Проблема першопочатку буття у поглядах Фалеса, Анаксімандра і Анаксімена, Геракліта та Піфагора

Натурфілософія

 

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення. Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:

— що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);

— як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;

— як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Особливо відчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від Фалеса (прибл. 625 — прибл. 545 до н. е.), який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.

Започатковану Фалесом традицію розвинули його послідовники: Анаксімандр (611—545 до н. е.), який вважав основою світу апейрон — безкінечне, і Анаксімен (585— 525 до н. е.), який стверджував, що це повітря. За субстанцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набувати певних форм. Погляди мілетців становлять собою наївний матеріалізм. Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа. Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом (544—483 до н. е.) та елеатами (назва школи походить від м. Елей) Парменідом (540—480 до н. е.) і Зеноном (490—430 до н. е.), які намагались розв'язати проблему тотожності й відмінності сущого, а також руху і спокою. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. «Війну», тобто боротьбу, він проголошує батьком і матір'ю всього. «Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу». Йому належить ідея логосу — космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі. На противагу Геракліту елеати (Ксенофан (580—490 до н. е., Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вони брали за першооснову не конкретну речовину, а одну з універсальних характеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось всезагальне.

Загальне та одиничне як моделі мислення, принцип квантифікації (кількісного виміру) сущого, принцип причинності та ідея атомізму — такими були здобутки давньогрецької натурфілософії, які мали неабиякий вплив на становлення теоретичного природознавства в Новий час.

Проблема першопочатку буття у поглядах Фалеса, Анаксімандра і Анаксімена, Геракліта та Піфагора.

Проблема першопочатку буття турбувала грецьких філософів з ранніх часів історії. Фалес /близько 624-547 р. до н.е./ - представник мілетської школи, його небезпідставно вважають першим астрономом. Він вирахував дні сонцестояння та рівнодення, визначив довжину року у 365 діб, прогнозував погоду за зірками, завбачив сонячне затемнення 28 вересня 565 р. до н. е. Фалес відомий також як математик, що довів ряд важливих геометричних теорем. З точки зору Фалеса вода - основа і першопочаток всього сущого. Вода для Фалеса - це не фізична речовина, а початок буття. Вода - це символ життя, його філософська метафора.

Згідно з поглядами Анаксімандра /бл. 670-546 р. до н.е./ в основі всього сущого не може лежати якась певна субстанція. Ідея "апейрона" /в перекладі з грецької мови "невизначене", "безмежне"не є відходом від конкретно-речових уявлень про перворечовину світу, Ця ідея є конкретно-чуттєвим уявленням про первісний стан буття. Безмежне, невизначене» неоформлене "дещо" утворює першооснову космосу. З точки зору Анаксімандра процес утворення Всесвіту проходить три основні етапи:

- на першому із "безмежного" виділяється "світовий першопочаток", своєрідний ембріон Космосу;- на другому відбувається розподіл протилежності початків - вологого і сухого, холодного та гарячого;

- на третьому етапі в процесі боротьби цих початків буття утворюються чотири основні стихії. Це - вогонь як поєднання гарячого і сухого початків, повітря як поєднання вологого і теплого, вода вологого і холодного, земля холодного і сухого. В свою чергу із цих основних стихій виникає усе розмаїття конкретних речей.

Ще одним представником мілетської школи був учень Анаксімандра Анаксимен /бл. 585-525 рр. до н.е./. Першопочатком усього сущого, з Його точки зору, вважається повітря. Завдяки повітрю виникає і існує світ. Через те, що повітря має здатність "згущатись" і "розріджуватись", утворюється вітер, хмари, земля, вогонь. У філософських поглядах Анаксимена є важлива теза про єдність мікро - і макрокосмосу. "Згідно з тим, як душа наша є повітрям і утримує нас від розпаду, так і космос обгортається диханням повітря". Тим самим людина уподібнюється малому Всесвіту /мікрокосмосу/ такому ж цілісному і різнобічному, як і великий космос /макрокосмос/ -світ в цілому. Людина - це уподібнення світу і існує нарівні з ним. Людина не просто частинка Всесвіту, це єдине буття", яке рівноцінне Всесвіту в цілому. В тезі Анаксимена повітря, частиною якого є людська душа, виявляється як світова душа або дух, завдяки якому космос існує як цілісність. Речовотілесний характер універсального світопорядку буття наочно представлений водою, повітрям, "алейроном", особливої виразності набуває у філософському вченні Геракліта /бл. 544-483 р. до н.е./, який вбачав першооснову світу у вогні. "Світ єдиний з усього, що існує- твердив Геракліт, - не створений ніким із богів і ніким із людей. Він був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає". В цьому пасажі виражається не тільки світоглядна позиція, але й діалектика розвитку космосу через єдність протилежностей спалахування і закономірного згасання

Піфагор був першим, хто назвав Всесвіт «Космосом» через ту впорядкованість, яка йому притаманна. За його вченням основоположні принципи світобудови можна висловити мовою математики. Початком, що об'єднує всі речі, виступають числові співвідношення, які виражають гармонію й порядок природи: «Всі речі суть числа». Всесвіт, за Піфагором, — шароподібний і складаєть з десяти небесних сфер. В центрі Всесвіту розташований невидимий із землі «вогонь», який піфагорійці називають «стражем Зевса». Навколо нього обертаються всі сфери, в тому числі й Земля. Кожна сфера є визначена числом і дає притаманний лише їй звук, в результаті космос в цілому являє собою гармонійний світовий хор.

