Соціальні рухи, їх природа і типи

Соціальні зміни і соціальні процеси

У соціальній сфері не існує незмінних об'єктів і суб'єктів. Тому явища суспільного життя слід розгляда­ти не тільки в статичному стані, а насамперед у динамі­ці, завдяки якій виникають (зникають), нагромаджу­ються, трансформуються різноманітні їх якості.

Сутність соціальних змін

Важливою умовою функціонування соціальних сис­тем є постійні виникнення, зміни, зникнення їх елемен­тів, зв'язків між ними, тобто соціальна динаміка. їй, як і соціальній статиці, багато уваги приділяв у своїх дос­лідженнях О. Конт. Ідеї динамізму соціальних процесів сповідував і Г. Спенсер, який сформулював ключові по­ложення еволюціонізму як методологічного фундамен­ту соціології. Аналізом динаміки суспільного розвитку переймався К. Маркс, створивши теорію суспільної формації, у межах якої виокремив етапи послідовного розвитку суспільства.

У середині XX ст. на зміну панівним у західній соціо­логії ідеям стабільності й непорушності існуючого по­рядку прийшли ідеї про необхідність фундаментальних соціальних змін у суспільстві (Г. Беккер, У. Мур, Н. Смелзер та ін.). Якщо у функціоналізмі соціальні зміни ото­тожнювалися з адаптацією, то його опонентами вони розглядались як реформістська перебудова.

Поняття «соціальні зміни» у вітчизняній соціоло­гії вживалось рідко. Звичнішим було поняття «соці­альний прогрес», яке характеризувало лише певний вид соціальних змін, спрямований на вдосконалення, ускладнення. Однак ці поняття («соціальні зміни», «соціальний прогрес») не тотожні. «Прогрес» виражає ціннісну характеристику, зміни в бажаному напрямі, але багато соціальних змін не мають чіткого спряму­вання. Тому в сучасній соціології віддають перевагу нейтральному поняттю «соціальні зміни», яке не має в собі оцінного компонента і охоплює широке коло різ­номанітних соціальних змін безвідносно до їх спрямо­ваності.

Соціальні зміни — перетворення, що відбуваються протягом пев­ного часу в організації, структурі суспільства, мисленні, культурі, соціальній поведінці.

Вони означають перехід соціального об'єкта з одно­го стану в інший, суттєву трансформацію соціальної ор­ганізації, соціального інституту, урізноманітнення со­ціальних форм, виникнення нових явищ, структур, ха­рактеристик у соціальних системах і підсистемах.

 

Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях. Крім того, соціаль­ні зміни класифікують на еволюційні й революційні, короткострокові й довгострокові, організовані й стихій­ні, насильницькі й добровільні, усвідомлені й неусвідомлені, а також зміни на рівні індивіда, групи, організа­ції, інституту, суспільства та ін. Системну класифіка­цію соціальних змін за різними критеріями подано на рис. 2.6.

Рис. 2.6. Види соціальних змін

 

Типологічна різноманітність соціальних змін, різноспрямованість дослідницьких пошуків спричинили­ся до формування багатьох теорій соціальних змін.

Еволюціоністська теорія соціальних змін. Її автори (Ч. Дарвін, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм) виходили з того, що суспільство розвивається по висхідній лінії від нижчих форм до вищих, і цей рух є постійним і незворотним. Вони розглядали соціальні зміни як ліній­ний розвиток, вважаючи, що всі суспільства, культури розвиваються за одним сценарієм і долають єдиний шлях від менш розвинутого стану до більш розвинутого. А існуючі примітивні суспільства демонструють, яким було розвинуте суспільство в минулому, а розви­нуте суспільство демонструє, якими стануть примітивні суспільства в майбутньому.

