Політичний режим: сутність, види, механізми здійснення влади

18. Демократичний політичний режим: риси й різновиди (ліберальна, конкурентна, плюралістична, національна, “транзитивна” демократія).

19. Система суб’єктів політики: соціальні й інституціональні. Об’єкти політичного впливу.

20. Сутність політичної еліти, її соціальні ознаки та структура.

21. Концепції елітизму в сучасній політології.

22. Плюралізм елітарних груп соціуму. Закон “циркуляції еліти” (В. Парето).

23. Соціальні функції та “рольовий” склад еліти в суспільстві.

24. Механізми рекрутування еліти: за системою “гільдій” і “антрепренерський”.

25. Моделі політико-правової взаємодії “еліти влади” та контреліти в Україні.

26. Держава – головний інститут політичної системи: ознаки, атрибути, функції.

27. Типології держав у політичній доктрині. Система політико-правових інститутів державності.

28. Політична теорія про форми держави: специфіка правління, територіальної організації, режиму.

29. Правова й соціальна держава; сутність, принципи та особливості.

30. Громадянське суспільство: поняття, ознаки, функції.

31. Структура й параметри громадянського суспільства: інститути, організації, рухи, асоціації.

32. Розвиток громадянського суспільства в Україні. Демократичні практики українського соціуму в політиці.

33. Феномен лідерства, його природа й механізми. Концепції політичного лідерства в науковій традиції.

34. Модель “ідеального лідера”: особистісні й соціальні якості, функції та історичне покликання.

35. Типології (класифікації) лідерів за критеріями: тип легітимності, політичний стиль, іміджеві ознаки, характер, методи правління (керівництва) тощо.

36. Технологія й “образи” авторитарного лідерства (Н. Макіавеллі, Д. Волкогонов).

37. Соціально-політичні й правові чинники висування політичних лідерів у сучасній Україні.

38. Основні сфери реалізації політичних практик: державна, правова, ідеологічна, економічна, соціальна, культурна, інформаційна, етнічна, міжнародна тощо.

39. Правова політика держави: види й цілі, суб’єкти й методи реалізації.

40. Соціально-економічна політика: державні пріоритети і стратегії політичних партій. Інформаційна політика та її вплив на життя соціуму.

41. Сутність етнополітики. Політико-правовий аналіз вирішення національного питання в Україні.

42. Сутність “геополітики” та її концепти. Геополітичні стратегії сучасних держав.

43. Політична партія: ознаки й функції. Типології партій за різними критеріями.

44. Характеристики політичних партій: структура, ідейно-політична платформа, методи діяльності, соціальна база й електорат.

45. Партійні системи сучасності: порівняльна характеристика. Зумовленість типу партійної системи і технологій політичного представництва.

46. Громадсько-політичні рухи та об’єднання, їх відмінності від партій і специфіка діяльності.

47. Розвиток партійної системи сучасної України. Зміст політико-партійних зв’язків і правові основи діяльності партій.

48. Сутність ідеології та її вплив на державотворення і партійне будівництво.

49. Зумовленість ідеології та політичної практики: тенденції “надідеологізації”, “деідеологізації” та “реідеологізації”.

50. Політичні доктрини неоконсерватизму й неолібералізму: сутнісний аналіз.

51. Сучасні радикальні ідеології – неокомунізм, неофашизм.

52. “Демократичний соціалізм” – ідеологія і практика сучасної соціал-демократії.

53. Політичний процес: зміст і стадії розвитку. Проблема політичної наступності.

54. Форми і способи реалізації політичного процесу: революція, реформа, війна, путч, бунт, конфлікт, політичні кампанії, акції тощо.

55. Політична трансформація, модернізація, модифікація. Специфіка політичних процесів у посттоталітарних державах.

56. “Західний” і “незахідний” політичний процес: порівняльна характеристика.

57. Політичні кампанії: сутність, різновиди, цілі та суб’єкти.

58. Виборча кампанія: політичні стратегії, мобілізаційні тактики щодо електорату, інформаційні технології.

59. Політична культура: сутність, структура, функції. Взаємовплив “правої” і “лівої" політичної культури.

60. Ціннісні критерії визначення рівня політичної свідомості й культури.

