Ідеалізм як концептуальний підхід. Основні філософські категорії

Ідеалізм (французьке idealisme від греч. idea- ідея) - загальне позначення філософських учень, що стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне, - первинно, основоположний, а матерія, природа, фізичне - повторно, похідно, залежно, обумовлено. І, таким чином, протистоїть матеріалізму в рішенні основного питання філософії - про відношення буття і мислення, духовного і матеріального як у сфері існування, такт і у сфері пізнання. Хоча ідеалізм виник більше двох з половиною тисячоліть тому, термін цей, як позначення одне з двох таборів, що борються у філософії, з'явився лише на початку 18 століття. У 1702 році німецький ідеаліст Лейбніц писав про гіпотези Епікура і Платона, як найкрупнішого матеріаліста і найкрупнішого ідеаліста. А в 1749 році французький матеріаліст Д.Дідро назвав ідеалізм «...най абсурдною зі всіх систем».

При всій фундаментальній єдності ідеалістичного табору в рішенні основного питання філософії усередині цього табору слід розрізняти дві його головні форми:

Ідеалізм об'єктивний; Ідеалізм суб'єктивний;

Для першого характерне визнання духовної першооснови зовні і незалежно від нашої свідомості.

Для другого неприйнятне допущення, якої б-то ні було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості.

Об'єктивний ідеалізм отримав перше закінчене вираження у філософії Платона.

Наявність двох головних форм ідеалізму не вичерпує різноманіття різних версій ідеалістичних філософських систем. В межах цих двох форм в історії філософії мали місце їх варіації, визначувані тим, як розуміється духовна першооснова: як світовий розум (панлогизм) або світова воля (волюнтаризм), як єдина духовна субстанція (ідеалістичний монізм) або безліч духовних первоэлементов (монадология, плюралізм), як розумний початок (ідеалістичний раціоналізм), що логічно осягається, як плотське різноманіття відчуттів (ідеалістичний емпіризм і сенсуалізм, феноменалізм), або як незакономірний, алогічний «вільний» початок, що не може бути об'єктом наукового розуміння (ірраціоналізм).

Багатовікова історія ідеалізму вельми складна. У самих різних видах на різних етапах історії він по-своєму виражав еволюцію форм суспільної свідомості відповідно до характеру соціальних формацій, що змінялися, і нового рівня розвитку науки.

Основні форми ідеалізму, що отримали подальший розвиток в подальшій історії філософії, виникли вже в Древній Греції.

В особі Платона (427 - 347г. до н.е.) старогрецький ідеалізм вперше виступає у формі світогляду, противоставляет себе матеріалізму. По ученню Платона, світ плотських речей не є світ істинно сущого: плотські речі безперервно виникають і гинуть, змінюються і рухаються, в них немає нічого міцного і достеменного. Справжнє єство плотських речей, їх причини - безтілесні неплотські форми, що осягаються розумом. Ці причини, або форми, Платон називає видами («эйдосами) і, набагато рідше, ідеями. Область «видів», або «ідей», утворює, по Платону, систему, подібну до піраміди, на вершині цієї піраміди знаходиться «ідея» блага. Вона обуславливает пізнаваність, існування предметів, від неї вони отримують своє єство.

Серед учнів Платона виділявся геніально обдарований мислитель Арістотель, що створив самобутнє філософське учення? одне з найбільших в старогрецькій філософії.

Учення Арістотеля - об'єктивний ідеалізм, що включає ряд по суті матеріалістичних положень. Це учення склалося в результаті критики учення Платона про ідеї. Проте сам Арістотель в результаті цієї критики не приходить до заперечення ідеалістичного положення про існування нематеріальних причин плотський сприйманих речей. По Арістотелю, кожна одинична річ є єдність «матерії» і «форми».

В кінці 4 століття до н.е. посилюються ознаки кризи грецької рабовласницької демократії. В цей час виникають три головних перебігу філософії еллінізму: скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм.

Родоначальником скептицизму був Піррон. По його ученню, філософ - людина, яка прагне на щастя. Щастя ж може полягати лише в незворушному спокої і у відсутності страждань.

