Людина як творець і творіння культур

Культура завжди існує як певна традиція. Кожне культурне середовище прагне зберегти власну стабільність, суспільно визначений статус, певну культурну атмосферу. Микола Бердяєв, наприклад, вважає, шо суспільна культура завжди будується таким чином, що цінності нижчого порядку завжди намагаються підпорядкувати собі цінності вищі. Натомість творці культури, окремі генії людства завжди намагалися відокремитися від загалу, «не розчинитися» серед натовпу, зробити або здійснити щось незвичайне, нове. Дехто вважає, шо вічний конфлікт існує також між творцями культури й державою, бо держава завжди намагається людей творчих перетворити на своїх слуг або ж примусити їх визнати середній рівень за найбільш «нормальний».У будь-якому суспільстві більшість людей поділяє загальноприйняті принципи та орієнтири, не наважується висловлювати оригінальні, незвичні ідеї, що суперечать загальноприйнятим. Важко втрачати зв'язок із собі подібними, зі сталим колом цінностей, поглядів, пристрастей та оцінок.Творення культури в усіх сферах спрямоване на досягнення певної досконалості, найвищого рівня або вищої якості як у пізнанні, так і в мистецтві, моральності, культурі людських відносин. Істина, краса, правда, кохання, за словами Бердяєва, не залежать від кількості, це — якості.
Справжня культура несумісна з натовпом, вона спрямована на особистість і твориться особистістю. Це не означає, що хтось позбавлений ролі творця культури. Адже кожна людина творить саму себе, вона завжди — продукт культурного саморозвитку. Але люди мають різні творчі здібності. Не всі вони творці невмирущих культурних цінностей, і не тому, що в них «не вистачає таланту», а найчастіше тому, що переосмислення сталого, узвичаєного — важка праця людського духу.Людська геніальність полягає у вмінні побачити звичайне під іншим кутом зору, інакше, ніж це бачать інші. Світ культури розвивається тільки там, де мають місце вільний пошук, переоцінка того, що всім здається аксіомою, звичайним. Побачити звичайне як чудо — з цього акту здивування нерідко починається творчість.Творець культури, хоч би в якій галузі він творив, близький до самої природи, до самого життя. У ньому він знаходить невичерпне джерело свого творчого натхнення. А псевдокультурна метушня близьких до культури, але відірваних від життя людей здатна породити лише підробки під справжні культурні цінності.

121. Мораль та моральність: сутність і функції

Мораль (лат. moralis – моральний) – система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості. Це одна з форм суспільної та особистісної свідомості є системою поглядів, уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей. Її основу становлять переконання, звичаї, традиції, громадська думка. Вона охоплює всі сфери суспільного буття: ті, що регулюються державою (політика, виробництво, соціальна сфера, сім’я тощо), і ті, які держава чи громадські організації не регулюють (дружба, любов, товаришування, побут. Мораль є свідченням певного рівня розвитку, духовної зрілості людини, характеру її відносин з іншими людьми і світом.
Основні функції моралі
Кінцевою метою функціонування суспільства є формування людини як цілісної, всебічно розвиненої особистості. Цю роль виконує насамперед мораль. Яка ґрунтується на принципі, згідно з яким людина є найвищою цінністю. Мораль як універсальний регулятор поведінки людини, відносин між людьми виконує найрізноманітніші функції, які обумовлюються сферою, характером вияву життєдіяльності особи, соціальних груп, суспільства. Основні види функції моралі: соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-орієнтаційна), пізнавальна, виховна
Сутність: В залежності від розуміння цього смислу мораль інтерпретується і як мудрість життя, і як звід правил, створених для того, щоб регулювати поведінку людей, розглядається у зв'язку з сутністю людини як безпосереднє вираження людяності або в суто технологічному значенні, як засіб, що обслуговує людську діяльність з боку її вираження в поведінці людей.

