Лекція 6. Україна в роки Першої світової війни. Українська державність у

Рр.

План.

1. Україна в геополітичних планах країн Антанти і Троїстого союзу, воєнні дії на території України,в плив Першої світової війни на розвиток буржуазно – демократичної революції в Російській імперії.

2. Початок Української революції,утворення і діяльність Центральної Ради;

3. Гетьманський переворот, Внутрішня та зовнішня політика Української Держави;

4. Утворення Директорії, її політика. проголошення ЗУНР, злука УНР і ЗУНР.

 

1.Світова війна велася між Троїстим, згодом Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Росія, Англія, Франція).

У ході війни до Антанти приєдналися Італія, Румунія, США. Для всіх сторін війна мала загарбницький, несправедливий характер.

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини:

- Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні боки фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були битися один проти одного. У російській армії нараховувалося 3,5 млн. українців, в австрійській - 250 тис.

- Війна розколола українські політичні сили і цим ослабила український рух.

У ставленні до війни українські партії зайняли різні позиції.

Партії Західної України активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу.

Уже в перший день війни - 1 серпня 1914 р. - вони об'єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР 6 серпня 1914 р. із добровольців - молодих вихованців організацій "Сокіл", "Січ", "Пласт" - був сформований легіон Українських Січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. осіб. Полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно:

- більшість українських партій, у т.ч. частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, керівництво ТУП підтримали Росію у війні;

- частина ТУП (його Київська рада) пропонувала українцям дотримуватися у війні нейтралітету;

- частина УСДРП на чолі з В.Винниченком засудила війну і виступила за поразку Росії;

- найбільш вороже налаштовані щодо Росії соціалісти (УСДРП, "Спілка") емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України - СВУ. Серед них - В.Дорошенко, Д.Донцов, М.Меленевський, М.Залізняк, А.Жук. Своєю метою СВУ проголосив утворення самостійної української держави і для її досягнення вирішила співробітничати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Уроки війни значна частина України перетворилася на райони запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія кілька разів переходила із рук у руки. Це призвело до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914 -1916 рр. в Україні закрилося більше 1400 підприємств, посівні площі зменшилися на 1,9 млн. десятин.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України, ігнорували українські національні інтереси, прагнули використати воєнне становище, щоб назавжди покінчити з національно-визвольним рухом українців.

Плани сторін щодо України:

Австро-Угорщина мала намір приєднати до своїх володінь Волинь і Поділля.

Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну.

Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну.

Політика сторін щодо України:

 

Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут нове генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

Уряди Росії та Австрії, залежно від того, кому належала влада, здійснювали масові репресії проти українства.

Таким чином, Перша світова війна стала для українців справжньою національною трагедією. Єдиним позитивним для України наслідком війни було те, що війна виснажила обидві імперії і прискорила їхній крах.

 

2.27 лютого 1917 р. у Росії перемогла революція. Цього дня у Петрограді було утворено два нових реальних органи влади:

- Тимчасовий комітет IV Думи (згодом - Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим;

- Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з меншовиком.

У ніч з 2 на 3 березня Микола II зрікся престолу і передав владу Тимчасовому уряду, який проголосив політичні свободи і початок виборів до Установчих зборів - вони повинні були вирішити долю Росії, прийняти її конституцію.

Реальна влада в Росії зосереджувалася в руках Тимчасового уряду.Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів. Виникла можливість самовизначення України і відродження її державності.

На порядку денному постало питання про необхідність єдиного центру українського руху. З ініціативи Товариства українських поступовців (з кінця березня реорганізоване в "Союз автономістів-федералістів") 4 березня 1917 р. представниками українських партій і громадських організацій була утворена Українська Центральна Рада. Провідне становище в Центральній Раді зайняли ТУП, УСДРП, УПС, її головою було обрано М.С.Грушевського.6-8 квітня 1917 p. у Києві працював Український національний конгрес, який надав Центральній Раді повноваження представляти народ України, перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент. Конгрес визначив склад та структуру Центральної Ради (Велика рада і Мала рада), одностайно висловився за національно-територіальну автономію України.

Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового та Всеукраїнського селянського з'їздів, багатьох інших з'їздів, зборів та мітингів демократичних сил.10 червня Центральна Рада прийняла Перший Універсал, який проголосив Україну автономією в складі Росії, відродивши тим самим українську державність.

15 червня був утворений виконавчий орган Центральної Ради - Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком. До уряду увійшли С.Петлюра (секретар військових справ), Б.Мартос (секретар земельних справ), В.Садовський (секретар юстиції) та інші. За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-демократичним.Стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над Україною. У кінці червня 1917 р. у Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду (Керенський, М.Терещенко, І.Церетелі). У ході переговорів було досягнуто певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1917 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний Секретаріат - органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об'єднанню українців в окремі військові частини.

З липня 1917 р., дотримуючись узятих на себе зобов'язань, Центральна Рада схвалила Другий Універсал, у якому виступила проти "намірів самовільного здійснення автономії України". А вже 11 липня до складу Центральної Ради ввійшли представники неукраїнських організацій (національним меншинам було надано 18% місць у Малій Раді і 30% місць - у Великій раді).25-26 жовтня (7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді більшовики, здійснивши державний переворот, захопили владу й утворили новий уряд - Раду Народних Комісарів на чолі з Леніним. Більшовицький переворот різко змінив ситуацію в Росії і в Україні.

