Філософія (від. грец. - любов до мудрості) – це наука про всезагальні закономірності,яким підкорені як буття (природа і сусп.),так і мислення людини,процес пізнання.Термін «філософія» вперше зустрічається у Піфагора; в якості особої науки її вперше виділив Платон.Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття,простір-час,причинність,сенс людського існування,істина,добро,свобода тощо),з яких «конструюється» світ,і єпредметом філософії.
Функції філософії:
Світогляднафункція, пов’язанапередусім із системним абстрактно-теоретичним,понятійним поясненням світу;
Загальнометодологічна ф-я, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань,її координації та інтеграції;
Пізнавальна(гносеологічна)ф-я, що полягає у поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення.
Прогностична ф-я, яка розкриває загальні тенденції розвитку людини і світу.
Критична ф-я, з її принципом «піддавай усе сумніву»,виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;
Аксіологічна ф-я, з її вимогою дослідження об’єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;
Соціальна ф-я, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію,а й може зазнати змін;
Гуманістична ф-я, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя,формування гуманістичних цінностей і ідеалів виконує роль інтелектуальної теорії;
Освітня ф-я, пов’язана з впливом філософії на свідомість людини.
- Філософія як теоретична основа світогляду.
Філософський (теоретичний) світогляд – система поглядів,зорієнтованих на пошук нового знання шляхом виходу за межі досягнутого,з порушенням загальноприйнятих норм,а тому є:
Продуктивним (творить те,чого не було і чого немає)
Позитивним (забезпечує поступовість і прогрес в інтелектуальному розвитку
- Співвідношення філософії і світогляду.
Будь-яка філософія - світогляд, хоча світогляд не обов'язково філософія. Багатозначність поняття «світогляд» постійно виявляється як в науковому, так і в повсякденному слововживанні. Світогляд може бути релігійним, науковим, матеріалістичним, ідеалістичним, механістичним, метафізичним, оптимістичним, песимістичним і т.д. У загальному вигляді світогляд - це сукупність найбільш загальних уявлень про світ і людину, про місце людини у світі, про мету і сенс його існування.
Світогляд конкретної людини - сплав загального і приватного, досвіду людства та особистого досвіду. Від самої людини залежить «якість» його світогляду: чи буде воно вузьким, нерозвиненим, егоїстичним або, навпаки, спирається на досвід усього людства.
Загальні уявлення про світ, суспільство і людину створюються «ідеологами», «теоретиками» і закріплюються в різних формах ідеології. Найбільш загальні ідеології - релігія і філософія. Вони описують світ як ціле і людину як частину світу, формулюють найбільш спільні програми. Можна сказати, що філософія (як світогляд, «програма», життєва стратегія) входить в людину через розум, релігія - через почуття. Релігія та філософія - види світогляду, які розрізняються способом обгрунтування своїх ідей (програм,
життєвих стратегій, цінностей).
Повернемося до питання про специфіку філософського світогляду. Його особливість полягає, перш за все, в тому, що воно являє собою загальне теоретичне світогляд. Саме теоретична форма, опора на логіку ідокази відрізняють філософію від релігії. Проблема «людина - світ» - ядро філософського і релігійного світоглядів. Розглядаючи проблему «людина - світ» філософія трансформує її в більш абстрактну проблему співвідношення духовного і матеріального. У залежності від її вирішення у філософії сформувалися два напрями - матеріалізм та ідеалізм. Матеріалістичне напрямок (світогляд) розглядає матеріальний початок як первинне, визначальне, а дух, свідомість, розум - як властивість матерії. Ідеалістичний напрям (світогляд) розглядає духовне начало як головне, визначальне, а матерію як породження духу. Той чи інший варіант вирішення проблеми взаємозв'язку матеріального і духовного визначає рішення багатьох інших філософських проблем, визначає філософський світогляд в цілому.
