Соціальні процеси і їх різновиди

Значні соціальні зміни в суспільстві відбуваються внаслідок спільних односпрямованих і взаємоузгоджених дій людей, які беруть участь у всіх соціальних процесах.

Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.

Соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших. Реалізується він як взаємодія людей або явищ, що відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом, механізмами, способами зв'язку його елементів.

Найважливішими ознаками соціальних процесів є їх загальність і зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Ніщо не може здійснюватися в суспільстві поза соціальним процесом. Функціонування і розвиток його відбуваються в різних формах соціальних процесів. У зв'язку з цим нерідко соціологію вважають наукою, що розглядає соціальні явища як процес.

Зв'язок соціальних процесів із суб'єктами, які його здійснюють, дає змогу визначити форми і методи їх прискорення, гальмування чи нейтралізації. Усі перетворення в суспільстві, в його елементах, зміни особистості є причиною і наслідком соціальних процесів як історичної практики людей.

Завдання соціології полягає в оцінці соціальних процесів, виявленні проблем і суперечностей їх розвитку, глибини і ґрунтовності зв'язків, взаємодії з соціальною організацією, суб'єктом та іншими соціальними процесами. Це важливо для прогнозування і розвитку цих процесів, вироблення гіпотез, обґрунтування концепцій свідомого подолання досягнутої межі (стану) певного процесу чи явища. Для цього потрібні знання теорії певного соціального процесу, яка розкриває закони і тенденції розвитку, а також методику його соціологічного вивчення.

Характеризуючи соціальні процеси, необхідно брати до уваги стадійність, етапність їх перебігу і розвитку. Наприклад, процеси соціалізації особистості охоплюють такі етапи життєвого шляху: дитинство, юність, зрілість, старість. Кожному з них властиві певні фази розвитку. Так, у дитячому віці фізіологічні, психосоматичні процеси значно відрізняються в перші 2—3 місяці життя від тих, які домінують у 5-річному віці. Водночас кожному етапу властиві певні особливості, які визначають специфіку стадійності процесу. Так, в юності (на етапі соціалізації) особистість проходить різні фази фізичного, психологічного, трудового, етичного, правового становлення. На кожній з них відбувається складний процес, який проходить кілька стадій. Наприклад, процес трудового виховання неминуче охоплює такі етапи: засвоєння теоретичних основ і навичок простих трудових операцій; засвоєння норм і принципів дотримання трудового розпорядку і трудової дисципліни; засвоєння трудових навичок, операцій середньої і високої складності; формування і вироблення власної позиції щодо різних форм і методів творчості в процесі трудової діяльності тощо.

Не менш складну структуру мають і процеси, які відображають різні параметри колективів, соціальних інститутів та інших суспільних утворень. Так, кожний соціальний інститут чи трудовий колектив спочатку проходить етап формування, відтак становлення, розвитку, розквіту певних можливостей і, нарешті, поступового розпаду. Трапляється, що розпад колективу настає ще до завершення процесу його формування.

Кожен з етапів зміни соціальних об'єктів охоплює фази, що відображають специфіку процесів. Наприклад, у колективі на стадії становлення неминучі такі фази змін, як перехід від слабких, нестійких і переважно односторонніх міжособистісних зв'язків (стадія «конгломерату») до двосторонніх. Ці зв'язки, як правило, насиченіші й гнучкіші, їм властиві товариськість і дружба в різних підсистемах. Все це нерідко зумовлює багатоярусні структури колективів (стадія «інтеграції»). Нерідко трудові колективи протягом тривалого часу перебувають на різних проміжних стадіях розвитку, так і не досягнувши рівня інтегрування зв'язків, відносин між елементами і підсистемами.