 

33 Філософія античного атомізму. Античний атомізм Левкіппа (550-440 pp. до н.е.) і Демокріта (460-370 pp. до н.е.) оформився в цілісну філософсько-наукову доктрину наприкінці V — у першій половині IV ст. до н.е. Система атомізму — одне з найбільш значних інтелектуальних досягнень античної культури. Його характеризували як широта охоплюваного кола проблем, так і глибина основних філософських принципів, досить строго й послідовно обґрунтованих у процесі теоретичного осмислення найрізноманітніших явищ.Універсальність, методологічна глибина й логічна послідовність атомістичного вчення були головними причинами того, що воно справило істотний вплив на подальший розвиток як самої філософії, так і конкретно-наукового знання. Разом з тим одна з найважливіших рис атомізму полягала в надзвичайно простому, але дуже ефективному і, що особливо важливо, універсальному методі пояснення й інтерпретації найрізноманітніших явищ. Спираючись на мінімум гранично загальних і простих теоретичних засобів (поняття атома, порожнечі й властивого атомам руху), вона претендувала не тільки на універсальне теоретичне пояснення устрою Всесвіту в цілому, але й на тлумачення й пояснення різних його частин із властивими їм особливими явищами.

 

 

34. Філософія Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського «Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральністьрозумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значеннясовісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно Сократу, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди»:

 

35. Сократівські філософські школи.

Ще за життя Сократа ряд його учнів, противників афінської демократії, покинули Афіни. Інші його послідовники пішли з Афін після його смерті. На початку 4 століття до н. е. деякі учні Сократа заснували власні філософські школи, які отримали назву сократівських, або сократичних. Серед них найбільш відомі: мегарська школа, елідо-еретрійська школа, кіренаїки, а також школа кініків. Перші три отримали свою назву за містом, де жили засновники шкіл, остання — за прізвиськом «пес», яке отримав її представник Діоген із Синопу (не плутати з Діогеном із Аполонії). Кожна з цих шкіл по-своєму розглядала поставлені Сократом питання про можливість пізнання, про предмет загальних понять, про цілі практичної діяльності, про вище благо.Школи часто виступали один проти одного і проти інших учнів Сократа (наприклад, Платона іКсенофонта). Філософські відмінності були досить великі, у той час як мегарська і елідо-еретрійська школи тяжіли до ідеалізму, у кініківдомінує матеріалістична орієнтація, а кіренаїки чітко проводять атеїстичну лінію.

36. Філософія Платона.

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.Будучи прибічником гераклітівської натурфілософії й сприйнявши її постійну мінливість, Платон вважав, що, все у природі виникає й знищується — отже, не може бути дійсногознання, бо чуттєвий світ мінливий. Тому він висуває теорію «ідей» (ейдосів), які є граничним станом речей, пізнаваних лише за допомогою математичних об'єктів при прагненні отримання дійсного знання.Платон був засновником того, що пізніше отримало назву ідеалізму. Його погляди сформульовані у міфі про печеру з «Держави». На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів^[2]. світ ідей Платона, як піраміда, завершується ідеєю Блага. Ідея Блага «надає пізнаваним речей істинність», є причиною знання, вона подібно до Сонця, що дає народження, що сприяє зростанню і харчуванню, дає речам буття й існування. Благо проявляється в прекрасному і щирому, його важко осягнути людському розуму, але його можна осягнути через красу, домірність і істину. Ідея для Платона є зразок (парадигма) для речей, загальне поняття, сутність даного класу речей, причина, до якої прагнуть речі. Платон - прихильник телеологічного розуміння світу, він вважає, що всі процеси в світі доцільні, продумані Творцем. Моральність у філософії Платона залежить від якості душі людини, її поведінки.

 

 

37. Філософія Арістотеля.

Філософія у Аристотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє "першу" і "другу" філософії. Фізика для Аристотеля все ще філософія, але "друга". Предметом "першої" філософії є не природа, а те, що існує за нею. "Перша філософія, за Аристотелем, – наука "найбільш Божа" у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є "божественні предмети". Тому Аристотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття.Основні засади вчення Аристотеля про буття такі: 1) категоріальний аналіз існуючого: 2) причинний аналіз субстанції; 3) вчення про можливість і дійсність є одночасно і законами буття.

Аристотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кількість, час. відношення, місце, стан. дія, володіння, страждання. Аристотель вважає, що суть буття речі – її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність.У Аристотеля форма як суть буття речі – це той чи інший вид певного роду. Саме видове – головне, вирішальне начало буття і знання. Форма – не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються ні на які інші види. Види Аристотеля – це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом – форму ніхто не творить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. Матерія у Аристотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма – два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потенціал речі, а форма – реалізація цього потенціалу. Особливої уваги заслуговує вчення Аристотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.

