Вікові етапи і критичні періоди соціалізації

Якщо проаналізувати різні концепції соціалізації особистості, зокрема ідеї

Ч. Х. Лантухи, Дж. Г. Міда, 3. Фрейда, Ж. Піаже, то тезу про поділ процесу соціалі-

зації на періоди дитинства, отроцтва і юності можна вважати загальноприйнятою.

Однак проблема подальших етапів соціалізації викликає дуже гострі дискусії. Основним

дискусійним моментом є питання про те, чи відбувається в зрілому віці засвоєння

якого-небудь нового соціального досвіду, що складає значну частину змісту процесу

соціалізації?

У деяких працях, що піднімають питання стадій соціалізації, зазначається, що

особистість проходить три основні стадії соціалізації: дотрудову, трудову і післятрудову.

Перша стадія охоплює весь період соціалізації до початку трудової діяльності і

сама підрозділяється на ранню соціалізацію і стадію навчання. Друга стадія охоплює

весь процес трудової діяльності людини до виходу на пенсію. З приводу третьої стадії

(післятрудової) існують різні точки зору.

Прихильники першої точки зору розглядають пенсійний статус як завершальний

процес соціалізації, у результаті якого людина освоює нові для себе соціальні

ролі, пов’язані зі статусом пенсіонера, новими функціями в сім’ї та у соціальному

оточенні. При цьому зростає роль процесу передачі соціального досвіду, накопиченого

людиною за своє життя, а отже, соціалізація виступає в нових для суб’єкта формах

діяльності і соціальної активності. Опоненти першої точки зору вважають, що

після трудової діяльності йде лише процес згортання соціальних функцій, а тому застосування

до нього терміна соціалізації недоречно. Третя точка зору – крайня – представля

є пенсійний статус людини як етап десоціалізації, що настає слідом за завершенням

процесу соціалізації.

Можна стверджувати неспроможність двох останніх позицій, тому що пенсійний

статус людини визначається часто не віковими рамками (у нашій державі в чолов

іків – 60 років, у жінок – 55 років), а соціально-економічними факторами, здатн

істю і можливістю людини продовжувати професійну діяльність. Ця позиція підтверджу

ється і тим фактом, що в суспільствах тривають постійні процеси соціальних змін,

до яких будь-яка доросла людина повинна пристосовуватися, а виходить, освоювати

новий досвід і нові функції. Наочним прикладом є процеси, що тривають в українському

суспільстві, де більш ніж 80 % населення опинилися перед проблемами зміни

соціально-професійних функцій і ролей, часто – зміни соціального статусу, викликаного

потребою знову повернутися до трудової діяльності з економічних мотивів.

Цілком зрозуміло, що кризові періоди, пов’язані із соціалізацією дітей і дорослих,

будуть різними, зокрема за характером їх детермінації, однак їх наявність і в тих, і в

інших важко заперечувати. Кризові періоди соціалізації дорослих можуть мати більш

різноманітний і поширений характер і бути обумовленими не стільки особистісними

факторами, скільки соціальними, тобто проблемними ситуаціями, що склалися в

суспільстві й у найближчому соціальному оточенні людини.

У структурі внутрішніх факторів визначального значення набуває вік суб’єкта

соціалізації – індивіда і пов’язані з ним біопсихологічні особливості. Зокрема, американський

психолог і психоаналітик Е. Еріксон (1902-1976) висунув теорію «кризового

розвитку» чи «критичних періодів», яка пояснює зміну відносин людини до соц

іального середовища з погляду вікових етапів. Отже, людське життя прийнято под

іляти на три великих періоди: становлення особистості, її зрілість (дорослість) і

старість. Однак вікові рубежі цих періодів багато в чому відносні і залежать, у кінцевому

рахунку, і від соціально-економічних факторів, якими обумовлюються основні

фази, що визначають здоров’я, тривалість життя і працездатність, а отже, фізичний

розквіт і старіння людини.

У свою чергу, період становлення особистості зазвичай, поділяють на дитинство,

отроцтво (підлітковий вік) і юність. Ці періоди характеризуються, насамперед, швидк

істю вікових змін, які сполучаються із систематичним збільшенням контактів індиві-

да з зовнішнім світом, що створює своєрідну звичку до рухливості інтересів, установок

і ціннісних орієнтації.