Не менш важливо усвідомлювати різноступеневість соціальних процесів, оскільки кожен з них є конкретним і предметним, але ці предметність і конкретність стосуються тільки досліджуваного об'єкта чи його аспекта. Наприклад, процес соціалізації стосується не тільки особистості, бо вона як одна з вихідних одиниць соціальних процесів може реально соціалізуватися тільки за умови залучення до діяльності інших вихідних одиниць соціального аналізу: сім'ї, групи, колективу та ін. Тому процес соціалізації може мати безпосередньо особистісний аспект (зріз, рівень аналізу). Однак сутність його детермінована процесами іншого рівня соціальної організованості. Наступним аспектом є зміст процесу соціалізації. Наповнюваність процесу соціалізації особистості може обмежуватися різними його рівнями. Наприклад, погляди на світ, інтереси, установки окремої особистості чи різних типів особистостей можуть бути орієнтовані як на засвоєння нормативів та інтересів усієї цивілізації, так і на цілях, формах і способах діяльності, спрямованих на досягнення інтересів окремих груп, партій, інститутів чи інших соціальних утворень.

Сам соціальний процес не може бути гарантом розвитку потенціалу особистості чи іншої соціальної структури. Для розкриття його необхідно знати механізми формування і впливу різних соціальних процесів, щоб забезпечити їх керованість. На жаль, рівень вивчення соціальних процесів значно відстає від динаміки і глибини процесів, і тому більшість їх відбувається стихійно, некеровано.

Аналіз соціальних процесів тісно пов'язаний з проблемою їх класифікації. Одними з перших до неї вдалися у 1924 р. американські соціологи Р. Парк та Е. Беджес.

Основними критеріями соціальних процесів є їх корінні властивості. Наприклад, за ступенем загальності розрізняють:

— соціетальні процеси (всесвітньо-історичний розвиток цивілізації, глибокі процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін);

— загальні процеси (функціонування таких соціальних інститутів, як системи управління, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо);

— особливі процеси (урбанізація, адаптація, стабілізація).

Зрозуміти й оцінити багатство змісту масштабних соціальних процесів можна завдяки пізнанню різноманітних окремих (одиночних) процесів, унікальність яких створюють історичні, генетичні, економічні, культурні, географічні та інші об'єктивні й суб'єктивні чинники становлення особистості, сім'ї, трудового колективу, інших одиниць соціуму.

Соціальні процеси можуть відбуватися об'єктивно та суб'єктивно, бути вираженими у конкретній чи абстрактній формі, детермінованими внутрішніми чи зовнішніми чинниками, пов'язаними зі структурними чи функціональними змінами, кількісними або якісними показниками вимірювання.

За характером змін процеси можуть бути еволюційними та революційними, за спрямованістю — прогресивними та реакційними. У їх розмежуванні часто використовують поділ на прості й складні, на процеси розвитку і деградації.

За системами, в яких відбуваються процеси, їх класифікують на внутріособистісні (процес самоосвіти); процеси у стосунках між індивідами; процеси у стосунках між індивідом і групою; процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти; процеси, які змінюють відносини між групами (спільнотами); процеси, які змінюють структуру та організацію глобального суспільства.

За формами розвитку соціальні процеси поділяють на такі види:

— спрямовані процеси: мають певну мету або тенденцію в своєму розвитку. Певною мірою вони є передбачуваними та явними. Наприклад, процес створення єдиного європейського освітнього і наукового простору (Болонський процес), процес глобалізації, процес демілітаризації;

— неспрямовані процеси: випадкові, хаотичні, непередбачувані (дії збудженого натовпу, емоційні сімейні конфлікти);

— зворотні процеси: призводять до певних змін у системі (часто радикальних), але потім відбувається повернення до попереднього її стану (гіперінфляції, посилення девіантної поведінки людей в період економічної кризи);

— незворотні процеси: характеризуються незворотністю змін (старіння людини);

— висхідні процеси: передбачають розвиток системи. Часто їх ототожнюють з прогресом;

— низхідні процеси: характеризуються негативними, регресивними змінами в системі;

— лінійні процеси: охоплюють поступові, безперервні висхідні або низхідні зміни в системі;

— циклічні процеси, тобто періодичні повторення основного змісту певних фаз розвитку системи (процес економічного піднесення в країні змінюється спадом, потім настає чергове оздоровлення економіки).