Центральна Рада засудила переворот, не визнала владу більшовиків і зайняла щодо неї ворожу позицію. У схваленій 27 жовтня резолюції про владу Центральна Рада наголошувала, що влада має належати всій революційній демократії, а не більшовикам, які становлять лише її частину. 7 листопада Центральна Рада прийняла Третій Універсал, проголосивши утворення Української Народної Республіки (УНР) як автономії у складі Російської республіки, яка повинна була стати "федерацією рівних народів". УНР планувала вступити у федеративні стосунки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. На думку багатьох істориків, це було помилкою Центральної Ради: на момент прийняття Третього Універсалу склалися всі умови для проголошення повної державної незалежності України. Та, керуючись власною ідеологією, Центральна Рада зробила ставку на федеративну Росію, змарнувавши цим багато енергії і часу.

Третій Універсал проголосив широку програму соціально-економічних перетворень, зокрема: скасував велику приватну власність на землю, встановив 8-годинний робочий день, проголосив широкі демократичні свободи і ліквідацію смертної кари, на 9 січня 1918 р. призначив Українські Установчі збори, яким Центральна Рада мала передати владу.

Центральна Рада була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні. Слід підкреслити, що на цей час РСДРП (б) не користувалася достатньою підтримкою українського населення. Так, під час грудневих виборів до Всеросійських Установчих зборів партія більшовиків отримала лише 10% голосів виборців України, тоді як українські партії - 75%.Сподівання більшовиків переобрати склад Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад не виправдалися. Перебуваючи у значній меншості (127 чоловік і 2,5 тис. делегатів), вони залишили Київ і 11-12 (24-25) грудня 1917 р. провели альтернативний з'їзд у Харкові. Харківський з'їзд не був правочинним - 200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих в Україні. Та це не завадило з'їзду проголосити встановлення радянської влади в Україні, створити Центральний виконавчий комітет рад України (ЦВК) та радянський уряд - Народний Секретаріат. ЦВК рад України заявив про розпуск Центральної Ради і Генерального Секретаріату та про початок боротьби з "контрреволюцією". Раднарком Росії визнав новостворену владу і надав їй допомогу у боротьбі проти Центральної Ради, надіславши в Україну війська (біля 60 тис. чол.) на чолі з В.Антоновим-Овсієнком.За умов наступу більшовиків та переговорів делегації УНР у Бресті з країнами німецько-австрійського блоку 9 (22) січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Четвертий Універсал став вершиною державотворчості Центральної Ради. Але прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були занадто нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а в озброєнні - в 40 разів. Керівництво УНР не змогло зібрати боєздатні збройні сили.

Українська Центральна Рада проіснувала 13 місяців - з березня 1917 р. по квітень 1918 р. Головний підсумок її діяльності - це відтворення української державності. Четвертим Універсалом Центральна Рада проголосила державну незалежність УНР і відстоювала її до останніх днів свого існування. 29 квітня, в день державного перевороту, Центральна Рада обрала Президентом УНР М. С. Грушевського, схвалила Конституцію УНР: Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, всім громадянам УНР гарантувалися рівні громадянські і політичні права.

 

3. В опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, заможні селяни, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд Союзу землевласників, який проголосив гетьманом усієї України Павла Скоропадського. У цей же день окупаційні власті розігнали Центральну Раду і визнали владу гетьмана. В Україні стався державний переворот.

Основні напрями політики уряду П.Скоропадського:

- Замість УНР була проголошена Українська держава, республіканська форма правління замінена на авторитарну (Гетьманат).

- Гетьман зосередив у своїх руках усю повноту влади - законодавчу, виконавчу, судову.

- Відновлено поміщицьке землеволодіння, приватну власність на фабрики, заводи, шахти. Поміщики розгорнули рух за відшкодування завданих їм під час революції збитків.

 

- Налагоджено дієздатний адміністративний апарат, який вдавався до репресивних методів. Переслідувалися політичні сили лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії, мітинги, припинилося видання ряду газет. Демократичний режим змінився авторитарним.

Створювалася регулярна українська армія. Уряд видав закон про загальну військову повинність. Гетьман передбачав відродити козацтво як стан українського суспільства. Але план створення армії реалізований не був.

- Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: українізація шкіл, відкриття нових гімназій, університетів, Української академії наук, Національного архіву та інших культурно-просвітницьких центрів.

- Здійснювалася активна зовнішня політика. Українську державу П.Скоропадського визнали 30 країн світу, у 23 країнах вона мала своїх представників. Було укладено договір про добросусідські відносини з Росією. Знаходячись під контролем Німеччини, уряд гетьмана не мав можливості налагодити стосунки з країнами Антанти і нейтральними країнами.

Гетьманський переворот, хоч і відбувся досить спокійно, масового схвалення не отримав. Орієнтація уряду на великих землевласників, буржуазію, на німецький окупаційний режим позбавила його підтримки широких верств українського населення - селян, робітників, інтелігенції. Консервативні ідеї, сповідувані урядом, не змогли консолідувати суспільство.11 листопада 1918 р. Перша світова війна закінчилася поразкою німецько-австрійського блоку. Почалася евакуація німецьких військ з України. У цих умовах Раднарком Росії анулював Брестський мир з Німеччиною, в т.ч. і положення про визнання Росією самостійності України. Тим самим радянська Росія зняла з себе обов'язок не втручатися у внутрішні справи України.

Втративши іноземну військову підтримку, гетьман переорієнтувався на Антанту і білогвардійців, сподіваючись на їх допомогу. 14 листопада у грамоті "До всіх українських громадян" П.Скоропадський заявив про федерацію України з небільшовицькою Росією і про "відновлення Великої Росії". Суверенність Української держави скасовувалася.

