Життя і смерть — вічні теми духовної культури людс-тва Про них розмірковували пророки й засновники релігій, філо-софи й моралісти, діячі мистецтва та літератури, педагоги й лікарі. Навряд чи знайдеться людина, яка б не замислювалася про сенс свого існування, перспективу смерті й можливість безсмер-тя. Ці питання так чи інакше розглядаються і вирішуються прак-тично в всіх філософських системах.
Фактично йдеться про тріаду: життя — смерть — безсмертя, оскільки будь-які духовні системи людства виходили з ідеї супе-речливої єдності цих феноменів. Найбільша увага тут приділяла-ся смерті та досягненню безсмертя, а людське життя трактува-лось як мить, що відпущена людині для гідної підготовки до смерті і безсмертя. Проблема життя, смерті й безсмертя має декілька вимірів, що акцентують увагу на різних сторонах одного феномену.
Перший вимір біологічний, який ґрунтується на ідеї про по-стійну наявність життя і смерті у Всесвіті, постійне їх відтворен-ня у схожих умовах, що досить точно відображено в гіпотезі пан-спермії. Космічні аспекти життя підкреслює відоме визначення Ф. Енгельса: «Життя є спосіб існування білкових тіл, а цей спосіб існування полягає за своєю суттю в постійному самооновленні хімічних складових частин цих тіл». Народжуються, живуть і вмирають зірки, туманності, комети та інші космічні тіла, і в цьому плані не зникає ніхто і ніщо. Розглядуваний аспект най-більш розроблений у східній філософії та містичних вченнях, що виходять з принципової неможливості тільки розумом зрозуміти сенс цього всесвітнього кругообігу. Матеріалістичні концепції будуються на феномені самопородження життя та самопричин-ності.
Усвідомлення єдності життя людини й людства з усім живим на планеті, з її біосферою, а також з потенційними можливими формами життя у Всесвіті має величезне світоглядне значення. Ця ідея святості життя, права на життя для будь-якої живої істоти з причини факту свого народження належить до вічних ідеалів людства. Тобто весь Всесвіт і Земля розглядаються як живі істо-ти, а втручання в закони їх життя здатне привести до екологічної кризи. Людина постає як мала частина цього живого Всесвіту, мікрокосм, що увібрав у себе все багатство макрокосму.
Другий вимір проблеми пов’язаний з розумінням специфіки людського життя та його відмінності від життя всього живого. У чому ж суть цієї специфіки? Найчастіше вважають, що її ви-значає усвідомлення факту майбутньої смерті: ми знаємо про це й шукаємо шлях до безсмертя. Все інше живе тихо й мирно заве-ршує свій шлях, встигнувши відтворити нове життя. Людина ж приречена на постійні болісні роздуми про сенс життя. Почасти це вірно, але як бути з фактом смерті новонародженої дитини, яка не встигла ще нічого зрозуміти, або з людиною, в якої порушена психіка? Чи вважати початком життя людини момент за-чаття, чи момент народження?
Очевидно, що специфіка життя, смерті і безсмертя людини прямо не пов’язана з розумом та його проявами, з успіхами і до-сягненнями людини упродовж життя, з оцінкою її сучасниками та нащадками. Смерть багатьох геніїв у ранньому віці, безпереч-но, є трагічною, але при цьому немає підстав вважати, що коли б воно було продовжене, то це дало б світові щось більш геніальне. У цьому плані життя і смерть не охоплюються категоріями раці-онального пізнання, не втискуються в межі суворої детермінова-ної моделі світу й людини. Розмірковувати про ці поняття на ра-ціональному рівні можна лише до певної межі, яка обумовлена власною зацікавленістю та спроможністю кожної людини до ір-раціонального, інтуїтивного осягнення граничних меж людського буття. Унікальність людини, її неповторність знаходять тут най-вищий прояв, які при роздумах про життя і смерть створюють рі-зноманітність людських сенсів буття.
Третій вимір цієї проблеми пов’язаний з ідеєю безсмертя.
Християнське розуміння даної проблеми виходить з положення Старого Завіту «День смерті кращий, ніж день народження» й запо-віді Христа з Нового Завіту: «...я тримаю ключі від пекла і смерті». Боголюдська сутність християнства знаходить прояв у тому, що безсмертя особистості як цілісної істоти можливе тільки через воск-ресіння. Шлях до нього відкритий спокутуваною жертвою Христа через хрест і воскресіння. Це сфера тайни й дива, оскільки людина виводиться зі сфери дії природно-космічних сил та стихій і стає як особистість обличчям до Бога, який теж є особистістю.
Таким чином, метою життя людини є обожнення, шлях до ві-чного життя. Без усвідомлення цього земне життя перетворюєть-ся на сон. По суті воно є лише підготовкою до вічного життя, яке очікує кожного. Однак це не є трагедією, а лише переходом в ін-ший світ, де вже перебувають міріади душ, добрих і злих і де ко-жна нова душа входить на радість або страждання. Тобто смерть руйнує не тіло, а тлінність його, і тому вона — не кінець, а поча-ток вічного життя.
БІЛЕТ № 17.