61. Плюралізм видів політичної культури в соціумі, її класифікації.

62. Політична субкультура: чинники виникнення, носії, типологія.

63. Характерні особливості політичної культури української політичної еліти й суспільства.

64. Політична поведінка як спосіб політичного буття: моделі й стереотипи. Політичний абсентеїзм.

65. Суб’єкти й акти політичної поведінки. Політичні статуси та “ролі”.

66. Протестні форми політичної поведінки. Політико-правова оцінка екстремізму.

67. Політична участь: зміст, форми, мотивація, соціальне призначення.

68. Різноманіття видів політичної участі: пасивна й активна, конвенційна й неконвенційна, автономна, мобілізована, “ангажована” та ін.

69. Опозиція як політичний феномен: види, форми й засоби опозиційних дій. Стан опозиції в Україні.

70. Політичні технології: сутність і види. Стратегія й тактика у змісті політичних технологій.

71. Політичне рішення: методи підготовки та реалізації (популізм, елітизм, демократизм, консерватизм, радикалізм).

72. Технології політичного менеджменту та політичного маркетингу.

73. Лобізм як технологія політичного тиску, його суб’єкти, види й методи дії.

74. Глобальні проблеми людства: різновиди і шляхи вирішення.

75. Глобалізація сучасного світу: зміст, тенденції, наслідки.

76. Міжнародна політика. Політична складова системи міжнародних відносин.

77. Суб’єкти й механізми функціонування світової (міжнародної) політики.

78. Міжнародна безпека й національний інтерес у зовнішній політиці. Міжнародні пріоритети України у світовому співтоваристві.

 

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ТЕРМІНІВ

Абдикація – тип переходу до демократії, за якого відбувається швидка, “добровільна” передача влади від старої до нової еліти під тиском масових рухів або очевидних провалів у внутрішній та зовнішній політиці.

Абсентеїзм ( лат. absentia – відсутність ) – свідоме ігнорування громадянами виборів та інших форм народного волевиявлення; їхня неучасть у громадсько-політичному житті.

Автаркія – політика, спрямована на відокремлення економіки однієї держави чи групи держав від економіки інших країн з метою створення замкнутої системи господарювання, зорієнтованої на самозабезпечення.

Автономія – форма самоуправління частиною території (унітарної або федеративної) держави, право самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах, установлених центральною владою.

Авторитаризм – політичний лад, за якого влада зосереджена в руках вузького кола правлячих осіб чи диктатора, спирається на силові структури й вибіркові репресії та фактично не обмежена законом і правом, хоча інколи допускає існування “слабкої” опозиції та ідеологічного плюралізму.

Агрегація інтересів – функція політичної системи, що полягає в узгодженні, інтеграції політичними партіями різнорідних інтересів, вимог, висунутих до політичної системи індивідами та соціальними групами.

“Адміністративний ресурс” – умовне поняття, що позначає порочну політичну практику використання державними службовцями свого владного становища для зазвичай незаконного впливу на перебіг і результати виборчих кампаній або інших політичних процесів.

“Активістська” політична культура – “чистий” тип політичної культури, за якого громадяни виявляють значний інтерес до всього змісту й різноманіття політичного життя та самі беруть активну участь у політичних акціях і процесах.

Анархія – політичний “ідеал” суспільного устрою, що заперечує і виключає державну владу, проте лише апелює до самоуправління окремих громад, комун, родин, інших первинних спільнот людей; специфічний політичний стан владних відносин, коли еліта втрачає контроль за перебігом подій у державі й суспільстві, а народ делегітимує її повноваження й руйнує державні інститути.

Антисемітизм (гр. anti – проти, і Sem – Сім, ім’я одного із синів Ноя) – одна з форм расизму, національної й релігійної нетерпимості, яка проявляється у ворожому ставленні до євреїв (від дискримінації до депортацій і геноциду).

“Антрепренерська” система рекрутування еліти – відкритий порядок відбору політичних лідерів, доступний для представників будь-яких суспільних верств, з широким колом селекторату, невеликою кількістю інституційних фільтрів (формальних вимог до потенційних лідерів), гострим суперництвом претендентів на зайняття керівних позицій. Пріоритетне значення мають особисті якості індивідів, їх здатність знайти підтримку широкої аудиторії. Переважає в демократичних державах.