Філософський світогляд найбільш синтетичне, тому що воно спирається на сукупний досвід людства, узагальнює та синтезує різні типи ставлення людини до світу
Специфіка давньоіндійської філософії.
Зародки філософського мислення в Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 pp. до н.е.). Зміст цього мислення відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди — стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" — чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани — це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади — завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.
Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.
Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан(даршан
— найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний
старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через
такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята
визнають авторитет Вед (санкк'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса, веданта), називаються астіка.А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята ).
Основні особливості.
1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.
2. Своєрідність ставлення до Вед.
3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.
4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.
5. Народження логіки.
6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.
Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії.
6. Філософія Стародавнього Китай.
Філософські погляди давніх китайців зароджувались і розвивались у процесі критичного переосмислення міфологічної культури.
Пантеон богів давньокитайської міфології очолював Шан-ді. Він уособлював сили верховного божества – бога Неба, був творцем і керівником Всесвіту, а його представником на землі вважали імператора, який мав титул Сина Неба. Особливістю китайської міфології був культ предків, який ґрунтувався на вірі в можливість духів померлих впливати на життя й долі мешканців Піднебесся. Жителі Ст.Китаю опікувалися цими духами через жертвопринесення, або гарантували добро і уникали зло.
Характерним для китайської міфології було уявлення про навколишній світ як взаємодію двох суперечливих першопринципів – жіночого „інь” та чоловічого „ян”. Взаємодія цих принципів породжує всю багатоманітність існування предметів та явищ оточуючого світу і Всесвіту загалом.
Загальна особливість філософії Ст.Китаю – її спрямованість на вирішення етико-правових проблем.
Досягнення філософської істини – це найефективніший шлях до морального самовдосконалення. Головною проблемою філософії була практика управління країною та підлеглими.
Загальну ідею тогочасного світосприйняття описували формулою „гармонія неба, людини й землі”, яку розкривали вчення про існування п”яти першопричин усіх речей (води, вогню, дерева, повітря, землі); учення про поділ усіх предметів, явищ і процесів на інь та Ян тощо. Таким чином,китайська філософія через брак наукових знань пояснювала світ, використовуючи наївно-матеріалістичні ідеї, водночас нехтуючи ніби ненауковими загально філософськими проблемами.
+конфуціанство
+даосизм
Легізм (школа законників, або Фацзя). Головним предметом філософських роздумів легістів стало питання ефективного управління державою. Управляти державою не можна лише на основі доброчинності. Домінування доброчинності може спричинити до розвалу держави й виникнення анархії. Тому в управлінні треба поєднувати як принципи ненасильства на основі моральності, так і методи примусу (за допомогою армії). Армія та сила необхідні для того, щоб управляти „нерозумною” частиною жителів Піднебесся. Закони мали бути однакові для всіх, і покарання в разі їх порушень мали застосовуватись як до звичайних людей, так і до найвищих державних чиновників.
Моїзм. Моїсти критично ставилися до конфуціанства. Вважали, що марно сподіватися на долю. Праця, а не доля визначає зміст і сенс життя. Головним об”єктом клоніння вони вважали Небо. Небо для моїстів-бог. Небо хоче щоб всі любили один одного. Якщо одна людина любить іншу, то Небо зробить їх щасливими, а тих, хто не люблять інших, покарає. Небо створило все, що існує на землі, воно захищає жителів Піднебесся, не вимагаючи за це винагороди. Любить справедливість і не визнає війни.
Чань-буддизм. „чань”-медитація, споглядання. Особливість чань-буддизму – віра в можливість містичного споглядання на основі певної медитативної практики. Характерними особливостями були також недовіра до слова й тексту як каналу передачі знань і пізнання істини про життя, можливість отримання стану нірвани без довгострокових, виснажливих вправ та аскетичного способу життя, впевненість в тому що кожна людина має можливість поза розумового шляху отримання Великої істини. Людина-носій елементів Будди, що дає їй можливість отримати найвищі цінності життя в процесі самореалізації та самовдосконалення.