У відповідь на гетьманську грамоту Директорія оголосила про початок повстання проти гетьманського режиму. Повстанський рух охопив майже всю Україну.

28 листопада з ініціативи КП(б)У було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі спочатку з Г.П'ятаковим, а згодом - Х.Раковським. На допомогу українським більшовикам знову прийшла Росія, відкривши Український фронт. Протягом листопада - грудня 1918 р. більшовикам вдалося відновити радянську владу на частині української території.

Уряд гетьмана опинився у безвихідній ситуації. 14 грудня війська Директорії зайняли Київ. Цього ж дня П.Скоропадський зрікся влади і залишив місто.

 

4.13 листопада 1918 р. на засіданні УНС з метою організації боротьби проти гетьманського режиму було створено опозиційний уряд - Директорію на чолі з В.Винниченком (ввійшли С.Петлюра, Ф.Швець, О.Андрієвський, А.Макаренко).Прихід Директорії до влади у грудні 1918 р. започаткував нову добу в розвитку національно-демократичної революції - добу Директорії УНР.

У Західній Україні боротьбу за своє існування вела ЗУНР.

Боротьбу за владу в Україні за підтримки Радянської Росії вели більшовики, утворивши Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

У грудні 1918 р. на півдні України розпочалася інтервенція військ Антанти, які надали підтримку білогвардійцям у боротьбі за відновлення "єдиної і неподільної" Росії.

Таким чином, розстановка сил, які вершили долю України у цю добу, була не на користь української революції.Директорія була урядом соціалістичного спрямування. Прийшовши до влади, вона розгорнула активну державотворчу діяльність.

Була, зокрема, відновлена назва держави УНР, визначені органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча - Трудовому конгресу, виконавча - Раді народних міністрів, а на місцях - трудовим радам селян, робітників, трудової інтелігенції), ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу, 22 січня 1919 р. проголошено Злуку УНР із ЗУНР. Землевласники і підприємці позбавлялися політичних, зокрема, виборчих прав.

З 21 по 29 січня 1919 р. працював Трудовий конгрес, який схвалив Акт Злуки (22 січня 1919р. у Києві було проголошено з¢єднання УНР і ЗУНР), висловився за демократичний лад в Україні, визнав за Директорією право призначати членів Ради народних міністрів, видавати закони, які мали затверджуватися на сесіях Трудового конгресу, доручив Директорії оборону України. Та вже 2 лютого 1919 р., через 1,5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовицьких військ залишила Київ, перебравшись до Вінниці, а згодом - на територію ЗУНР, до Тернополя.

У червні 1919 р. підконтрольна Директорії територія становила смугу завширшки 10-20 км - між поляками і більшовиками.Директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямів політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра - на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою.

Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

- видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції;

- обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

- ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.

Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення "єдиної і неподільної Росії").

Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, "зелених", Григор'єва.

Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Намагаючись врятувати українську державу, Директорія пішла на вимушений крок - переговори з Польщею. 24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено Варшавський договір, який передбачав:

- спільну боротьбу проти більшовиків;

- відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і Головним отаманом С.Петлюрою;

- як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра "віддавав" Польщі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся), що викликало обурення серед населення Західної України.

Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румунії, Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.

Лекція 7. Західноукраїнські землі в 1921—1939 рр. Україна в роки Другої світової війни (1939—1945рр.). Велика Вітчизняна війна (1941—1945 рр.)

План

1.Західноукраїнські землі в 1921—1939 рр.

2.Становище в Україні в 1939 — у першій половині 1941 р.;

3.Початок Великої Вітчизняної війни;

4.Нацистський «новий порядок», рух Опору та його течії;

5.Визволення України, завершення Великої Вітчизняної війни.

1. Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину всієї території тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців.

Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі -Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.

Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті не мали жодного наміру поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоніального гноблення, асиміляції українського народу.

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як "Україна" та "українці", застосовуючи замість них терміни "Східна Малопольща", "русини". У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов'язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій.

З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв воєнний стан. У 1920 р. було заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову". Була заборонена українська преса, відбувалася румунізація православної церкви.

Уряд Чехословаччини провадив більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього "чужою".

Побоюючись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривалися українські школи (в Буковині до 1927 р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% - Буковини.

Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925 рр. Діяльність підпільного університету стала виявом високого рівня національної свідомості західноукраїнського населення, його прагнення відстояти національну гідність українців.

Польський уряд розділив країну на дві території - Польщу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські землі, до другої - переважно західноукраїнські і західнобілоруські. Сприяючи розвиткові промисловості в Польщі "А", уряд у той же час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі "Б". 85% підприємств Східної Галичини були дрібними, на кожному з них працювало менше 20 осіб. Господарство краю розвивалося відповідно до інтересів польської економіки. Переважали ті галузі, які забезпечували високі доходи без значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна, харчова, переробка мінеральної сировини.

Буковина була відсталою окраїною Румунії. Буковинська економіка залишалася напівкустарною, найбільшу питому вагу в економіці складала харчова промисловість.

На Закарпатті у І 926 р. нараховувалося лише 92 підприємства і 6,7 тис. робітників. За двадцять років тут не було збудовано жодного значного підприємства.

Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте розвиток сільського господарства гальмувався колонізаторською політикою іноземних урядів. Аграрні реформи, проведені в 1919 р. Польщею, Чехословаччиною і Румунією, не ліквідували малоземелля українського селянства. Головною метою реформ була передача землі не корінному населенню, а польським, румунським і чеським колоністам (в колонізаційний фонд у Східній Галичині, Волині, Поліссі було виділено 445 тис. га землі, в Закарпатті - 19 тис. га, в Буковині - 5 тис. га).

Отже, внаслідок колонізаторської політики, економіка Західної України перебувала в застої.

Тяжким було і соціальне становище населення: низький життєвий рівень, жорстока експлуатація, високий рівень безробіття, захворюваності, смертності.

Складне соціально-економічне становище обумовило еміграцію із західноукраїнських земель (переважно з Галичини). За 1919-1939 рр. емігрувало 190 тис. чоловік.

Захищаючи себе від соціально-економічного гноблення, місцеве населення, долаючи великі труднощі, створювало десятки кооперативних підприємств: споживчо-закупівельних, торгових, фінансово-кредитних та ін. Кооперація організовувала основні ділянки економічного життя і стала важливим його чинником.

У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:

- визначення шляхів національного визволення;

- побудова суверенної української держави;

- утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Галичина і Волинь

Національно-визвольний рух очолювали різні політичні сили, погляди яких на майбутнє України не збігалися, а іноді були навіть протилежним и.

Наймасовішою партією було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) - партія центристської спрямованості, яка орієнтувалася на здобуття Україною незалежності та ЇЇ демократичний розвиток. Партія об'єднувала інтелектуальну еліту краю, використовувала легальні методи боротьби, вела погоджувальну політику стосовно польської влади.

Другою за впливом була Радикальна партія, яка прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з національним відродженням України і її незалежним існуванням. Відображала інтереси переважно селян, сільської інтелігенції та сільськогосподарських робітників.

Боротьбу за соціальне і національне визволення українського народу вела також Компартія Західної України (КПЗУ). Вона відображала інтереси тієї частини населення, яка схилялася до возз'єднання з Радянською Україною в межах СРСР. КПЗУ виступила проти антиукраїнських акцій сталінського керівництва. За вказівкою ВКП(б) Комінтерн прийняв рішення про розпуск КПЗУ.

Найбільш активною була діяльність Організації українських націоналістів (ОУН). Вона утворилася у 1929 р. на базі Української військової організації. Організатором і керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.

Ідеологією ОУН став "інтегральний націоналізм" (крайня форма націоналізму), розроблений Д.Донцовим та іншими теоретиками: проголошувалася перевага національних інтересів над індивідуальними, стверджувалося, що вищою метою боротьби є досягнення державної незалежності будь-яким способом.

Мета ОУН - утворення соборної української незалежної держави з багатоукладною економікою. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху і держави мав стояти лідер, наділений необмеженою владою. Будівництво незалежної України мало завершитися вигнанням з українських земель усіх окупантів. Методи боротьби - пропагандистські, агітаційні, організаційні, диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли ідеології і методів боротьби ОУН. На поч. 30-х рр. члени ОУН організували понад 60 замахів на польських і українських діячів.

Утворення ОУН з її безкомпромісними, крайніми методами боротьби стало результатом втрати українцями віри в можливість досягнення самостійності мирним шляхом, віри у підтримку західних країн.ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім'я національного визволення. Членами організації стали талановиті поети Ольжич, Теліга, Є.Маланюк та інші.Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала до 20 тис. дійсних членів і багато прихильників.Після вбивства Є. Коновальця (1938 р.) серед членів ОУН посилилися суперечності щодо тактики боротьби, внаслідок чого стався розкол. Виникли два напрями: революційне крило очолив С.Бандера (ОУН-Б), помірковане крило очолив А.Мельник (ОУН-М).

Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква, її глава, митрополит А.Шептицький, який користувався великим авторитетом серед західних українців, виступав проти приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А.Шептицького було заарештовано.

 

Буковина

Тут склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпідпільно. Коли у 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяльність політичних партій була повністю заборонена, свої організації зберегли лише добре законспіровані радикальні націоналістичні групи.

Закарпаття

Політичне життя в Закарпатті мало свої особливості. Суто українських партій, які діяли б самостійно, тут не було. Політичні групи Закарпаття існували під "дахом" близьких їм політичних партій Чехословаччини. У діяльності українських політичних груп існувало три основні течії:

-москвофільство (вважали, що карпатоукраїнці - це частина російського населення, денаціоналізованого під впливом певних історичних умов);

- русинство (вважали жителів краю окремим слов'янським народом);

- українофільство (було найбільш впливовим, оскільки відображало настрої і традиції більшості українців Закарпаття).

У 1938 р. у результаті мюнхенського зговору західних держав з Гітлером до Німеччини відійшла заселена німцями частина Чехословаччини, почалося розчленування держави. У цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на утворення карпато-української автономії. Уряд автономії очолив лідер українофілів А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм Карпатської України і сформовано Карпатську Січ - військову організацію, що налічувала 5 тис. бійців.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, проте вона опинилася в міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не змогла зупинити окупантів. І вже через декілька годин після проголошення незалежності Закарпаття було повністю окуповане угорськими військами, уряд А.Волошина змушений був емігрувати.

Проголошення незалежної Карпатської України мало велике історичне значення: воно сприяло перетворенню населення краю в національно свідомих українців, продемонструвало прагнення українського народу до утворення власної держави.