Асоціація – один з елементів громадянського суспільства: громадське об’єднання на засадах добровільності та самоуправління, спільності певних інтересів і дій; об’єднання кількох громадських організацій.

“Атомізоване” суспільство – соціум дихотомічної структури, в якому пануючій вузькій групі владної еліти, що монополізувала реальне розпорядження державним майном і ресурсами, протистоїть аморфна, неструктурована маса безправних людей, які не мають власності.

Бездіяльність політична – уникання особою всіх форм політичної активності через розчарування у політичних інститутах і політичну апатію, повне неприйняття режиму влади, політичну нейтральність тощо.

Біхевіоризм (англ. behavior – поведінка) – один із методів політичної науки, її напрям, що зосереджується на прикладних дослідженнях політичної поведінки, мотивацій і дій, зокрема “неформальних” аспектів держуправління, на опрацю­ванні психологічних і соціологічних досліджень політики та заперечує цінність її загальних теорій.

Більшість політична – кількісно домінуюча група в певному інституті політичної сфери, держави (парламент, уряд, партія), що наділений прерогативою прийняття політичних рішень; принципова основа прийняття рішень за мажоритарної демократії.

Блок політичний – об’єднання держав, політичних партій, громадсько-політичних організацій, інших колективних суб’єктів політики задля досягнення спільних цілей. Найпоширеніші – міжнародні політичні (чи військові) блоки держав та виборчі блоки партій, що спільно висувають кандидатів у депутати.

Бунт — гостра реакція незначної кількості учасників на певні екстраординарні дії (чи злочинні бездії) представників влади, державних чиновників.

Бюрократизм – сукупність негативних явищ, що гальмує і викриває діяльність апарату державного управління, специфічна система хибних суспільних відносин між управлінцями і рештою населення.

Виборча кампанія – комплексна система політико-правових заходів і процедур з формування державних та громадських виборних органів.

Виборча система – сукупність встановлених законом правил організації та проведення виборів у державі, критеріїв і способів визначення їх результатів. Розрізняють мажоритарну, плюральну, пропорційну та змішану виборчі системи.

Виконавча “вертикаль влади” – побудована за ієрархічним принципом цілісна система органів та установ адміністративно-державного апарату, управлінська діяльність якої спрямована на реалізацію державного курсу й забезпечення виконання всіх програм влади на національному, регіональному й місцевому рівнях.

Відокремлення — форма реалізації права на самовизначення, яка передбачає вихід нації зі складу багатонаціонального утворення під впливом волевиявлення народу.

Війна – організоване збройне зіткнення в ході вирішення конфліктів, одна з найжорстокіших і найтяжчих за наслідками форм політичного процесу.

Влада політична – здатність суб’єктів влади шляхом домінування нав’язувати і проводити в життя певні політичні рішення (політологічний аспект); спосіб ієрархічної організації суспільних відносин, заснований на цільовому розподілі функцій соціального управління, підпорядкування і контролю (соціологічний підхід).

Владні “кола” – безпосереднє оточення державно-політичних лідерів (президента, глави уряду, спікера парламенту, лідерів опозиції), здебільшого представлене в органах законодавчої та виконавчої влади.

Внутрішня політика держави – діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів та задоволення потреб соціальних груп і спільнот, на забезпечення стабільного розвитку чи перетворення окремих галузей, інститутів суспільного життя. Об’єктами внутрішньої політики є виробництво й розподіл благ, охорона громадського порядку й гарантування державної безпеки, охорона здоров’я, освіта, культура тощо.

Геноцид — здійснення владою масових переслідувань, гонінь та навіть знищення певної расової, етнічної, соціально-культурної, релігійної спільноти.

Геополітика – наукова теорія про закономірності взаємозв’язку політичних процесів і географо-кліматичних факторів планетарного простору.

Глобалізація – об’єктивний процес універсалізації світу, кількісного зростання й інтенсифікації політичних, економічних, соціокультурних зв’язків між державами світу, створення тісно пов’язаної глобальної системи співжиття народів і країн.

