Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Види підготовки до виступу

Монолог перед аудиторією, або ораторський виступ – особливий тип комунікації. Якщо до звичайної розмови ми не дуже то й готуємося, або готуємося лише почасти, то ораторський виступ мусить бути бездоганно підготований. Наприклад, у діловій розмові лише інколи використовуються якісь записи – на аркушах паперу, у блокноті, на моніторі комп'ютера тощо; оратор же може навіть цілком читати заздалегідь підготований текст «з папірця» (наприклад, наукову лекцію).

Водночас зазначимо, що навики ґрунтовної, особливо ж писемної підготовки промови, безумовно, розвивають мовленнєво-комунікативні потенції людини. Той, хто звик готувати фундаментальні тексти, буде розкутим і невимушеним у звичайній розмові – подібно до атлета, що звик тяжко тренуватися з гирями та гантелями, але вільно летить, полишивши їх, по біговій доріжці.

Усяка промова чимось подібна до наукового дослідження. Якщо вона навіть не містить в собі нових ідей чи відкриттів (як, наприклад, стандартна вузівська лекція), то принаймні будується як «пошук істини». Отож, промова мусить будуватись як певна проблема. Оратор, виступаючи перед аудиторією, завжди мусить проголошувати щось вагоме й, за можливістю, нове (принаймні нове для даної аудиторії). Виступ має бути актуальним, змістовним. Лише за таких умов оратора слухатимуть.

Оратор повинен ґрунтовно володіти основними аспектами проблеми, про яку наважується говорити. Той, хто виступає перед аудиторією, мусить бути освічений у галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Поверховість та малоерудованість одразу помітні, і довіри в аудиторії такий оратор не викликає.

Промова, як правило, потребує попередньої підготовки, і чим вона ґрунтовніша, тим солідніше, вагоміше виглядатиме виклад, а отже – і переконливіше. А всяка освіченість має таку вла­стивість: чим більше людина знає чужих думок, тим самостійнішим стає її власне мислення, тим оригінальніша вона в поглядах, а значить – цікавіша для інших. Не слід лякатися того, що тема маловивчена, що з цього питання «мало літератури». Якщо й справді так, це означає, що промовець вільний від чужих думок і має право викладати власні міркування.

Споконвіку серйозними недоліками промови вважалися шаблонність, переказ чужих думок без власної оцінки. Це вимагає від оратора певної відваги, сміливості у викладі власної позиції. Але сама лише «власна» позиція може інколи засвідчити хіба що «темноту», малокомпетентність промовця. Отож, «знання – сила!»

Підготовка промови – творчий процес. Як усяка інтелектуальна діяльність, ця підготовка відбувається творчо, і кожен має право використовувати тут власну методику. Інколи можна почути думку, ніби промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо – імпровізація. Але більшість початківців нерідко розгублюються, якщо їм доводиться звертатися зі своїм словом до широкої аудиторії. Запропонований матеріал вони переписують з якихось джерел, але, слухаючи такий виступ, одразу ж відчуваєш незграбність, некомпетентність, маловченість і, нарешті, цілковиту відсутність упевненості в собі. Такий промовець викликає лише співчуття.

Виділимо певний «алгоритм» підготовки промови: етапи роботи над інформацією дослідника свого предмету.

1. Вибір теми. Термін тема походить з грецької мови і означає «те, що покладено в основу», фундамент. Простіше було б сказати, слідом за Сопером, «тема – це те, про що йде мова».

Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах ВНЗ визначається навчальним планом чи науковим керівником; церковна проповідь визначена наперед євангельським текстом (присвячена для того чи іншого дня служби). Навіть на зборах інколи заздалегідь пропонують виступити з певного питання. Проте нерідко тему промови підмінюють її об'єктом. Наприклад, пропозиція висловитися щодо сучасної української культури не є власне темою. Це саме об'єкт уваги. Бо ж культура – поняття широке: його складають і науковість викладання, і потреба слухачів у матеріалі, і висвітлення окремих галузей (література, живопис, музика тощо). Перераховані конкретні питання – це тематика, що відбиває у своїй сукупності багатогранний і складний об'єкт уваги. Тема завжди конкретна, стосується одного питання. Інша справа, що слід виділяти в межах однієї теми ще й т. зв. підтеми: наприклад, лекцію про екологічну чистоту середовища можна розвивати на таких підтемах, як чистота повітря, води, продуктів і соціальна та особиста гігієна людини тощо. Підтема, у свою чергу, може поділятися на мікротеми; наприклад, мікротемами до підтеми чистота повітря можуть бути: озон, кисень, смог тощо. Звичайно, мікротема не обов'язково мусить бути розгорнутою – вона часом може зводитися до абзацу або й навіть до одного речення. Усі ці моменти слід добре продумати. Якщо промовець не уявляє, що конкретно він хоче сказати, розраховувати на результат не можливо.

Отже, тема визначається нерідко тим, яку психологічну реакцію оратор хоче викликати у своїх слухачів. Якщо він ставить за мету розважити їх – з багатогранного об'єкта обирається одна тема. Якщо ж переконати чи закликати до чогось – зовсім інша. Якщо тільки обрати тему й не думати про те, як її сприймуть, це знову-таки неправильно. Варто враховувати також свої можливості, оскільки можна взятися за велику й значну тему, але не впоратися з нею. Доцільно обирати таку тему, що до душі й під силу ораторові. Якщо ж у нього немає таланту забавника, не слід братися за теми розважальні тощо.

Карнегі неодноразово підкреслює, що розуміння між людьми виникає лише тоді, якщо звертатися до іншого з великим і щирим інтересом до його проблем. Зокрема, легко зацікавлюються відповідною темою професіонали. Якщо оратор говоритиме, наприклад, з учителями, і покаже знання специфіки їхньої праці, стурбованість проблемами учительського життя, – можна сказати, він близький до успіху. Якщо ж ви не знаєте, чим живуть учителі, а вам потрібно виступати саме перед ними, не гріх щось пошукати в періодичній пресі, поговорити зі знайомими представниками цієї професії або посидіти якусь годину в бібліотеці.

Слід уникати загальних фраз та банальних істин: аудиторія слухатиме не того, хто знає загальновідоме, а хто покаже, як розв'язати жагучі проблеми. Отже, ви маєте знати свій матеріал ліпше, ніж слухачі. Не варто обирати менторський тон – ваша стриманість та скромність утворить вам належний ореол. Чим повніше ви захоплені своєю темою, тим більше шансів, що вас почують.

Лекція, виступ чи проповідь, промова чи доповідь мусять бути аналізом якихось важливих, нерозв'язаних, але пекучих проблем життя. Отже, тему слід розуміти як проблему, завдання, які треба вирішити. Ви не даєте рецептів – ви разом зі своїми слухачами повинні «перехворіти» проблемами, що вимагають уваги. Навряд чи захопить аудиторію людина, яка, вийшовши на трибуну, заявить: я за п'ятнадцять хвилин усе вам розповім і навчу жити! Менторський чи ригористичний (сухо-повчальний) тон викличе до вас зневагу чи навіть ненависть (відповідно до обставин) уже через п'ять хвилин. Треба разом з аудиторією хвилюватися та шукати рішення, словом, розв'язувати проблему. Якщо ви навіть знаєте відповіді на їх жагучі питання, слід зробити вигляд, що ви знаходите їх саме зараз, разом із слухачами.

Фактори успіху теми (за П. Сопером)