Структура ораторського твору

План, який ви склали перед остаточним згрупуванням матеріалу та написанням тексту, мусить відобразити майбутню логіку побудови вашого виступу. Пам'ятаємо також, що з античних часів виділяються три структурні моменти твору: вступ, основна частину та висновки (за можливості детальнішої побудови: вступ = зацікавлення + основна частина = опис + оповідь + міркування, висновки = переконання). Основну увагу треба приділяти найбільшій за обсягом основній частині, власне викладу, що містить докази на користь Вашої позиції. Якщо вступ занадто великий, то промова нагадуватиме немовля, у якого велика голова й мале тільце. При розтягнутих висновках виступ буде подібний до жирафи з малесенькою головою, але занадто довгими ногами. Якщо довго викладати висновки, аудиторія може образитися чи занудьгувати: адже переважна більшість людей уже все й так зрозуміла, тому «розжовувати» очевидне не слід: достатньо допомогти думці слухачів оформитися в слово – це й стане моментом переконання.

1. Робота над вступом. Початок промови є найвідповідальнішим: який тон Ви задасте, так і прозвучить весь Ваш виступ. Можна, наприклад, почати виступ прикладом з власного досвіду: «Трапилося зі мною таке...». Це одразу ж зацікавлює, уселяє віру в щирість оратора, у його здатність мудро зважувати життєвий досвід тощо.

Вступ може починатися з цитування чужої мудрості, крилатого вислову, з відомого афоризму. Наприклад, «Недаремно кажуть, що краще з розумним загубити, ніж з нерозумним знайти. От і...». Інколи така цитата може передувати тексту у вигляді епіграфа (найчастіше в письмовій промові).

Цікаво й ефектно почати з того, що хвилює на даний момент суспільство – скажімо, трагічні події на зразок стихійного лиха, або ж, навпаки, радісна звістка щодо важливих прогресивних перетворень: «Сьогодні, коли ми всі охоплені почуттям...» Це одразу ж встановлює контакт з аудиторією, справляє враження, що оратор живе тими ж думками й почуттями, що й усі присутні, отже, говоритиме щось цікаве й важливе. Варто процитувати газетний матеріал, приклад з книги, що у всіх на вустах, або з передач радіо чи телебачення, з кінофільму. Так виступ непомітно зіллється з настроєм аудиторії.

Можна також почати виступ з цитування якихось точних цифрових даних, документів, наприклад, «Відомо, що в сьогоднішній Україні живе близько п'ятдесяти мільйонів людей...».

Можна, нарешті, почати просто з якогось влучного й пристойного жарту, що одразу ж викликає людські симпатії. Жартівник є завжди нібито «своїм»; психологи кажуть, що той, хто жартує, зазвичай відчуває душевний стан, цінності та тривоги аудиторії, її «культурний код». Жарт знімає відчуження між людиною за кафедрою й тими, хто перед нею. Крім того, він фокусує увагу. Важливо тільки пам'ятати, що не варто перетворюватися на скомороха. Дотепність ваша мусить бути інтелігентною, що стане виразом поваги до аудиторії. Особливо обережно такі речі використовуйте в церковному красномовстві.

Вступ-зацікавлення є лише підходом до теми, і необхідно одразу ж, викликавши інтерес аудиторії, сконцентрувавши її увагу на проблемі, спрямувати їх в потрібне вам русло, перейти до основної частини.

2. Робота над основною частиною. Перш за все, дайте опис ситуації, змалювавши ті обставини, які будуть об'єктом уваги. Наприклад, описом може стати плавний перехід від вступу-афоризму до конкретної ситуації: «Казав один мудрий чоловік давніх часів, грецький філософ Фалес з Мілету, що не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки, бо вона тече й вода в ній змінюється. Так не вдається нам сьогодні повернутися до тих цінностей та звичаїв, які ще вчора видавалися священними й непорушними. Наше суспільство подібне до античного бога Януса, що мав два обличчя: одне дивилося вперед, друге – назад».

Як режисер виводить на сцену дійових осіб і розставляє їх у відповідній мізансцені (коли завісу піднято, ми бачимо групу людей у певному розташуванні, у певнім місці тощо), так і ви в описі започатковуєте рух майбутнього сюжету, плин подальших подій. Опис мусить плавно переходити в оповідь. Але опис – статичний, а оповідь – динамічна, рухлива.