Громадські “ініціативи” – локальні добровільні організації, діяльність яких безпосередньо націлена на проведення певних політичних акцій на засадах прямої демократії.

Громадянин “ідеальний” – модель політично соціалізованого індивіда, наділеного певними громадськими чеснотами: інтересом і поінформованістю щодо стану суспільних справ, готовністю до захисту своїх прав і свобод, до виконання передбачених законом громадянських обов’язків, до участі в політиці й суспільному житті.

Громадянська політична культура – змішаний тип політичної культури, в якому норми раціонально-активістської поведінки добре уживаються з елементами патріархальної та підданської культур. Це культура довіри, участі й підтримки, яка найкраще забезпечує політичну стабільність.

Громадянське суспільство – сфера спілкування, самодіяльності й солідарності, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка має бути захищена необхідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави.

Групи інтересів – групи людей у суспільстві, яких об’єднує спільність усвідомлених інтересів і потреб та прагнення їх реалізувати й захистити.

Групи інтересів латентні ( приховані ) – нелегітимні, напівкримінальні об’єднання, що відстоюють власні корисливі інтереси, які суперечать інтересам суспільства, діючи негласно й нелегітимно.

Групи інтересів функціональні ( проблемні ) – спілки та об’єднання, що створюються заради просування певних програм на політичну арену, привернення до них уваги громадськості й урядів, часто з метою прийняття відповідних законів та інших суспільних рішень.

Групи “тиску” – організовані лобістські групи інтересів, які наполегливо формулюють свої вимоги й активно діють у політичному процесі з метою досягнення й реалізації корінних інтересів при здійсненні державної політики.

Деідеологізація (лат. de – відсутність, скасування і гр. idea – поняття й logos – вчення) – усунення впливу ідеології на масову політичну свідомість і суспільні процеси.

Делегітимація влади – втрата владою правочинності, суспільної підтримки й довіри; невизнання народом законності панування даної еліти через її неспроможність забезпечити ефективне управління суспільством і державою.

Демографічна політика – комплекс програмних установок, соціально значимих цілей та практичної діяльності державних інституцій, спрямованих на регулювання процесу відтворення населення, чисельності регіональних, етнічних та інших спільнот, формування необхідного трудового потенціалу країни, захист материнства й дитинства, управління міграційними процесами.

Демократична політична культура – суб’єктивно сприйняті ціннісні орієнтації, зразки політичної поведінки, що відповідають таким ідеалам демократії, як свобода, рівність, законність, плюралізм і змагальність під час набуття влади, відповідальність політичної еліти перед народом тощо.

Демократія – найбільш сучасна форма політичного та економічного устрою суспільства, заснована на визнанні народу головним джерелом влади; конкретно-історичний тип держави, її політичної системи (режиму влади), яка декларує принципи народовладдя, права і свободи громадян, ідейно-політичний плюралізм, контроль за діяльністю органів влади і забезпечує управління громадськими справами за участю та в інтересах народу.

Державна політика – цільова й програмована діяльність владних структур, органів державного управління, спрямована на регулювання суспільних відносин; спосіб суспільно-політичного управління, що передбачає вироблення та здійснення політичного курсу, стратегій і програм соціально-економічного й культурного розвитку.

Дихотомічне суспільство – двохполюсне суспільство, чітко поділене на два протилежні табори, напр.: привілейована, політично впливова верхівка й знедолені та безправні низи; розкіл соціуму за етнокультурними чи релігійними ознаками тощо. Наслідок – загострені конфлікти й політична нестабільність.

Діяльність політична – специфічна професійна і непрофесійна публічна діяльність у різних сферах політичного життя держави і суспільства; намагання людей політично акумулювати суспільні інтереси та ціле­спрямовано вдосконалювати соціальне середовище за допомогою фактора влади.

Думка політична – сукупність поглядів, ідей, концепцій, що стосуються суспільно-політичного життя людей, народів, держав і відображені в науково-теоретичних працях, публіцистиці, релігійній і художній літературі.

Егалітаризм ( фр. egalite – рівність ) – політична теорія, для якої характерне утвердження рівності як основного принципу організації суспільства.

