулюванні; боротьба з міжнародним тероризмом.

Розглядаючи діяльність держави, спрямовану на захист державного суверенітету, слід зазначити, що, перш за все, це захист суверенітету, шляхом протидії зовнішнім спробам порушити територіальну цілісність, політичну або економічну самостійність держави.

Функція міжнародної співпраці розглядається як процес договірних відносин між державами з метою отримання певних, позитивних результатів. На договірних відносинах ґрунтуються економічні, політичні, соціально-культурні, військові, спортивні зв'язки. Важливою особливістю реалізації даного виду функцій держави є участь в інтеграційному процесі держав з різними політико-правовими системами.

Залежно від часу здійснення виділяються постійні і тимчасові функції держави.

Постійні функції держави не обмежені в часі і, як правило, здійснюються державою протягом всього періоду свого існування. До постійних функцій відносяться функції міжнародної співпраці і захисту державного суверенітету, оборони держави, охорони правопорядку тощо.

Тимчасові функції здійснюються державою впродовж певного періоду.

Ряд авторів як критерій класифікації функцій держави виділяють принцип соціально-політичної значущості, за цією ознакою розрізняються основні і похідні функції.

Основні функції - це найбільш загальні, найважливіші напрями діяльності держави по здійсненню корінних стратегічних цілей і завдань, що стоять перед нею в певний історичний період.

Похідні функції розглядаються як структурні частини основних функцій і, внаслідок цього, є більш вузькими і конкретними напрямами державної діяльності.

Від функцій держави слід відмежовувати функції державних органів. Останні характеризують діяльність, спрямовану на досягнення тих же цілей і завдань, що стоять перед державою в цілому. Проте, будучи лише частиною державного механізму, вони не в змозі повністю вирішити виникаючі проблеми.

Розрізняються правові і організаційні форми реалізації функцій держави. В правових формах відображаються зв'язок держави і права, обов'язок держави діяти при виконанні своїх функцій на основі права і в межах закону. Зазвичай виділяють три правові форми здійснення функцій держави - правотворчу, правозастосовчу і правоохоронну.

Правотворча діяльність - це підготовка і видання нормативно-правових актів, без яких реалізація інших функцій держави практично неможлива.

Від правозастосовчої діяльності залежить, чи будуть закони і інші нормативні акти реалізовані або вони залишаться лише побажаннями законодавця. Це повсякденна робота по вирішенню різноманітних питань управлінського характеру, для виконання якої виконавчо-розпорядчі органи видають відповідні акти, контролюють виконання обов'язків виконавцями і ін.

Правоохоронна діяльність - це діяльність держави по охороні правопорядку, що включає вживання заходів по попередженню правопорушень, вирішенню юридичних конфліктів, залученню до юридичної відповідальності тощо.

Організаційні форми охоплюють великий об'єм організаційно-підготовчої роботи в процесі здійснення функцій держави. Така діяльність є необхідною для реалізації функцій держави. Разом з тим, вона не пов'язана з юридично значущими діями, що спричиняють за собою правові наслідки. Це, наприклад, підготовча робота по збору, оформленню і вивченню різної інформації при вирішенні юридичної справи, ознайомлення з листами і заявами громадян і т.п. Так, до організаційних форм належать:

- організаційно-регламентуюча - оперативна повсякденна організаційна робота, спрямована на вирішення конкретних завдань, техніко-організаційне забезпечення функціонування різних ланок державного механізму;

- організаційно-господарська - поточна господарська робота з матеріального забезпечення виконання різних державних функцій;

- організаційно-ідеологічна - повсякденна роз’яснювальна, виховна робота, спрямована на ідеологічне забезпечення виконання тих чи інших функцій держави.

Методи здійснення функцій держави достатньо багатоманітні. Так, виконуючи охоронну функцію, держава використовує методи переконання і примусу, для реалізації економічної функції необхідний цілий набір економічних методів - прогнозування, планування, пільгове кредитування і інвестування, державні субсидії, захист споживачів тощо.

