Свідомість, мислення та мова

Свідомість -це вища,найбільш розвинута і складна форма відображення,яка властива тільки людині. Виникнути вона могла лише завдяки тому,що становила собою подальший розвиток тих менш досконалих форм відображення,які сформувалися в процесі еволюції живих організмів. Насамперед людська свідомість існує у формі цілей,норм,тощо,в яких знаходять відображення різноманітні предмети та їх властивості,а також відношення між ними. Крім того,свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях,завдяки їм вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії,результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності багатьох поколінь людей. З філософської точки зору свідомість створює світ, свідомість живе у своєму світі, свідомість здатна уяснити істину і своє місце у Всесвіті, свідомість спроможна змінювати свій світ. Свідомість не може довго простувати хибним шляхом. Свідомість аналізує, прогнозує, співставляє, допускає і кінець-кінцем робить вірні висновки. Свідомість не була б вічною, якби саме такою не була. Законів розвитку свідомості існує багато. За їх недосконалості свідомість не могла б впевнено й настирно йти шляхом еволюції. Попри неосяжність, Всесвіт повністю уяснений для конкретної свідомості. Наскільки б неозорою й різнобарвною не була б матерія, проте через конкретну аутентичність з місцевими формами вона піддається пізнанню у широкому масштабі. Вивчивши достовірне «на місці», конкретна свідомість може претендувати на ширше пізнання. Це її право. Зрозумівши основи і не загрожуючи своїм вторгненням гармонії, конкретна свідомість розширює масштаб підконтрольної матерії. Свідомість існує за своїми законами. Вона розвивається, стверджується у періоді становлення, старіє і за неможливості осягнути вічність породжує нову свідомість. У цьому матерія служить зв'язуючим компонентом. Матерія використовується свідомістю і свідомість використовується матерією. Це поєднання, у якому вони оберігають та культивують не лише свої структури, а й взаємопов'язані. Приклад — людина як цілісність. Її організм (тіло) — це матерія, її суб'єктивізм (мислення і ширше в релігійному контексті та поза рамками цього суб'єктивізму — дух, душа) — це свідомість. Матеріально людина пов'язується з іншими матеріями, свідомо (духовно) — з іншими свідомостями. Для перших взаємозв'язків слугують закони матерії, для других — закони свідомості (сучасні методи спілкування). Вже на рівні людини можна константувати єдність та певне протистояння матерії й свідомості.

Свідомість нерозривно пов’язана з мовою. Наші думки втілюються у словах і мовних конструкціях,завдяки їм вони можуть зберігатися і передаватися іншим людям. Сприймаючи слова або речення,сказані чи написані кимось іншим,людина знов-таки перетворює їх у форми своєї свідомості. Вивчаючи пит..про виникнення людини і її свідомості,необхідно виділити 3 осн.чинники цього процесу:працю,спілкування у колективі,заснованому на трудовій діяльності,членороздільну мову. Тобто,можна сказати,що виникнення свідомості як соц..-культ-го явища безпосередньо пов’язане із зародженням мови,в якій формувались та відбивалися перші свідомі уявлення людей. Свідомості поза мовою не існує. За допомогою мови люди можуть «сигналізувати» один одному про призначення того чи іншого предмет або дії.Будучи засобом взаємного спілкування,обміну досвідом,мова об’єднує людей не тільки даного часу,а й різних поколінь. Тим самим відбувається історична спадкоємність епох,коли нові покоління людей соціально успадковують здатності до спілкування тією чи іншою мовою. Крім того,мова є специфічним засобом зберігання та передавання інформації,а також управління поведінкою людини,пізнання об’єктивного світу і самосвідомості особи.