«Погляньте навколо: всюди вирує неспокій. Політичні партії змагаються за вплив на народ. Активізується особистість, шукаючи способів не лише вижити, а й побудувати гарне життя собі й своїм близьким. У всіх на слуху імена людей, які досягли успіху, стали взірцем ділової, комерційної, політичної активності. Але водночас піднімає голову злочинність, чиняться вбивства на замовлення. На наших вулицях знаходять розчленовані тіла жертв насильства. Люди прагнуть спокою, достатку, усталеності, але хвилі історії все сильніше розхитують наш човен...»

Міркування (хрія). Тут ми розкриваємо суть проблеми за допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечними фактами. При цьому слід нарощувати аргументацію поступово, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи зберігати на кінець – це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати неослабну увагу аудиторії.

«Людина, що замислюється над долею Вітчизни, не може не зробити сьогодні власного вибору. Щоправда, вибір свій зробили вже й ті, хто менше за все думає про Вітчизну: злодії, крутії, бандити, ошуканці – усі вони не можуть поскаржитися, що «помилилися» в житті. Але ж хіба встоїть суспільство, у якому керуються не законами, а хижацьким егоїзмом? Невже перевелися в Україні совість та відповідальність? Невже заснула вічним сном справедливість? Чи не кожен із нас може поскаржитися, як тяжко його ображено, які неймовірно важкі умови його життя? Пригадайте дорогого небіжчика, якого немає за що поховати! Пригадайте улюбленого родича, якого немає за що лікувати! Хто за це відповість – чи не ті, хто сміється із закону, чиї примхи й забаганки забезпечує наш тяжкий труд?

Але чи не було вже раз так, що ненависть засліпила очі величезній силі людей, і справедливість почали встановлювати силоміць? Чи не страшніші будуть ті ріки крові, які завжди проливаються, коли суспільство прагне рівності в розподілі благ? Чи не варто довіритися природному плину речей, обрати еволюцію, а не революцію, маючи впевненість, надію й міцну віру в те, що Бог боронить Україну?»

Звичайно, міркування можна урізноманітнити художніми картинами, зокрема, яскравими описами. Як правило, вони ілюструють те чи інше логічне положення хрії. Та введення подібних картин дозволяє відступити від жорсткої логіки викладу. Інколи можна запозичити в письменників такий прийом: винести на самий початок, скажімо, кульмінаційний момент подій.

Так, поема Байрона «Гяур» починається з того, що по пустелі скаче вершник, який тікає від переслідувачів, що ось-ось наздоженуть його. Лише згодом стає зрозумілим, що це – вихованець бедуїнів, який колись був підібраний мусульманським племенем, та, дізнавшись, що він – з європейців, вирішив утекти до своїх.

Почавши з кульмінації, автор досягає значного ефекту. Але подібну гру з сюжетом може собі дозволити тільки досвідчений оратор.

Висновки. У кінці промови можна узагальнити положення основної частини, підкреслити головну думку, окреслити тему наступного виступу, викликати аудиторію на суперечку, виголосити заклик тощо. Слід використовувати різноманітні прийоми, які залежать у першу чергу від виду промови та мети промовця. Наприклад, вузівська лекція може закінчуватися логічними висновками та визначенням теми наступного заняття, мітингова промова чи проповідь – закликом, судова промова – зверненням до суду із закликом про справедливе рішення справи тощо.

3. Композиція промови. Наведена тричастинна модель ораторського твору є найбільш поширеним варіантом композиційної структури, але не обов'язковим. Уже в давні часи оратори не завжди дотримувалися цієї жорсткої структури. Можна сміливо експериментувати, «тасувати» частини твору, почати промову з кульмінаційного моменту чи навіть із висновків, але це є проявами ораторського артистизму, і початківцеві так ризикувати важко. Не зайве зауважити, що за будь-якої композиції логічний зв'язок між частинами твору обов'язковий, інакше Ви зірветеся в хаос і виглядатимете безпорадно.

Загалом композицію не слід ототожнювати з простим механічним розташуванням частин твору. Загалом композиція є універсальним принципом побудови будь-якого тексту, і в ній відбиваються світопоглядні установки автора, його задум, висвітлення позицій тих чи інших людей тощо. Композиція – це побудова тексту, спосіб розташування компонентів (складових частин тексту – вступу, міркування, висновків тощо), їх співвідношення між собою. Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійна, спіральна та кільцева. Лінійна –це така композиція, при якій частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це – хронологічний розвиток подій). Спіральна композиція – спосіб побудови тексту, при якому основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожний раз вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція – спосіб побудови тексту, при якому перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Нагадаємо, що класична схема тричастинного твору знайома нам, бо в наших школах твори з літератури за цією схемою пишуть уже років двісті.