 

38. Філософські ідеї скептицизму, стоїцизму, епікуреїзму та неоплатонізму.

Стоїцизм — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя Засновником стоїцизму був Зенон. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан, походження важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою.Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, скроєного для людей, втягнутих у вир політичних подій, розвиток яких передбачити неможливо. Етика Епікура прилаштована для інтелектуала-провінціала. Державу він вважає необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі. Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе.

 

 

39. Порівняльний аналіз основної проблематики філософії Середньовіччя та філософії античності.

по рівню розвитку філософії, культури в цілому середньовікова філософія була кроком назад у порівнянні з античністю. Хоча падіння Римської імперії, перехід від рабовладіння до феодальних суспільних відносин, було прогресивним явищем в історії розвитку суспільства. феодальний лад відкривав простір для подальшого прогресу у розвитку виробництва, науки, техніки, ремесел, культури, політичних та соціальних відносин.На межі двох епох – античної і середньовікової – сформувався новий світогляд – виникло християнство, яке мало домінуючий вплив на духовне життя усіх європейських країн. Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. Ivст.)привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починається формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія підноситься за цих умов до найголовнішого знання, якому підпорядковані всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослов’я”, і за допомогою свого раціонального апарату повинна була утверджувати основні положення християнства.

40 Порівняльний аналіз проблематики філософії Середньовіччя та Відродження. Найважливішою відмінною рисою світоглядної епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги філософії античності було природно-космічне життя, а в середньовіччі - релігійне життя - проблема «порятунку», то в епоху Відродження на передній план виходить світське життя, діяльність людини в цьому світі, заради цього світу, для досягнення щастя людини в цьому житті, на Землі. Середньовічна філософія Заходу і Сходу-це перш за все філософіядоіндустріального, або феодального, суспільства, для якого характернапанування теології і релігії.Корінні зміни відбулися в епоху Відродження, яка створила своюблискучу культуру. Базисом, на якому виросла культура Відродження, сталиміське господарство в період його переходу в капіталістичне. Філософія Відродження здається мені більш близькою, найбільш прийнятною длясьогоднішнього часу. Однак не можна стверджувати, що філософія середньовіччявідірвана від дійсності або заснована на неправильних ідеях. Адже ціідеї виникли не на порожньому місці, вони теж мали обгрунтування, інша справа,що сьогодні вони здаються нам не зовсім доречними. Знову ж таки необхідноврахувати, що висунуті вони були в інший час. І хто знає, може бути,через пару століть положення середньовічної філософії знову станутьпануючими.

41. Філософська проблематика філософії Середньовіччя. Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки. Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов'я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою. На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.

 

 

42. Філософські особливості апологетики та патристики. Перший період (II—VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою. Патристика (лат. pater — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів (отців церкви) II—VII ст. Представлений він вченням «отців церкви» — Квінта Тертулліана (160—220), Августина Блаженного та ін. Відомим твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. У цих словах теолога не просто церковна догма, а вистраждана епохою істина. Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. В Бога ідеї передують речам, в людині вони слідують за речами. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. В такий спосіб теологи поєднали релігійну доктрину створення світу Богом і концепцію Платона. Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Схоластика (лат. scholastikos —учений, шкільний) — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. У розвитку схоластики існує два періоди:
1. До XII ст. На цьому етапі домінують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство).
2. З ХIII по XV ст. У цей час поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225—1274), який пристосував учення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей період схоластики отримав назву томізм. Перехід від ідей Августина до томізму зумовлений кількома чинниками. Передусім розвитком і зміцненням третього стану (ремісників і торговців), в яких пробуджується інтерес до природи. А вчення про природу краще розвинуто у філософії Арістотеля. Для Платона природа взагалі позбавлена самоцінності.Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. Перейнявши вчення Арістотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття:
— «царство мінералів», де форма є лише зовнішньою визначеністю речей;
— «рослинне царство», де форма виступає як рослинна душа;
— тваринне царство і, відповідно, тваринна душа;
— людина і розумна безсмертна душа.

43 Фома Евклінський Святи́й Тома́ (Фома, Томас) Акві́нський— один з найвизначніших та найвпливовіших філософів і теологів в історії, засновник теологічної школи томізму, святий католицької церкви. Монах-домініканець.Як видатний вчитель Християнської церкви, він також є головним представником філософії Високого Середньовіччя — філософської схоластики. Тома Аквінський залишив після себе фундаментальну працю, що мала вплив на виникнення неотомізму та неосхоластики і досі має важливе теологічне та філософське значення. Тома Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п‘ять доведень, які стали класичними в західноєвропейській теології: Оскільки все на світі рухається, то повинен бути «першодвигун» або «першопоштовх» руху — Бог.Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього — Бог. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність — Бог.Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати «остання» і головна ціль — Бог.Проте деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити, не тому, що вони. протирозумні і ірраціональні, а тому саме, що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії

 

44. Гуманізм та антропоцентризм філософії Відродж

філософія Відродж ставила і прагнула вирішити важливі філософс проблеми. В цілому філософ мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродж: орієнтація на мистецтво.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософ літературі вживається у 2ох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософ, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм

гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм.