Теорії класичного еволюціонізму неодноразово під­давались обґрунтованій критиці, в якій йшлося про те, що багато історичних подій мають обмежений та випад­ковий характер, а різноманітність людських популя­цій (племен, культур, цивілізацій) не дає змоги ствер­джувати про єдиний еволюційний процес. Крім того, зростаюча конфліктогенність соціальних систем не від­повідає еволюційним поглядам на зміни; відомі в історії людства випадки занепаду, загибелі держав, етносів, цивілізацій перекреслюють твердження про єдиний еволюційний сценарій. Еволюціоністський постулат про послідовність розвитку піддається сумніву, оскіль­ки в розвитку деяких суспільств одні історичні стадії були пропущеними, інші — долались особливо швид­ко. Наприклад, більшість європейських країн обмину­ли стадію рабства; неможливо ототожнювати еволюцію з прогресом, адже нерідко суспільство в результаті со­ціальних змін виявлялось в кризовому стані, деграду­вало.

 

Неоеволюціонізм. У середині XX ст. соціологічний еволюціонізм знову стає популярним серед соціологів. Неоеволюціоністи Г. та Дж. Ленскі, Л. Байт, Дж. Стюарт, Т. Парсонс та ін. стверджували, що кожна культу­ра, суспільство, крім загальних тенденцій, мають свою логіку еволюційного розвитку, а еволюційні зміни від­буваються не однолінійно і рівномірно, а багатолінійно і стрибкоподібно. Неоеволюціоністи відмовились від аналогій еволюційних змін з прогресом, свою увагу спрямовували на причинний механізм соціальних змін, формулюючи міркування в імовірнісній формі.

 

Теорії циклічних змін. Соціальна циклічність є пов­торенням подій, тенденцій минулого з новими кількіс­ними і якісними елементами. Автор теорії циклічного розвитку націй (Дж. Віко) стверджував, що кожен на­род долає три етапи, що постійно відтворюються: епоху богів (дитинство), героїв (юність), людей (зрілість, ви­ща точка цивілізації). Кожен цикл завершується за­гальною кризою і розпадом суспільства. Російський фі­лософ і соціолог Микола Якович Данилевський (1822— 1885) в історії людства виокремив локальні «культур­но-історичні типи» (цивілізації), які, подібно до біоло­гічних організмів, долають стадії зародження, змуж­ніння, старіння та загибелі.

Сучасні вчені вважають, що соціальні зміни є резуль­татом не тільки природного процесу розвитку, але і твор­чої, усвідомленої, цілеспрямованої діяльності людини.

 

Соціокультурні теорії. Зосереджені вони на соціаль­них змінах у соціокультурній сфері: світогляді, релігії, системах цінностей, менталітеті соціальних груп, сус­пільств та епох. їх вважають найфундаментальнішими, такими, що визначають усі інші зміни у суспільстві. Се­ред них своєю ґрунтовністю виділяється теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна.

 

Індустріально-технологічні теорії соціальних змін. їх представники інтерпретують соціальні зміни як похі­дні від змін в технології матеріального виробництва. Ін­дустріальну (промислову) технологію розглядають як фундамент, на якому відбуваються зміни, і як головне джерело їх. До цієї групи відносять теорії «стадії, еконо­мічного росту» (І. Ростоу), «єдиного індустріального су­спільства» (Р. Арон), «постіндустріального суспільства» (Д. Белл, 3. Бжезинський, А. Турен), «кінця ідеологіч­ної ери» (Д. Белл, М. Ліпсет).

 

Соціально-економічні теорії соціальних змін. Най­поширенішою серед них є марксизм. З його точки зору (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) вирішальним фактором соціальних змін є економічний розвиток, точніше діа­лектика взаємодії продуктивних сил і виробничих від­носин.

