Трансформація політичної системи в Україні: варіанти суспільного ладу

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур в Україні. Спроби створити модель суспільного ладу на взірець західної переважно виявилися неефективними. Успіху можна досягти в цих намаганнях тільки тоді, коли при формуванні правової держави, враховуються соціально-політичні й економічні реалії країни. При цьому виокремлюються як загальні закономірності розвитку та становлення політичних структур в державі, так і особливі, що зумовлені історією, культурними традиціями, національним самоствердженням народу.

На тлі розвалу економіки, панування в ній мафіозних структур, занепаду науки, освіти і культури, масового зубожіння населення цілком зрозуміле прагнення до відновлення й розвитку економічних, культурних і політичних зв’язків, насамперед із країнами СНД і Балтії. Тож закономірно, що на зміну поколінню політиків, які досягли влади на опозиційній та конфронтаційній хвилі й виявилися здебільшого не здатними до державного управління, приходить чи має прийти покоління політиків прагматичних, які справді хочуть змінити становище в державі на краще.

Прогнозів у політологічній літературі не бракує – від трагічних до оптимістичних. Американський професор Пол Кеннеді в своїй книзі «Готуючись до ХХІ століття» аналізуючи причини розпаду СРСР зазначає, що головна проблема – у кризі політичної легітимності радянської системи, посиленій занепадом економіки, а обидві ці кризи поглиблюються внаслідок ускладнення міжетнічних відносин і, таким чином, мало надії на те, що буде знайдено «добре» розв’язання цієї потрійної кризи. А отже, говорить він, можливий такий перебіг подій: громадянські війни, міжетнічні чвари, внутрішня дезінтеграція, нові спроби консервативного державного перевороту. Якщо ж виходити з оптимістичного прогнозу, чого теж не виключає автор, то СНД збереже свою цілісність, економічні ринкові реформи допоможуть подолати кризу, процеси в різних етнічних групах триватимуть, але без проявів насильства.

Із цим передбаченням кореспондуються й інші політологічні прогнози. Хоча правда й у тому, що реальність їх безжалісно спростовує.

Прогноз перший. І далі зростатимуть націоналізм і сепаратизм. Як підсумок – міждержавні й міжнаціональні війни, розпад майже всіх колишніх республік із Російською Федерацією включно, утворення нежиттєздатних нових держав, кривавий переділ територій і кордонів, який, імовірно, вийде за межі СНД. Небезпека тут іде від різних «провокаторів» - неофашистів, націонал-шовіністів, що, спекулюючи на природних прагненнях людей будь-якої національності зберегти й розвивати свою мову, історію, культуру, звичаї, віру й традиції, намагаються спрямувати все це в націоналістичне русло з домаганням виняткових прав і привілейованого становища лише для однієї нації.

Враховуючи вибухонебезпечну ситуацію в Криму, Україна, на думку частини іноземних експертів і аналітиків, може стати місцем найкривавішого конфлікту в Європі з часів Другої світової війни.

Прогноз другий. Ґрунтується на тому, що економічні, політичні, соціальні процеси, які відбуваються в посттоталітарних державах, спричинюють перетворення їх на колонії Заходу. Нинішній суспільний лад у цих державах є гібридом старого соціалізму, примітивного капіталізму й допотопних явищ досоціалістичного періоду. Політичні зміни до радикальних соціальних зрушень не призведуть. Захід і могутні прозахідні сиди, впливові в кожній незалежній державі, не допустять відновлення попереднього соціального ладу. Тож країни на території колишнього Радянського Союзу приречені стати колоніями високорозвинених західних країн.

Прогноз третій. Еволюція держав СНД посилюватиме інтеграційні процеси. Налагоджуватиметься співробітництво спочатку в економічній, а потім і в інших сферах, утвориться центр, якому буде надано право виконання координаційних, а в деяких питаннях і управлінських функцій. Ідеться про конференцію а добровільних засадах, співтовариство незалежних держав-республік, що матимуть досконалі владні структури, нормальний економічний ринок за відсутності моно ідеології, моновлади і моновласності.