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки).(Пікоделла Мірандола, Микола Копернік, Микола Кузанський.

 

45. Новий час

Відбувався процес поступового відмирання середньовічної філософської парадигми. Натомість формувалася нова філософська парадигма, основні риси котрої змістовно корелювалися зі специфікою буржуазного суспільства, яке утверджувало себе як нову, промислово-урбаністичну цивілізацію. Відповідно до цього і відбувається зміна світоглядних орієнтирів. Поряд із традиційними духовними інтенціями з*являється тенденція до ототожнення буття з природним буттям. Спочатку останнє виступає в конкретній формі природної людини, однак згодом на місце природної людини стає природа взагалі. Людина, втративши свій винятковий статус, перетворюється на «просто» одну з «частин» природи. Відповідно головним стає знання про природу. Філософія ж, як й інші форми суспільної свідомості, починає наслідувати природничу науку у формі, манері, стилі тощо. Значною мірою саме ця обставина спричинила те, що домінуючою філософською тенденцією стає матеріалізм. Варто наголосити на ще одній особливості філософської парадигми Нового часу. На відміну від філософських парадигм старого світу та середньовіччя, які в етнічному плані були мономентальними, нова парадигма стає мономентальною. Тому з 17 ст. ми починаємо говорити не тільки про європейську, але й про «англійську», «франц» філософ.

В добу середньовіччя людина постає «духовною» людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед «одухотвореною», а не просто тілесною істотою.на цьому «грунті» починає формуватися нова філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням

духовності

мислиться Бог, то теологія підноситься за цих умов на рівень «найголовнішого» знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі «загадки буття». Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько-середньовічна думка проголошує «неістотним» тілесні характеристики людського індивіда, які раніше оцінювалися як най значущіші.

 

46. Проблема методу пізнання у філософській концепції Р.Декарта.

Раціоналізм Декарта грунтується на тому, що він спробував застосувати до всіх наук особливості математичного методу пізнання. Бекон пройшов повз такого ефективного і могутнього способу осмислення досвідчених даних, яким в його епоху ставала математика. Декарт ж, будучи одним з великих математиків свого часу, висунув ідею загальної математизації наукового знання. Французький філософ при цьому витлумачував математику не просто як науку про величини, але і як науку про порядок та мірі, що панує в усій природі. У математиці Декарт найбільше цінував те, що з її допомогою можна прийти до твердих, точним, достовірним висновків. До таких висновків, на його думку, не може навести досвід. Раціоналістичний метод Декарта і являє собою, перш за все, філософське осмислення та узагальнення тих прийомів відкриття істин, якими оперувала математика.

Суть раціоналістичного методу Декарта зводиться до двох основних положень. По-перше, в пізнанні слід відштовхуватися від деяких інтуїтивно ясних, фундаментальних істин, або, інакше кажучи, в основі пізнання, по Декарту, повинна лежати інтелектуальна інтуїція. Інтелектуальна інтуїція, по Декарту, - це тверде і чітке уявлення, що народжується в здоровому розумі допомогою погляди самого розуму, настільки просте і чітке, що воно не викликає жодного сумніву. По-друге, розум повинен з цих інтуїтивних поглядів на основі дедукції вивести всі необхідні висновки. Дедукція - це така дія розуму, за допомогою якого ми з певних передумов робимо якісь висновки, отримуємо певні слідства. Дедукція, по Декарту, необхідна тому, що висновок не завжди може представлятися ясно і чітко. До нього можна прийти лише через поступовий рух думки при ясному і виразному усвідомленні кожного кроку. Після визначення основних положень методу перед Декартом постало завдання сформувати такий вихідний достовірний принцип, з якого, керуючись правилами дедукції, можна було б логічно вивести всі інші поняття філософської системи, тобто Декарт повинен був здійснити інтелектуальну інтуїцію. Інтелектуальна інтуїція у Декарта починається з сумніву. Декарт поставив під сумнів істинність всіх знань, до якої належала людство. Проголосивши сумніви в якості вихідного пункту будь-якого дослідження, Декарт ставив мету - допомогти людству позбавитися від всіх забобонів (або ідолів, як їх називав Бекон), від усіх фантастичних і помилкових уявлень, прийнятих на віру, і таким чином розчистити шлях для справді наукового знання, і разом з тим, знайти шуканий, вихідний принцип, виразне чітке уявлення, яке вже не можна піддати сумніву.

 

47. Бекон

 

Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібним до дзеркала здатного відображати увесь Всесвіт». Звідси механістичне, по суті, уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про заблудження як спотворення такої дзеркальної «копії» внаслідок різного роду діяння зовнішніх причин. Бекон називає їх ідолами або привидами: 1)«привиди роду», пов*язані з недосконалістю самого людського розуму, 2)»привиди печери»-спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості розуму індивідів 3) «привиди площі» породжуються спілкуванням людей, процес якого нав»язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення, 4)привиди театру»-породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції й гадки.