 

За характером перебігу виокремлюють такі різнови­ди соціальних змін:

а) функціональні зміни. У соціальних системах вони мають адаптивний характер: пристосування до мінли­вих умов навколишнього середовища та внутрішніх потреб соціальної системи;

б) реформи. Цей різновид соціальних змін означає перетворення певної сфери суспільного життя або всієї соціальної системи. Реформи не призводять до масово­го насилля, динамічного оновлення політичних еліт, соціальної структури та ціннісних орієнтацій, а перед­бачають поступові, еволюційні зміни соціальних інсти­тутів, сфер життєдіяльності, соціальної системи зага­лом. Вони, як правило, ініціюються «згори» (законо­давчі акти) і спрямовані на вдосконалення системи без її якісних змін;

в) соціальні революції. Суть їх полягає у фундамен­тальних соціально-економічних і політичних змінах, що відбуваються із застосуванням сили. Революція — це переворот «знизу», вона змітає правлячу еліту, не­здатну управляти суспільством, створює нові політичну і соціальну структури, політичні, економічні та соціаль­ні відносини, залучає до політичної діяльності широкі народні маси, мобілізує людей на соціальну творчість. Під час революції соціальні зміни набувають небачених темпів і глибини, супроводжуючись базовими перетворен­нями в соціально-класовій структурі суспільства, цін­ностях, поведінці людей. К. Маркс назвав революції «локомотивами історії».

Широкомасштабні революції, як правило, призво­дять до громадянських війн, загибелі багатьох людей. Часто вони не закінчуються тим, про що мріяли револю­ціонери. Тому багато дослідників революцію вважають катастрофою для країни, її народу. П. Сорокін вважав, що революція є гіршим способом соціальних досяг­нень. Революційними називають і швидкі, радикальні зміни в окремих сферах (підсистемах) суспільства, наприклад радикальні зміни в економіці, освіті; епохаль­ні науково-технічні відкриття (науково-технічна рево­люція) та ін.;

г) соціальна модернізація. Так називають прогресив­ні соціальні зміни, в результаті яких соціальна система (підсистема) поліпшує параметри свого функціонуван­ня. Наприклад, процес перетворення традиційного сус­пільства на індустріальне, досягнення певних світових стандартів. З огляду на сферу, в якій вона відбувається, виокремлюють економічну, політичну, соціальну, куль­турну модернізації;

ґ) соціальна трансформація. Цей різновид соціаль­них змін охоплює як цілеспрямовані, так і хаотичні пе­ретворення в суспільстві;

д) соціальна криза. Цим поняттям позначають пе­рехідний етап соціальної системи, що передбачає ра­дикальні зміни для розв'язання гострих соціальних проблем.

 

Для прогнозування, управління соціальними зміна­ми важливо знати причини їх виникнення.

Причини соціальних змін

У соціології існують різні точки зору стосовно фак­торів, які спричинюють соціальні зміни. О. Конт ними вважав прогрес в наукових знаннях, Г. Спенсер — його ускладнення та диференціацію суспільства, Е. Дюркгейм — працю і соціальну диференціацію, К. Маркс — розвиток продуктивних сил суспільства, М. Вебер — прогресуючу раціоналізацію, англійський історик і соціолог Арнольд-Джозеф Тойнбі (1889—1975) — вза­ємодію двох факторів: 1) впливу природи і соціально­го середовища («виклик»); 2) здатності і можливості суспільства знаходити адекватні відповіді на кожен «виклик».

Соціальна система функціонує і розвивається до­ти, доки вона спроможна конструктивно вирішувати внутрішні протиріччя, відповідати на зовнішні «вик­лики».

Значні соціальні зміни відбуваються на основі важ­ливих відкриттів і нововведень, тобто інновацій. Понят­тя «інновація» ввійшло в науку ще в XIX ст. і вжива­лось при вивченні змін у культурі на противагу поняттю «традиція». Тепер нововведення розглядається як пев­на стадія процесу соціальної зміни.

Інновація (англ. innovation, від лат. innovatio — оновлення, зміна) — комплексний процес створення, поширення та використання но­вого практичного засобу (нововведення) для задоволення людсь­ких потреб, а також пов'язані з цим нововведенням зміни в соці­альному середовищі.