 

Література:

1. Олейников С. М. Функції держави: методологічні складові і розвиток в умовах глобалізації / С. М. Олейников // Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. – Харків, 2013. – Вип. 25. – С. 75–78.

2. Олейников С. М. Функції держави і правові форми її діяльності / С. М. Олейников // Державне будівництво та місцеве самоврядування: зб. наук. пр. – Харків, 2012. – Вип. 23. – С. 150–161.

3. Теорія держави і права: Підручник/ За ред. С.Л.Лисенкова.-К.:Юрінком Інтер, 2005.-447с

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник.- Харків, 2007.

5. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ За ред.. О.В.Зайчука, Н.М.Оніщенко.- К.: Хрінком Інтер, 2006.- 688с

6. Теория государства и права/ Под ред. В.М.Корельского и В.Д.Перевалова.- М., 2002

7. Рабінович П., Лобода Ю. Соціальна сутність держави: теоретико-методологічні аспекти дослідження / Ю. Лобода, П. Рабінович // Право України.– 2001. – №8.

 

Тема 7. Механізм держави

 

Ключові поняття та терміни: поняття, ознаки і структура механізму держави; державний апарат: поняття, ознаки, механізм формування і функціонування; державний орган: поняття, принципи формування і функціонування, класифікація.

 

Розглядаючи державу як специфічну соціально-політичну організацію, що виникає на певному етапі суспільного розвитку з метою захисту членів суспільства, забезпечення умов, що сприяють стабільному розвитку людської цивілізації, необхідно звернути увагу на те, що державна діяльність носить не стихійний, а цілеспрямований характер. При цьому різні напрями державної діяльності (функції держави) реалізуються численними державними і недержавними органами, що в сукупності утворюють державний механізм.

Таким чином, механізм держави - це система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції.

Механізм держави характеризується наступними ознаками:

– між елементами цієї системи, кожний з яких має певну сферу діяльності і компетенцію, існують чітко визначені зв’язки;

– відносини між елементами цієї системи мають ієрархічний характер, що передбачає обов’язковість виконання рішень вищестоящих елементів нижчестоящими;

– елементи системи пов’язані між собою єдиними принципами побудови та єдиними принципами функціонування;

– базується на державній формі власності;

– наявність організаційних і матеріальних засобів примусу.

Структурно механізм держави складається з трьох рівнів.

I рівень становлять державні підприємства, установи та організації, які забезпечують реалізацію економічних і соціальних функцій держави. Їх основним призначенням є створення необхідних економічних умов функціонування держави та суспільства.

Державні підприємства являють собою самостійні господарські організації, створені і зареєстровані у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, які діють на підставі статуту, користуються правами і виконують обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичними особами, мають самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в банку. Іншими словами державні підприємства - це вид державних організацій, які безпосередньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва.

Державні установи та організації забезпечують невиробничу діяльність у сфері освіти, культури, виховання, науки, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Як правило, вони не є прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету. Інакше кажучи, державні установи - це такі державні організації, які здійснюють завдання та реалізують функції держави у сфері нематеріального виробництва.

II рівень механізму держави складають органи держави. Це особлива частина державного механізму, що забезпечує виконання владних повноважень. Система даних органів йменується апаратом держави.

III рівень становлять структури спеціального призначення. Це контрольно-наглядові органи, збройні сили, поліція, спецслужби, органи виконання кримінальних покарань. Вони фінансуються з бюджету, створюються органами держави, їм підпорядковуються та забезпечують реалізацію правоохоронних, контрольно-наглядових і каральних функцій. Саме ці органи забезпечують захист суверенітету держави, її територіальної цілісності та недоторканності, охорону прав і свобод громадян, дотримання вимог закону та покарання винних у порушенні нормативних вимог осіб.

Поза і без державного механізму немає і не може бути держави. Поняття «державний механізм» тісно пов'язано з категорією «апарат держави». У вітчизняній юридичній науці ці поняття як правило ототожнюються. Разом з тим, в процесі реалізації функцій держави беруть участь різні організації (у тому числі і недержавного характеру), до яких можна віднести органи місцевого самоврядування, політичні партії тощо.

