Соціальні процеси і їх різновиди

Значні соціальні зміни в суспільстві відбуваються внаслідок спільних односпрямованих і взаємоузгоджених дій людей, які беруть участь у всіх соціальних про­цесах.

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних систе­мах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.

Соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності ін­ших. Реалізується він як взаємодія людей або явищ, що відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компо­нентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоплює кілька ста­дій, які відрізняються за змістом, механізмами, спосо­бами зв'язку його елементів.

Найважливішими ознаками соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює про­цес. Ніщо не може здійснюватися в суспільстві поза со­ціальним процесом. Функціонування і розвиток його відбуваються в різних формах соціальних процесів. У зв'язку з цим нерідко соціологію вважають наукою, що розглядає соціальні явища як процес.

 

Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу визначити форми і методи їх прискорення, гальмування чи нейтралізації. Усі пере­творення в суспільстві, в його елементах, зміни особис­тості є причиною і наслідком соціальних процесів як іс­торичної практики людей.

Завдання соціології полягає в оцінці соціальних процесів, виявленні проблем і суперечностей їх розвит­ку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціаль­ною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку цих процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування кон­цепцій свідомого подолання досягнутої межі (стану) пе­вного процесу чи явища. Для цього потрібні знання теорії певного соціального процесу, яка розкриває зако­ни і тенденції розвитку, а також методику його соціоло­гічного вивчення.

 

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно брати до уваги стадійність, етапність їх перебігу і розвитку. Наприклад, процеси соціалізації особистості охоплю­ють такі етапи життєвого шляху: дитинство, юність, зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку. Так, у дитячому віці фізіологічні, психосома­тичні процеси значно відрізняються в перші 2—3 міся­ці життя від тих, які домінують у 5-річному віці. Водно­час кожному етапу властиві певні особливості, які ви­значають специфіку стадійності процесу. Так, в юності (на етапі соціалізації) особистість проходить різні фази фізичного, психологічного, трудового, етичного, право­вого становлення. На кожній з них відбувається склад­ний процес, який проходить кілька стадій. Наприклад, процес трудового виховання неминуче охоплює такі етапи: засвоєння теоретичних основ і навичок простих трудових операцій; засвоєння норм і принципів дотри­мання трудового розпорядку і трудової дисципліни; за­своєння трудових навичок, операцій середньої і високої складності; формування і вироблення власної позиції щодо різних форм і методів творчості в процесі трудової діяльності тощо.

Не менш складну структуру мають і процеси, які ві­дображають різні параметри колективів, соціальних ін­ститутів та інших суспільних утворень. Так, кожний со­ціальний інститут чи трудовий колектив спочатку про­ходить етап формування, відтак становлення, розвитку, розквіту певних можливостей і, нарешті, поступового розпаду. Трапляється, що розпад колективу настає ще до завершення процесу його формування.

Кожен з етапів зміни соціальних об'єктів охоплює фази, що відображають специфіку процесів. Наприк­лад, у колективі на стадії становлення неминучі такі фази змін, як перехід від слабких, нестійких і переваж­но односторонніх міжособистісних зв'язків (стадія «конгломерату») до двосторонніх. Ці зв'язки, як прави­ло, насиченіші й гнучкіші, їм властиві товариськість і дружба в різних підсистемах. Все це нерідко зумовлює багатоярусні структури колективів (стадія «інтегра­ції»). Нерідко трудові колективи протягом тривалого часу перебувають на різних проміжних стадіях розвит­ку, так і не досягнувши рівня інтегрування зв'язків, відносин між елементами і підсистемами.

 

Не менш важливо усвідомлювати різноступеневість соціальних процесів, оскільки кожен з них є конкрет­ним і предметним, але ці предметність і конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи його ас­пекта. Наприклад, процес соціалізації стосується не тільки особистості, бо вона як одна з вихідних одиниць соціальних процесів може реально соціалізуватися тільки за умови залучення до діяльності інших вихід­них одиниць соціального аналізу: сім'ї, групи, колекти­ву та ін. Тому процес соціалізації може мати безпосе­редньо особистісний аспект (зріз, рівень аналізу). Однак сутність його детермінована процесами іншого рівня со­ціальної організованості. Наступним аспектом є зміст процесу соціалізації. Наповнюваність процесу соціалі­зації особистості може обмежуватися різними його рів­нями. Наприклад, погляди на світ, інтереси, установки окремої особистості чи різних типів особистостей мо­жуть бути орієнтовані як на засвоєння нормативів та ін­тересів усієї цивілізації, так і на цілях, формах і спосо­бах діяльності, спрямованих на досягнення інтересів окремих груп, партій, інститутів чи інших соціальних утворень.