122. Політична і правова свідомість
Політична свідомість – це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної політики, що визначають здатність людини до участі у керуванні справами суспільства і держави; це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення в духовному житті людей політичних інтересів і уявлень різних соціальних груп, національних спільнот і суспільства в цілому; політична свідомість являє собою систему ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин; це система знань і оцінок, завдяки яким відбувається усвідомлення сфери політики суб'єктами, що виступають у вигляді індивідів, груп, класів, спільнот. Вона є необхідним елементом функціонування і розвитку політичної системи в цілому. Сутність політичної свідомості полягає в тім, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей. Політична свідомість формується з появою класів, держави і політики як сфери громадського життя, тобто з виникненням політичної системи суспільства. В ній відбиваються взаємини класів і соціальних груп, їхня роль і місце в системі державної влади, а також відносин між націями і державами, основою для єдності цих зв'язків є економічні відносини суспільства.
Правова свідомість — це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у формі юридичних знань, оцінок, правових установок, ціннісних орієнтацій, які визначають поведінку людей в юридично значимих ситуаціях. Кожна особа володіє правосвідомістю незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Ставлення особи до права може бути як позитивним (людина розуміє значення та необхідність права), так і негативним (людина вважає, що право не потрібне). Це ставлення може бути раціональним, розумним, емоційним, на рівні почуттів та настроїв.
Як явище духовного життя, право належить до сфери суспільної й індивідуальної свідомості. Норми права, нормативні акти, правозастосовчі рішення й інші юридичні явища можуть розглядатися як своєрідні відображення культури, для визначення яких використовують спеціальне поняття, що відбиває особливий вимір правової реальності — правосвідомість.
Велике значення правосвідомість має на стадії реалізації права, у процесі втілення в життя юридичних прав та обов’язків. Від рівня правосвідомості залежить, якою буде поведінка людини в суспільстві — правомірною або неправомірною.

124. Глобальні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення.
Тема глобальних проблем сучасної цивілізації за своїм змістом і обсягом є чи не найбільшою в соціальній філософії. Вона являє собою спробу проаналізувати низку життєво важливих проблем, від розв 'язання яких залежить дальша доля людства, його соціаль­ний прогрес.)
Глобальним проблемам сучасності притаманні, по-перше, ве­ликі масштаби, значимість не тільки для окремих країн і регіонів, а для людської цивілізації загалом, по-друге, актуальність, що потребує нагального втручання в цю сферу, по-третє, комплекс­ний характер проблем (глобальні проблеми зазвичай взаємо­зв'язані^
Глобальні проблеми мають подвійний соціоприрод-ний ха-рактер. Вони водночас і природні, і соціальні. При цьому останній елемент відіграє вирішальну роль. Адже соціальні умови розвитку визначають, по-перше, серйозність і глибину глобальних проблем, небезпечність їхнього розвитку для людства, по-друге, зміст підходів, методи і засоби вирішення цих проблем.
Головними проблемами сучасної цивілізації є: миру та війни, екологічна, продовольча, демографічна, охорони здоровя, мирне освоєння космосу і т. ін.
Вивчення глобальних проблем привело до формування глоба-лістики — науки, що вивчає причини й способи розв 'язання гло­бальних проблем. Особливе місце у вивченні глобальних проблем посідає Римський клуб. Це міжнародна недержавна організація, яка була заснована 1968 р. за ініціативою Ауреліо Печчеї. Голов­не її завдання — дослідження глобальних проблем сучасності за допомогою математичного моделювання.
Сучасне і майбутнє розпочатих сьогодні в країні соціальних перетворень перебуває в руках людини. Настав час чесно і безпристрасно подивитись на цю проблему. Людський фактор — це не тільки першооснова нашого подальшого суспільного розвитку, а й одна з історичних причин наших невдач і поразок

