Релігія як чинник політичного життя суспільства

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному.
Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов´язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.
Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуальний) та буденний (побутовий) рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики має теоретичний рівень релігії, який формується насамперед на основі текстів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо; Святого Переказу (твори отців християнської церкви, Сунна та ін.), інших книг віроповчального характеру. Теоретична релігійність є основою не лише богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і соціально-політичних вчень. Вона справляє безпосередній вплив на формування чи обґрунтування певного політичного устрою, суспільних відносин, пов´язаних з проблемою публічної влади. Зі свого боку інститути публічної влади разом з релігійними інституціями утверджують сформовані стереотипи свідомості та поведінки віруючих.
Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на позакультову і культову. Віруюча людина у своїй позакуль-товій релігійній діяльності на теоретичному (вироблення, систематизація та інтерпретація ідей, пов´язаних з релігією) та практичному (пропаганда релігійних поглядів, місіонерська робота) рівнях може впливати на політичне життя суспільства виконанням політичних замовлень влади або її критики, вдаючись до релігійних доктрин.
Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з політичним життям суспільства, є інституалізованою формою релігійних культових систем. Як важливі соціальні інституції, покликані упорядковувати співжиття і діяльність людей, накладаючись на функції інституцій публічної влади.
Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть змінюватися від домінування певних світських суспільних інститутів і визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до повного підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від конкретного часу та місця діяльності релігійних, світських інституцій, типу релігійних організа
цій. Церква (церковна деномінація), яка має велику кількість послідовників у певній країні, може диктувати завдяки своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність політичних інституцій, партій. У складнішому становищі перебувають секти та харизматичні культи, функціонування яких завжди утруднювалося саме на політичному рівні. Адже органи влади змушені реагувати на тиск домінуючих релігійних інституцій. Утиски, репресії проти прихильників окремих церков, сект, культів нерідко спричинялися економічною, політичною нестабільністю суспільства (вигнання гугенотів із Франції, гоніння на іудеїв тощо).
Тісний зв´язок релігії і політики обумовлений і основними функціями (а в результаті їх здійснення — і роллю), які виконує релігія в суспільстві.
Світоглядна функція. Зорієнтована на визначення місця і ролі людини в Богом створеному світі. Завдяки їй формуються певні погляди щодо зародження і розвитку світу, людини, суспільства. Ця функція визначає мету життя та життєві ідеали віруючих. Сформовані за допомогою релігії світорозуміння, світовідчуття, світоспоглядання, світоставлення тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб´єктами політики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції. Найчастіше це за умов перебування індивіда (інституції) в іновірному середовищі. В єдиновірному середовищі віруючі можуть активно впливати на структурні компоненти політики з метою поширення, зведення в ранг державних певних поглядів, оцінок норм поведінки, а також брати участь у формуванні певних політичних доктрин. Реалізуючи свої функції, релігія виконує значну роль у розвитку й функціонуванні політичної структури суспільства. Ця роль залежить:
— від особливостей віровчення та культу, організаційних можливостей конкретної конфесії чи релігійного напряму (у т. ч. використання мистецтва, науки, інтегрованості в суспільство тощо);
— від характеру впливу (одна й та ж конфесія в різні часи може захищати або руйнувати певну політичну структуру);
— від особливостей регіону, функціонування певних конфесій.
31. Громадянське суспільство: поняття та принципи його побудови.