Сам соціальний процес не може бути гарантом роз­витку потенціалу особистості чи іншої соціальної стру­ктури. Для розкриття його необхідно знати механізми формування і впливу різних соціальних процесів, щоб забезпечити їх керованість. На жаль, рівень вивчення соціальних процесів значно відстає від динаміки і гли­бини процесів, і тому більшість їх відбувається стихій­но, некеровано.

 

Аналіз соціальних процесів тісно пов'язаний з проб­лемою їх класифікації. Одними з перших до неї вдалися у 1924 р. американські соціологи Р. Парк та Е. Беджес.

Основними критеріями соціальних процесів є їх ко­рінні властивості. Наприклад, за ступенем загальності розрізняють:

— соціетальні процеси (всесвітньо-історичний роз­виток цивілізації, глибокі процеси економічних, демо­графічних, екологічних та інших змін);

— загальні процеси (функціонування таких соціаль­них інститутів, як системи управління, охорони здоро­в'я, освіти, виховання тощо);

— особливі процеси (урбанізація, адаптація, стабілі­зація).

 

Зрозуміти й оцінити багатство змісту масштабних соціальних процесів можна завдяки пізнанню різнома­нітних окремих (одиночних) процесів, унікальність яких створюють історичні, генетичні, економічні, куль­турні, географічні та інші об'єктивні й суб'єктивні чин­ники становлення особистості, сім'ї, трудового колек­тиву, інших одиниць соціуму.

Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи абст­рактній формі, детермінованими внутрішніми чи зовні­шніми чинниками, пов'язаними зі структурними чи функціональними змінами, кількісними або якісними показниками вимірювання.

За характером змін процеси можуть бути еволюцій­ними та революційними, за спрямованістю — прогреси­вними та реакційними. У їх розмежуванні часто вико­ристовують поділ на прості й складні, на процеси розви­тку і деградації.

За системами, в яких відбуваються процеси, їх кла­сифікують на внутріособистісні (процес самоосвіти); процеси у стосунках між індивідами; процеси у стосун­ках між індивідом і групою; процеси, які змінюють ор­ганізацію і внутрішню структуру спільноти; процеси, які змінюють відносини між групами (спільнотами); процеси, які змінюють структуру та організацію гло­бального суспільства.

За формами розвитку соціальні процеси поділяють на такі види:

— спрямовані процеси: мають певну мету або тен­денцію в своєму розвитку. Певною мірою вони є перед­бачуваними та явними. Наприклад, процес створення єдиного європейського освітнього і наукового простору (Болонський процес), процес глобалізації, процес демі­літаризації;

— неспрямовані процеси: випадкові, хаотичні, непередбачувані (дії збудженого натовпу, емоційні сімейні конфлікти);

— зворотні процеси: призводять до певних змін у системі (часто радикальних), але потім відбувається по­вернення до попереднього її стану (гіперінфляції, поси­лення девіантної поведінки людей в період економічної кризи);

— незворотні процеси: характеризуються незворот­ністю змін (старіння людини);

— висхідні процеси: передбачають розвиток систе­ми. Часто їх ототожнюють з прогресом;

— низхідні процеси: характеризуються негативни­ми, регресивними змінами в системі;

— лінійні процеси: охоплюють поступові, безперер­вні висхідні або низхідні зміни в системі;

— циклічні процеси, тобто періодичні повторення основного змісту певних фаз розвитку системи (процес економічного піднесення в країні змінюється спадом, потім настає чергове оздоровлення економіки).

 

Форми соціальних процесів можуть чергуватись, змінюючи одна одну, або виявляються паралельно. Од­ні з них зумовлюють зміни соціальної системи, інші є нейтральними стосовно таких змін або сприяють збере­женню попереднього її стану.

 

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу різні аспекти змісту змін, які вони зумовлюють. Так, польський соціолог Ян Щепанський (нар. 1913), класифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з ана­логічними прагненнями інших людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути у різ­них формах пристосовані одне до одного.

Процес співробітництва, наприклад, формується з метою спільного створення, здобуття необхідних благ і цінностей. Процеси суперництва, конкуренції зумовле­ні прагненням випередити аналогічні намагання інших індивідів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі супе­рництва виникне бажання ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також може ма­ти різноманітні види та інтенсивність. Усе це є проце­сами взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, які зміню­ють місце індивідів чи груп у просторі, соціальних структурах; процеси дезорганізації та реорганізації, які змінюють соціальну організацію спільноти. Проце­си змін у системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру спільноти, на­приклад процеси, які змінюють системи ідеології, релі­гії, науки, техніки.