Інновація передбачає не тільки відкриття, а і його впровадження. Саме воно спричинює суттєві зміни в суспільному житті. Не всі інновації однозначно сприй­маються суспільством. Різним є термін їх втілення в життя. Як правило, це відбувається шляхом дифузії — передавання інноваційних властивостей і зразків пове­дінки від однієї групи до іншої як усередині певного су­спільства, так і за його межами.

Вони є соціокультурним процесом, що вносить у су­спільне життя нові культурні зразки. Вони можуть не тільки приєднуватись до існуючих зразків, а й витісня­ти їх. Так, якщо наукові чи художні інновації в сучас­ному українському суспільстві приєднуються до того, що вже існує, то ринкові відносини можуть поширюва­тися тільки внаслідок витіснення адміністративно-командних відносин.

Інновації часто вступають у конфлікт з існуючими культурними зразками, цінностями та нормами. На­приклад, спроби масового розвитку фермерства в Укра­їні в 90-ті роки XX ст. наштовхнулись на опір місцевих чиновників, протидію вкорінених серед селянства коле­ктивістських традицій, психологію зрівнялівки.

Сучасний етап науково-технічного прогресу в роз­винутих країнах ґрунтується на такій техніко-економічній та інтелектуальній базі, яка вимагає постійної орі­єнтації не тільки на науково-технічні, а й на організа­ційно-управлінські та соціальні нововведення. Триває пошук нової державної політики у сфері нововведень, орієнтованої на створення в суспільстві постійного сти­мулу до новаторства та підприємливості. Постійні і си­стематичні нововведення стають формою стійкого функ­ціонування всього соціального організму.

Соціальні ефекти інновацій є особливо актуальни­ми. Сучасне суспільство змушене реагувати на іннова­ції, сприймати і засвоювати їх у соціальній, культур­ній та інших сферах діяльності. Несприйняття їх поро­джує застій соціального життя, регресивні соціальні ефекти. Нединамічне суспільство відстає від сус­пільств, що прагнуть до інновацій, і не може претенду­вати на соціальний добробут.

Соціальні рухи, їх природа і типи

Важливим джерелом соціальних змін є соціальні ру­хи, спричинені незадоволеністю людей життям, певни­ми його аспектами.

Соціальні рухи — сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.

Сприяють їм активізація структурних змін у суспі­льстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. По­ширюються вони з усвідомленням людьми корисності свого об'єднання для досягнення цілей, можливості ви­конувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціаль­ний статус. Чинники, які спонукають індивіда до учас­ті у соціальних рухах, подані на рис. 2.7.

Рис. 2.7. Чинники впливу на участь індивідів у соціальних рухах

 

Соціальні рухи можуть нагнітати напруження і кон­флікти у суспільстві, а також бути засобом та інстру­ментом їх подолання. Вони завжди високодинамічні, але не стійкі. Постають у зв'язку з певними причинами і припиняють своє існування після їх зникнення. В них задіяна обмежена (хоча і не мала) кількість людей. Ста­влення більшості людей до таких рухів байдуже, іноді й неприязне. Адже в них зацікавлені, зазвичай, тільки їх безпосередні учасники.

Ці рухи не мають своєї організації, офіційного член­ства з фіксованими правами і нормами поведінки, санк­ціями, закріпленими статусними ролями. Якщо соці­альний рух досягає певної формальної впорядкованості, дотримання встановлених правил і норм поведінки, він перетворюється на організацію.

 

У своєму розвитку соціальні рухи долають стадії ви­никнення, об'єднання, формалізації і бюрократизації, розпаду і зникнення.