Екологічна політика – еколого-політична стратегія й управлінська діяльність органів держави, спрямована на вироблення та реалізацію комплексу заходів щодо забезпечення гармонійної взаємодії людини й природи, охорони довкілля, раціонального та ощадливого використання природних ресурсів.

Екстремізм політичний – сповідування крайніх, надрадикальних поглядів і пряме застосування неправових, насильницьких засобів у політичній боротьбі деякими суб’єктами політики (нелегальними партіями, організаціями, лобі). За ідеологією, виділяють правий і лівий екстремізм; однією з найнебезпечніших форм його прояву на нинішньому етапі є міжнародний тероризм.

Електорат – корпус виборців; сукупність громадян, які володіють активним виборчим правом.

Еліта – специфічна верства, суспільна меншість, представники якої наділені визначними соціальними чи інтелектуальними якостями, що надає їм можливість відігравати провідну роль у суспільстві в цілому чи в окремих його сферах.

Еліта влади – найвищі державні й регіональні керівні особи, групи державних управлінців, що здійснюють політичну владу й оперативне управління через державні інституції, включно з керівниками органів місцевого самоврядування.

Еліта політична – найвища суспільна група (верства), яку вирізняє наявність потужних політичних та інших ресурсів, що визначають її вплив на суспільство, престиж і привілейоване становище, і яка безпосередньо бере участь у прийнятті рішень, пов’язаних з реалізацією державної влади. Вона забезпечує відтворення політичних цінностей у системі влади, займає провідні позиції в політичній сфері.

“Елітарна” демократія – система влади, що пропонує обмежену участь народних мас в управлінні державою через низький рівень їх компетентності в політиці та схильність до ірраціоналізму і радикалізму; водночас передбачає, що правляча еліта має не лише ефективно управляти, а й сповідувати демократичні цінності та перебувати під контролем суспільства.

Елітарний плюралізм – концепція, згідно з якою структура соціуму й влади характеризується множинністю еліт, їх взаємодією та конкуренцією, певною розмитістю границь між елітою та масами, відносно легким переходом з “не-еліти” до еліти й помітним впливом громадськості на еліту.

Етатизм – посилення впливу держави на соціально-економічне, політичне життя із застосуванням централізації, бюрократизації та концентрації політичної влади.

Етнонаціональна політика – діяльність держави у сфері національних відносин, стратегічний вплив державних установ і громадських організацій на регулювання відносин між націями, етнічними групами, закріплене у відповідних політичних та правових актах.

Ефективність політичного функціонування – співвідношення здобутків і витрат при здійсненні влади, що безпосередньо залежить від легітимності влади; вимірюється зіставленням результату, досягнутого певним інститутом влади у сфері його компетенції, з максимально можливим (чи заплано­ваним) результатом.

Заколот — свідомі, цілеспрямовані дії певної групи осіб (часто військових), що мають збройний характер, ініціатори яких висувають політичному керівництву широкі вимоги щодо докорінних соціальних перетворень, нерідко всупереч реальним можливостям політичної ситуації, що склалася.

Змішана форма республіканського правління – спосіб організації державної влади в республіці, що поєднує ознаки президентської та парламентської форм правління. Її мета – поєднати силу й оперативність керівництва всенародно обраного глави держави (перевага президентського врядування) з відповідальністю уряду перед представницьким органом (перевага парламентських систем). У посткомуністичних країнах ви­різняють президентсько-парламентський варіант (Росія, Білорусь) та парламентсько-президентську модель (Україна, Польща) змішаної форми правління.

Зовнішня політика держави – комплекс (система) дій окремої країни, спрямованих на встановлення і розвиток стійких взаємовигідних стосунків з іншими державами та світовим співтовариством, на захист власних національних інтересів і поширення впливу на інших суб’єктів міжнародних відносин.

Ідеологія політична – система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, цінності певних класів, націй, політичних партій, рухів як суб’єктів політики.

Ідеологічна доктрина – наукомістка, концептуальна видозміна ідеології у процесі її використання політичним суб’єктом, який визначає цілі, методологію і способи своєї політичної діяльності.

Імідж політичний – цілеспрямовано створений образ-уявлення щодо певного суб’єкта політики (особи, партії), який надає йому більшої виразності, відповідності моральним чеснотам і політичним ідеалам та розрахований переважно на позитивне сприйняття народом.