Поняття мислення перебуває у тісному зв'язку з поняттями «буття», «матерія», «людина», «пізнання», «знання», «ідея» тощо. Воно є фундаментальним у концептуальних системах знання філософів минулого та сучасності. Поняття мислення (гр. νους — розум) і взаємопов'язані з ним поняття — «відображення», «образ», «відчуття», «поняття», «знання» — були сформовані античними філософами (Геракліт, Анаксагор, Демокрит, Епікур, Сократ, Платон, Арістотель та ін.) За Арістотелем мислення є частиною душі, іншою її частиною є відчуття. Як частина душі, мислення є специфічною здатністю розмірковувати, осягати думкою світ і самого себе, тобто душу. Мислення є діяльністю, яка спрямована на пізнання, осягання родів сущого. Досліджуючи мислення, Арістотель створив логіку — науку про мислення, сформулював закони та форми мислення. У концептуальних системах філософів Нового часу (Джон Локк, Френсіс Бекон, Клод Адріан Гельвецій, Девід Юм) мислення — це діяльність, яка спрямована на пізнання та практичні дії; воно розробляє метод, тобто засіб, прийом пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви мислення — відчуття, споглядання, уява, рефлексія; рівні мислення — розсудок, розум; прояви діяльності мислення — сумнів, віра, задум, прийняття рішень, розуміння, уявні операції. У концептуальних системах представників класичної німецької філософії (Еммануїл Кант, Йоганн Готліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Георг Геґель) мислення розглядається як акт самодіяльності суб'єкта, що породжує різні інтелектуальні, уявні феномени — поняття, принципи, закони, ідеї, ідеали, тобто знання. Еммануїл Кант відзначав спонтанність актів мислення, апріорний характер його діяльності, спрямованість на пізнання за допомогою понять, вирізнив рівні мислення — інтуїція, розсудок, розум; типи і види мислення — формально-логічне (розсудливе) і діалектичне (розумне), конкретне і абстрактне, практичне і теоретичне. Е. Кант визначив односторонність, обмеженість розсудку і антиномічність розуму, встановив зв'язки «чистого» мислення з чуттєвістю, з зовнішнім світом. Г. Гегель визначає мислення як діяльність суб'єкта, яка спрямована на пізнання світу в формі понять (категорій). Вищою формою пізнання є наука (філософія), яка пізнає Абсолютний дух. Мислення є пізнанням в поняттях (категоріях) Абсолютного духа, внаслідок чого формується всезагальне знання. Мислення і мова нерозривно зв'язані між собою. Перше є вищою формою відображення дійсності; друге — матеріальною формою, в якій здійснюється, закріплюється, об'єктивізується розумова діяльність. Людина може висловити свої думки багатьма способами (звуками, малюнками, знаками, фарбами, мімікою, жестами, готовими виробами і т.п.) Однак універсальним засобом вираження думки є мова. І чим духовно багатша людина, тим багатшою, розвиненішою, виразнішою є її мова, і, навпаки, виразна, розвинена мова свідчить про розвиненість самої людини. Саме слово дає безобразне уявлення про предмет. Коли ми говоримо про свого знайомого, то нам досить назвати його ім'я, щоб мати уявлення про нього. Мислення — це процес відображення світу в поняттях, категоріях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях. І це відображення тим багатше, чим більше є понять категорій, слів, що мають узагальнення. Тому більш досконала узагальнююча мова є свідченням більш розвиненого, обдарованого народу.

3.3. Свідомість та самосвідомість.

Усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об'єктів. Фокус свідомості може бути спрямований й на самого суб'єкта, на його власну діяльність, його внутрішній світ. Таке усвідомлення людиною самої себе отримало в психології статус особливого феномена - самосвідомості. Самосвідомість являє собою складний психічний процес, сутність якого полягає у сприйнятті особистістю численних образів самої себе в різних ситуаціях діяльності й поведінки, в усіх формах взаємодії з іншими людьми і в поєднанні цих образів в єдине цілісне утворення -уявлення, а потім у поняття свого власного "Я" як суб'єкта, що відрізняється від інших суб'єктів. На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві Якщо свідомість є знанням про Іншого, то самосвідомість - знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об'єктивний світ, то об'єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає і як суб'єкт, і як об'єкт пізнання. Самосвідомість пов'язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе немовби "збоку". Як об'єкт самопізнання особистість - це людина, якою вона відчуває, спостерігає, почуває себе, якою вона відома собі і якою вона сприймається, мислиться, з її точки зору, іншими. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Вона стає наявною не тільки для інших, а й для себе. Самосвідомість не є чимось аморфним, вона має свою власну структуру. З одного боку, в ній можна виділити систему психічних процесів, що пов'язані з самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, що виникають як продукти цих процесів. Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина. Спочатку вони виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко випадкових образів себе, які виникають у конкретних умовах спілкування та діяльності. Далі ці образи інтегруються у більш або менш цілісне й адекватне поняття про власне "Я". Однак будь-який об'єкт пізнання, а людина в цій якості й поготів, є невичерпним. Тому самопізнання, як і будь-яка інша форма пізнання, не приводить до кінцевого, абсолютно завершеного знання. Відносність знань про себе зумовлена постійними змінами у часі реальних умов життєдіяльності й самої людини. Часто простежується розбіжність між реальними змінами людини й тим, що відображено нею в образі самої себе, коли нове у психічному розвитку ще не стало змістом її знання. Недостатньо ясно усвідомлюючи те нове в собі, що з'явилося, людина немовби із запізненням його "відкриває" і до того часу користується старими знаннями про себе, старими оцінками, хоча вони насправді вже не відповідають змісту нового психологічного утворення й об'єктивному його прояву. Самопізнання завжди пристрасне. Відбиваючи реальне буття особистості, воно робить це не дзеркально. Це ще одна причина того, чому уявлення людини про саму себе не завжди адекватне. Наприклад, мотиви, які людина висуває, обґрунтовуючи перед іншими людьми та перед собою свою поведінку (навіть і тоді, коли вона прагне правильно усвідомити власні спонуки й суб'єктивно цілковито щира), далеко не завжди відображають ці спонуки, що реально зумовлюють її дії. Переживання різних емоцій, які супроводжують процеси самопізнання, формують у людини ставлення до себе. Знання про себе, поєднане з певним ставленням до себе, становить самооцінку особистості. У сучасній психологічній науці розрізняють кілька видів самооцінки. Вони відображають особливості об'єктів оцінювання, їхню складність, а також деякі якісні й кількісні характеристики самої оцінки. Залежно від того, що підлягає оцінюванню - окремі сторони особистості, конкретні властивості, що проявляються лише в деяких особливих видах діяльності, або особистість у цілому, - розрізнюють два види самооцінки: глобальну, під якою розуміють загальну недиференційовану самооцінку особистості, й часткову, яка належить до різних рівнів пізнання властивостей особистості. Ще однією підставою для виокремлення видів самооцінки є така її характеристика, як адекватність. Відповідно до ступеня адекватності звичайно розрізнюють два види самооцінки: адекватну й неадекватну. В свою чергу неадекватна самооцінка по відношенню до еталона, з яким вона порівнюється, може бути завищеною або заниженою. Самооцінки людини формуються під впливом різних чинників. Це і порівняння образу реального "Я" з образом ідеального "Я", тобто з уявленням про те, якою людина хотіла б бути. Це і привласнення людиною тих оцінок і стандартів, які вона отримує від інших людей, у першу чергу від свого найближчого оточення. І, нарешті, це успішність дій людини - як реальна, так і уявна. Незалежно від того, чи лежать в основі самооцінки власні судження людини про себе або інтерпретації суджень інших людей, індивідуальні ідеали або культурно задані стандарти, вона завжди має суб'єктивний характер. Зміст знань людини про себе і ставлення до себе з початкових етапів формування мають свій "вихід" через процес саморегулювання й самоорганізації особистістю своєї поведінки. Цей процес характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення поведінки особистості з вимогами ситуації, очікуваннями інших людей, на актуалізацію психологічних резервів відповідно до особливостей ситуації спілкування, міжособистісної взаємодії. Обов'язковою рисою саморегулювання є постійне внутрішнє оцінювання протікання акту поведінки, яке співвідноситься з прямим або передбачуваним оцінюванням Його іншими людьми. Функцію коригування дій або вербальних компонентів поведінки в саморегулюванні виконує механізм самоконтролю, що становить внутрішній звіт особистості про співвіднесеність мотиву, мети дії та її ходу. Механізм самоконтролю проявляється у готовності перевести дію в інше річище, внести в неї додаткові елементи. Це немовби спілкування всередині самої особистості - між особистістю в дії та особистістю, що планує дію з певною ціллю.