 

48. Проблема субстанції у філософії Нового часу.

Субстанцію як Єдине, яка розумілась в епоху Відродження органічною і гармонійною єдністю духовного і природного, філософи Нового часу намагаються переосмислити та конкретизувати через призму нових досягнень наукового пізнання. Одним з перших таку спробу зробив Р.Декарт, роз'єднавши Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.

Важливе місце посідає вчення про субстанцію також у творчості Б.Спінози, яке має пантеїстичний характер. Субстанція, на його думку, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе (causa sui). Визначивши як основну властивість субстанціїприроди самопричинність (causa sui), Спіноза на цій основі виводить усі інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через атрибути, тобто необхідні прояви, яких, на думку Спінози, безкінечна кількість, але ми знаємо самоочевидно два — протяжність і мислення. Крім атрибутів, субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування. Той чи інший модус субстанції може існувати, а може і не існувати. Основними модусами субстанції, на його думку, є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу.

Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Продуктивна природа є причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей, а створена — джерелом багатоманітності. Але і єдність, і багатоманітність є невід'ємними характеристиками єдиної природи — субстанції, тотожної Богові.

 

49. Проблема людини у поглядах Б.Паскаля.Глибоку і своєрідну концепцію людини в епоху Нового часу розробив відомий французький фізик, математик і філософ Блез Паскаль (1623 - 1662). У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами. Отже, людина ніби зависає поміж двох безодень, і ось цю вихідну відсутність опори вона весь час відчуває: тривога, нудьга, невпевненість є її звичними станами. Не маючи надійних коренів життя, людина кидається у розваги й інтриги, але вся людська велич полягає лише в мисленні. Людина - це '''мислячий очерет", пише Б. Паскаль, але вона перевершує природу тим, що може всю її осмислити й пізнати. Тільки мислити слід гідно, а отже — мислити на межі буття і небуття, тобто на останній межі щирості. Під час такого мислення людина врешті-решт повинна зрозуміти, що єдиною її життєвою опорою може бути лише Бог.Блез Паскаль стверджував, що вся велич людини у її здатності мислити.

50 Місце держави та влади в поглядах Т.Гоббса Держава, уряд, монарх, інститути цивілізації здійснюють насильство над природним життям людини, змушують її підкоритися новій суспільній силі - загальній спільній владі. Людина за своєю природою егоїстична і прагне виключно досягнення власної користі. Згідно цього будь-яка людина визнає себе в праві на все, чого може добитися силою, і не рахується з інтересами інших людей. Звідси - невідворотність безперервних зіштовхнень, і “війна всіх проти всіх”, як природній стан людини. Необхідно вирішити все шляхом погодження всіх і домовленого встановлення незалежної влади, що оберігає домовленість від порушення. Таке походження держави. Гоббс не лише ідеалізував природній стан людства, а, навпаки, підкреслював, що він заважає нормальному розвитку суспільного життя, відволікає сили і здібності людей від творчої діяльності. В суспільстві, де немає державної організації і управління, панують випадок і безправ’я, і життя людини одиноке, бідне, безпроглядне, тупе і короткочасне. Ідея суспільного договору, за допомогою якого громадяни прогодошують встановлення державної влади, надаючи їй право управління громадським життям, зосереджуючи в її руках всі сили і засоби, необхідні для підтримання миру і безпеки, була прогресивною ідеєю в умовах того часу. Держава за Гоббсом - єдина особа, відповідальною за дії якої зробила саму себе шляхом договору між собою величезної кількості людей для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як вважатиме за необхідне для їх миру і загального захисту.

 

 

51 Основні філософські ідеї І.Канта.

Фундатором німецької класичної філософії був Кант. Його теоретична

діяльність поділяється на періоди. Перший період закінчується 60-ми роками

XVIII ст. У цей час Кант займався переважно природничими проблемами

серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення Сонячної

системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував

діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав

ідею першого поштовху, тобто в цей період у філософії Канта переважали

матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий, так званий «критичний»» період, коли

у філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні

твори цього періоду: „Критика чистого розуму”, „Пролегомени”, „Критика

практичного розуму”.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим

відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми

представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив

перехід від метафізики субстанції до теорії суб'єкта. Головне, за Кантом, не

вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності

людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання,

встановити його межі і можливості. Це буз великий поворот філософії до

людини.

Вчення Канта про пізнання спирається на його концепцію про створення

суджень. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою

фіксується відношення чи зв'язок між поняттями — суб'єктом і предикатом

судження. Існують два різновиди такого зв'язку. В одних судженнях предикат

не дає нового знання про предмет порівняно із знанням, яке фіксоване у

понятті "суб’єкт". Такі судження Кант називає "аналітичними". У других —

зв'язок між суб'єктом і предикатом не випливає з розгляду поняття "суб'єкт", а

предикат об'єднується із суб'єктом. Такі судження Кант назвав "синтетичними".

