Початий і джерела вивчення української управлінської думки

Управлінська думка в Україні має тривалішу історію, ніж звичайно прийнято вважати. Як правило, її традиційно починають вивчати з Київської Русі або навіть із пізніших часів. Проте насправді початок цієї історії пов'язаний ще з періодом дослов'янського поселення. Давнє населення етнічних територій теперішньої України вже мало певні господарські й управлінські уявлення. Як і в багатьох інших народів світу, тривалий час вони існували спочатку на рівні практики, а згодом - мистецтва, тобто у вигляді сформульованих правил, порад щодо ведення економіки, не завжди при цьому письмово зафіксованих. У контексті розвитку античної культури виділяються, зокрема, філософські, економічні, управлінські погляди скіфського мислителя Анахарзіса. Проте через обмеженість тогочасних писемних джерел управлінські погляди давнього населення, що мешкало на території сучасної України, ще не стали предметом спеціального фундаментального дослідження.

Історія управлінської думки України часів раннього та класичного середньовіччя пов'язана з добою Київської Русі -першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо. Визначною пам'яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є "Руська правда" - зведення законів давньоруського права ХІ-ХИ ст. Відомі 106 списків "Руської правди", які складено у XIII-XVIII ст. Статті "Руської правди" відбивають соціальну структуру й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків.

Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення "Повість минулих літ" - монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У "Повісті минулих літ" розглядаються джерела доходів Київської держави: надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима. Виплата данини грошима сприяла розвиткові товарного виробництва й товарно-грошових відносин. У літопису йдеться також про активні зовнішньоторговельні зв'язки Київської Русі з іншими державами, наявність суспільного поділу праці: повне відокремлення ремісництва від землеробства й розвиток різних ремесел. Літописець виявляє шанобливе ставлення не лише до розумової, а й до фізичної праці, оскільки обидва ці види праці вважаються однаково важливими для суспільства, для забезпечення його багатства й добробуту.

Галицько-Волинський літопис XIII ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Починаючи з XIII ст. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина й Закарпаття стали тією територіальною основою, на якій склалася й розвивалася українська народність. За Середньою Наддніпрянщиною, Київською землею раніше, ніж за іншими землями Південної Русі закріпилася назва "Україна", якою пізніше, з XVII ст., почали позначати етнічну територію українського народу. На межі XIII-XIV ст. із давньоруської мовної основи виділяється українська мова. В "найрізноманітніших документах XIV-XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) відображені відносини вотчинної форми власності, тогочасна система повинностей, деякі аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тім числі земельних володінь.

З XIV ст. на українських землях починає діяти Магдебурзьке право - міське право, що виникло у XIII ст. в місті Магдебурзі (звідси й назва). За ним міста звільнялися від управління та суду великих князів чи королів, тобто одержували права самоврядування. Магдебурзьке право встановлювало порядок і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки та успадкування, визначало покарання за різні види злочинів тощо. 1339 року таке право одержало місто Сянок Галицько-Волинського князівства, 1356 року - Львів, 1432 року - Луцьк, 1494 року - Київ. Протягом XV-XVI ст. Магдебурзьке право поширилося на більшість міст на українських землях. Міста, що перебували під безпосередньою юрисдикцією польського короля або великого князя литовського, не платили за міські землі, а міщан було звільнено від повинностей на користь феодалів. Міщани сплачували лише державний податок на торгівлю й заняття ремеслом. Вони мали право використовувати на потреби міста грошові збори, встановлені міським правлінням (магістратом).

Отже, джерелами управлінської думки того періоду є численні писемні пам'ятки: акти, документи, реєстри, хроніка, кодекси правил, опис різноманітних літературних творів. Проте основними джерелами історії княжої України все ж є літописи, що збереглися до наших часів у вигляді літописних кодексів. Найважливіші з них: Іпатїївський кодекс, що з'явився приблизно у 1425 році та названий на честь костромського Іпатіївського монастиря в північній Росії, і Лаврентіївський кодекс, названий іменем писаря, ченця Лаврентія, який упорядкував (описав) його у Суздалі близько 1377 року.

У Лаврентіївському кодексі наведена найдавніша (іншими словами, вступна) частина літопису "Повість временних літ" ченця Печерського монастиря Нестора, написана ним приблизно у 1110 році та присвячена питанням "откуда єсть пошла Русская земля, кто ву Києве нача первее княжити, й откуда Русская земля стала єсть". Назва ця, хоча і з деякими відмінностями, повторюється в інших кодексах і компіляціях.

Літописи містять не тільки хроніку подій тих днів, а й низку інших пам'яток: актів (міжнародні договори, зокрема з Візантією; княжі грамоти та ін.), літературних творів (наприклад "Повчання" Володимира Мономаха), правових кодексів (наприклад, "Руська Правда").

Про останню варто розповісти докладніше. "Руська Правда" охоплює цілий комплекс юридичних документів ХІ-ХІІ ст., що відобразили складність соціального життя Київської держави та його еволюцію. Цей комплекс завдяки зусиллям учених різних років, розчленовується так:

1) Найдавніша "Правда", або "Правда Ярослава" 1015-1016 років.

2) Доповнення до "Правди Ярослава": "Статут мостників", "Покон видний" (положення про збирання судових штрафів).

3) "Правда Ярославичів" ("Правда Руської землі"). Затверджена синами Ярослава Мудрого - Ізяславом, Святославом і Всеволодом близько 1072 року. "Устав Володимира Мономаха" 1113 року. "Велика Руська Правда" (приблизно 1120-1130 роки).

Окремі розділи цих основних юридичних документів з'являлися у зв'язку з тими або іншими соціальними конфліктами і дописувалися до тексту, що вже існував Тому "Руська Правда" - не всеосяжний текст і не застиглі зведення законів, а ціла серія юридичних положень різних періодів, що відобразили еволюцію життя Руської держави. Основна тенденція цієї еволюції полягала у тому, що від княжого доменіального закону "Правда" поступово розросталася, перетворюючись на збірник норм феодального права взагалі, яке охороняло не тільки володіння князя, а й будь-якого "пана". Крім літописів, багато історичних матеріалів дають нам усілякі літературні пам'ятки - як церковно-біографічні (наприклад, "Слово про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона, життєві твори Якова Мниха і Нестора "Києво-Печерський патерик", "Ходіння" ігумена Данила та ін.), так і світські (зокрема, "Слово о полку Ігоревім"). В історії Галицько-Волинської держави є автентичні акти й документи (зокрема, грамоти галицько-волинських князів XIV ст.). Разом із безпосередньо історичними відомостями літературні твори, як і різноманітні документальні матеріали, являють собою неоціненне джерело для вивчення історії господарства України, її економічної й управлінської думки.