123. Глобалізація як визначній феномен сучасності: сутність, можливі сценарії.
Однією з визначальних характеристик сучасності є глобалізація. Глобалізація — це об’єктивний соціальний процес, економічної та політичної взаємозалежності країн та регіонів сві-ту до такого рівня, коли можливим та необхідним стає створення єдиного світового правового поля та світових органів економіч-ного та політичного управління. Глобалізація є об’єктивним про-цесом, породженим початком інформативної технічної револю-ції, вона стала можливою після подолання бінарного протисто-яння світової капіталістичної та комуністичної систем
Глобалізація мас суперечливий характер. З одного боку, вона створює широкі можливості для: освоєння нових технологій, могутність яких зіставлювана з могутністю природних ресурсів; розвитку економіки; відтворення благ, яких не знало людство, підвищення якості життя; створення нових робочих місць; отримання інформації; збагачення культур народів світу; вільного руху товарів, людей, капіталів та ідей; співпраці народів та країн. А з другого — відтворює неоімперіалізм, який є викликом людству і загрозою його існуванню; абсолютизує економічну і політичну владу нових глобальних монопольних корпорацій, які вийшли з-під контролю держав націй; призводить до забруднення навколишнього природного середовища внаслідок зростання антропогенного тиску (наприклад, техногенні катастрофи можуть спричинити незворотні зміни у середовищі існування людей); збільшує різницю між країнами за рівнем доходів; дестабілізує світ і несе загрози та виклики національно-державним інституціональним структурам.

125. Основні екологічні проблеми.

Проблема забруднення природного середовища стає такою гострою як черезчерез зростання обсягів промислового та сільськогосподарського виробництва, так іу зв'язку з якісною зміною виробництва під впливом науково -технічного прогресу.Багато метали та сплави, якими користується людина, невідоміприроді в чистому вигляді, і, хоча вони в якійсь мірі підвладні утилізації тавторинного вживання, частина їх розсіюється, накопичуючись в біосфері увигляді відходів. Проблема забруднення природного середовища в повний зріст посталапісля того, як в XX ст. людина істотно розширив кількістьвикористовуваних їм металів, став виготовляти синтетичні волокна,пластмаси та інші речовини, які мають властивості, не тільки не відоміприроді, але шкідливі для організмів біосфери. Ці речовини (кількість ірізноманітність яких постійно зростає) після їх використання не надходятьв природний кругообіг. Відходи виробничої діяльності все більшезабруднюють літосферу, гідросферу та атмосферу Землі. Адаптаційні механізмибіосфери не можуть впоратися з нейтралізацією зростаючої кількостішкідливих для її нормального функціонування речовин, і природні системипочинають руйнуватися.
1) Забруднення літосфери.Грунтовий покрив Землі являє собою найважливіший компонентбіосфери. Саме грунтова оболонка визначає багато процесів,що відбуваються в біосфері. Недосконалість сільськогосподарських

прийомів призводить до швидкоговиснаження грунтів, а застосування вкрай шкідливих, але дешевих отрутохімікатів дляборотьби з шкідниками рослин та з метою підвищення врожайності посилюєцю проблему. Не менш важливою проблемою є екстенсивне використанняпасовищ, що перетворює в пустелі величезні ділянки землі.2) Забруднення гідросфери.Водне середовище - це води суші (ріки, озера, водосховища, ставки,канали), Світовий океан, льодовики, підземні води, що містятьприродно-техногенні та техногенні освіти. Які, відчуваючивплив екзогенних, ендогенних та техногенних сил, впливають на здоров'ялюдини, її господарську діяльність і все інше живе і неживе на
Землі. Вода, забезпечуючи існування всього живого на планеті, входить доскладу основних засобів виробництва матеріальних благ.Погіршення якості води обумовлено, насамперед, недостатністю танедосконалістю очищення забруднених природних вод у зв'язку із зростанням обсягівпромислових, сільськогосподарських, господарсько - побутових стоків. Загальнанестача, що збільшується забруднення, поступове знищення джерелпрісної води особливо актуальні в умовах зростаючого населення світу ірозширюється виробництва
3) Забруднення атмосфери.Людина забруднює атмосферу вже тисячоліттями. В останні рокимісцями відрізняється сильне забруднення повітря, пов'язане з розширеннямвогнищ промисловості, з технізації багатьох областей нашого життя, успішноїмоторизації. Дійсно шкідливих речовин, що потрапляють в повітря, можепосилюватися їх взаємними реакціями між собою, накопиченням в горах,великою тривалістю їх знаходжень в повітрі, особливими метеоумовами іінших факторами. У районах, де спостерігається висока щільність населення,скупчення заводів і фабрик, велика насиченість транспорту, забрудненняповітря особливо зростає. Тут потрібні термінові й радикальні заходи. Удні, коли з-за погодних умов циркуляція повітря обмежена, можевиникнути зміг. Смог особливо небезпечний для літніх і хворих людей.
4) Зменшення біологічного різноманіття.Змінюючи свій світ людина, суттєво втручається в життя своїх сусідів попланеті. За даними Міжнародного союзу охорони природи, з 1600г. на