Поняття державного апарату, у зв'язку з цим, представляється більш вузьким, оскільки в нього включаються тільки спеціально створювані для управлінської діяльності державні органи, які не в змозі вирішити весь комплекс проблемних питань, що стоять перед сучасною державою.

Державний апарат є сукупністю органів і посадовців, за допомогою яких здійснюються управлінські функції держави.

Діяльність державного апарату направлена на розробку і ухвалення загальнообов'язкових правил поведінки (юридичних норм), застосування їх в процесі соціально-політичної регуляції, забезпечення ефективності системи юридичних гарантій і санкцій.

Ознаками державного апарату є:

- формується по волі держави з метою реалізації цілей і задач, що стоять перед державою;

- форми діяльності державного апарату в цілому і кожного з його елементів детально регламентуються приписами нормативно-правових актів;

- від імені держави розробляє, приймає, наділяє юридичною силою правила поведінки загальнозначущого, загальнообов'язкового характеру;

- в основі формування і функціонування державного апарату лежить професійний принцип (співробітники державного апарату здійснюють свої повноваження на професійній основі і не займаються іншою діяльністю окрім як управлінською);

- державний апарат включає органи державної влади і матеріальні придатки (армію, поліцію, податкову і митну службу), необхідні для забезпечення реалізації державно-владних повноважень.

- володіє монополією на державний примус.

Формування державного апарату здійснюється шляхом створення органів державної влади, діяльність яких безпосередньо пов'язана з реалізацією функцій держави. В даний час найпоширенішими способами заміщення управлінських посад є вибори і призначення. Як правило, обираються депутати законодавчих зборів і глави держав - Президенти (при республіканській формі правління), проте у ряді випадків передбачається виборний порядок заміщення посади монарха.

Призначення, на відміну від виборів, здійснюється не всіма дієздатними громадянами, а індивідуальними або колективними органами. Якщо рішення ухвалюється колегіальним органом, то відносно кандидата на посаду проводиться голосування.

Основними принципами функціонування державного апарату є: а) демократизм; б) національна рівноправність; в) законність; г) суверенність; ґ) розподіл влади; д) соціальна справедливість; є) гуманізм і милосердя; є) поєднання переконання і примусу; ж) привселюдність, відкритість, врахування громадської думки тощо.

Державний орган - це відносно самостійна, структурно відособлена ланка державного апарату, яка створюється державою в цілях здійснення певного виду державної діяльності, наділяється для цього відповідною компетенцією і спирається в процесі реалізації своїх повноважень на організаційну, матеріальну і примусову силу держави.

Специфічними ознаками, що відрізняють державні органи від недержавних структур, є:

- формування по волі держави і здійснення своїх повноважень від імені держави. Державні органи нерідко називають органами державної влади, маючи на увазі, що при їх допомозі реалізується державний суверенітет в області встановлення і реалізації владних вимог;

- виконання кожним державним органом строго визначених, встановлених в законодавчому порядку видів і форм діяльності (законодавчої, виконавчої, охоронної тощо);

- наявність у кожного державного органу юридично закріпленої організаційної структури; територіального масштабу діяльності встановленого положення в системі владної ієрархії, що визначає характер і об'єм повноважень, що належать державному органу, а також порядок його взаємовідносин з іншими державними (недержавними) органами і організаціями;

- в основу взаємодії державних органів покладена сукупність принципів єдності державної влади і розподілу влад. Принцип єдності державної влади припускає, що державні органи незалежно від об'єму владних повноважень, структурних особливостей і характеру професійної діяльності виступають від імені всієї держави і в процесі реалізації прийнятих ними правових актів можуть спиратися на державні гарантії (у тому числі державний механізм примусу). Розподіл влади можливий тільки в демократичній державі. Суть даного принципу полягає в розосередженні владних повноважень між однорівневими державними органами, які взаємно врівноважують і взаємномно стримують діяльність один одного, використовуючи систему «стримувань і противаг».