 

2.30-і рр. характеризуються значним ускладненням міжнародних відносин і зростанням загрози війни. Економічна криза і депресія 1929-1933 рр. призвели до різкого загострення ситуації як всередині індустріальних країн, так і до поглиблення суперечностей між провідними країнами світу. У результаті відбулося формування двох протилежних блоків держав: СІІІА, Великобританія, Франція, з одного боку, та Німеччина, Італія, Японія, з іншого. Три останні у 1935 р. уклали Антикомінтернівський пакт, спрямований проти СРСР. Країни Антикомінтернівського пакту, в яких до влади прийшли фашистські режими, прагнули не лише до територіального перерозподілу світу, а і до світового панування. 10 лютого 1939 р. Гітлер заявив, що мета його політики - "панування в Європі і світове панування на віки". Ще до початку світової війни фашистськими державами було здійснено серію актів агресії у різних районах світу: захоплення Італією Ефіопії (1935-1936 рр.) та Албанії (1939 р.), війна з республіканською Іспанією (1936-1939 рр.), захоплення Німеччиною Австрії (1938 р.), спроба Японії захопити частину далекосхідних територій Радянського Союзу у районі озера Хасан (1938-1939 рр.).

США, Великобританія і Франція намагалися спрямувати агресію країн Антикомінтернівського пакту проти Радянського Союзу. Англія і Франція на переговорах з Німеччиною і Італією у Мюнхені (1938 р.) погодилися на приєднання до Німеччини Судетської області Чехословаччини, сподіваючись тим самим спрямувати інтереси Німеччини на схід. При потуранні західних держав Німеччина у березні 1939 р. розчленувала і поглинула більшу частину Чехословаччини, давши дозвіл на окупацію Карпатської України своєму союзнику Угорщині.

З 15 червня по 2 серпня 1939 р. у Москві проходили переговори між СРСР, Англією і Францією про укладання тристороннього союзу проти німецької агресії. Переговори завершилися провалом, як з вини Англії і Франції, які затягували переговори, сподіваючись ізолювати СРСР на міжнародній арені і направити проти нього фашистську агресію, так і з вини радянського керівництва, яке вважало все капіталістичне оточення однаково ворожим до СРСР і тому не бачило головної небезпеки з боку фашистської Німеччини. Більше того, сталінське керівництво пішло на союз із Німеччиною.

 

Пакт "Молотова-Ріббентропа "

23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький Договір про ненапад (пакт "Молотова-Ріббентропа"). До договору додавався секретний протокол про розподіл сфер впливу сторін в Європі. Секретний протокол, існування якого радянське керівництво протягом півстоліття заперечувало, давав можливість Сталіну збільшити територію СРСР майже до кордонів Російської імперії 1913 р, Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусі, Західної Волині та Східної Галичини.

У свою чергу, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

Початок Другої світової війни

Пакт "Молотова-Ріббентропа" перетворив СРСР на фактичного союзника фашистської Німеччини і розв'язав руки Гітлеру в його агресії у Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв'язані з нею договірними зобов'язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це стало початком Другої світової війни.

Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну.

28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордони. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, до сфери впливу Німеччини - Лемківщина і Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР).

У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бесарабію.

Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз'єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель (рішення Народних зборів у Львові, сесій Верховної Ради УРСР та Верховної ради СРСР у жовтні-листопаді 1939 р. та серпні 1940 р.).

Після приєднання західноукраїнських земель до СРСР почалася їх активна радянізація - здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер. Деякі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення:

- експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами;

- українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності;

- запровадження безкоштовного медичного обслуговування; - створення системи соціального забезпечення. Але, поряд із цим:

- радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, у т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", Наукове товариство ім. Т.Г.Шевченка. Арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, великі, а часто і середні, землевласники, уніатське духовенство, службовці старого держапарату, офіцерський склад польської армії. У квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше - під Харковом і в інших місцях було розстріляно понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10% населення Західної України;

- розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості і банків;

- "радянізація" західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму, механічним перенесенням сюди всього комплексу "казармового" соціалізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства;

-> новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. На всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за направленням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів;

- великих утисків зазнало релігійне життя. Усі церковні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їхнє майно - конфіскації. Уже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія у Львові, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі - греко-католицької церкви).

Об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало велике історичне значення: вперше за декілька століть українці опинилися в межах однієї держави. Проте ціна, яку довелося сплатити населенню Західної України за це об'єднання, була надто високою. Негативний досвід спілкування з радянською владою переконав західних українців у тому, що їх майбутнє - не в інтеграції з СРСР, а у створенні незалежної Української держави.

 

3. 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з "планом Барбаросса", розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. У першій половині 1941 р. була призначена і дата нападу. Достовірна і незаперечна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів поступала до Сталіна. Але, замість відповідних заходів по приведенню збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво засуджувало "чутки" про напад Німеччини як безпідставні, запевняло в міцності та непорушності радянсько-німецького договору.

Початок війни виявився несподіваним для командування Червоної армії, населення країни, що призвело до трагічних наслідків. 21 червня 1941 р. на повідомлення радянського військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна розпочнеться 22 червня, Сталін написав: "Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його".

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина.

План "Барбаросса" передбачав "бліцкриг" - блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ-Астрахань. Німецька армія наступала у трьох головних напрямках: західному - на Ленінград, центральному - на Москву, південному - на Київ. Згідно з планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя. За планом "Ост" німці мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами. Частину українських земель передбачалося передати союзникам.

Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій "Південь1' на чолі з фельдмаршалом Рундштедтом. Для оборони України були створені Південно-Західний фронт на чолі з генералом М.Кирпоносом та Південний фронт на чолі з генералом Я.Черевіченком.

З 23 по 29 червня в районі Луцьк-Рівне-Броди тривала найбільша танкова битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів. Вже на кінець третього тижня війни вони просунулись углиб України на 300-350 км.

У північному напрямку німецькі війська просунулись углиб радянської території на 500 км., у центральному напрямку - на 600 км. Червона армія за перші три тижні війни втратила 850 тис. чоловік (у 10 разів більше, ніж Німеччина), 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків. Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу.

Причини поразок радянських військ

Історичні реалії свідчать про те, що напередодні нападу Німеччини Радянський Союз володів об'єктивними передумовами для належної відсічі агресору. СРСР мав потужний воєнно-економічний потенціал і планував вести можливу війну на ворожій території і "малою кров'ю". Причини тяжких поразок у 1941 р. криються не в слабкості СРСР, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. Серед них варто зазначити такі:

- прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні строків нападу Німеччини на Радянський Союз;

- неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами (під час репресій було знищено 20% командного складу Червоної армії). На початку 1941 р. лише 7% командного складу мали вищу освіту. Гітлер глузливо називав Червону армію "глиняним колосом без голови";

- незавершеність заходів по зміцненню західних кордонів, небоєздатність частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад Німеччини);

Головною воєнно-політичною подією літньої кампанії була оборона Києва, яка тривала з 7 липня по 26 вересня 1941 р. і залучила значні сили ворога. Проте німецьким арміям вдалося оточити велике угрупування захисників Києва: до полону потрапило понад 665 тис. солдат і офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту.

Причиною трагедії стали прорахунки вищого військового командування, зокрема те, що Сталін не давав згоди на відведення військ з-під Києва.

До найкрупніших оборонних боїв на території України належать також оборона Одеси (5 серпня - 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя, яка тривала 250 днів! (30 жовтня 1941 р. - 4 липня 1942 р.)

Наприкінці 1941 р. німецькі війська групи армій "Південь" окупували майже всю Україну. Однак, ціною величезних жертв, героїчного опору народу план "блискавичної війни" був зірваний.

Сталінська адміністративно-командна система, яка поставила країну перед загибеллю, мусила тепер рятувати її.

22 червня створено Ставку головного командування під керівництвом маршала С.Тимошенка (згодом перейменовано на Ставку верховного головнокомандування на чолі зі Сталіним);

29 червня прийнято Директиву партійним і радянським організаціям прифронтових областей, яка містила план оборони і евакуації;

30 червня створено Державний комітет оборони на чолі зі Сталіним, що об'єднав у своїх руках усю державну, господарську і воєнну владу в країні;

Розпочато формування дивізій народного ополчення, винищувальних батальйонів, мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд;

Почалася перебудова економіки на воєнний лад. Гасло "Все для фронту, все для перемоги!", що з'явилося в перші дні війни, визначало віднині весь сенс життя і діяльності радянського суспільства.

В умовах воєнно-політичної кризи сталінський режим здійснював керівництво країною своїми репресивними, тоталітарними методами. Про це свідчать надзвичайно жорстокі накази Сталіна №270 від 16 серпня 1941 р. і №227 від 28 липня 1942 р. "Ні кроку назад", які нерідко прирікали на загибель цілі з'єднання.

На початку війни виникла необхідність евакуювати матеріальні і людські ресурси на схід СРСР.

Відсутність завчасно складених планів евакуації (адже воювати збиралися на "чужій території") внесла, особливо в перші тижні війни, дезорганізацію в евакуаційні процеси.

З України було евакуйовано на схід: понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів (зокрема понад 5 млн. голів худоби), Академію наук України, культурно-освітні заклади, понад 3,5 млн. робітників, селян і службовців.Усе, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

Перебазування на схід величезних матеріальних цінностей, переведення народного господарства на військовий лад - у надзвичайно складних умовах і в найкоротший строк - стало всенародним трудовим подвигом. На сході країни, по суті, заново була створена першокласна воєнна економіка.

Після розгрому Південно-Західного фронту ворог кинув основні сили на Москву, де з 30 вересня по 5 грудня йшли важкі оборонні бої.

5-6 грудня радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх на захід на 100-250 км. Перемога під Москвою остаточно поховала гітлерівський план "бліцкрігу", розвіяла міф про непереможність вермахту.

Успіх під Москвою всупереч пропозиціям військових радників Сталін вирішив використати для розвитку загального наступу. Він дав вказівку про проведення багатьох часткових і розрізнених наступальних операцій. Погано продумані і слабо забезпечені у матеріально-технічному відношенні, всі вони були невдалими. Трагічні наслідки мала наступальна операція під Харковом військ Південно-Західного фронту на чолі з С.Тимошенком і М.Хрущовим у травні 1942 p.: загинуло три армії, у полон потрапило 240 тис. солдатів і офіцерів. Трагічно завершилася і спроба розгромити гітлерівців у Криму. 4 липня 1942 р. після 250-денної оборони Севастополь захопили німецькі війська.

Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знову перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими з'єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200-400 км протяжністю 600-650 км.

22 липня 1942 р. після захоплення м.Свердловська Ворошилоградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію Української PCP.