 

Процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні у попередньому середовищі, не задовольняють потреби, не створюють прийнятної поведінки.

Про пристосування йдеться, наприклад, коли група емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і со­ціальною організацією; коли змінюються умови еконо­мічного і політичного устрою; коли молода людина при­ходить з навчального закладу на виробництво та ін. То­му пристосування є формою поведінки, придатною для життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки умови зовнішнього середовища безперервно змінюють­ся, то процеси пристосування відбуваються в суспільст­ві постійно. Залежно від значущості соціальних змін і ставлення до них індивідів процеси пристосування бу­вають швидкими й повільними, короткочасними й три­валими. Тривала непристосованість призводить до дез­організації особистості. А групи чи спільноти, які не мо­жуть пристосуватися до нових умов середовища чи до глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються дезорганізації.

Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узгоджен­ні діяльності індивідів, груп для досягнення загальної мети неза­лежно від її характеру.

Співробітництво між партнерами (індивідами, гру­пами) передбачає наявність спільних або схожих інте­ресів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх до­сягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншої сторони, достатнє розуміння і знання один одного для впев­неності в лояльності, встановлення правил, які забезпе­чують співробітництво. Сутність співробітництва поля­гає у взаємній вигоді. Співробітництво можливе на ос­нові взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, що полягає у зіткненні проти­лежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою засобів, якими інші групи чи ін­дивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Однак суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і то­ді, коли конкуренти за високу посаду, за високе стано­вище не знають один про одного.

Конфлікт — соціальний процес, у якому індивід чи група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтере­сів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.

Він може виникнути між індивідами чи групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатися одними й тими ж засобами. У конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена си­туація. Його породжує антагонізм, різні системи цінно­стей, упереджене ставлення, почуття небезпеки. Конф­лікт може виявлятися в різних формах. Наприклад, бо­ротьба є формою конфлікту, в якій суперники прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — зму­сити іншу сторону капітулювати через визнання пере­ваги і прийняття умов, які випливають з цього визнан­ня в конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилеж­ні інтереси, цілі, сповідування протилежних принци­пів, цінностей. Вони бувають економічними, класови­ми, політичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації та системи конт­ролю процеси пристосування, співробітництва, супер­ництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядку ніщо не загрожує, то вважають, що ці процеси відбуваються соціально організовано. Проте за перевищення допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної дез­організації.

Соціальна дезорганізація (франц. desorganisation — розлад) — сукупність соціальних процесів, які спричиняють у межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимі межі, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.

Дезорганізація полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механіз­мів формального і неформального контролю, нестійко­сті критеріїв оцінок, у поведінці, що суперечить уста­леним і допустимим нормам. її зумовлюють різні чин­ники: стихійні лиха, тривалі війни, політичні кризи, радикальні зміни системи влади, революції, масові мі­грації населення, радикальні зміни в одній галузі гос­подарства, науки чи техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і призводять до зни­ження ефективності дії інститутів та форм соціального контролю. Причинами соціальної дезорганізації є ма­сові захворювання, участь у вирішенні питань колек­тивного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо.

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумов­люють реорганізацію, реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді такі реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. Під час цього проце­су відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування і розвитку спільноти, спонтанним при­стосуванням нових елементів чи пристосуванням до но­вої ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі ре­алізації посилює дезорганізацію.

Запитання. Завдання

1. Які зміни належать до соціальних?

2. Що спільного і відмінного між поняттями «соціальні зміни», «со­ціальний розвиток», «соціальний прогрес»?

3. Які переваги й недоліки основних сучасних макросоціологічних теорій соціальних змін?

4. Чому проблеми інновації набули популярності в другій полови­ні XX ст.?

5. Що таке соціальні рухи? Які причини їх виникнення та стадії розвитку?

6. У чому полягає відмінність соціальних рухів від соціальних груп та соціальних інститутів?

7. Що сприяє виникненню реформаторських рухів?

8. У чому полягають завдання соціології у вивченні соціальних процесів?

Пшеничнюк

 

Соціальні зміни

Суспільство постійно перебуває у процесі змін. Соціальні зміни - це ті перетворення в організації суспільства, у зраз­ках поведінки та мислення групи й індивідів, з яких воно складається, та які відбуваються з часом.