Форми соціальних процесів можуть чергуватись, змінюючи одна одну, або виявляються паралельно. Одні з них зумовлюють зміни соціальної системи, інші є нейтральними стосовно таких змін або сприяють збереженню попереднього її стану.

Є спроби класифікувати соціальні процеси, взявши за основу різні аспекти змісту змін, які вони зумовлюють. Так, польський соціолог Ян Щепанський (нар. 1913), класифікуючи соціальні процеси, виходить з того, що основним джерелом суспільного життя є необхідність задоволення різноманітних потреб. Прагнучи одержати засоби для задоволення потреб, люди стикаються з аналогічними прагненнями інших людей, що спричиняє різні явища, процеси. Ці прагнення можуть бути у різних формах пристосовані одне до одного.

Процес співробітництва, наприклад, формується з метою спільного створення, здобуття необхідних благ і цінностей. Процеси суперництва, конкуренції зумовлені прагненням випередити аналогічні намагання інших індивідів і груп у досягненні мети. Якщо в процесі суперництва виникне бажання ліквідувати конкурента чи якусь його систему предметів або цінностей, то суперництво перетворюється на конфлікт, який також може мати різноманітні види та інтенсивність. Усе це є процесами взаємодії між людьми.

Виділяють також процеси мобільності, які змінюють місце індивідів чи груп у просторі, соціальних структурах; процеси дезорганізації та реорганізації, які змінюють соціальну організацію спільноти. Процеси змін у системах культури впливають на стосунки між людьми, на організацію і структуру спільноти, наприклад процеси, які змінюють системи ідеології, релігії, науки, техніки.

Процеси пристосування виявляються завжди там, де індивід чи група опиняються в новому середовищі.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні у попередньому середовищі, не задовольняють потреби, не створюють прийнятної поведінки.

Про пристосування йдеться, наприклад, коли група емігрантів потрапляє в країну з іншою культурою і соціальною організацією; коли змінюються умови економічного і політичного устрою; коли молода людина приходить з навчального закладу на виробництво та ін. Тому пристосування є формою поведінки, придатною для життя в новому зовнішньому середовищі. Оскільки умови зовнішнього середовища безперервно змінюються, то процеси пристосування відбуваються в суспільстві постійно. Залежно від значущості соціальних змін і ставлення до них індивідів процеси пристосування бувають швидкими й повільними, короткочасними й тривалими. Тривала непристосованість призводить до дезорганізації особистості. А групи чи спільноти, які не можуть пристосуватися до нових умов середовища чи до глобальних змін у суспільстві, в культурі, техніці тощо, піддаються дезорганізації.

Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узгодженні діяльності індивідів, груп для досягнення загальної мети незалежно від її характеру.

Співробітництво між партнерами (індивідами, групами) передбачає наявність спільних або схожих інтересів, усвідомлення кожною стороною необхідності й можливості взяти на себе реалізацію завдань для їх досягнення, виявлення аналогічних прагнень з іншої сторони, достатнє розуміння і знання один одного для впевненості в лояльності, встановлення правил, які забезпечують співробітництво. Сутність співробітництва полягає у взаємній вигоді. Співробітництво можливе на основі взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, що полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Однак суперництво не обов'язково призводить до конфлікту. Змагаються, наприклад, учні за одержання найкращого атестата. Суперництво може виникати і тоді, коли конкуренти за високу посаду, за високе становище не знають один про одного.

Конфлікт — соціальний процес, у якому індивід чи група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.

Він може виникнути між індивідами чи групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатися одними й тими ж засобами. У конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація. Його породжує антагонізм, різні системи цінностей, упереджене ставлення, почуття небезпеки. Конфлікт може виявлятися в різних формах. Наприклад, боротьба є формою конфлікту, в якій суперники прагнуть продемонструвати свою перевагу. Мета боротьби — змусити іншу сторону капітулювати через визнання переваги і прийняття умов, які випливають з цього визнання в конкретній сфері.