126. Еколо́гія (грец. οίκος — будинок, дім; грец. λογος — наука) — наукова дисципліна, яка досліджує взаємовідносини між біотичними та соціальними цілісностями та їхнім довкіллям.Екологія вивчає взаємовідносини організмів із довкіллям, досліджує структурно-функціональну організацію надорганізмових систем (популяцій, угруповань, екосистем, біосфери), виявляє механізми підтримання їх стійкості у просторі й часі.У структурі сучасної екології виділяють такі основні напрямки; загальну, спеціальну та прикладну екологію.Саме 1866 рік слід вважати роком народження екології. В кінці XIX ст. вона представляла собою науку про адаптацію організмів до кліматичних умов, але лише через 100 років перетворилася на цілий світогляд — загальну екологію.Найважливішою віхою у розвитку екологічних уявлень про природу став вихід в світ знаменитої книги Ч. Дарвіна (1809–1882) про походження видів шляхом природного добору, жорсткої конкуренції.Це велике відкриття в біології стало потужним поштовхом для розвитку екологічних ідей. У Дарвіна було багато послідовників. Один з них — німецький зоолог Ернст Геккель (1834–1919). «Я доведу!» — девіз Е. ГеккеляГеккелем було придумано багато різних термінів для класифікації відділів наук; багато років він шукав одноклітинний організм, який дав початок всьому живому; шукав загальний закон, який би пояснив всі явища. Незабаром після виходу в світ вчення Ч. Дарвіна — в 1866 р. він запропонував термін для нової науки — «екологія», який згодом отримав загальне визнання. У процесі історичного розвитку суспільства Людина порушила баланс природних процесів,що призвело до глобальних проблем сучасної цивілізації(екологічної кризи- руйнації біосфери планети, знищення природного середовища існування людини).Екологічні проблеми в Україні: парниковий ефект(потепління), проблеми утилізації промислових відходів, ресурсозбереження, вирубка лісів, руйнування озонового шару від’ємний приріст населення, забруднення повітря смогом, вихлопними газами від заводів і автомобілів.

127. Проблема майбутнього стала однією з найважливіших та актуальніших у сучасній соціальній філософії, тому однією з головних функцій філософії є прогностична, мета якої – передбачення майбутнього.Передбачення – це відносне знання про майбутнє, тобто про те, чого немає в дійсності, але що потенційно перебуває зараз у вигляді об’єктивних і суб’єктивних передумов можливого перебігу розвитку подій. Розрізняють такі аспекти передбачення: онтологічний, гносеологічний, логічний, нейрофізіологічний, соціальний.У сучасній науці виділяють наукову дисципліну – футурологію, що вивчає майбутнє. Окремим видом передбачення є прогнозування.Прогнозування – це спеціальне наукове дослідження, предметом якого є перспективи розвитку будь-якого явища.Три різновиди прогнозу: побутовий, інтуїтивний, науковийП’ять основних методів прогнозування: екстраполяційні, історична аналогія, моделювання, експертні оцінки,сценарії майбутнього.За змістом і призначенням прогнози поділяють на: пошуковий, нормативний, аналітичний, прогноз-застереження.Отже, прогноз об’єднує пізнання з практикою, він є функцією науки й тісно пов’язує теорію з повсякденним життям, практичною доцільністю. Прогноз дає знання про можливі та ймовірні негативні й позитивні явища.