У свою чергу синтетичні судження поділяються на два класи: в одному зв'язок

предиката і суб'єкта мислиться відповідно до даних досвіду (такі судження

називаються "апостеріорними"), у другому зв'язок мислиться як незалежний від

досвіду, передуючий досвідові (такі судження називаються "апріорними").Кант

вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», явища речей, результат

їхньої дії на органи відчуттів людини, „речі в собі” стають явищем завдяки

апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення

(якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам,;і мають

поза досвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який,за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, вінзаплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого

розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо,

оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести

або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кантупритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступаютьяк необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм(визнання об'єктивного

існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми

споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об'єктивної

дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні формичуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих пособі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей длянас" та неможливість пізнання "речей в собі", що стає основою нової формиагностицизму.

 

 

Значне місце в розвитку німецької класичної філософії Слід Йоганну

Готлібу Фіхте (762—84). У філософії И. Канта він намагався усунути ідею

предметів самих по собі і діалектично вивести весь зміст знання, тобто

теорію і практику, з діяльності нашого Я. Фіхте вказав на протиріччя

поняття “предмета самого по собі”, тобто “речі в собі”, — непізнаваної, що

не впливає на світ явищ і в той же час укладає в собі причину явищ.

Усунувши це протиріччя, Фіхте прагнув перетворити критичний метод

Канта в суб'єктивний ідеалізм, подібний ідеями Дж. Берклі. Для Фіхте

справжня реальність — єдність суб'єкта й об'єкта; світ — це “суб'єкт -

об'єкт, причому ведучу роль грає суб'єкт”. Фіхте конструює “суб'єктивний

суб'єкт - об'єкт”. Спираючи на життєвий щоденний досвід людини, Фіхте

пропонує відрізнити і протиставити реальна подія уявлюваному, існуючому

лише у свідомості.Сприймаючи предмет або задумавши про минулому, людина забуває себе.

Самозабуття — це одна з особливостей людини, що переживає зв'язок з

дійсністю. Звідси визначення дійсності: те, що відривається тебе від самого

себе, і є дійсно відбувається і наповняє даний момент твого життя. Це і є,

по Фіхте, початок і щирий фокус усієї філософії і життя. Прийшовши до

такого загального визначення дійсності, не можна ототожнювати те, що

зв'язано з дією людини в області уяви, з тим, що безпосередньо не залежить

від нього. Таким чином, виходять два ряди дійсності: одна створює сама

себе, інша виникає в результаті творчого акта свідомості того, кому

потрібно її існування. Фіхте говорить: зверни увагу на цю дійсність, увійди

з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя, у якій як би

утримується і зберігається життя об'єкта. Можливість такої залежності між

реальним буттям і духовним життям суб'єкта Фіхте, як і Дж. Берклі, поширює

і на ту дійсність, у відносинах, з яким людина не знаходиться. Звідси плин

всієї об'єктивної реальності розглядається як її можливе усвідомлення

людиною: реальне існує тільки в зв'язку з життям людини. Потім Фіхте вже

зовсім відволікається від об'єктивної реальності, займаючись дослідженням

“реального” тільки як факту свідомості, як “внутрішнього почуття” і

“функції душі”. Його науковчення (так він іменує усю свою систему) має

справу лише з визначеннями свідомості.Будучи обдарованою особистістю, Фіхте, висловив чимало коштовних ідей.Філософія Фіхте вплинула на наступний розвиток німецької класичної філософії, особливо на його Ф.В. Шеллінга і навіть Г.Гегеля, а також на

формування філолофсько-етичні погляди романтизму — своїми ідеями творчої

активності духу, навчанням про генія, про іронію й ін. Філософію Фіхте гостро критикували і його сучасники (Кант, Гегель і

ін.), і всі наступні філософи за суб'єктивізм і за надмірну самовпевненість

автора в абсолютності своєї правоти.

 

 

Яскравим представником німецької класичної філософії є Фрідріх

Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775 — 1854), що став посередньою ланкою між И.

Фіхте і Г. Гегелем. Зовсім юним (у 22 року) Шеллінг став професором. У

творчості Шеллінга виділяється ряд етапів, що ми коротко розглянемо.

Натурфілософія. Шеллінг почав спробу філософського узагальнення

досягнень природознавства свого часу у всіляких областях. Природа, по

Шеллінгу, є становлення духовного початку. Він, вважав, що якщо в людині

духовний початок усвідомлює себе, то в природі воно несвідомо. Рух від

несвідомої духовності природно-сущого до свідомості проходить ряд

прогресуючих ступіней.

Природа, у розумінні Шеллінга, представляється як силова динамічна

єдність протилежностей, при цьому на всіх ця розвитку спостерігається

протилежність об'єкта і суб'єкта Прообраз цього — магніт як прояв

універсального світового закону. В основі всякого роздвоєння сущого лежить

споконвічно єдина сила, що мислиться Шеллінгом тільки як живаючи. Природа є

космічний організм, що володіє “світовою душею”. По Шеллінгу, сходи буття з

усіма її ступінями дані від століття. Усі ступіні абсолютно одночасні.