Конфлікти можуть виникати скрізь, де є протилежні інтереси, цілі, сповідування протилежних принципів, цінностей. Вони бувають економічними, класовими, політичними, етнічними, релігійними тощо.

Якщо в межах існуючої організації та системи контролю процеси пристосування, співробітництва, суперництва і конфлікту підтримуються в такій рівновазі, що соціальному порядку ніщо не загрожує, то вважають, що ці процеси відбуваються соціально організовано. Проте за перевищення допустимої межі нестійкості цієї рівноваги, а також коли задоволенню потреб членів спільноти загрожує небезпека, настає стан соціальної дезорганізації.

Соціальна дезорганізація (франц. desorganisation — розлад) — сукупність соціальних процесів, які спричиняють у межах певної спільноти дії, що не відповідають нормам, оцінюються негативно і перевищують допустимі межі, загрожуючи нормальному розвитку процесів колективного життя.

Дезорганізація полягає в дезінтеграції інститутів, які не виконують своїх завдань, в ослабленні механізмів формального і неформального контролю, нестійкості критеріїв оцінок, у поведінці, що суперечить усталеним і допустимим нормам. її зумовлюють різні чинники: стихійні лиха, тривалі війни, політичні кризи, радикальні зміни системи влади, революції, масові міграції населення, радикальні зміни в одній галузі господарства, науки чи техніки, які порушують рівновагу й узгодженість з іншими галузями і призводять до зниження ефективності дії інститутів та форм соціального контролю. Причинами соціальної дезорганізації є масові захворювання, участь у вирішенні питань колективного життя неврівноважених чи психічно хворих людей тощо.

Процеси мобільності й дезорганізації часто зумовлюють реорганізацію, реформування та інтегрування системи інститутів, стандартів поведінки і критеріїв їх оцінки. Іноді такі реорганізації охоплюють одночасно макро- і мікроструктури спільнот. Під час цього процесу відбувається пошук нових принципів упорядкування елементів спільноти, тобто пошуки нового її життєвого порядку. Він може бути матеріалізований свідомими зусиллями, спрямованими на створення нових основ функціонування і розвитку спільноти, спонтанним пристосуванням нових елементів чи пристосуванням до нової ситуації. Традиційно реорганізація у першій фазі реалізації посилює дезорганізацію.

Запитання. Завдання

1. Які зміни належать до соціальних?

2. Що спільного і відмінного між поняттями «соціальні зміни», «соціальний розвиток», «соціальний прогрес»?

3. Які переваги й недоліки основних сучасних макросоціологічних теорій соціальних змін?

4. Чому проблеми інновації набули популярності в другій половині XX ст.?

5. Що таке соціальні рухи? Які причини їх виникнення та стадії розвитку?

6. У чому полягає відмінність соціальних рухів від соціальних груп та соціальних інститутів?

7. Що сприяє виникненню реформаторських рухів?

8. У чому полягають завдання соціології у вивченні соціальних процесів?

Пшеничнюк

Соціальні зміни

Суспільство постійно перебуває у процесі змін. Соціальні зміни - це ті перетворення в організації суспільства, у зразках поведінки та мислення групи й індивідів, з яких воно складається, та які відбуваються з часом.

Соціальні зміни можуть відбуватися на макрорівні та на мікрорівні.

Зміни на макрорівні передбачають перетворення в суспільстві взагалі, його структурах та інституціях, на мікрорівні - зміна соціальних ролей і статусів індивіда та ін.

Соціальні зміни можуть бути пов'язані з такими факторами:

• природними - зменшення природних ресурсів, забруднення довколишнього середовища, природні катаклізми;

• демографічними-міграція, перенаселення, зміна поколінь;

• соціально-політичними - реформи, революції;

• культурними;

• науково-технічними;

• соціально-психологічними.

