Криза феодально-кріпосницької системи, яка виявлялася у занепаді поміщицьких господарств, неможливості для поміщиків надалі ефективно вирішувати свої соціально-економічні проблеми за рахунок кріпацтва, значне зростання селянського руху — ось головні причини реформ 60-70-х рр. До них підштовхнула поразка у Кримській війні, яка продемонструвала всьому світу відсталість кріпосної Росії. Уряд вирішив за краще здій снити реформи згори, самому, ніж чекати, поки це буде зроблено «знизу», самим народом.
У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювались земські установи (губернські, повітові) — збори та управи. Збори скла далися з гласних, які обиралися на три роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в'язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на теренах освіти й охорони здоров'я. Але їх діяльність була під контролем царської адміністрації.
У 1864 р. була проведена судова реформа — найбільш прогресивна з усіх реформ 60—70-х років. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого — «гласний», зі змаганням сторін — захисника і прокурора. Суд відділявся від адміністрації і проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді в серйозних кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представники населення з урахуванням майнового цензу.
У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на чотири роки обирали міські думи. Члени думи — гласні — обирали міського голову і міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До компетенції міських дум входили ті ж питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.
Незважаючи на завршеність в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної в буржуазну монархію.
Питання № 47
Виникнення та діяльність політичних партій в Україні (кін. ХІХ ст. – поч.. ХХ)
Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України.
Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. За порадами Драгоманова вони стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі — у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії.
У 1899р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.
У 1899р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України, до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбургам.
У 1900 році в Харкові виникає перша в Наддніпров'ї політична партія — Революційна українська партія (РУП). Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних таких організацій, як «Братство Тарасівців», соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.
В 1902 році утворюється Українська народна партія на чолі з Миколою Міхновським, а в 1905 році Українська соціал-демократична спілка на чолі з Меленевським. В 1905 році основна частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою утворють Українську соціал-демократичну робітничу партію. В 1904 році утворюється Українська демократична партія, демократично-ліберального спрямування партія на чолі з Є. Чикаленком. Восени 1904 року окремі члени УДП, поклали початок Українській радикальній партії (УРП), на чолі з Б. Грінченко і С. Єфремовим. Восени 1905 р. обидві партії об'єднуються в Українську радикально-демократичну партію (УРДП).
Питання № 48
Геополітичне становище та соціально-економічний розвиток України (1900–1917 рр.)
На початку ХХ ст. український народ не мав своєї держави. Його землі було переділено між Російською імперією та Австро-Угорською монархією. Економічні, політичні, соціокультурні процеси в кожному з регіонів значною мірою визначалися особливостями держави, до складу якої вони входили. Межа століть була характерною для українських земель завершенням промислової революції та переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії, якісних змінах у структурі господарства (насамперед промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою).
Модернізаційний процес у Наддніпрянщині та західноукраїнських землях розпочався майже одночасно, однак його перебіг на цих територіях мав свої особливості та динаміку.
На початку ХХ ст. Наддніпрянська Україна перетворилася на основний вугільно-металургійний регіон Російської імперії з великими промисловими центрами: Донецький вугільно-металургійний, Криворізький та Нікопольський залізорудний і марганцевий басейни, Південно-Західний цукровий район. Економіка дедалі більше інтегрувалася в загальноросійську, розширювалися зв’язки з іншими регіонами країни. Проте їхній економічний розвиток був суперечливим, адже їхня частка становила 70% видобутку сировини і лише 15% готової продукції Російської імперії. А оскільки вартість готової продукції значно перевищувала ціни на сировину, то економіка Росії отримувала від цього значну економічну вигоду. До того ж більшість населення проживала в селі, тому продукція сільського господарства переважала над промисловими товарами. Це впливало і на соціальний розвиток суспільства.
Західноукраїнські землі в економічному аспекті належали до найбідніших у Європі. Найбільш розвиненими галузями промисловості були: нафтова, деревопереробна, горілчана, видобуток бурого вугілля, кам’яної солі, гірського воску, розвивалися метало-оброблення та машинобудування. Продовжували розвиватися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, тютюнова, паперова, скляна, керамічна, а також виробництво фарб, мила, соди, де переважали дрібні підприємства ремісничого типу.
Питання № 49
