Методи формування суспільної поведінки

Ця група методів виховання передбачає організацію діяльності та формування досвіду суспільної поведінки. До неї належать педагогічна вимога, громадська думка, вправляння, привчання, доручення, створення виховуючих ситуацій.

Педагогічна вимога

Полягає цей метод в педагогічному впливі на свідомість вихованця з метою спонукання його до позитивної діяльності або гальмування його негативних дій і вчинків. За твердженням А. Макаренка, без щирої, переконливої, гарячої й рішучої вимоги не можна починати виховання колективу.

Вимога впливає на свідомість учнів, активізує їхні вольові якості, перебудовує мотиваційну і почуттєву сфери діяльності в позитивному напрямі, сприяючи виробленню позитивних навичок поведінки. Вона повинна бути доцільною, зрозумілою і посильною для учнів. Висувають її, маючи певність, що свідомість учня підготовлена до її сприйняття. З цією метою йому роз'яснюють сутність вимоги, переконують в необхідності її виконання, в користі від її виконання. Водночас домагаються позитивної реакції колективу на поставлену вимогу, щоб мати впевненість, що він підтримає педагога, вплине на учня, коли той з певних причин відмовиться виконувати вимогу.

Із зміною поведінки, вихованості учня на краще вимога повинна підвищуватися. Якщо вихованців заохочують за одні й ті самі показники в навчанні, праці та поведінці, не підвищуючи до них вимог, це не сприяє їх зростанню, не спонукає їх до роботи над собою, тому що вони заспокоюються на досягнутому. Педагогічна вимога повинна випереджати розвиток особистості учня. Вона має бути справедливою. Якщо учень усвідомив справедливість вимоги, вона виправдана в його очах, він охочіше буде її виконувати. Дріб'язкова, формальна вимога, або вимога, що є примхою педагога, втрачає виховне значення і сприймається як несправедлива.

Формулювання вимоги має коротко, чітко вказувати, хто, де, в якому обсязі, до якого часу, якими засобами повинен її виконати. Така вимога виховує в учнів персональну відповідальність, дисциплінує їх. Якщо вона сформульована розпливчасто, непереконливо, некоректно, то й виконання її буде безвідповідальним.

Вимоги висувають в усіх сферах життя та діяльності учнів. Не можна, наприклад, вимагати від учня чистоти і порядку в класі, а в майстерні на це не зважати. Тому в школі виробляють єдині вимоги до учнів з боку всього педагогічного колективу. Щоденне дотримання таких вимог усіма членами колективу створює сприятливу морально-психологічну атмосферу, підвищує ефективність виховного процесу.

Вимога приносить виховну користь, якщо її висувають систематично і послідовно, а не від випадку до випадку. Тоді вихованці постійно докладають зусилля для виконання правил поведінки, не допускають відхилень у поведінці, навіть коли їм ніхто не нагадує про необхідність дотримання цієї вимоги.

Педагогічну вимогу висувають у прямій або опосередкованій формі.

На початку роботи педагога з дитячим колективом, коли вихованці ще до нього не звикли і стимульована вимогою діяльність їм невідома, найефективнішою є пряма вимога. Вона має бути чітко сформульована і висловлена спокійним, упевненим тоном, який не викликає заперечень (наприклад: "Петренко і Василенко сьогодні прибирають клас"). Характерні ознаки цієї форми вимоги - позитивність (ідеться про те, що повинні робити учні, а не про те, чого не слід робити) та інструктивність (розкриваються не лише мета діяльності, а й спосіб її виконання).

З розвитком учнівського колективу, стосунків дітей і педагога, а також з появою у вихованців негативного чи позитивного ставлення до організованої педагогом діяльності використовують різні форми опосередкованої вимоги. Розрізняють три групи опосередкованих вимог. Перша пов'язана з виявом позитивного ставлення педагога до вихованця (прохання, довір'я, схвалення). Вимоги другої групи не виявляють чіткого ставлення вихователя до дітей, але ґрунтуються на вже існуючому ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до прояву певних його моральних якостей (осуд, недовіра і погроза). Опосередковані вимоги першої групи є позитивними, другої - нейтральними, третьої - негативними.