Стадія виникнення (стурбованості) соціальних ру­хів. На цій стадії домінують соціальна незадоволеність певними аспектами життя, почуття соціальної неспра­ведливості, невпевненості. Криза традиційної ідеології, відчуття страху, нестабільності свого становища в соці­альному середовищі, невпевненості в ефективності но­вовведень формують у людей соціальну стурбованість. Так, внаслідок впровадження в Україні ринкових від­носин, різких змін соціальних цінностей і норм поведін­ки мільйони людей зіткнулися з труднощами соціаль­ної адаптації. Це породило соціальну стурбованість у певних верствах населення, створило передумови для виникнення різних соціальних рухів.

Стадія об'єднання (збудження) соціальних рухів. За­непокоєність людей певною проблемою настільки фокусу­ється на конкретних соціальних об'єктах, що спонукає їх до активних дій. Вони гуртуються для обговорення проб­лем. З'являються агітатори, висуваються лідери. Від їх активності, здібностей та популярності залежить подаль­ший розвиток руху. Саме на цій стадії лідери визначають його політику і тактику, прагнуть залучити якомога більше людей. Рух може формувати союзи з іншими бли­зькими рухами та організаціями, популяризувати ідеї, доводити до громадськості результати своїх дій. Ця стадія розвитку суспільного руху охоплює, як правило, незначний проміжок часу, завершуючись або переходом у фазу формалізації, або втратою у людей будь-якої зацікавленості до руху.

Стадія формалізації і бюрократизації соціальних рухів. Цієї фази досягають далеко не всі рухи. Формалі­зація та бюрократизація підвищують ефективність дія­льності руху, популярність лідерів. Ідеологія руху стає визначеною та зрозумілою. Формалізація перетворює збуджені маси на дисциплінованих учасників руху, чіт­кіше кристалізує його мету. На цій стадії формуються традиції підтримки і захисту інтересів його членів, сим­воліка і кодекси.

Стадія розпаду і зникнення соціальних рухів. Рух може припинити своє існування навіть на ранніх ста­діях розвитку. Під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, після досягнення своїх завдань або зникнення причин, що зумовили появу руху, він розпадається (припиняє своє існування) або ж перетворюється на со­ціальний інститут чи організацію. У такий спосіб час­то створюються нові політичні партії (НРУ, Партія зе­лених). Іноді рух розпадається на автономні, часто конфліктуючі між собою утворення, які, втрачаючи вплив і популярність, згодом припиняють існування. У недемократичних суспільствах рух, якщо він стає небезпечним і небажаним для влади, може бути заборо­неним або знищеним владними органами.

 

Причини розгортання суспільних рухів у соціології трактуються неоднаково. З точки зору теорії депривації (Дж. Роуз, Д. Моррісон) люди об'єднуються у суспільні рухи внаслідок певних матеріальних втрат, а участь у ру­хах є засобом пошуку джерел прибутків. Згідно з теорією масового суспільства (У. Корнхаузер) суспільні рухи ви­никають як результат об'єднання людей, що відчувають дефіцит соціальних зв'язків та спілкування. В теорії мо­білізації ресурсів (Л. Кілліан) розвиток суспільних рухів пояснюється прагненням людей реалізувати свої цінніс­ні орієнтації. Теорія нових соціальних рухів (Дж. Маккарті, X. Крізі) розглядає нові соціальні рухи (екологіч­ні, антивоєнні, феміністичні та ін.) як відповідь на екс­пансію державної влади, засобів масової інформації.

 

Позаяк суспільні рухи є динамічними, їх непросто класифікувати (рис. 2.8).

Рис. 2.8. Класифікація суспільних рухів

 

Метою суспільних рухів мо­жуть бути соціальні перевороти (революція, контррево­люція), конкретні політичні результати (рух в підтрим­ку політичного лідера), економічні, культурні, соціаль­ні та інші реформи, поліпшення екологічної ситуації, зміна свідомості та поведінки учасників руху (рух ано­німних алкоголіків, культові рухи), поліпшення право­вого, матеріального та соціального становища окремих груп населення (молодіжний, феміністичний, емігрант­ський рухи) тощо. Одні рухи переслідують обмежені за масштабом цілі (рух за врятування рідкісних тварин), інші відзначаються надзвичайною широтою (рух за за­борону ядерної зброї).