Матерія для нього — загадка, що хвилює, манлива до себе, нерозв'язна. Вона

не існує без духу, як дух без неї, — навіть у Богу.

Трансцендентальний ідеалізм. Шеллінг задається питанням: як виникле в

процесі розвитку природи суб'єктивне (несвідоме-духовне) стає об'єктивним?

На це питання відповідає праця Шеллінга “Система трансцендентального

ідеалізму”. Шеллінг виходить із суб'єктивного Я, думаючи його як щось

первинне, а з нього виводиться об'єктивне. Внутрішнім актом суб'єктивного є

“інтелектуальна інтуїція”. По Шеллінгу, форми розумного пізнання — не

умовиводу і доказу, а безпосереднє збагнення в інтелектуальному споглядання-

інтуїції. Але суб'єктом такого збагнення сущого може не просто розум, а

лише філософський і художній геній.

Філософія тотожності. Шеллінг затверджував тотожність духу і природи.

Тут вихідним було поняття абсолютного розуму, у якому суб'єктивне й

об'єктивне нерозрізнені. Абсолютне думає своєю діяльністю суб'єкт і об'єкт.

Але те, що в Абсолюті тотожно, вічно і зовсім, у світі роздільно, незримо,

множественно, розвивається в часі, представляється процес. Природа кожної

речі визначається перевагою в ній суб'єкта або об'єкта; інакше кажучи, —

ступенем, Абсолюту, цьому розвиток характеризується як доцільне: на одному

полюсі — матерія, а на іншому — істина пізнання. По Шеллінгу ідея

абсолютної тотожності тісно зв'язана з думкою про самосвідомість єдиного —

Бога. Він і є розум. Шеллінг велика увага приділяє ідеї волі, що погоджував з феноменами

добра і зла. Та воля вільна, для якої однаково можливі те й інше: людина

коштує перед виборі” Правомірне питання: як погодити існування зла з

всемогутнім і благим Богом. Людина соціальна істота: у ньому зло

перемагається добром. На останньому етапі своєї творчості Шеллінг розглядав проблему

одкровення і міфології.

 

 

Вищим досягненням німецької класичної філософії з'явилася філософія

Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831).

Величезна заслуга Гегеля полягає у встановленні у філософії і

загальній свідомості щирих і плідних понять: процесу розвитку, історії. Усе

знаходиться в процесі, — не існує ніяких безумовних границь між різними

формами буття, немає нічого окремого, не зв'язаного з усім. Філософія і

наука придбали у всіх сферах генетичний і порівняльний методи.

Філософські погляди Гегеля пронизані ідеєю розвитку, вважав, що

неможливо зрозуміти явище, не усвідомивши всього шляху, що воно зробило у

своєму розвитку, що розвиток відбувається не по замкнутому колу, а

поступально від нижчих форм до вищих, що в цьому процесі відбувається

перехід кількісних змін у якісні, що джерелом розвитку є протиріччя:

протиріччя рухає світом, воно є “корінь усякого руху і життєвості”, складає

принцип усякого саморуху. У філософській системі Гегеля дійсність

представлена як ланцюг діалектичних переходів.

Однак гегелівська філософія перейнята глибоким внутрішнім протиріччям.

Що ж це за протиріччя? Метод, розроблений Гегелем, спрямований на

нескінченність пізнання. Оскільки ж об'єктивною основою його є абсолютний

дух, а метою -самопізнання цього абсолютного духу, остільки пізнання

звичайно, обмежено, тобто система пізнання, пройшовши цикл пізнавальних

ступіней, завершується останньою ступінню — самопізнанням реалізацією якого

є сама філософія Гегеля. По Гегелю його філософська система — вище

одкровення людського і божественного духу, останнє й остаточне слово

всесвітньої історії філософії.

Отже, свою концепцію філософії історії Гегель вибудовує на основі

принципів історизму, об'єктивності (закономірності) і монізму, що склали

золотий фонд скарбниці світової філософії.

 

55. Антропологічні принципи у філософії Л.Фойєрбаха.

У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "дотовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейсрбах дійшов висновку про те, що релігія:♦ втілює віковічні людські мрії та ідеали;♦ змальовує досконалий світ;

♦ виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона с свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом. слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах. усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими с визначальні риси істинно людського в людині?

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".

На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога- віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини.

 

56. Порівняльний аналіз проблематики сучасної філософії та філософії Нового часу.