128. Це одна з найважливіших проблем філософії, питання якої: чи змінюється людське суспільство, а якщо "так", то в якому напрямі і яка періодизація цих змін?

Історичний процес - процес розвитку всіх суспільних відносин та явищ, що оточують людину.Сенс історії - це відповідь н запитання про виправданість історії:,,Для чого жили, живуть люди та житимуть майбутні покоління?Сенсом є віра, яка не роз’єднує світ, а інтегрує і об’єднує його.Це ідея Карла Яс перса.Підходи в аналізі історії: формаційний підхід(види формацій: первісний лад – рабовласницька - феодальна) капіталістична - комуністична) (Маркс, Енгельс) культурологічний(види культур: єгипетська, індійська, китайська, вавилонська, греко-римська, візантійсько-арабська, західно-європейська, культура майя) (Шпенглер), цивілізаційний (Тойнбі), другорядні підходи в аналізі історії.Більшість античних мислителів, у тому числі Протагор, Демокріт, дотримувалися точки зору, що суспільство розвивається в основному за висхідною, від дикості до "золотого століття". їх можна вважати засновниками прогресивного напряму. Гесіод, Сенека, навпаки, стверджували, що розвиток суспільства має регресивний напрям від "золотого" століття до залізного століття, для якого характерні повна деградація суспільства, падіння його моральності і т. ін. Платон, Аристотель, Полібій та інші вважали, що суспільство рухається за висхідною, але по замкнутому колу з постійним поверненням назад, до вихідного етапу. Філософи Середньовіччя, не відкидаючи ідею, що історія є направленим процесом, вважали, що її спрямування задане Богом.Одним із перших дослідників, який у своїх працях найповніше охопив проблеми спрямування, а також співвідношення єдності і різноманітності в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1668-1744). У своєму трактаті "Підстави нової науки про загальну природу націй" він показав світську концепцію всесвітньої історії як історичного кругообігу, єдиного для всіх народів. На думку Віко, усі народи у своєму розвитку проходять однакові стадії - від первісного варварства ("століття богів") через феодалізм ("століття героїв") до епохи демократичної республіки чи представницької монархії ("століття цивілізації"). Кожний цикл завершується загальною кризою і розпадом даного суспільства. По завершенні циклу розвиток відновлюється і проходить ті самі стадії, але на більш високому рівні. Таким чином, ідеї Віко лежать в основі теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій (Данилевський, Шпенглер, Тойнбі).У сучасній філософії історії співіснують два основних підходи до пояснення логіки і спрямованості історичного процесу: формаційний і цивілізаційний.Формаційний підхід ґрунтується на моністичному розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лінійно-поступальний, природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.Вчення про суспільно-економічні формації було розроблене Карпом Марксом у його працях "Капітал", "До критики політичної економії" та ін. Цивілізацій ний, або культурологічний, підхід до розуміння філософії історії склався в ХІХ-ХХ ст. Його головною рисою є ствердження ідеї про існування безлічі культур і цивілізацій, їхньої локальності і різноякісності, заперечення твердої однолінійної схеми суспільного прогресу.Порівнявши формаційний і цивілізаційний підходи, можна зробити такі висновки:1) формаційний підхід прагне в процесі аналізу охопити все суспільство й акцентує увагу на Його динаміці, цивілізаційний - досліджує частину суспільства (окрему цивілізацію), а суспільство в цілому сприймає як статичне;2) формаційний підхід особливу увагу приділяє економічним факторам життя суспільства, цивілізаційний же-акцентує увагу на духовних факторах.Проблему змісту і спрямованості історичного процесу розглядав і американський філософ Френсіс Фукуяма. Він запропонував свою теорію "кінця історії". "Кінець історії" він вбачає в тому, що людство зрештою знайде оптимальну форму суспільства і держави, а загальнолюдський ідеал - у ліберальних ідеях і поглядах, на основі яких повинні бути задоволені всі потреби людини і вирішені основні суперечності суспільства.Висновки: 1. Філософія історії-це розділ філософії, що займається поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів історичного процесу, а також обґрунтовує методи його пізнання. її складовими частинами є: онтологія філософії історії, гносеологія філософії історії, історія філософії історії й антропологія філософії історії, а функціями – світоглядна, теоретична, методологічна і прогностична.2. Серед сучасних концепцій філософії історії найвпливовішими є: гносеологічний напрям (критична філософія історії), онтологічна концепція, аксіологічна концепція, технократичні концепції історії та деякі інші.3. Найповніше і найглибше спрямованість історичного процесу розкривають формаційний і цивілізаційний підходи, на підставі яких деякі дослідники виокремлюють монадний підхід.

