Загальна характеристика злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг 4 страница

Згідно із Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. незалежним посередником є визначена за спільним вибором сторін особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторона-ми, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення, а членом трудового арбітражу – фахівець, експерт чи інша залучена сторонами особа, яка входить до складу трудового арбітражу – органу, який приймає рішення по суті трудового спору (конфлікту). Закон передбачає, що до складу трудового арбітражу можуть входити народні депутати України, представники органів державної влади, органів місцевого самоврядування й інші особи. З метою сприяння поліпшенню трудових відносин та запобігання виникненню колективних трудових спорів (конфліктів), їх прогнозування та сприяння своєчасному їх вирішенню, здійснення посередництва для вирішення таких спорів (конфліктів) Президентом України утворюється Національна служба посередництва і примирення, яка складається з ви-сококваліфікованих фахівців та експертів з питань вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) і має свої відділення в Автономній Республіці Крим та областях. Її рішення мають рекомендаційний характер і повинні розглядатися сторонами колективного трудового спору (конфлікту) та відповідними централь-ними або місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування. Національна служба посередництва і примирення фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України. Незалежному посереднику, члену примирної комісії і трудового арбітражу оплата праці в розмірі не менше середньомісячної заробітної плати та відшкодування витрат, пов'язаних з участю у примирній процедурі, провадяться за рахунок сторін колективного трудового спору (конфлікту) (ст.ст. 10, 11, 14, 15 Закону України «Про порядок вирішення колективних трупових спорів (конфліктів)»).

Третейський суддя – це фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана для вирішення спорів у третейському суді; третейський суд – недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановлених законодавством, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. У третейському суді для вирішення конкретного спору третейський суддя отримує гонорар за свої послуги, розмір якого обумовлюється в контракті між ним та стороною. Розміри гонорарів третейських суддів постійно діючих третейських судів та порядок їх виплати третейським суддям визначаються відповідно до Регламенту третейського суду чи Положення про постійно діючий третейський суд (ст.ст. 2, 24, 25 Закону України «Про третейські суди» від 11.05.2004 р.).

Що стосується злочинів, передбачених ст.ст. 364¹, 365¹ та ч.ч. 3 і 4 ст. 368³ КК України, то їх суб‘єктом виступає службова особа юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми.

Необхідно зазначити, що відповідно до ЦК України юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Поняття «юридична особа публічного права» не визначено в жодному законі України. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, тобто представниками суб'єктів публічного права (такими суб'єктами є, зокрема, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави). Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України і законом. Юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації (статті 2, 81, 87 ЦК України).

Посадовими особами юридичних осіб публічного права є, наприклад, ректори, проректори, декани, завідуючі кафедрами вищих навчальних закладів державної та комунальної форми власності, директори серед- ньоосвітніх навчальних закладів та їхні заступники, директори науково- дослідних установ державної та комунальної форми власності та їхні заступники, головні лікарі, їхні заступники і начальники відділень медич-них закладів державної та комунальної форми власності, директори за-кладів культури, фізичної культури і спорту державної та комунальної форми власності та їхні заступники, головні редактори та їхні заступники державних та комунальних засобів масової інформації тощо, а також ке-рівники підрозділів зазначених установ. Усі інші, крім посадових осіб, працівники цих установ можуть бути визнані особами, які надають пуб-лічні послуги (див. коментар до підпункту «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону).

Юридичні особи мають три підстави створення: 1) юридичні особи, створені відповідно до ЦК України; 2) юридичні особи – державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України; 3) інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку. Відповідно до ст. 80 ЦК України юридичною особою вважається організація, створена і зареєстрована в установленому законом порядку. Юридична особа може бути створена способом об’єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи залежно від порядку їх створення поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Тут слід мати на увазі також положення п. 1 примітки до ст. 364 КК України, згідно з яким для цілей статей 364, 365, 368, 368², 369 КК України до державних та комунальних підприємств прирівнюються юридичні особи, у статутному фонді яких відповідно державна чи кому- пальна частка перевищує 50 відсотків або становить величину, що забез-печує державі чи територіальній громаді право вирішального впливу на господарську діяльність такого підприємства.