Сучасна філософія Заходу зберігає традицію різноманітних уявлень універсального, що виникло в давнину. Існує велика кількість суттєвих картин світу, теорії його пізнання, вчень про суть людини, сенс життя, суть і призначення історії, благо і красу. Кожне претендує на універсальність і невразливість, але у кожному іншими виявляється нездатність багато що пояснити і наявність недомовлених або суперечливих елементів, тобто вчення, теорії неуніверсальні і вразливі, такий стан філософія переживала в усі періоди історії. Особливості сучасної філософії Заходу пов'язуються з особливостями всього матеріального і духовного життя суспільства. Успіхи і невдачі цивілізації, що породжені наукою, служать об'єктом філософського відображення або протистояння. Сучасну західну філософію характеризує певне упереджене ставлення до науки, у минулому філософія могла не помічати або лише терпіти науку. Розширення в сучасній науці сфер не наочного і такого, що не сприймається, утруднює використання даних науки як засобу спростування агностицизму, ідеалізму і містики. Ознаки учень, а також матеріалізму перестали бути визначальними у відокремленні шкіл сучасної філософії Заходу. Відомо, що соціально-економічний прогрес західної цивілізації здійснюється відтворенням нерівності між людьми, що породжує соціальні конфлікти і війни. Військово-технічні засоби дозволили стати значущими для світового розвитку націоналістичним і релігійно-фанатичним рухам. Психологічні і психологопатологічні дослідження розкрили глибини індивідуального і колективного несвідомого. Суб'єкт і об'єкт усіх процесів - людина. Звідси визнання людини всеосяжним предметом, універсалією напрямків і шкіл сучасної філософії Заходу. Тоді як раніше людина, звичайно, складала частину предмета філософії. Закріплення конституціями пріоритетності прав і свобод людини, одним з вираження яких є свобода віросповідання, можна вважати кінцевою причиною формальної терпимості філософських учень одне до одного.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу - принципова орієнтація на науку, її тісний зв'язок із проблемами наукового пізнання. Важливим досягненням нової філософії стає розуміння об'єктивності природних процесів, створення самого поняття об'єктивності природних процесів, створення самого поняття об'єктивного закону природи. Особливого значення набуває проблема достовірності знання і методів його досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то осмислення способів і методів цього пізнання, розуміння шляхів, що ведуть до істини, породжують два протилежних методологічних напрямів: емпіризм і раціоналізм.

 

57. Основні риси сучасної (некласичної) філософії. (56)

58. Специфіка та основні філософські напрямки сучасної філософії. (56)

Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська.

 

59. Неокантіанство,рух ідеалістичної філософії кінця 19 - 1-ій третині 20 вв., що намагалося осмислити основні проблеми філософії на основі оновленої інтерпретації учення І. Канта.

60. Філософія життя – філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, Георг Зіммель, Анрі Бергсон та інші.

На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Поняття життя і стало основним поняттям цього напрямку. Поштовх до пошуку відповідних варіантів розв’язання назрілих філософських проблем, які були окреслені цим напрямком, був даний фундаментальними успіхамибіології. Зокрема, дарвінізмом і менделівською генетикою. Але поняття життя ці філософи вживали не в науково-біологічному смислі. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним засутністю. Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки. Отже, «філософія життя» — це філософія, що виникла на противагу класичному раціоналізму, в певному розумінні під впливом біології. Поняття «життя» використовувалось також для побудови нової картини світу.

61. Свідомість як внутрішній світ людини має складну струк­туру, котру традиційно досліджували філософія та психологія. У XX ст. структуру свідомості вивчали такі філософські шко­ли, як феноменологія, психоаналіз, екзистенціалізм, структу­ралізм, герменевтика, когнітивна психологія та ін. Враховую­чи результати останніх досягнень, слід зауважити, що складність фіксації структурних одиниць свідомості полягає у необхідності розмежувати її функціональні та результативні властивості, які в дійсному процесі свідомого життя людини перебувають у нерозривній єдності. Наприклад, пам'ять — це і здатність актуалізувати минуле (функція свідомості), і, вод­ночас, наявність у свідомості певних образів, понять та пере­живань (структурні одиниці чи форми свідомості).

Отже, можна стверджувати, що структура свідомості є не чим іншим, як єдністю її властивостей та похідних від них (чи резуль­тативних) форм прояву

 

62. Екзистенціалізм (фр. existentialisme від лат. Exsistentia - існування), також філософія існування - напрям у філософії XX століття, що акцентує свою увагу на унікальності ірраціонального буття людини. Екзистенціалізм розвивався паралельно спорідненим напрямками персоналізму і філософської антропології, від яких він відрізняється насамперед ідеєю подолання (а не розкриття) людиною власної сутності і великим акцентом на глибині емоційної природи.
У чистому вигляді екзистенціалізм як філософський напрямок ніколи не існував.Суперечливість цього терміна виходить із самого змісту «екзистенції», так як вона за визначенням індивідуальна і неповторна, означає переживання окремо взятого індивіда, не схожого ні на кого.
Ця суперечливість є причиною того, що практично ніхто з мислителів, що зараховуються до екзистенціалізму, не був насправді філософом-екзистенціалістів. Єдиним, хто чітко висловлював свою приналежність до цього напрямку, був Жан-Поль Сартр. Його позиція була позначена в доповіді «Екзистенціалізм - це гуманізм», де він і зробив спробу узагальнити екзистенціалістської устремління окремих мислителів початку XX століття.

 

63. Філософія прагматизму.

Філософський рух прагматизму був започаткований у США як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс, Фердинанд Шіллер та Джон Дьюї. Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеосяжні метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їхня істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об'єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат,теорія чи система &quo