Вимогу-прохання висувають тоді, коли між педагогом і учнями встановилися добрі взаємини, довіра і повага, коли вихованцеві здається, що він виконує вимогу за власним бажанням. Така вимога привчає учнів до ввічливості, взаємодопомоги, піклування про інших, тобто розвиває якості, яких їм нерідко бракує. Вимога-довіра властива різним дорученням, які викликають у вихованця переживання почуття поваги до нього з боку педагога, думкою якого він дорожить. Тому він сам проймається повагою до вчителя, старається ретельно виконати його доручення. Вимогу-схвалення використовують, коли учень домігся певних успіхів, а похвала педагога спонукає його до поліпшення діяльності, викликає почуття задоволення результатами цієї діяльності, почуття власної гідності. Вимога-натяк має на меті досягнення бажаного результату, коли потрібен незначний виховний вплив. Такою вимогою може бути жарт, докір, погляд або жест, звернений до одного або кількох членів колективу. Вимогу-умову висувають до учнів, коли для виконання бажаної для них діяльності спершу необхідно зробити щось інше. При цьому види діяльності поєднують так, щоб вони випливали один з одного, щоб між ними був природний зв'язок ("Буде в тебе усе гаразд з навчанням, зможеш займатися в оркестрі"). Використовуючи цю форму вимоги, не слід цікаву для учнів справу перетворювати на "підкуп". Вимога-недовіра полягає в тому, що педагог усуває учня від певного виду діяльності за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків. Ефективність такої вимоги залежить від авторитету педагога й від того, наскільки вихованець дорожить його довір'ям і цим видом діяльності. Вимога-осуд передбачає негативну оцінку педагогом конкретних дій та вчинків учня і розрахована на гальмування небажаних вчинків, стимулювання позитивних. Осуд можна висловити в колективі або учневі наодинці, це може бути докір, закид чи обурення. Найрізкішою формою є вимога-погроза учневі повідомляють, що у разі невиконання розпорядження до нього буде вжито серйозніших заходів виховного впливу. Погроза має бути обґрунтованою, а в разі невиконання вимог - реалізованою.

Громадська думка

За своєю сутністю цей метод є колективною вимогою, адже, обговорюючи вчинок учня, колектив прагне, щоб той усвідомив свою провину. Обговорювати чи критикувати треба не особистість вихованця, а вчинок, його шкідливість для колективу, суспільства й самого порушника. Розмова має бути такою, щоб учень сам назвав причину свого вчинку. Під час обговорення обов'язково визначають шляхи подолання недоліків. За допомогою громадської думки учня легше переконати в хибності його поглядів чи в неналежній поведінці, ніж в індивідуальній бесіді. Учень бачить, як реагують однокласники на поради педагога і членів колективу, пересвідчується, що його погляди ніхто не підтримує, і починає прислухатися до порад вихователя.

Готуючись до обговорення поведінки учнів, досвідчені вчителі уникають надмірного втручання в розмову. Коли колектив сам дає оцінку й ухвалює рішення, учень сприймає це серйозніше, оскільки бачить, що педагог не налаштовував проти нього членів колективу, вони мають власну думку.

Обговорення негативних вчинків одних і тих самих вихованців не повинно бути надто частим, оскільки їх реакція на критичні зауваження притуплюється, а інші члени колективу, бачачи відсутність результатів, зневірюються в можливостях громадської думки. Високо оцінюючи роль громадської думки у вихованні школярів, В. Сухомлинський зауважував, що не варто обговорювати в колективі:

1) поведінку дитини, причиною якої є явні або приховані ненормальності в сім'ї (антигромадські вчинки батьків, сварки, скандали, незгоди між ними). Оскільки діти розуміють взаємозв'язок між своєю поведінкою і життям сім'ї, то розмови у школі про це пригнічуватимуть їх;

2) поведінку або окремі вчинки, які об'єктивно є протестом проти грубості, сваволі старших, оскільки підліток у такому разі вважає осуд несправедливістю щодо себе;

3) вчинки підлітків, які є результатом допущеної педагогом помилки;

4) вчинків, зумовлених тим, що вчитель припустився необ'єктивності в оцінці знань учня;

5) неправильного вчинку, пояснення якого потребує розповіді про глибоко особисті, дружні стосунки учня зі своїми однолітками чи із старшим або молодшим другом, оскільки підштовхування до відвертості у такому разі учень переживатиме як спонукання до зради, виказування друга;

6) поганого вчинку, мотиви якого пов'язані з особливостями стосунків у сім'ї, про які дітям ще не час знати і які не можна їм роз'яснювати.