Розрізнюючи свідомість та самосвідомість, варто зауважити, що, незважаючи на специфіку проявів, розділити їх можна тільки в абстракції, оскільки в реальній життєдіяльності людини вони внутрішньо єдині У процесі свідомості самосвідомість присутня у формі усвідомлення віднесеності акту свідомості саме до свого "Я", а процеси самосвідомості можуть здійснюватися тільки на основі свідомості. Людина не тільки усвідомлює вплив об'єктів реального світу й своїми переживаннями виявляє ставлення до них, а, виокремивши себе з цього світу й протиставляючи себе йому, усвідомлює себе як своєрідну особистість і певним чином ставиться до себе.

3.4. Форми суспільної свідомості: історичні засади диференціації суспільної свідомості на форми.

Поглиблення вивчення проблем ефективного управління соціальними процесами, управління організацією, підприємством призвело до появи великої кількості різних термінів, серед яких такі, як “організаційна культура”, “організаційна поведінка”, “організаційний клімат”, “організаційна діяльність” та ін., найменш відоме “організаційна свідомість”. Ці поняття широко використовуються у таких науках як психологія, соціологія, менеджмент та ін. Однак, незважаючи на матеріал, накопичений сучасною вітчизняною та світовою теоретичною думкою щодо організаційної свідомості, спроб його філософського узагальнення з метою виявлення закономірностей становлення та розвитку організаційної свідомості не здійснювалося. Питання з проблем організаційної свідомості, як форми суспільної свідомості можна дослідити завдяки вивченню праць, присвячених гносеологічним питанням суспільної свідомості. Матеріал для аналізу знаходимо у роботах Б. А. Грушина, В. Д. Попова, А. Г. Спіркина, А. К. Улєдова, Б. А. Чагіна, та ін. Беручи до уваги майже повну відсутність спеціальних досліджень, присвячених проблемі організаційної свідомості, окремо треба розглядати ідеї, подані у роботах В. П. Беха, А. А. Богданова, М. Вебера, В. І. Вернадського, Е. Дюркгейма, Н. В. Крохмаль. Наприклад, однією з перших концепцептуальних спроб побудувати загальне вчення про організації можна вважати, як відомо, тектологію (загальна організаційна наука), яка розроблена А. А. Богдановим. Дослідження В. П. Беха присвячені механізму самоорганізації соціального світу. Н. В. Крохмаль обгрунтовує організаційні рівні системи саморегуляції та форми їх закріплення свідомості. Актуальність дослідження такого явища, як організаційна свідомість пов’язана зі змінами, як позитивними так і негативними, що відбуваються у суспільстві: широкомасштабними технологічними інноваціями, національними кризами, військовими конфліктами, глобальними інтеграціями. Ці якісні зміни ведуть до трансформації суспільної свідомості, яка являє собою сукупність ідей, поглядів, уявлень, теорій, почуттів, ілюзій та помилок суспільства. Суспільна свідомість виражає ступінь усвідомлення людиною оточуючого світу, своєї сутності та сенсу існування. Історія розвитку суспільної свідомості є історія послідовного проникнення людини у сутність та сенс свого існування. Суспільна свідомість має свою структуру, яка в значній мірі є відображенням структури суспільного буття. В наслідок багаторівневості та багатосторонності суспільного буття, в суспільній свідомості виділяють різні форми свідомості: економічну, політичну, моральну, естетичну, екологічну та ін. Суспільна свідомість та її форми співвідносяться як рід та вид. На наш погляд є необхідність визначення організаційної свідомості як форми суспільної свідомості, так як її формування має свою специфіку, залежить від конкретних форм та прийомів розповсюдження. Найбільш загальні об’єктивні основи для виділення тієї чи іншої форми суспільної свідомості можна визначити такі: 1) наявність свого предмету відображення; 2) спеціальний характер відображення; 3) виконання певної соціальної функції; 4) особливий зв’язок з базисом суспільства [8;105]. Організаційна свідомість загалом відповідає усім цим умовам. Отже, необхідно визначити зміст та сутність, предмет відображення, функції, рівні та форми закріплення організаційної свідомості. Зміст явища - це певним чином упорядкована сукупність елементів та процесів, що утворюють дане явище. Наприклад, зміст політичної свідомості розкривають політичні ідеї відносно завоювання, утримання та використання влади, що закріплюються у політичних програмах, деклараціях тощо. Зміст релігійної свідомості складають міфологічні ідеї, вірування, специфічні почуття, в основі яких лежить віра