Не можна вважати реальною можливість здійснення перших двох прогнозів, проте й нехтувати їх не варто. Хоча б тому, що для значної частини політиків і політологів рівень катастрофічності прогнозу («добрий прогноз – це похмурий прогноз»), небезпека катастрофи є джерелом кар’єри, слави й грошей. На наш погляд, найвірогіднішим є останній прогнозі, зрозуміло, з можливими корективами.

У цьому контексті, безперечно, корисним буде хоч би стислий огляд тих змін, що відбуваються в Україні в політичній, економічній, соціальній сферах, що пов’язані з економічним та географічним становищем, національним менталітетом, історичним і культурним розвитком, та порівняння з тим, що спостерігаємо на сьогодні в Україні.

Україна проголосила свою незалежність, але, хоч і різною мірою, постійно відчуває небажання Росії цілковито її «відпустити». Україна – сусідка Росії і значна кількість російських політиків вважають Україну частиною великої Росії. Саме цим пояснюється їхнє негативне ставлення до незалежної економічної політики України, до створення власних збройних сил і т.ін. Слід мати на увазі й те, що останнім часом в українських засобах масової інформації, в художній і публіцистичній літературі історія українсько-російських відносин зображується переважно в чорному кольорі. Росія в цих публікаціях виступає в образі давнього поневолювача України. У російських же джерелах масової інформації сучасна Україна розглядається як штучне явище, обговорюється перспектива поступового встановлення економічної блокади України, реалізації безкомпромісних заходів для примушування України дружити з Росією.

Проте історія потребує об’єктивного й усебічного висвітлення. Адже Україна і Росія мають складну, багато столітню історію відносин, зокрема й трагічні сторінки. Але визначальним фактором є те, що український і російський народи є спорідненими в етнічному, культурному, духовному плані й у скрутний час виступали разом проти загарбників, обстоювали свою незалежність. Усе це, зрештою, визначає теперішнє та майбутнє України і Росії.

Україна і Росія перебували сотні років у єдиному конституційному, економічному, інформаційному просторі. Новий геополітичний простір відкрився перед Україною та Росією після розпаду Радянського Союзу. Виникли такі проблеми, яких раніше не було (заборгованість України за енергоносії, поділ Чорноморського флоту). Це призвело до напруженості в стосунках двох держав. Політологи назвали це феноменом «залишкової ідеологізації», суть якого полягає у демонстрації впливовими російськими політиками столичного комплексу, імперського синдрому щодо «молодшої сестри», неприйнятті того, що Україна прагне бути хоч і добросусідською, але незалежною державою. Україна, в свою чергу, виявляє настрої національного романтизму, провінційної закомплексованості «молодшої сестри», яка, звільнившись від опіки «старшого брата», приміряється кинути камінь у його широку спину і йти ним же торованою стежкою без упевненості, що це правильний шлях.

Україна прагне до нормальних відносин із Росією. Однак будь-які спроби повернути її в залежність від Москви лише посилюють настрій відчуження серед населення. Внутрішня економічна слабкість робить Україну уразливою від зовнішнього тиску. Насамперед ідеться про енергетичну залежність. Реструктуризація боргу лише частково розв’язує цю проблему, як і передання імпорту нафти комерційним структурам. Треба знайти альтернативні джерела постачання газу й нафти. До цього слід додати впровадження технологій виробництва газу з вугілля поглибленої переробки нафти. Перспективним у цьому плані може стати створення міжнародного газового консорціуму.

Сучасна зовнішня політика України орієнтована на конструктивні й дружні стосунки з Росією, а водночас на поступову, але неухильну інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури. Україна вже не може стати провінційним аванпостом Москви і надає перевагу шляху, яким пішли сусідні Польща, Угорщина та Чехія.

На думку відомих експертів, українсько-російські відносини стануть найважливішими в Європі й матимуть геополітичне значення, оскільки на їхньому прикладі відпрацьовуватиметься модель відносин регіональних держав.

Перебуваючи на перехресті складних геополітичних інтересів, Україна має лише один вектор виживання – зміцнення свого економічного суверенітету.

Нині владні структури України прагнуть здійснити ефективні заходи для виходу з кризи. У державі здійснюється реформа політичної системи. Стратегічною метою соціально-економічних перетворень у всіх сферах життя й надалі залишається виведенням України на шлях побудови суспільства з багатоукладною соціально орієнтованою економікою за реального підпорядкування держави інтересам трудівників.