У літературі висловлювались інші припущення щодо правового ста-тусу юридичних осіб публічного права. Зокрема, їх пропонувалось ви-значати на основі ст. 178 ГК України як публічні підприємства або під-приємства публічного користування {public utility), тобто установи, під-приємства, як правило, комунального господарства, комунальної власності, які надають певні види громадських послуг у сфері транспорту, зв'язку, енерго- і теплозабезпечення, водопостачання і водовідведення тощо. Проте, якщо пристати на цю пропозицію, то з-під дії Закону можуть вийти посадові особи відповідних установ, підприємств державної власності, зокрема ті, що перелічені нами вище.

Юридичні особи приватного права, своєю чергою, поділяються на товариства, установи та юридичні особи, створені в інших формах відповідно до закону. Товариством є організація, створена способом об’єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Підприємницькими є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками і можуть бути створені тільки як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Непідприємницькими товариствами є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (наприклад, споживчі кооперативи, об’єднання громадян, біржі, торгово-промислові палати тощо).

З огляду на загальний поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права і юридичних осіб публічного права варто наголосити, що переважна більшість юридичних осіб приватного права створюється відповідно до ЦК України, а юридичні особи публічного права – відповідно до положень Конституції України, ГК України та відповідних законів України. До юридичних осіб публічного права належать усі установи (організації), що створюються державою, Автономною Республікою Крим та територіальними громадами і не здійснюють господарської діяльності (наприклад навчальні заклади). Юридичними особами, створеними згідно з ГК України, є державні, комунальні та інші підприємства. Відповідно, юридичними особами публічного права є державні унітарні підприємства і державні комунальні підприємства.

Загальний порядок створення, організаційно-правові форми та правовий статус юридичних осіб приватного права встановлюється ЦК України, а правовий статус унітарних і корпоративних підприємств регламентується ГК України. Водночас, ураховуючи положення ч. 2 ст. 9 ЦК України («законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання»), юридичними особами приватного права можуть визнаватись певні підприємства, створені відповідно до положень ГК України. Наприклад, ст.ст. 114–117 ГК України передбачають можливість створення селянських (фермерських) господарств, орендних підприємств, підприємств з іноземними інвестиціями, іноземних підприємств. Зазначені суб’єкти господарювання не є особливими організаційно-правовими формами підприємств, а тому мають створюватись в організаційно-правових формах, передбачених для юридичних осіб приватного права. Крім того, за певних обставин до юридичних осіб приватного права, не передбачених ЦК України, можна віднести як унітарні, так і корпоративні підприємства, передбачені ГК України. Наприклад, створене фізичною особою унітарне (приватне) підприємство, унітарні підприємства, створені споживчими товариствами, об’єднаннями громадян, релігійними органі-заціями, або корпоративне підприємство (господарське товариство), створене на основі приватної власності юридичної особи, слід відносити до юридичної особи приватного права. Юридичними особами приватного права і суб’єктами господарювання можуть визнаватись також кредитні спілки, благодійні та неприбуткові організації (ст.ст. 130 і 131 ГК України).

Злочини у злочинах у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням професійних послуг мають і загальний суб’єкт злочину – фізична осудна особа з 16-річного віку (ч.ч. 1 і 2 ст. 368-3, ч.ч. 1 і 2 ст. 368⁴, 369, ч. 1 ст. 369² КК України).

Із суб'єктивної сторони службові злочини можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність. У злочинах з формальним складом вина можлива лише у формі прямого умислу. У злочинах із матеріальним складом вина визначається психічним ставленням винного до діяння та до суспільно небезпечних наслідків, які настали внаслідок його вчинення. Як правило, психічне ставлення службової особи до наслідків такого діяння характеризується злочинною самовпевненістю чи злочинною недбалістю.

Обов'язковими ознаками деяких службових злочинів можуть бути їх мотиви. Так, зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) вчиняється з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб (наприклад одержання хабара (ст. 368 КК) вчиняється з корисливих мотивів).