Цікаво відзначити, що в книзі П. Сопера тричастинний поділ пропонується для так званої «агітаційної» промови, тоді як «інформаційну» промову автор рекомендує будувати складніше й багатше.

І загалом, варто пам'ятати сентенцію відомого парламентського оратора XIX ст. лорда Гамільтона: «Ще раз передивися свою промову від початку до кінця та перевір, чи не можна її покращити, розташувавши матеріал в іншій послідовності».

4. Способи інтеграції тексту. Заслуговує на увагу думка щодо способів інтеграції всіх згаданих вище моментів промови: таких виділяють три: когезія, ретроспекція, проспекція.

Когезія – один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють завдяки тому, що оратор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано. Забезпечують такий зв'язок зазвичай певні мовні формули: таким чином, отже, по-перше, по-друге, наступне питання, подивимося далі, очевидно, перейдемо до наступного, беручи до уваги, незважаючи на, з одного боку, з другого боку, як з'ясувалося в подальшому тощо.

Ретроспекція –це відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, але й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися наступними словами чи словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було сказано раніше, ми вже говорили про це, згадаймо, ви чули, ви бачили, відомо, минулого разу я вже говорив тощо.

Проспекція –це натяк на те, про що буде говоритися в наступних частинах виступу (майбутніх виступах). Проспекція може виражатися такими формулами: наступного разу ми поговоримо, далі переконаємося, у подальшому розвитку, ми побачимо, далі стане зрозуміло, темою нашої майбутньої розмови буде і т.п.

Типи промов

Промова, присвячена розкриттю однієї і тої ж самої теми, більш того – навіть один і той само текст можуть бути виголошені по-різному, залежно від мети оратора, характеру його підготовки та ситуації. Якщо викладач читає текст своєї лекції з книги, авторитету такий він не має. Якщо агітатор користується весь час шпаргалкою, можете заздалегідь знати – такий нікого не загітує. Якщо людина в суді почне свідчити за папірцем, цим свідченням ніхто не повірить. Поганим лектором вважається той, хто читає, уклавши носа в принесений з дому рукопис. Але якщо надрукувати текст цієї лекції, вона може виявитися дуже цікавою. І з'ясується, що вона нудна не тому, що беззмістовна, а тому, що письмове мовлення замінило на кафедрі живе усне мовлення

Таким чином, існують різні типи промов за своєю внутрішньою структурою та зовнішньою формою, тобто за своїм знаковим оформленням, промови є різні. Спробуємо їх систематизувати.

1. Промови, які читаються за конспектом. У певних випадках «по-написаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець не може від себе сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання. Наприклад, політичні діячі рідко виголошують свої промови експромтом: занадто важливе те, про що вони говорять, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів. Офіційна політична промова, таким чином, є першим прикладом читаної за рукописом промови.

Власне кажучи, будь-який офіційний документ мусить бути прочитаний «за писаним» – наприклад, заповіт, що його читає нотаріус.

Наступним видом промови, що читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Ви вже неодноразово зустрічалися з тим, що велику кількість дат, імен і тому подібних речей запам'ятати інколи неможливо, а інколи й не треба. Науковий текст, викладений на папері, дозволяє логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки. Важлива й та обставина, що об'єм тексту тут легше співвіднести з часом, який відведено на його виголошення. У такому випадку конспект є необхідним.

Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо, і знову-таки ніхто б не хотів чути власне розгублене белькотіння, тим більше, що в таких випадках ідеться, звичайно, про речі суспільно важливі. Тому виступи на каналах масової комунікації найчастіше готують заздалегідь.

Правильно підмічено, що у всіх подібних випадках «жива мова може виявитися чимось порушеною, не дуже строгою» – ця небезпека цілком реальна за недостатньої тренованості мовних навичок, що зустрічається в житті нерідко

У всіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою не поспіхом написаний і креслений-перекреслений текст. Рукопис бажано мати в надрукованому вигляді, щоб очі легко та впевнено «брали» текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі (до речі, зовсім непогано заздалегідь розставити правильні наголоси, як це робилося в старовину), на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам'ятати, що одна сторінка машинопису (30 рядків) читається близько 2-х хв.; отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу. Якщо текст не надруковано, його слід чітко й розбірливо написати від руки (30 рядків на сторінці).