Особливе значення в цей період набуває сім’я як первинна соціальна група (соц

іальне середовище), потенціал якої у взаємодії з новими соціальними факторами

продовжує реалізовуватися, розгортатися і на наступних етапах розвитку особистості.

Потенціал сім’ї визначається такими її якостями, як багатогранність структури і жит78

Юрій М.Ф. Соціологія

тєдіяльності сімейного колективу, перевага заснованого на почутті любові до дитини

емоційного початку в сімейних відносинах і сімейному вихованні.

У міру того як дитина наближається до рубежів юності в первинній соціалізації,

дедалі більшого значення набувають не дидактичні моменти, а саме життя сім’ї, те

місце, яке займають у ній загальсоціальні цінності і відносини. Якщо в дошкільні роки

дитина майже цілком ідентифікує себе з сім’єю, відкриваючи і своє власне «Я», і інших

людей переважно через судження, оцінки, учинки батьків, то в отроцтві її рішення

вже тією чи іншою мірою знаходяться в залежності і від однолітків, і від так званих

референтних груп, і від моди, і від суспільної думки.

Актуалізація сексуального інтересу (а саме в цей час молодіжні компанії стають

усе більш змішаними), у свою чергу, підсилює потребу в соціальних механізмах повед

інки, слабкість, недостатня сформованість яких створює ситуацію «морального

вакууму».

Зрозуміло, ця кризовість перехідного періоду від дитинства до дорослості надзвичайно

ускладнює визначення тимчасових меж третього періоду становлення особистост

і – юності, коли посилюється потреба не тільки в пізнанні, але й в освоєнні

навколишнього світу, у пошуках оптимальних образів поведінки і відносин з іншими

людьми, змінюється сама форма самовизначення особистості, що розвивається: у ній

все більшою мірою виявляється прагнення до самоствердження і самореалізації, зроста

є активність поведінки, а виходить, і необхідність у її соціальному регулюванні.

Іншими словами, виникають оптимальні умови як для формування в індивіда стійких

орієнтації на моральні, естетичні цінності тієї чи іншої соціальної структури, так і

дезорієнтації ще нестійкої психіки. Підліткова і юнацька «нестійкість» – аж ніяк

не вікова особливість. Швидше навпаки, результат визначеної дезорієнтованості тих,

хто за характером своєї психіки схильний до строгої нормативності вчинків.

Закінчення юнацького періоду збігається із завершенням становлення особистост

і, набуттям нею визначеної психічної і соціально-моральної стабільності, виявленням

своїх схильностей і можливостей, з початком нового етапу її розвитку в межах

дорослого стану. Цим етапом і є молодість, яку, відповідно, треба розглядати

не як просте продовження дитинства, отроцтва, юності, а як розширення і поглиблення

соціальної, психологічної зрілості, що складає сутність поняття «дорослість». Очевидно,

тільки такий підхід до визначення сутності молодості в розвитку особистості може

протистояти тенденції інфантилізації молоді і забезпечити необхідний рівень соціальних

і моральних вимог до неї.

У свою чергу, у період молодості розрізняються ранній і пізній етапи (за

Б.Г. Ананьєвим (21-25 років і 26-34 роки), що передують настанню повної зрілості.

Дана періодизація може бути підтверджена і таким критерієм, як виникнення оптимально

ї можливості гармонізації фізичних, соціальних і психічних характеристик

індивіда. Це відбувається приблизно в 25-26 років, оскільки саме до цього часу навіть

та частина молоді, що отримує вищу освіту, включається в професійну діяльність

(тривалість такого включення, на думку фахівців, дорівнює залежно від обставин

трьом-чотирьом рокам) і, крім того, більшість людей визначає свій особистісний

статус, створює сім’ю, формує індивідуальний стиль повсякденного життя відповідно

до соціальних структур, у які вони включені. Звідси випливає, що система індив

ідуальних ціннісних орієнтацій в ряді випадків виявляється нетотожною системі

соцієтальних цінностей, що пояснюється, з одного боку, плюралізацією потреб і

інтересів особистості вже на перших етапах її соціалізації, а з іншого боку – наявні-

стю суперечностей між окремими факторами, взаємодіючими з особистістю в процес

і її самовизначення.

Зазначимо, що між різноманітними соціологічними школами Заходу і вітчизняними

школами часто існують діаметрально протилежні погляди на природу форм і систем

соціальної взаємодії індивідів у процесі соціалізації, а також на характер дії механізмів

соціалізації.