Безумовним є те, що соціальні зміни відбуваються під упливом усіх цих факторів. Вони можуть зумовити розвиток суспільства та його структур, однак можуть і не справити на них відчутного впливу.

Соціальний розвиток - це лише такі зміни в суспільстві, котрі пов'язані з глибинними, структурними змінами та ведуть до появи нових суспільних відносин, інститутів, норм і цінностей.

До моделей соціальних змін належать:

• прогресивно-поступовий тип змін - розвиток відбувається на основі поступових соціокультурних змін від простого до складного, неоднорідного;

• циклічний тип соціальних змін — хвильовий або спіральний тип еволюції. Він передбачає розвиток у напрямку ускладнення соціальної системи, з одного боку, та наявність хвиль, які відповідають різним рівням організації соціальної системи і змінюють одна одну - з другого;

• біфуркаційний тип соціальних змін — головною є не траєкторія змін, а проблеми вибору подальшого розвитку. Перехід від однієї фази розвитку до іншої відбувається через критичні точки, вектор цього переходу може змінюватись, оскільки існує багато можливостей, альтернатив розвитку.

Про розвиток суспільства свідчать такі параметри:

• поява нових елементів культури у формі нових ціннісних моделей і колективних уявлень, відповідно до яких відбувається легітимація норм та інституційних відносин;

• поява нових інститутів, зміни на статусно-рольовому рівні, поява нових статусно-рольових взаємодій;

• зміна функціональних залежностей між структурними елементами соціальної системи.

Отже, в суспільстві існують не лише механізми самовідтворення, але й здатність до змін, розвитку. У стабільних суспільствах ці зміни можна спрогнозувати, оскільки новації зорієнтовані на нормативні вимоги.

Дьячук

Социальные изменения

Социальные изменения — это переход общества из одного состояния в другое. Изменение, в ходе которого происходит необратимое усложнение общественной структуры, называют социальным развитием. Различают эволюционный и революционный путь развития.

С понятием социальной эволюции связывают:

► постепенное накопление изменений;

► естественно обусловленный характер этих изменений;

► органический характер процессов, обусловливающий развитие всех процессов на основе естественных функциональных взаимосвязей. С понятием социальной революции связывают:

► относительно быстрые изменения;

► субъективно направляемые изменения на основе знания;

► неорганический характер процессов.

Существуют три точки зрения на процессы развития общества.

1. Развитие общества имеет линейно-восходящий характер. Предполагается, что общество проходит ряд последовательных стадий развития; на каждой из этих стадий используются особые способы накопления и передачи знаний, коммуникации, добывания средств жизнеобеспечения, а также разные степени сложности структур общества.

Одной из наиболее известных социологических концепций данного типа является схема развития общества, которую попытался построить К. Маркс, хотя сам Маркс опирался в своих размышлениях на концепцию истории Гегеля. Он предложил выделить несколько следующих друг за другом общественно-экономических формаций, причем основанием для их выделения были уровень развития производительных сил и производственных отношений. В соответствии с этим были описаны первобытная, рабовладельческая, феодальная, капиталистическая и коммунистическая формации. Другим хрестоматийным примером такого способа рассмотрения социальных, равно как всех остальных, изменений является идея эволюционизма, которая в науке об обществе получила название «социального дарвинизма».

Данный тип объяснения, а точнее, описания и представления социальных процессов имеет глубокие истоки в христианской традиции, в соответствии с которой мир был создан Богом и впоследствии — после Страшного суда — прекратит свое существование.

Основным положением подобных подходов к описанию развития общества является утверждение о наличии постепенных глобальных изменений, которые претерпевают все без исключения общественные системы. Следовательно, это универсальный процесс, который не знает исключений.

Можно выделить несколько направлений, в которых происходят такие изменения:

► изменения способов накопления и передачи социального опыта: с этой точки зрения можно различать дописьменные и письменные способы (иногда этот перечень дополняют электронными технологиями);

► изменение способов добычи средств существования: здесь различают общества, обеспечивающие жизнь: а) охотой и собирательством, б) скотоводством и земледелием, в) промышленным производством, которое характеризует индустриальное общество, и г) высокими технологиями, которые свойственны так называемому постиндустриальному обществу; термин «постиндустриальное общество» был предложен социологом Д. Беллом;

► уровень сложности общества.