У загальній формі структура державного апарату може бути представлена таким чином:

1) органи законодавчої влади - «первинні» органи державної влади в буквальному розумінні цього слова, які є основою для інших;

2) органи виконавчої влади - виконавчо-розпорядчі органи, які здійснюють повсякденну оперативну роботу щодо державного управління суспільними процесами в інтересах суспільства: вони мають допоміжні державні установи (апарат управління, тобто організаційний і матеріальний апарат підготовки, прийняття і реалізації актів управління);

3) органи судової влади - органи, що вирішують спори про право, які виникають у таких сферах суспільного життя, як правотворчість (Конституційний Суд); підприємницька діяльність та управління (господарські суди); правовідносини громадян між собою та з юридичними особами, а також у разі вчинення громадянами злочинів (місцеві суди); спори, які виникають у сфері міжнародної торгівлі (міжнародні комерційні, апеляційні);

4) правоохоронні органи - державні органи, спеціально уповноважені здійснювати контроль і нагляд за додержанням Конституції, законів та інших нормативно-правових актів, забезпечувати правопорядок, застосовувати заходи державного примусу до правопорушників.

Законодавчі органи будь-якої з держав характеризуються наступними загальними ознаками, які конкретизуються національним законодавством та відображають особливості певної держави.

1. Представницький характер органів законодавчої влади означає виборність останніх. На їх основі народ передає владу своїм представникам і уповноважує представницькі органи здійснювати державну владу.

2. Первинний характер законодавчих органів зумовлюється їх важливістю у апараті держави як представника народу.

3. Верховенство - це забезпечення повновладдя народу та наявність сумісних і політико-юридичних обмежень законодавчої влади, викликаних залежністю від волі виборців.

4. Це делегована колегіальна влада, якій народ передає частину повноважень, рішення у межах якої приймаються після обговорення відповідного питання шляхом голосування.

Органи виконавчої влади є самостійною частиною державного апарату. Вони характеризуються наступними загальними ознаками, що визначають не лише їх своєрідність, а й відносну самостійність:

- виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах має неоднакову назву (Рада міністрів у Італії, Адміністрація президента у США, Уряд в Росії, Кабінет Міністрів в Україні, Федеративна рада - у Швейцарії, Кабінет - у Японії);

- основною функцією виконавчої влади є виконання законів шляхом конкретизації їх положень у підзаконних актах та їх реалізації;

- органи виконавчої влади приймають підзаконні нормативно-правові акти на основі, на виконання і відповідно до законів;

- органи виконавчої влади є підзвітними представницьким органам влади;

- вони є системою органів, які знаходяться у ієрархічному підпорядкуванні (в Україні цю систему складають вищі, відомчі та місцеві органи виконавчої влади);

- виконавча влада передбачає чітку організацію державно-службових відносин, підпорядкованість та відповідальність;

- важливим напрямом діяльності виконавчих органів є здійснення розпорядчих повноважень із визначення внутрішньої структури органів виконавчої влади;

- виконавчі органи функціонують за принципами подвійного підпорядкування - органу, що їх створив, та вищестоящому в порядку підлеглості органу і субординації, тобто чіткого підпорядкування;

- органи виконавчої влади приймають індивідуальні акти, що конкретизують загальні норми до певного випадку чи суб'єктів та поширюються на управлінську сферу;

- універсальний і предметний характер виконавчої влади забезпечує можливість безперервної діяльності цих органів на всій території держави та їх спирання на людські, матеріальні і фінансові ресурси та використання системи службових заохочень і просувань по службі;

- наявність у виконавчих органів права на видання актів делегованого законодавства та права законодавчої ініціативи;

- наявність у системі виконавчих структур місцевих органів влади, які формуються шляхом призначення центром або ж обираються органами місцевого самоврядування.

Незалежною структурною частиною апарату держави є судові органи. Найважливіше її завдання - розгляд та вирішення правових спорів, забезпечення балансу свободи у суспільстві та обов'язку виконання законів. Будучи самостійним елементом апарату держави, судові органи характеризуються головними особливостями, які полягають у наступному:

- основною функцією