Створення виховуючих ситуацій. Цей метод використовують з метою формування суспільної поведінки

Цей метод використовують з метою формування суспільної поведінки. Кожна з таких ситуацій передбачає визначення необхідних умов для здійснення запланованого педагогом, продумування ним своїх дій і поведінки в новій ситуації, виникнення в учнів нових почуттів, зумовлених новою педагогічною ситуацією, які породжують нові думки, мотиви поведінки, спонукають до подолання недоліків.

Прийоми створення виховуючих ситуацій можуть бути творчими (доброта, увага і піклування; вияв уміння й переваги вчителя; активізація прихованих почуттів; пробудження гуманних почуттів; вияв засмучення; зміцнення віри у власні сили; довіра; залучення до цікавої діяльності), або гальмівними (паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух).

Позитивні наслідки в індивідуальній виховній роботі з учнями дають вияви доброти, уваги та піклування. Вони, а також допомога дорослих або товаришів викликають у вихованця почуття вдячності, створюють атмосферу взаємної поваги й довіри. Теплі почуття до педагога, товаришів згодом поширюються на інших людей. Окремі учні можуть мати складні стосунки з батьками, відчувати дефіцит родинного тепла, піклування про себе. За відповідної роботи педагога такі батьки починають інакше ставитися до своїх дітей, внаслідок чого поліпшується їхня поведінка.

Кожен учень, захоплюючись певною галуззю знань, нерідко звертається по допомогу до педагога. Педагог, який виявить у ній уміння і знання, посприяє вирішенню проблеми, здобуде в очах учня неабиякий авторитет.

Учні не байдужі до свого становища в колективі, ставлення до них дорослих і однолітків. Кожен переживає власне становище в колективі по-своєму, нерідко приховуючи зміст цих переживань. Спостереження за поведінкою учнів, бесіди з ними та їхніми батьками дають змогу з'ясувати, чим вони найбільше дорожать. Створена вихователем педагогічна ситуація, що активізує ці думки і почуття, робить їх провідними і вирішальними, допомагає формувати позитивні риси особистості.

Окремі учні не вірять у власні сили. Нерідко вони самі заявляють, що у них нічого не вийде, оскільки вони ні на що не здатні. Такі учні часто байдужі до зауважень учителів, оцінок, почуваються неповноцінними, стають пасивними. Щоб запобігти цьому, важливо мобілізувати їх здібності, зміцнити віру у власні сили. Для цього створюють педагогічну ситуацію, в якій такий учень зміг би в чомусь виявити себе, переконатися у своїх здібностях. Дуже важливо, щоб його перші успіхи помітили товариші. Відчувши їх повагу та інтерес до себе, він сповнюється почуттям гідності, інакше оцінює себе, міцніє його віра у власні сили, з'являється бажання поводитися інакше, стати іншим.

Прийом довіри ґрунтується на вірі, що кожна людина наділена певними позитивними якостями, на які можна спертися і досягти істотних успіхів.

В індивідуальній роботі використовують прийом залучення учня до цікавої діяльності, яка захоплює його, в якій він "забуває" про свої негативні потяги, в нього народжуються благородні прагнення, виявляються позитивні якості. Дитячому вікові притаманне прагнення до діяльності, бажання в чомусь виявити себе, знайти вихід своїй енергії. Важливо створити відповідні умови для позитивного спрямування такої діяльності. Для цього в школі працюють різні гуртки (предметні, спортивні, художні, технічні).

А. Макаренко часто користувався прийомом паралельної педагогічної дії, під яким розумів непрямий вплив на виховання через колектив. Подолання негативної риси характеру чи поведінки окремого учня здійснюється не безпосереднім зверненням до нього, а організацією впливу на нього колективу. Педагог у такому разі має претензії до колективу і вимагає від нього відповіді за поведінку його членів. Відповідно колектив впливає на учня, а той реагує на думку колективу.

Бездумно дотримуючись "принципу паралельної дії", за словами В. Сухомлинського, вихователі забувають, що колектив - це не щось абстрактне, а живі люди, особистості. Духовний світ, переживання, переконання колективу є надзвичайно складними. Погляд вихователя на колектив як на завжди "придатний до використання" інструмент ігнорує всю складність його духовного світу.

Суть прийому удаваної байдужості в показній неувазі, байдужості педагога до того, що робить учень. Вихованець здивований, що на його витівку не реагують, оскільки він не чекав цього, відчуває незручність і недоречність своєї поведінки.

Колектив учнів складається з окремих осіб, які мають певні негативні риси характеру, що проявляються в щоденній поведінці. Такі факти педагог повинен помічати і реагувати на них, використовуючи прийом осуду дій і вчинків, поглядів і переконань. Педагоги або члени колективу на зборах чи наодинці осуджують учнів, які поводяться негідно. Пережите при цьому почуття допомагає таким школярам у майбутньому утримуватися від подібних вчинків, виховує почуття відповідальності за свою поведінку.

У педагогічній практиці А. Макаренка високу ефективність виявив педагогічний прийом вибуху. Його суть полягає у створенні відповідної педагогічної обстановки, в якій особистість перебудовується швидко і докорінно. Як зауважував К. Ушинський, "сильне душевне потрясіння, надзвичайний порив духу, високе піднесення одним ударом знищують найшкідливіші схильності й закоренілі звички, ніби стираючи, спалюючи своїм полум'ям усю попередню історію людини, щоб почати нову, під новим прапором".

Такі психологічні зміни можуть статися лише в педагогічній обстановці, яка викликає в учня нові сильні почуття. Педагог має добре знати вихованця, щоб вплинути на головне почуття (радість, смуток, сором, гнів), щоб він по-новому оцінив себе, переконався у необхідності поводитись інакше. Важливу роль відіграє і несподіваність педагогічної обстановки для вихованця.

За переконаннями В. Сухомлинського, прийом вибуху придатний для виняткових ситуацій, у звичайній школі він має бути рідкістю. Внаслідок його частого використання діти звикають до різних "вибухів", "їх уже нічим не переймеш".