Сторонниками данного подхода к описанию социальных изменений были Г. Спенсер, Э. Дюркгейм, Ф. Теннис, А. Тоффлер, Д. Белл и др. Такие ученые, как Г. Спенсер, Э. Дюркгейм, рассматривали развитие общества как постепенный переход от неразвитого состояния, характеризующегося отсутствием значительной дифференциации внутри подсистем, к более сложным дифференцированным системам. В настоящее время крайне популярной среди социологов является концепция индустриального общества. Она предполагает, что к настоящему моменту общество прошло три стадии: доиндустриальную (аграрную), индустриальную и постиндустриальную (то есть стадию, на которой мы сейчас находимся). Если индустриальное общество характеризуется развитой автоматизацией и механизацией, то в постиндустриальном обществе наибольшую ценность приобретают информация, интеллект, знание. Авторами этой концепции являются Р. Арон и У. Ростоу.

2. Развитие общества имеет циклический, повторяющийся характер. В данном случае модель, описывающая развитие общества и его изменения, опирается на аналогию между обществом и природой, в которой циклические процессы очень распространены (смена дня и ночи, смена времен года, рождение и смерть и т.д.).

Соответствующим образом выделяются и циклы в жизни общества. Так, например, период социальной стабильности сменяется периодом упадка, а на смену периоду упадка приходит период социальной стабильности и т.д.

Существует несколько форм циклических процессов:

а) маятниковые изменения, как это явствует из их названия, аналогичны движению маятника. В качестве примера можно привести спады и периодический рост производства;

б) при волновых процессах растет и падает количество каких-то фактов или событий на определенный период времени, например, числа технических нововведений. Принципиально важно, что данная модель не может быть распространена на маятниковые изменения. И действительно, к экономическому росту такую метафору применить трудно;

в) наконец, в основе спиралевидного процесса лежит принцип «возвращение к старому на новом уровне». Так, например, можно провести аналогию между колониальной политикой европейских стран Нового времени, проявлявшейся в первую очередь в виде завоеваний новых территорий, и современным американским экономическим «колониализмом», который не стремится к политическому господству над другими государствами (по крайней мере непосредственно), но делает их зависимыми от американской экономики, совершая инвестирование экономики данного государства, создавая на их территории подразделения своих компаний, и т.д.

Другим ярким проявлением циклических процессов в жизни обществ можно считать исторические циклы, которые проходят все цивилизации, — от возникновения через расцвет к распаду. В качестве основы при осмыслении социокультурных процессов эту идею использовали такие ученые, как Д. Вико, Н. Данилевский, О. Шпенглер и др.

3. Нелинейная схема представления социальных изменений возникла в результате критики линейной схемы. Сторонники нелинейного подхода обратили внимание на тот факт, что общество не является совершенно закрытой системой, поскольку взаимодействует со средой (это не стоит путать с разграничением открытых и закрытых обществ). Линейная же схема предполагает, что общество развивается как замкнутая в себе сущность, не имеющая таких связей с окружающей средой, которые могли бы повлиять на ее развитие.

Кроме того, из социальных изменений исключается такая важная характеристика, как их возможная случайность. Существование любой системы представляет собой чередование состояний равновесия и неравновесия; из последних система стремится выйти как можно быстрее, для чего разрабатываются специальные процедуры. Однако история знает множество случаев, когда социальная система была не в состоянии восстановить равновесие при помощи обычных способов. В такие моменты возникает состояние выбора между несколькими различными вариантами, которые не укладываются в рамки предыдущего поведения системы, то есть не могут быть предсказаны с точки зрения ее более раннего поведения. Следовательно, процесс социального изменения далеко не всегда логичен и далеко не всегда может быть объяснен при помощи причинно-следственных отношений.