129. У подальшому підхід до вивчення законів історії був переосмислений та конкретизований у розробках засновників матеріалістичного розуміння історії та наступних представників цього напрямку. Зокрема, у рамках марксистської традиції, як і в Гегеля, пристрасті, потреби, інтереси, мотиви, цілі тощо не протиставляються при поясненні своєрідності історичного процесу дії історичних законів, а розглядаються як неодмінні та важливі іманентні, внутрішні складові загального механізму дії цих законів. У контексті означеної традиції" ланки механізму здійснення закономірностей історії поділяються на дві групи, оскільки розрізняються об'єктивна основа дії історичних законів і власне дія цих закономірностей.Об'єктивними основами, наріжними детермінантами історичного процесу, глибинним фундаментом реалізації законів історії за такого тлумачення постають необхідність, потреба та інтерес. Необхідність, як відомо, традиційно трактувалася об'єктивною, властивою самій дійсності, характеристикою. Однак у зазначеному випадку й потреба та інтерес теж виступають не у значенні суб'єктивних рис окремого людського індивіда, а як об'єктивні характеристики, притаманні суб'єктові. Тобто як характеристики не суб'єктивні, а суб'єктні за належністю, але об'єктивні за своєю суттю. Та й у ролі суб'єкта тут постає не тільки й не стільки окремий людський індивід, скільки макроіндивіди історії — народ, маси, суспільство тощо. Розглянемо докладніше історико-матеріалістичну інтерпретацію чинників історичних змін життєдіяльності людей.Вихідною, найглибиннішою номологічною характеристикою історичного процесу, за таким підходом, виступає необхідність, оскільки вся історична реальність розглядається тут, зрештою, не як хаотична, а ЯК така, що її природа визначається всеохоплюючою мережею об'єктивних, сутнісних і всезагальних взаємозв'язків та взаємозалеж-ностей. Необхідності при цьому випадає роль найважливішої з форм у такій мережі взаємозалежностей, роль способу вираження передусім стійких і сутнісних відношень соціально-історичної дійсності. Вона (необхідність) діє в усіх трьох найзагальніших обширах об'єктивної реальності — у неживій природі, живій та, нарешті, в історичній життєдіяльності людей. Необхідність, у свою чергу, розмежовується внутрішнім чином на два основні різновиди: неминучість, з одного боку, і знадобу, нужду, потребу — з іншого. Неминучість є вищою стадією або найзавершенішим, найповнішим чи, в певному розумінні, найжорсткішим варіантом вияву необхідності. Неминучість — це такий спосіб перебігу історичних подій, явищ чи процесів, за котрого необхідність реалізується обов'язково, невідворотно, без будь-яких відхилень і винятків

130. Філосо́фія істо́рії або історіосо́фія — розділ філософії, що займається проблемами сенсу історії, її закономірностями, основними напрямками розвитку людства та історичним пізнанням. Філософія історії покликана відповісти на питання про те, що є історія.історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон (427—347 до н. е.), Августин (Блаженний) Аврелій (354—430), Декарт (1596—1650), Фрідріх Ніцше (1844—1900) були філософами, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об´єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується істориками філософії.Історичний процес - процес розвитку всіх суспільних відносин та явищ, що оточують людину.Найповніше і найзмістовніше історичний процес досліджений у формаційній (Маркса, Енгельса), цивілізаційний (Тойнбі) та культурологічний (Шпенглера) концепціях.