Можна вказати ряд найбільш загальних ідей і принципів, що лежать в основі будь-якого громадянського суспільства, незалежно від специфіки тієї чи іншої країни.
До них відносяться:
- Економічна свобода, різноманіття форм власності, ринкові відносини;
- Безумовне визнання і захист природних прав людини і громадянина;
- Легітимність і демократичний характер влади;
- Рівність всіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;
- Правова держава, засноване на принципі поділу і взаємодії влади;
- Політичний і ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;
- Свобода слова і друку, незалежність засобів масової інформації;
- Невтручання держави в приватне життя громадян, їхні взаємні обов'язки і відповідальність;
- Класовий світ, партнерство і національна згода;
- Ефективна соціальна політика, що забезпечує гідний рівень життя людей [9].
Громадянське суспільство не державно-політична, а головним чином соціально-економічна і особиста, приватна сфера життєдіяльності людей, реально складаються відносини між ними.
Це вільне демократичне правове цивілізоване суспільство, де немає місця режиму особистої влади, волюнтаристським методів правління, класової ненависті, тоталітаризму, насильства над людьми, де поважаються закон і мораль, принципи гуманізму і справедливості. Це - ринкове багатоукладності конкурентне суспільство зі змішаною економікою, суспільство ініціативного підприємництва, розумного балансу інтересів різних соціальних верств.
Регулююча роль держави зводиться до необхідного мінімуму: охороні правопорядку, боротьби зі злочинністю, створення нормальних умов для безперешкодної діяльності індивідуальних і колективних власників, реалізації ними своїх прав і свобод, активності та підприємливості. Тобто держава має виконувати в основному функції «щодо ведення спільних справ» (К. Маркс). Його завдання - «не заважати» нормальному перебігу економічного життя.
Гаслами громадянського суспільства є: «Дайте всім спокійно багатіти»; «Вся влада мені і моїй родині», «Мій дім - моя фортеця»; «Що законом не заборонено, те дозволено», «Хай буде ринок плюс сильна поліція». Всі ці вимоги висловлюють ідею економічної та політичної свободи індивіда, його первинність і відносну незалежність по відношенню до офіційних інститутів [10].
У громадянському суспільстві обов'язки громадян перед державою зведені, по суті, до законослухняності і сплату податків. Але це такі обов'язки, які, з одного боку, забезпечують існування і ефективне функціонування самої держави, а з іншого - визначають в принципі (разом з гарантованими правами) чіткий і рівний соціально-правовий статус особистості в суспільстві.
Зрозуміло, у конкретних випадках і відносинах у громадян можуть виникати й інші обов'язки, пов'язані з їх суспільної, трудової, підприємницької та іншою діяльністю, виконанням службового, військового, сімейного обов'язку. Але в основному в такій системі переважають не вертикальні, а горизонтальні зв'язки.
Громадянське суспільство починається з громадянина та її свободи. Саме звання «громадянин» свого часу звучало як синонім незалежності, рівноправності, гідності і самоповаги особистості. Воно протиставлялося всіляким становим чинам, привілеїв, кастовим розбіжностям, сприймалося як виклик пригнобленому становищу людей, нерівності та обмеження в правах. Статус «підданих», кріпаків був принизливим або, принаймні, скривдженим.

Громадянське суспільство - відкрите, демократичне, антитоталітарного, саморозвивається суспільство, в якому центральне місце займає людина, громадянин, особистість. Воно несумісне з директивно-розподільної економікою, нав'язуванням зверху примусових зразків життя і діяльності. Вільні індивіди-власники об'єднуються для спільного задоволення своїх інтересів і служіння загальному благу.

Як показує історичний досвід, становлення та формування громадянського суспільства в різних країнах зазнавало і відчуває потужний вплив конкретних соціальних умов. Росія не є винятком із загального правила.
На Заході формування громадянського суспільства починає свій відлік від ХІІ-ХШ століть. Воно складається протягом тривалого періоду, методом проб і помилок, виростаючи з традиційних інститутів, які зазнавали складну еволюцію, пристосовувалися до нових запитів мінливого суспільства. Крім цього, громадянське суспільство розвивалося на основі антично-християнської культури, включаючи римське право, потужний вплив протестантизму.
У Росії громадянське суспільство формується і розвивається в інших умовах. Перш за все, слід відзначити домінуючу роль держави у житті суспільства на всьому історичному шляху, що визначалося природно-географічними, історичними, геополітичними умовами. Держава змушене було брати на себе вирішення основних завдань.
Але одночасно це супроводжувалося і придушенням ініціативи «знизу». Самостійність низів обмежувалася. Суспільство змушене було віддавати не тільки додатковий продукт, а й частину необхідного. А це призводило до слабкого розвитку підприємництва, торгівлі і міст, до незахищеності прав, свобод людини, приватної власності.
Негативну роль зіграла і запізніла скасування кріпосного права, тобто тільки у 1861 році, коли по всій Західній Європі вже прокотилися буржуазні революції. А потім російське дворянство і буржуазія не зуміли забезпечити плавного переходу до буржуазної демократії.
Прихід до влади комуністів привів до встановлення тоталітаризму в його сталінському тлумаченні. У підсумку особистість, її творча самодіяльна природа зіткнулася з потужною системою придушення.
Але тут хотілося б застерегти від висновку про те, що етатизм у Росії, його традиції надзвичайно сильні. На наш погляд, сильний тиск державної машини було спрямоване на придушення потужного прагненні «низів», всього суспільства до свободи. Саме на це були націлені основні зусилля держави в ХІХ-ХХ століттях. Прагнення до свободи є базова потреба громадян Росії, вони прагнуть мати можливість самостійно вибирати, вирішувати і діяти. Величину цього бажання не слід применшувати. Росія - частина світового співтовариства і головне в її розвитку визначається цією приналежністю.