Філософські основи зародження української національної ідеї в Кирило-Мефодіївському братстві. Історіософфія Костомарова

Друга чверть — середина XIX ст. позначені в Україні початком розробки філософією української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження, що визначає спрямування розвитку культури України цього періоду.

В кінці 1845 – на початку 1846 рр. в Київі було створено таємниче Кирило-Мефодіївське братство. Його ціллю було створення федерації вільних слов’янських республік. До нього входило 12 чоловік. Близько 100 чоловік підтримували з ними зв’язки. В березні 1847 р. КМБ було розгромлено царським урядом, а всі його члени були заарештовані. У Політичній програмі товариства проголошувалась боротьба за соціальне визволення слов’янських народів, в їх числі українського. В прокламації Кирило-мефодіївців «До братів українців» підкреслювалось: «Ми приймаємо, що всі слов'яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, болгари». Члени товариства одним з „головних напрямів своєї діяльності вбачали боротьбу проти кріпацтва».

Серед учасників КМБ були: Микола Костомаров (історик, етнограф, письменник, культурний діяч), Пантелеймон Куліш (вчитель, пізніше письменник, історик, етнограф, кул. діяч, видатний укр. поет та художник Т.Шевченко.

Світогляд кириломефодіївців формувався в руслі ідей культури романтизму. Певний вплив на їхні філософські ідеї справила творчість діячів Київської релігійно-філософської школи, зокрема, П.С.Авсенєва, з яким особисто були знайомі П.Куліш, М.Гулак, В.Білозерський та ін.

Велике значення у пробудженні інтересу до розробки філософії української ідеї відіграла для членів товариства творчість першого ректора Київського університету М.Максимовича. Філософія, на думку Максимовича, — це любов до мудрості, і, як така, вона не може будуватись на розрахунках одного «розуму». Для філософського розуміння необхідні зусилля і серця. «І справді, жива мудрість розуму, — підкреслює він, — стверджується на любові».

Костомаров. Ідеї, накреслені у творах Максимовича київського періоду, одержують подальший розвиток в творчому здобуткові одного із засновників Кирило-Мефодіївського товариства Миколи Костомарова. Він є автором головного ідеологічного документа товариства «Книги буття українського народу». Твір цей, адресований найширшим верствам народу, в стислій формі містить образ історіософської концепції, що одержала своє наукове, теоретичне і поетичне обгрунтування в подальшій творчості М.Костомарова та інших членів товариства. У центрі концепції головна, з огляду на філософію національної ідеї, проблема «Україна і світ», що одержує своє обгрунтування на основі традицій тогочасного романтизму, сполученого з ідеями християнської філософії, яка від давнини визначала спрямування української культури.

В центрі історіософських поглядів М.Костомарова - переконання в тому, що головний зміст і спрямування історичного процесу визначає народ. Інтерес до історії як вияву духу народу зумовлює й етизацію картини історичного поступу, яку вчений вважає за необхідне розцінювати з огляду на відповідність моральному законові.

Не задовольняючись формальноописовим методом зображення історичного процесу, М.Костомаров закликає «усвідомлювати смисл подій, давати їм розумний зв'язок і стрункий вигляд». Виходячи з цього, М.Костомаров здійснює засобами історичної, етнографічної науки обгрунтування погляду на Україну, її долю й історичне покликання. Передусім йшлось про ствердження самості українського народу, неповторності рис, що визначають його характер, мову. Він здійснює спробу характерології українського й російського народу, звертаючи увагу на риси, що зумовлюють відмінність їх.

„Книга буття укр. народу”. Завершується „Книга…” програмою-пророцтвом майбутнього українського та слов’янських народів. Костомаров в своїй праці „2 російські народності” робить спробу порівняльного аналізу української та російської ментальності.

1. У росіян переважає загальне (Бог та Цар) над окремою людиною, українець вище цінує окрему людину ніж загальне.

2. Росіяни не поважають інші віросповідання, нетерплячі до чужих народів, українці здавна звикли чути чужу мову і не уникати людей з іншими звичаями, вірою.

3. Росіяни – народ „матеріального”, українці – намагаються одухотворити весь світ.

4. Росіяни мало люблять природу, українці люблять природу тому, що українська поезія нероздільно пов’язана з природою („вона оживлює її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птахи, тварини, небесні світила, ранок, вечір, весна і сніг – усе дихає, мислить почуває разом з людиною”.

5. В суспільному житті росіян ціле хазяйнує над одиничним, загальне над окремою людиною, який повністю пригноблений та принижений. У українців добровільна спілка «федерація».