 

4. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини: - Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та Миколаївської областей були віддані Румунії. Ці землі отримали назву "Трансністрія";

- Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства;

- більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату "Україна" на чолі з фанатичним нацистом, катом українського народу Е.Кохом. Це адміністративне утворення включало 63,6% всієї території України;

- прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідно до "теорії расової винятковості німецької нації" українці підлягали масовому знищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу.

Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій "Бабин Яр": за роки окутті в Бабиному Яру в Києві загинуло понад 220 тис, в Дробицькому Яру в Харкові - понад 60 тис, в Янівському концтаборі у Львові - понад 160 тис осіб. Переважно це були українські громадяни єврейської національності. А всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених.

Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. До Німеччини вивозилися продовольство, обладнання, сировина, коштовності, чорнозем, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік.

Щоб забезпечити більш "ефективну" експлуатацію українського села, німці зберегли колгоспи.

Обмежувалися постачання міст продовольством, медичне обслуговування, освіта. Українці перетворювалися на людей "третього сорту".

Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський "новий порядок" викликав масовий рух Опору в Україні.

В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН.

Радянський рух Опору прагнув до відновлення статусу України у складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів. їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С.Ковпаком, М.Попудренком, Сабуровим, Федоровим, І.Боровиком, П.Вершигорою, М.Наумовим та іншими.

Формами боротьби партизан були:

- диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів;

- розгром ворожих штабів;

- диверсії на залізницях. Улітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова війна";

- рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).

В Україні діяло 23 підпільних обкоми КП(б)У; 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції.

Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами від 500 тис. до 180-220 тис. осіб.

Найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно йшла за радянською владою, була молодь. У нацистському документі "Наслідки німецького управління в зоні групи армій "Південь" з цього приводу, зокрема, говориться: "...радянська молодь глибоко засвоїла положення більшовизму. З молоді склалася більшість активістів боротьби за справу рад. Банди (партизани - авт.) утворювалися переважно з молоді".

Створення Українського штабу партизанського руху, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування радянськими партизанами ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський партизанський рух на важливий чинник війни, фактично на справжній "другий фронт".

Національно-визвольний рух Опору на чолі з ОУН прагнув до відродження незалежної української держави.До початку війни ОУН співробітничала з німцями. У німецькій армії був утворений "Легіон українських націоналістів". ОУН розраховувала на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Проте, спроба проголошення у Львові 30 червня 1941 р. самостійної української держави не була підтримана Німеччиною. Гестапо заарештувало всіх членів новоствореного уряду на чолі з Я.Стецьком, керівника ОУН С.Бандеру. Проти ОУН розпочалися репресії. У відповідь ОУН почала створювати партизанські загони, які у жовтні 1942 р. об'єдналися під назвою Українська повстанська армія (УПА) на чолі з Романом Шухевичем (псевдонім - Тарас Чупринка). ОУН-УПА не припиняла також антирадянської і антипольської діяльності.

Розгорнутий терор проти західноукраїнських областей, членів ОУН, свавілля німецької адміністрації, грабунки, примусова праця, вивіз молоді до Німеччини - все це викликало і посилювало анти-німецькі настрої, які переростали у рух Опору, що з кожним днем ставав усе організованішим і діяльнішим.

УПА розраховувала лише на власні сили і підтримку місцевого населення. Мережа оунівського підпілля охопила не тільки західні, а і центральні, східні, південні райони України, де ОУН діяла під лозунгами: "Смерть Гітлеру!", "Смерть Сталіну!", "Радянська влада - без більшовиків!".

Водночас із боротьбою проти німецьких окупантів та радянських партизан УПА довелось вирішувати складну проблему українсько-польських відносин, які мали історичні коріння і час від часу загострювалися до збройної конфронтації.

Основними об'єктами партизанських дій з боку УПА були:

- німці та їх союзники;

-формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом - підрозділи Червоної армії.

Намагаючись утвердити себе у західних регіонах України як "третя сила", УПА лише у жовтні-листопаді 1943 р. провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан.

Слід зауважити, що в ОУН не було єдності щодо стосунків з німцями. Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Чисельність УПА за різними даними становила від 30-40 тис. до 100 тис. бійців.

Таким чином, Україна була охоплена масовим рухом Опору, але через глибокі ідеологічні суперечності між двома його течіями точилася жорстока боротьба.

Так, Карпатський рейд партизанського з'єднання С.Ковпака влітку 1943 р. призвів до кривавих боїв між оунівськими і радянськими партизанами. А весною 1944 р. біля Рівного УПА розбила автоколону штабу командуючого 1-м Українським фронтом генерала М.Ватутіна, сам генерал був тяжко поранений і помер.

З приходом Червоної армії в Західну Україну ОУН, залишаючись на платформі незалежності, оголосила війну сталінському режиму. Радянське командування для боротьби з УПА створило окрему армію НКВС. Боротьба сторін продовжувалася до середини 50-х рр. і носила надзвичайно жорстокий, кровопролитний характер.

 

5.Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 - лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР.

Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р.

Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків.

Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони ("Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення Києва від окупантів. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь-якою ціною звільнити Київ до "Великого Жовтня". Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:

- Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 - січень 1944 рр.);

- Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 рр.); - Рівненсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 рр.);

 

- Криворізька операція (січень-лютий 1944 рр.); - Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 рр.);

- Визволення Криму (квітень-травень 1944 рр.);

- Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 рр.). 27 липня 1944 р. звільнено Львів;

- Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 рр.);

28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників.

У ході визвольних операцій 1944 р. на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів! Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА. Коли ж лінія фронту наблизилась до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил.