2. Промови, які готують заздалегідь, але не вчать напам'ять. Виступи тривалістю 1-2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин шкільні вчителі та вузівські викладачі, наприклад, ґрунтовно готуються до лекцій, опановують значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не «засушують» його, читаючи з конспекту. Запам'ятавши певний обсяг матеріалу, вони викладають його перед аудиторією «з пам'яті», часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.

Отже, якщо передбачається тривалий за часом виступ, оратору необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Якщо є що сказати, то промовця «веде» сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.

Допоможуть у такому разі тези, короткий, стислий план виступу, можливо, з певним фактичним матеріалом (цифрами та цитатами). Читати тези не слід, а заглядати в них — можна. Розгорнуті тези й план називаються конспектом.

3. Промови, які готують заздалегідь і вчать напам'ять. Одначе бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань читати промову недоцільно, але потрібно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує своє слово. Оскільки подібні промови не бувають, як правило, надто довгими, варто спочатку написати свій виступ (розміром приблизно на одну сторінку), а потім вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитися на власне ораторських прийомах.

Це ж стосується і виступів на дипломатичних прийомах, де високо цінується лаконізм, ґречність, щирість, вишуканість слова, при добрих манерах. Якщо немає певності в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам'ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).

Описані вище ситуації характерні тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості.

На цьому ж принципі будується й політичне красномовство. Важко собі уявити оратора в бурхливій атмосфері політичного зібрання чи мітингу, який стоїть над схвильованим натовпом і читає з папірця (знову ж таки, якщо не йдеться про офіційний документ). Але так само важко уявити, що цей оратор довго володітиме увагою аудиторії, лише забавляючи її словесною еквілібристикою, не проголошуючи актуальних думок, важливої інформації. Добрий оратор-політик заздалегідь готується до свого виступу, але сам виступ подає як новотвір у конкретній ситуації, адресований конкретній аудиторії. Лаконічні нотатки (тези, план, цитати, статистика) будуть доречними за таких обставин, бо сипати цифрами з голови – не дуже вдалий прийом: складається враження, що промовець занадто старанно готувався до виступу, збираючи, скажімо, компроментуючий матеріал на політичного супротивника тощо.

Оратор-початківець, звичайно, використовує саме цей тип промови, не наважуючись суцільно імпровізувати. Йому потрібні тези, план чи конспект. Але будь-яке звернення до папірця потрібно зводити до мінімуму.

За будь-яких обставин заготовлений текст має бути начебто непомітним, звертатися до нього треба неначе мимохідь, не створюючи враження, що без нього промовець виступити не зможе. Оратор, який постійно нервово хапається за свій конспект, мало чим відрізняється від невстигаючого учня, якого викликали до дошки.

4. Імпровізовані промови (експромти). Такі промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин. Уявіть себе, наприклад, учасником якоїсь дискусії. Припустимо, хтось ганить ваші ідеали, і мовчання ваше сприймається як розгубленість. Звичайно, якщо ви маєте справу не з п'яним чи хуліганом, треба щось відповідати, і тут до кишені за папірцями не полізеш. Це – захист (апологія).

Наш час – епоха різноманітних зборів, засідань, комісій, до яких ви можете потрапити. Тут теж дотепне й вдало сказане слово може зіграти значну роль у розв'язанні певної справи. Або ж вас терміново залучили до якогось урочистого зібрання, і громада вимагає: скажи! І говорити знічено загальні фрази – означає втратити свою репутацію та справу. Доводиться імпровізувати. Але запам'ятаймо старий жарт: найкращий експромт – той, що заздалегідь підготовлено!

Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, у яких ви в гостях (їх біографії, характери, пристрасті), ви можете буквально «на ходу» продумати, що саме скажете й що люди бажали б від вас почути.

Варто зауважити, що імпровізувати перед аудиторією може, як правило, дозволити собі або дуже досвідчений оратор, або ж людина, яка має від природи досить рідкісний дар, який відомий оратор минулих років І.Андроніков визначав як «уміння мислити публічно».

Кожен тип промов має як свої переваги, так і недоліки. Читання написаного справляє враження несміливості чи скутості; імпровізація може схилити людей до думки, що промовець занадто легко маніпулює словами, отже – викликати певну недовіру до них; проголошення завченого тексту інколи теж спричиняє ефект, протилежний сподіваному. Промовець завжди має бути готовий перейти від одного типу промови до іншого, пам'ятати про отой «казуальний» момент, про «випадок», який має місце в нашому житті. Якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії змінилася і відповідно слід змінити тип виступу порівняно з тим, на який настроював себе промовець, – нічого тоді й сподіватися на успіх. Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.