у надприродне. Форми закріплення релігійної свідомості - молитви, культові дії, обряди, жертвоприношення тощо. Зміст же організаційної свідомості можна визначити так: сукупність ідей, поглядів відносно упорядкування та спрямування діяльності тієї чи іншої системи. Формами закріплення можуть бути засоби управління, а саме розпорядження, настанови тощо. Смисл, тобто сутність форм свідомості можна виявити, визначивши предмет відображення тієї чи іншої форми свідомості. Наприклад, предмет відображення правової свідомості - правові норми та відносини, що закріплені певними державними актами. Сутність правової свідомості у осмисленні юридичних норм, прав та обов’язків, тобто суспільного правопорядку. Предмет відображення моральної свідомості - моральні норми та установки, які регулюють взаємовідносини між індивідами, особистістю та суспільством. Сутність моральної свідомості полягає в осмисленні цих норм та установок. Предмет відображення організаційної свідомості - сукупність процесів та дій, що призводять до утворення та удосконалення взаємозв’язків між частинами цілого. Сутність організаційної свідомості полягає у осмисленні процесу внутрішнього упорядкування, узгодженості взаємодії більш менш диференційованих та автономних частин цілого, що обумовлена його побудовою. Спільними функціями для усіх форм суспільної свідомості є світоглядна та регулятивна тобто функції які визначають, спрямовують та корегують діяльність та відношення людей до дійсності, один до одного, людини та суспільства. Але для кожної форми суспільної свідомості властива специфічна соціальна функція. Наприклад, релігійна свідомість виконує ілюзорно-компенсаторну функцію, наукова свідомість - пізнавальну та евристичну, естетична свідомість - гедоністичну та катарсичну тощо. В нашому випадку організаційна свідомість виконує функцію упорядкування взаємодіючих частин організації, та спрямування діяльності організації у напрямку її відповідності умовам оточуючого середовища. Класично розмежовують два рівні суспільної свідомості: теоретична та повсякденна свідомість. Основний критерій - глибина проникнення у об’єктивну сутність явища самоорганізації соціального світу. Повсякденна зупиняється на його поверхні, теоретична - проникає до усвідомлення сутності сторін цього явища. Повсякденна організаційна свідомість базується на безпосередньому досвіді практичної діяльності людей способам організації освоєння світу. Теоретичний рівень відображає наукові досягнення тектології. Одним з критеріїв визначення меж суспільної свідомості та її структури є структура суспільних відносин, у відповідності до яких люди створюють принципи, ідеї та категорії. Це дає право стверджувати, що організаційним відносинам відповідає організаційна свідомість, економічним відносинам - економічна свідомість, політичним - політична, правовим - правова, моральним - моральна тощо. Організаційна свідомість тісно пов’язана з базисом суспільства та засобом виробництва у цілому - впливає на продуктивні сили та виробничі відносини, які в свою чергу формують організаційну свідомість. Весь зміст життя людства А. А. Богданов (перефразував слова Енгельса, що зміст життя у виробництві людей, речей та ідей, а у терміні “виробництво”, на його думку, міститься поняття організуючої дії) вбачав у організації зовнішніх сил природи, організації людських сил та організації досвіду. “У людства немає іншої діяльності, окрім організаційної, немає інших завдань окрім організаційних... Якщо суспільство, класи, групи руйнуюче стикаються, дезорганізуючи один одного, то саме тому, що кожний такий колектив прагне організувати світ та людство для себе, по-своєму. Це - боротьба організаційних форм” [1;85]. Виходить, що усі інтереси людства можна розглядати через організаційну призму світосприйняття особистості. В якості інших критеріїв виділяються види духовної діяльності та їх функції, що обумовлені потребами суспільства. Види діяльності людей, спрямовані на виробництво та розповсюдження ідей і поглядів, обумовлюють диференціацію суспільної свідомості на відповідні сфери. Частіше за все виділяють три сфери суспільної свідомості: наука, ідеологія та суспільна психологія. Незаперечний факт існування організаційної науки - тектології, системи знань у галузі управління, вже говорить про правомірність виділення організаційної свідомості у відносно самостійну форму суспільної свідомості. Також набуває самостійного значення як вид суспільної психології й психологія організаційна.