- 8 травня 1945 р. німецько-радянська війна завершилася капітуляцією Німеччини.

- 2 вересня 1945 p. капітуляцією Японії завершилася Друга світова війна.

Вклад України в перемогу над Німеччиною та її союзниками

Українці в роки Другої світової війни билися проти гітлерівської Німеччини і її союзників у складі Радянської армії, антинацистського руху Опору (на території України і окупованих країн Європи), у складі американської, канадської армій, австралійських частин.

У збройній боротьбі проти ворога брало участь понад 6 млн. українців. Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, що залишилися в живих, став інвалідом.

Серед військового керівництва СРСР було немало українців. Найбільш відомі із них - А.Єременко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, І.Черняховський, П.Рибалко, К.Москаленко та інші. З 15 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами і генералами - українцями за походженням.

Великий внесок у перемогу зробили працівники тилу, вчені, медики, діячі літератури і мистецтва.

Людські і матеріальні втрати України

Людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб.

Матеріальні втрати України досягли 1,5 трильйонів крб. Було зруйновано: 714 міст і містечок, 28 тис. сіл, 16 150 промислових підприємств, 18 тис, медичних закладів, 33 тис. закладів освіти.

Зазнавши в роки Другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками.

Лекція 8. Україна в період загострення кризи радянської системи (сер. 60 — поч. 80-х років ХХ ст.).Розпад Радянського Союзу і відродження незалежності України (1985—1991р.)

План.

1.Жовтневий пленум 1964 року, його рішення;

2.Діяльність в Україні П.Шелеста, В.Щербицького;

3. Економічне становище УРСР у 70-х — на початку 80-х років XX ст.;

4.Перебудова та її особливості в Україні;

5. Проголошення незалежності України.

 

1. З ініціативи найближчого оточення М.Хрущова, у т.ч. М.Підгорного і П.Шелеста, пленум ЦК КПРС (жовтень 1964 р.) звільнив М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС та Голови Ради Міністрів СРСР. Першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л.І. Брежнєв.

 

2.Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися.

В епоху Брежнєва відбулася часткова реанімація елементів сталінізму:

- відновлено "престиж" Сталіна;

- порушувалися громадянські права і свободи;

- демократична активність людей визнавалася за інакомислення;

- здійснювалися незаконні репресії при збереженні в суспільстві атмосфери "помірного" страху.

У 1967 р. у структурі КДБ було створено спеціальне "п'яте управління" по боротьбі з "ідеологічними диверсіями", а в дійсності - з інакомисленням. Знижувалася соціальна активність населення, зростала соціальна апатія.

Адміністративно-командна система робила все, щоб виключити із суспільних відносин національний чинник.

Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальне зросійщення України. Українська культура й українська мова опинилися в критичному стані, постало питання про існування українського народу.

Будь-яка спроба українського керівництва діяти без вказівок із Москви розцінювалася як націоналізм і нещадно каралася. Перший секретар ЦК КПУ П.Шелест (1963-1972 рр.), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в певних сферах, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, у мовній і культурній сферах, був усунутий з посади за звинуваченням у "м'якості" до українського націоналізму та потуранні економічному "місництву".

Наступником П.Шелеста став В.Щербицький (1972-1989 рр.); вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

З 1970 р. КДБ республіки очолив В.Федорчук, ініціатор особливо жорстких політичних репресій (КДБ України мав репутацію найбрутальнішого в СРСР).

Новим секретарем ЦК КПУ з питань ідеології став В.Маланчук, під кураторством якого в Україні було встановлено тотальний ідеологічний контроль, розгорнулася шалена боротьба з "українським буржуазним націоналізмом".

Спираючись на допомогу Маланчука та Федорчука, Щербицький здійснив "чистку" КПУ, виключивши із неї близько 37 тис. членів.

Партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.

Конституція СРСР 1977 р. і Конституція УРСР 1978 р., у яких говорилося про демократизацію політичної системи, розширення прав і свобод радянських громадян, рівність націй, розходилися з реальним життям. Конституція формально узаконила необмежену владу комуністичної партії, оголосивши ЇЇ "ядром політичної системи суспільства".

Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набуває закритого характеру, наростає диктат. Усередині партії зростає прірва, що відділяє партійну верхівку від основної маси комуністів.

 

3.У 1965 р. почалася економічна реформа з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР.

Сільське господарство

Реформа в сільському господарстві передбачала:

- підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;

- встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану понад план продукцію встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;

- перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства;

- заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.

Однак, істотних змін в аграрній політиці не відбулося - реформа лише дещо "обновила" колгоспну систему. Зміни не призвели до ліквідації відставання виробництва сільськогосподарської продукції, створення достатку продовольства і сировини для промисловості.

Для забезпечення населення продовольством держава була змушена закуповувати хліб за кордоном.

 

До цього слід додати безгосподарське використання земель: відведення найродючіших фунтів під індустріальну забудову, бездумні програми хімізації, меліорації та будівництва штучних водоймищ. Занедбаною залишалися соціальна та духовна сфера на селі.

Промисловість

Реформа в промисловості передбачала перехід від адміністративних до економічних методів управління:

- переведення підприємств на госпрозрахунок;

- оцінку діяльності підприємств не за валовою, а за реалізованою продукцією;

- створення на підприємствах фондів матеріального стимулювання і т.ін.

Але, з іншого боку, здійснювалася централізація управління економікою: замість республіканських раднаргоспів, створених Хрущовим, відновлювалася система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. 95%