 

Експресивні рухи. Вони виникають внаслідок пере­бування людей в обмеженій соціальній системі, яка їх не задовольняє. Реальна дійсність для учасника такого руху не є привабливою, тому він за допомогою ритуалів, танців, ігор, мрій та інших форм експресії шукає емо­ційного полегшення.

У наш час ці рухи виявляються в молодіжному се­редовищі (хіппі, рокери, байкери), коли їх учасники прагнуть створити свою субкультуру, дистанціюватись від офіційного суспільства. Деякі експресивні рухи спрямовані не в майбутнє, а в минуле — рух ветеранів війни, монархічні рухи, рухи з відродження забутих символік, ритуалів тощо. Такі рухи найчастіше пов'яза­ні з пасивною поведінкою, але іноді можуть прокладати шлях до реформ, повстань, збуджувати пасивне населен­ня. Тому вони є проміжною ланкою між неполітичними та політичними рухами.

 

Утопічні рухи. Вони постають на хвилі прагнень те­оретично обґрунтувати досконале людське суспільство. Спершу невеликі групи їх учасників були виключно релігійними (рух перших християн, релігійні секти Схо­ду). Вони виявилися досить життєздатними, оскільки їх учасники не прагнули до особистого щастя і матеріаль­ного добробуту. Натомість ідеологія світських утопічних рухів ґрунтувалась на концепції доброї, альтруїстичної людини. Ігнорування їх лідерами таких природних пра­гнень людини, як бажання особистого благополуччя, ре­алізація своїх здібностей і одержання винагороди спри­чиняли згасання таких рухів. Та оскільки утопічні ідеї є життєстійкими, після розпаду одного руху його ідеї від­роджуються в інших.

В опозиції до сучасних утопічних рухів постійно пе­ребувають законослухняні громадяни, яких лякають нові культурні зразки, ролі та пріоритети майбутнього «найкращого» життєвого укладу.

 

Реформаторські рухи. Породжують їх намагання змінити суспільство або окремі його структури без пов­ної трансформації самого суспільства. Для їх розгортан­ня необхідно, щоб учасники позитивно ставилися до по­рядку в суспільстві, зосереджуючись тільки на окремих негативних сторонах суспільного устрою, а також могли висловлювати власні думки та активно діяти на підтри­мку певної реформи. Тому широкий реформаторський рух можливий тільки в демократичному суспільстві.

Реформатори можуть зустрічатися з опором владних структур, особливо за авторитарного режиму. Якщо ре­форми блокуються, частина реформаторів може пере­йти на позиції революційних рухів.

 

Революційні рухи. Вони розвиваються в атмосфері загального соціального невдоволення, прагнуть зруйну­вати існуючу соціальну систему і встановити новий со­ціальний порядок. Демократія не є живильним середо­вищем для них. Вона — основа соціальних реформ, а ре­форми неминуче відсувають революцію.

Іноді дуже важко класифікувати соціальний рух як реформаторський або революційний, оскільки в обох можуть брати участь як помірковані реформатори, так і радикальні революціонери, схильні до насильниць­ких дій.

 

Рухи опору. Виникають ці рухи серед тих людей, які вважають, що зміни в суспільстві відбуваються надто радикально й швидко. Вони акумулюють зусилля пев­них груп людей на блокування можливих або викорі­нення уже здійснених змін, супроводжують як революційні, так і реформаторські рухи. Наприклад, реформи у пострадянських країнах призвели до появи рухів опо­ру реформам.

 

Отже, соціальні рухи спрямовані або на стимулю­вання, розвиток соціальних процесів, або на їх стриму­вання чи навіть придушення. Природа і характер, спря­мованість їх залежать від змісту світових, регіональних і національних процесів, стану суспільства.