Якщо розглядати організаційну свідомість у соціологічному зрізі, з точки зору конкретних існуючих організацій, то можна стверджувати, що кожній з них властива організаційна ідеологія, що виражає ідеї, інтереси, ідеали її суб’єктів, та забезпечує ідейну згуртованість, мобільність та життєстійкість організації. Відома й інша система критеріїв відокремлення форм суспільної свідомості. Так, наприклад суспільно-історична практика виступає як безпосередня об’єктивна основа, що визначає усю багатоманність форм відображення суспільного буття у суспільній свідомості. В силу цього суспільно-історичну практику правомірно розглядати в якості не тільки безпосередньої, але й загальної об’єктивної основи диференціації суспільної свідомості [4;35]. Це дозволяє розглядати становлення організаційної свідомості як форми суспільної свідомості в результаті відображення суспільно-історичної практики раціональної організації, упорядкування. Різні форми суспільної свідомості історично склалися на основі розвитку пізнавальної діяльності окремих людей, під впливом життєвої необхідності духовного осягнення суспільством різних сфер природної та соціальної дійсності. Процес формування організаційної свідомості можна прослідити, використавши рівні систем саморегуляції соціальних процесів, критерієм поділу яких є форма закріплення та передачі смислу. Н. В. Крохмаль виділяє архетипний, нормативний та семантичний рівні. Відповідно до рівнів існування смислів система саморегуляції здійснює специфічний алгоритм організаційного впорядкування відносин у суспільстві, а саме: на архетипному рівні - регулювання; на нормативному рівні - управління; на семантичному рівні - керівництво [2;137]. Отже, організаційна свідомість - це сукупність організаційних ідей, знань, поглядів, почуттів та ін. відносно упорядкування та спрямування діяльності тієї чи іншої системи.

Сенс життя людини.

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити. Отже, в чому полягає сенс життя? Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш. Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями. З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм. Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе. Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися із вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до падіння, відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати відчуття його повноцінності. Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає подальший соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини гуманного смислу буття. Німецько-французький мислитель Альберт Швейцер (1875-1965) неодноразово наголошував: "Завдання сучасників - досягти справжньої доброти, жити у злагоді із самим собою. Тільки перемога гуманного світогляду над антигуманним дасть нам можливість з надією дивитися в майбутнє".