Соціальні зміни можуть відбуватися на макрорівні та на мікрорівні.

Зміни на макрорівні передбачають перетворення в су­спільстві взагалі, його структурах та інституціях, на мікро­рівні - зміна соціальних ролей і статусів індивіда та ін.

 

Соціальні зміни можуть бути пов'язані з такими факторами:

• природними - зменшення природних ресурсів, забруд­нення довколишнього середовища, природні катаклізми;

• демографічними-міграція, перенаселення, зміна поколінь;

• соціально-політичними - реформи, революції;

• культурними;

• науково-технічними;

• соціально-психологічними.

Безумовним є те, що соціальні зміни відбуваються під упливом усіх цих факторів. Вони можуть зумовити роз­виток суспільства та його структур, однак можуть і не справи­ти на них відчутного впливу.

Соціальний розвиток - це лише такі зміни в суспільстві, котрі пов'язані з глибинними, структурними змінами та ведуть до появи нових суспільних відносин, інститутів, норм і цін­ностей.

 

До моделей соціальних змін належать:

• прогресивно-поступовий тип змін - розвиток відбувається на основі поступових соціокультурних змін від простого до склад­ного, неоднорідного;

• циклічний тип соціальних змін — хвильовий або спіраль­ний тип еволюції. Він передбачає розвиток у напрямку усклад­нення соціальної системи, з одного боку, та наявність хвиль, які відповідають різним рівням організації соціальної системи і змінюють одна одну - з другого;

• біфуркаційний тип соціальних змін — головною є не траєк­торія змін, а проблеми вибору подальшого розвитку. Перехід від однієї фази розвитку до іншої відбувається через критичні точки, вектор цього переходу може змінюватись, оскільки існує багато можливостей, альтернатив розвитку.

 

Про розвиток суспільства свідчать такі параметри:

• поява нових елементів культури у формі нових ціннісних моделей і колективних уявлень, відповідно до яких відбувається легітимація норм та інституційних відносин;

• поява нових інститутів, зміни на статусно-рольовому рівні, поява нових статусно-рольових взаємодій;

• зміна функціональних залежностей між структурними елементами соціальної системи.

Отже, в суспільстві існують не лише механізми самовід­творення, але й здатність до змін, розвитку. У стабільних су­спільствах ці зміни можна спрогнозувати, оскільки новації зорієнтовані на нормативні вимоги.

Дьячук

 

Социальные изменения

Социальные изменения — это переход общества из одного состо­яния в другое. Изменение, в ходе которого происходит необратимое усложнение общественной структуры, называют социальным разви­тием. Различают эволюционный и революционный путь развития.

 

С понятием социальной эволюции связывают:

► постепенное накопление изменений;

► естественно обусловленный характер этих изменений;

► органический характер процессов, обусловливающий развитие всех процессов на основе естественных функциональных взаимосвязей. С понятием социальной революции связывают:

► относительно быстрые изменения;

► субъективно направляемые изменения на основе знания;

► неорганический характер процессов.

 

Существуют три точки зрения на процессы развития общества.

 

1. Развитие общества имеет линейно-восходящий характер. Пред­полагается, что общество проходит ряд последовательных стадий развития; на каждой из этих стадий используются особые способы накопления и передачи знаний, коммуникации, добывания средств жиз­необеспечения, а также разные степени сложности структур общества.

Одной из наиболее известных социологических концепций данно­го типа является схема развития общества, которую попытался пост­роить К. Маркс, хотя сам Маркс опирался в своих размышлениях на концепцию истории Гегеля. Он предложил выделить несколько сле­дующих друг за другом общественно-экономических формаций, при­чем основанием для их выделения были уровень развития производи­тельных сил и производственных отношений. В соответствии с этим были описаны первобытная, рабовладельческая, феодальная, капитали­стическая и коммунистическая формации. Другим хрестоматийным примером такого способа рассмотрения социальных, равно как всех остальных, изменений является идея эволюционизма, которая в науке об обществе получила название «социального дарвинизма».

Данный тип объяснения, а точнее, описания и представления соци­альных процессов имеет глубокие истоки в христианской традиции, в соответствии с которой мир был создан Богом и впоследствии — после Страшного суда — прекратит свое существование.

Основным положением подобных подходов к описанию развития общества является утверждение о наличии постепенных глобальных изменений, которые претерпевают все без исключения общественные системы. Следовательно, это универсальный процесс, который не зна­ет исключений.

