Едуард Васильович Андрикевич

У доброго господаря завжди робота знайдеться. А особливо в такого,як Едуард Андрикевич (додаток 5).

Виріс хлопець у Сарнах. Навчався в музичній школі, Дубенському училищі культури. По закінченні приїхав молодим спеціалістом у село Костянтинівку та й залишився. Швидко навчився всілякому сільському ремеслу.

Окрім музики, Бог наділив Едуарда талантом художника. Малюванням займається з дитячих років. Трішки пізніше взяв у руки різець, освоїв художню обробку дерева. Картини виконує переважно оліями. Крім пейзажів, натюрмортів. захоплюється художнім писанням ікон. У місцевій православній церкві Святого Юрія є 5 образів, які подарував автор. Ще одна ікона Серафима Саровського прикрашає Свято-Троїцьку церкву в м. Сарни. Тут майстер поєднав різьбу по дереву та малювання. Є в його колекції й портрети.

Витвори рук майстра відзначаються витонченістю, відчувається власний творчий підхід. Будинок, де мешкає,прикрашають оригінальні різьбл‘яні вироби(додаток 6, 7). Багато з них подарував рідним, друзям у Сарнах, Рівному, дядькові з Криму. Милують око витвори рук талановитого умільця в окремих оселях жителів Польщі та Нідерландів. 17 років Едуард Васильович працював директором сільського Будинку культури. Організував гурток різьби по дереву, де навчав дітей цьому прекрасному ремеслу. Неодноразово брав участь у сільських і районних виставках декоративно-ужиткового мистецтва.

Бородавка Любов Іванівна

Бородавка Любов Іванівна (додаток 8) народилась в 1957 році в с.Розлуч Турківського району, Львівської області. Після закінчення восьми класів місцевої школи продовжила навчання в середній школі смт.Стрілки Старо-Самбірського району..В 1974 році вступила в технічне училище №2 м. Львова, де й отримала диплом контролера 4-го розряду. Деякий час працювала за спеціальністю у Львові.

В Костянтинівку молода дівчина приїзджала у гості до брата і в 1979 році зустріла там свою долю. З 1981 року вона працює санітаркою на ФАПі нашого села.

Ще з дитячих років захоплювалась красою різнобарвних писанок, які малювала мама. Вже тоді вирішила, що також буде займатися цим, коли виросте. Ставши дорослою взялася за роботу, яка їй була до душі знайома, але спробувала виготовити дряпанки (додаток 9). Дарувала їх багатьом рідним навіть за межами України: в Росії, Польщі. В 2001 нагороджена грамотою за участь в обласній культурно- мистецькій акції «Мистецтво одного села», за збереження, популяризацію народних, традиційних ремесел на Рівненщині

БОРИС ПАВЛИШИН

Борис Степанович Павлишин (додаток 10) народився 1 січня 1938 року у с. Костянтинівна Сарненського району Рівненської області. Школа, технікум, армія... служив у Ленінграді, три роки в школі сержантів, вчився сам і вчив інших. Після армії 11 років працював в СПТУ-1, готував водіїв для збройних сил. Більша двадцяти років працював у ПМК-2 і АТП-1762 на різних посадах, від механіка до начальника колони, будував «світле майбутнє». Все життя писав для себе, для душі і клав у шухляду. І тільки у 2000 р. видав першу збірку «Смуток душі».

У 2007 р. до свого 70-річчя поет видає другу збірку поезії «Поетичні твори». Борис Степанович - патріот своєї батьківщини, якому болить неправда і несправедливість. Саме тому його поезія просякнута тонким ліризмом, подекуди -гіркотою та смутком, подекуди - сарказмом, та все та все ж дає насолоду душі шанувальникам віршованого слова.

Зоя Федорчук

Народилася 1956 року в с. Костянтинівка Сарненщині. Закінчила училище культури у м. Дубно. Понад 20 років працює художнім керівником Сарненського районного будинку культури. Поезію любить зі школи. Замітки до районного часопису «Сарненські новини» пише давно, а вірші почала писати лише тоді, коли повиростали і пішли в самостійне життя її троє дітей та з'явилося більше часу для роздумів і для поезії.

Твори поетеси увійшли до всеукраїнського колективного збірника «Зоряні роси» (2004 р.). У 2006 р. виходить власна збірка поезії «Голос серця». Бічні людські цінності Любов, Добро, Краса є характерною темою творчості поетеси. Авторка(додаток 11) змальовує красу матінки Землі, оспівує любов до рідного краю, торкається нерозгаданих питань життя. Але найбільше захоплює читача ніжна лірика, щирі людські почуття та велич кохання.

Мізюрко Марія

Мабуть ніхто не уявляє доброї батьківської хати без прикрас: вишиванок і рушників, витворів народного мистецтва. Такої думки дотримується і наша односельчанка пані Марія (додаток 12), яка ще з дитячих років захоплюється вишиванням.

Першою роботою була наволочка, яку почала вишивати мама. Дівчина взялася за неї і день за днем все більше узорів з’являлося на полотні. Не дуже майстерною була перша вишивка, але додала дівчині азарту для подальших робіт.

Закінчивши школу, в 1992 році Марія продовжила навчання в середній школі села Кричильськ. З 1995 року оформлена на роботу в Орлівську психіатричну лікарню на посаду молодшої медсестри.

Вільний від роботи час почала використовувати для вишивання. Сьогодні у доробку Марії рушники (додаток 13), серветки, простирадла, чоловіча сорочка. Зараз вишиває сорочку своєму синові Олександру. Кожною своєю роботою вона дорожить, адже в них вкладена частинка її душі, настрою та таланту.

Нині село має дуже охайний вигляд. Зберігається мудрість, яка була споконвічно селянською: «Не плюй у колодязь...». Загальний образ села тішить око. Сільське населення має високий освітній рівень. Живуть у Костянтинівці чудові роботящі люди, хлібороби з діда-прадіда. Вони - найбільший скарб села.