Філософія Епікура - вищий етап розвитку старогрецького атомістичного матеріалізму. Епікур відстоює і розвиває матеріалістичний сенсуалізм. Все, що ми не відчуваємо, істинно, відчуття ніколи нас не обманюють.

Проти учення Епікура вела боротьбу школа стоїків, заснована Зеноном.

У стоїків єдиний тілесний світ наділяється божественними свойствами, отожествляется з богом.

По своєму походженню і на всіх рівнях свого розвитку ідеалізм тісно пов'язаний з релігією. По суті справи, ідеалізм виник як поняття, що виражає релігійне світобачення, і в подальші епохи служив, як правило, філософським виправданням і обгрунтуванням релігійної віри.

Величезну роль в розвитку філософії зіграли роботи великого філософа Іммануїла Канта, представника німецької класичної філософії 18 ст

Філософський розвиток Канта ділиться на два періоди. У перший період до початку 70 років, Кант намагався вирішувати філософські проблеми - питання об буття, питання філософії природи, філософії релігії, етики, логіки, виходячи з переконання, що філософія може бути розроблена і обґрунтована як теоретична умоглядна наука, тобто без звернення до дослідних даних.

У другий період, з початку 70х років, Кант намагається строго відокремити явища від речей як вони існують самі по собі, від «речей в собі»; останні, на думку Канта, не можуть бути дані в досвіді. Тепер Кант намагається довести, що речі самі по собі непізнавані, що ми пізнаємо лише «явища» або той спосіб, яким ці «речі в собі» впливають на нас. У цей період Кант досліджує склад, походження і кордони різних функцій пізнання. Учення, що склалося в цей період, було ученням агностицизму. Сам Кант називав його «критикою розуму».

Кант розумів, що це його учення обмежує розум, оскільки воно відмовляє розуму в здатності пізнати єство речей, залишаючи за ним пізнання лише явищ. Кант вважав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки він позбавляє підстави всякого роду логічні «докази» буття бога, потойбічного світу і тому подібне Проте Кант все ж вважав, що вірити в бога не лише можна, але і необхідно, оскільки без віри не можна примирити вимогу етичної свідомості з існуванням зла.

Основна риса «критичної філософії» Канта - примирення матеріалізму з ідеалізмом, агностицизм.

Представником німецької класичної філософії, що найбільш вдається, є Гегель.

Велика заслуга Гегеля полягає в тому, що він вперше представив весь природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу, тобто в безперервному русі, зміні, перетворенні і розвитку і зробив спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху і розвитку.

Виходячи з діалектичного положення про єдність єства і явища, Гегель відкинув кантівське вчення про непізнаваність «речі в собі»; у природі речей немає жодних непереборних перешкод для пізнання.

«Приховане єство всесвіту не володіє в собі силоміць, яка була б в змозі чинити опір відвазі пізнання, вона повинна перед ним відкритися, розвернути перед очима багатства і глибини своєї природи і дати йому насолоджуватися ними».

Мислення, по Гегелю, - це не лише суб'єктивна, людська діяльність, але і незалежне від людини об'єктивне єство, першооснова, першоджерело того, що всього існує. Мислення в порівнянні з плотськими сприйняттями є вищою формою пізнання зовнішнього світу.

Зрештою Гегель приходить до фантастичного висновку, що людське мислення є лише один з проявів (правда, вище на Землі) когось абсолютного, поза людиною існуючого мислення - абсолютною ідеєю, тобто бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігаються один з одним, згідно ученню Гегеля. Звідси витікає одна з найважливіших тез гегелівської філософії: все дійсне розумно, все розумне дійсно.

Основною формою мислення є поняття. Оскільки Гегель абсолютирует мислення, він неминуче обожнює і поняття.

Воно по його ученню, «є початок всякого життя і є безконечною, творчою формою, яка укладає усередині себе всю повноту всякого вмісту і служить в той же час його джерелом»

Отже, вихідний пункт гегелівської філософської системи - ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення.

Розглядаючи логічний процес пізнання як саморозвиток об'єктивної дійсності, Гегель поставив питання про об'єктивність логічних форм. Таким чином «раціональне зерно» ідеалістичної діалектики Гегеля складають багато його ідей, що відносяться до пізнання найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і пізнання.