Громадська думка має бути спрямована на тих, хто на неї зважає, її слід обережно застосовувати в роботі з учнями з підвищеною емоційністю. Формується вона заздалегідь, а не тоді, коли треба обговорити вчинок, що стався в колективі. Успішне її формування здійснюється за єдиних педагогічних вимог до учнів, чіткої системи учнівського самоврядування і систематичної роботи з учнівським активом, постійного неупередженого аналізу життя та діяльності школярів конфліктних ситуацій крізь призму моральних норм, стимулювання учнів до висловлення власної думки, аргументованого обстоювання її.

Як стверджував В. Сухомлинський, що виховна сила колективу спрямовується на фальшивий шлях, якщо вихователь домігся показного, формального осуду учня колективом, коли його однокласники думають одне, а говорять інше, побоюючись втратити прихильність вихователя. Нерідко в таких ситуаціях знаходяться балакуни і демагоги, які, виступаючи від колективу, удають, що буцімто засуджують товариша, а самі по суті знущаються над вихователем і колективом. Це роз'їдає колектив лицемірством, показухою, формує в людині здатність говорити, що завгодно.

Вправляння

Полягає цей метод у поступовому створенні умов, за яких учень виконує певні дії з метою вироблення необхідних і закріплення позитивних форм поведінки.

У школі учень щодня вправляється у виконанні розпорядку дня і вимог шкільного режиму, в навчальній і трудовій діяльності. Якщо у житті й діяльності учень дотримуватиметься вимог, що змушують його чітко виконувати свої обов'язки, постійно вправлятиметься в позитивній поведінці, у нього вироблятимуться відповідні навички і звички.

Використовуючи метод вправляння, педагог повинен обґрунтувати його необхідність, подбати про доступність, систематичність, достатню кількість вправ для формування певних навичок і звичок поведінки.

Привчання

Як метод виховання воно ґрунтується на вимозі до учня виконати певні дії. Вирішальним чинником у привчанні є режим життя і діяльності школяра. Його виховна функція полягає в тому, що режим забезпечує постійність, неперервність зусиль, заощаджує енергію людини, привчає вчасно виконувати будь-яку роботу, систематично, неухильно дотримуватися встановлених вимог. Як стверджував А. Макаренко, шкільний режим виконує свою корисну функцію лише за умови, що він точний, педагогічно доцільний, загальний і визначений.

Метод привчання відіграє особливу роль у вихованні. Нерідко учень не усвідомлює важливості й значення пропонованого йому виду поведінки. У такому разі від нього вимагають належно поводитися, керують ним у процесі діяльності, ускладнюючи її. Наприклад, у такий спосіб учня привчають бути ввічливим, дисциплінованим, читати книжки тощо. Якщо постійно від вихованця домагатися бажаного, з часом у нього сформуються відповідні навички поведінки, він усвідомить правильність, слушність, необхідність вимог, почне виконувати свої обов'язки.

Доручення

Метод також передбачає вправляння учня в позитивних діях і вчинках. З цією метою педагог, орган учнівського самоврядування чи учнівський колектив дають йому конкретне завдання, виконання якого потребує певних дій або вчинків. Застосовуючи цей метод, враховують індивідуальні особливості учнів. Доручення підбирають з таким розрахунком, щоб його виконання сприяло розвиткові необхідних якостей. Наприклад, неорганізованим учням корисно доручити провести захід, у підготовці якого треба виявити самостійність, ініціативу, зібраність. Отримавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для колективу і для себе. Воно має бути посильним. Нескладне завдання виховує впевненість у власних силах, непосильне - підриває віру в свої можливості. Педагог повинен не лише дати доручення, а й навчити учня виконувати його, допомогти йому довести справу до кінця.

Доручення можуть бути постійними або епізодичними. Постійні доцільно давати учням, які мають певний досвід їх виконання, розвинене почуття відповідальності. Згодом доручення ускладнюють за змістом і методикою виконання.

Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Саме завдяки контролю запобігають забудькуватості. Відсутність контролю породжує безвідповідальність. Контроль може бути індивідуальним з боку педагога, здійснюватися у формі звіту на зборах колективу чи засіданні його активу. Виконання доручень потребує оцінювання.