 

Можно выделить несколько направлений, в которых происходят такие изменения:

► изменения способов накопления и передачи социального опы­та: с этой точки зрения можно различать дописьменные и пись­менные способы (иногда этот перечень дополняют электронными технологиями);

► изменение способов добычи средств существования: здесь раз­личают общества, обеспечивающие жизнь: а) охотой и собиратель­ством, б) скотоводством и земледелием, в) промышленным произ­водством, которое характеризует индустриальное общество, и г) вы­сокими технологиями, которые свойственны так называемому по­стиндустриальному обществу; термин «постиндустриальное об­щество» был предложен социологом Д. Беллом;

► уровень сложности общества.

 

Сторонниками данного подхода к описанию социальных измене­ний были Г. Спенсер, Э. Дюркгейм, Ф. Теннис, А. Тоффлер, Д. Белл и др. Такие ученые, как Г. Спенсер, Э. Дюркгейм, рассматривали развитие общества как постепенный переход от неразвитого состояния, характе­ризующегося отсутствием значительной дифференциации внутри под­систем, к более сложным дифференцированным системам. В настоя­щее время крайне популярной среди социологов является концепция индустриального общества. Она предполагает, что к настоящему мо­менту общество прошло три стадии: доиндустриальную (аграрную), индустриальную и постиндустриальную (то есть стадию, на которой мы сейчас находимся). Если индустриальное общество характеризу­ется развитой автоматизацией и механизацией, то в постиндустриаль­ном обществе наибольшую ценность приобретают информация, интел­лект, знание. Авторами этой концепции являются Р. Арон и У. Ростоу.

 

2. Развитие общества имеет циклический, повторяющийся харак­тер. В данном случае модель, описывающая развитие общества и его изменения, опирается на аналогию между обществом и природой, в которой циклические процессы очень распространены (смена дня и ночи, смена времен года, рождение и смерть и т.д.).

Соответствующим образом выделяются и циклы в жизни обще­ства. Так, например, период социальной стабильности сменяется пери­одом упадка, а на смену периоду упадка приходит период социальной стабильности и т.д.

 

Существует несколько форм циклических процессов:

а) маятниковые изменения, как это явствует из их названия, аналогич­ны движению маятника. В качестве примера можно привести спа­ды и периодический рост производства;

б) при волновых процессах растет и падает количество каких-то фактов или событий на определенный период времени, например, числа технических нововведений. Принципиально важно, что дан­ная модель не может быть распространена на маятниковые изменения. И действительно, к экономическому росту такую метафору применить трудно;

в) наконец, в основе спиралевидного процесса лежит принцип «воз­вращение к старому на новом уровне». Так, например, можно про­вести аналогию между колониальной политикой европейских стран Нового времени, проявлявшейся в первую очередь в виде завое­ваний новых территорий, и современным американским экономи­ческим «колониализмом», который не стремится к политическому господству над другими государствами (по крайней мере непос­редственно), но делает их зависимыми от американской экономики, совершая инвестирование экономики данного государства, созда­вая на их территории подразделения своих компаний, и т.д.

 

Другим ярким проявлением циклических процессов в жизни об­ществ можно считать исторические циклы, которые проходят все ци­вилизации, — от возникновения через расцвет к распаду. В качестве основы при осмыслении социокультурных процессов эту идею исполь­зовали такие ученые, как Д. Вико, Н. Данилевский, О. Шпенглер и др.

 

3. Нелинейная схема представления социальных изменений воз­никла в результате критики линейной схемы. Сторонники нелинейного подхода обратили внимание на тот факт, что общество не является совершенно закрытой системой, поскольку взаимодействует со сре­дой (это не стоит путать с разграничением открытых и закрытых об­ществ). Линейная же схема предполагает, что общество развивается как замкнутая в себе сущность, не имеющая таких связей с окружаю­щей средой, которые могли бы повлиять на ее развитие.

Кроме того, из социальных изменений исключается такая важная характеристика, как их возможная случайность. Существование лю­бой системы представляет собой чередование состояний равновесия и неравновесия; из последних система стремится выйти как можно быстрее, для чего разрабатываются специальные процедуры. Однако история знает множество случаев, когда социальная система была не в состоянии восстановить равновесие при помощи обычных спосо­бов. В такие моменты возникает состояние выбора между нескольки­ми различными вариантами, которые не укладываются в рамки преды­дущего поведения системы, то есть не могут быть предсказаны с точ­ки зрения ее более раннего поведения. Следовательно, процесс соци­ального изменения далеко не всегда логичен и далеко не всегда мо­жет быть объяснен при помощи причинно-следственных отношений.