Імпічмент (від англ. impeachment – обвинувачення) – передбачена законодавством процедура притягнення парламентом до юридичної відповідальності голови держави, президента з приводу порушення ним конституції та законів країни і можливе відсторонення його від влади та передачі до судових органів, якщо він вчинив правопорушення (злочини проти держави), які за конституцією підлягають такій кваліфікації.

Імунітет – привілей юридичної недоторканності державної посадової особи чи депутата, що містить різні ступені їх захисту від цивільної, кримінальної, адміністративної, фінансової відповідальності на час перебування на цих посадах.

Інститути політичні – відносно стійкі форми політичної практики (політичні організації, держава, її органи тощо), які забезпечені спеціальними фаховими групами, виконують належні функції та діють за певними нормами.

Інтерес політичний – головний важіль і стимул свідомої діяльності суб’єктів політики; прояв суб’єктивної потреби людини у владі, що спонукає її до активного включення в політичне життя.

Інформаційне суспільство – тип соціуму, в якому вирішальне значення в розвитку всіх сфер суспільного життя належить знанням, обігу інформації, інтелектуальному потенціалу людини.

Істеблішмент – відкрита, професійна правляча еліта, що формується шляхом спонтанного припливу нових членів, які мають особисті досягнення в політиці, здобули популярність серед мас своєю фаховою компетентністю, ініціативністю, політичною відповідальністю, врахуванням громадської думки.

Клас соціальний – елемент соціальної структури суспільства, один із первинних суб’єктів політики; боротьба між класами розгляда­лась марксизмом як головна рушійна сила історії. Сучасна теорія соціальної стратифікаціїздебільшого розглядає їх як інструмент соціального аналізу.

“Клієнтелізм” – ієрархічні стосунки з обміну благами, преференціями й політичними послугами між нерівними партнерами, один з яких виконує роль “патрона-захисника”, а інший – роль “клієнта”. Модель “клієнтели” для захисту інтересів укорінена в суспільствах вертикальної ієрархії з глибокою соціальною нерів­ністю; веде до формування прихованих груп впливу (мафії, кланократії).

Комітети парламентські – компонент внутрішньої структури парламентів, роль яких полягає в попередньому обговоренні питань, поданих на розгляд парламенту, в їх підготовці для подальшої дискусії, обговоренні поточних питань, включенні до порядку денного роботи парламенту, створенні постійних комітетів з питань процедури й регламенту, депутатської етики тощо.

Компроміс – згода, порозуміння із супротивником (політичним конкурентом, опонентом), яка досягається шляхом взаємних поступок.

Консенсус – принцип вироблення та ухвалення колегіальних рішень шляхом узгодження позицій і пошуку формулювань, прийнятних для всіх сторін без винятку; громадянська злагода, що базується на загальній згоді членів суспільства щодо найважливіших суспільних цінностей та стану суспільних відносин, стратегічних і тактичних цілей державної політики.

“Консенсусна” демократія – притаманний гетерогенним суспільствам тип політичної системи (узгоджувальна модель влади), що передбачає надання різним соціальним меншинам права вето з питань, які зачіпають їхні інтереси.

Консерватизм – різновид політичної ідеології (позиція), пов’язана з відстоюванням елітарності в системі правління, захистом приватної власності, соціальної нерівності, “вільного” ринку, пріоритетом моралі й традицій.

Консолідація політична – форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання груп інтересів заради досягнення спільних цілей; набуває форм – політичних (виборчих) блоків, коаліцій, об’єднання фракцій у парламенті на підтримку певних рішень, узгоджених масових політичних дій тощо.

“Консолідація демократії” – досягнення сталої згоди між суб’єктами політичних відносин щодо демократичних правил політичної “гри”; перетворення тимчасових домовленостей перехідного періоду на стійкі норми демократичного суперництва і співробітництва політичних еліт при здобутті й здійсненні влади.

Конституційні норми – норми, що мають верховенство у правовій системі держави і виступають основним правовим регулято­ром політичного процесу; ними затверджуються загальновизнані принципи політичної системи, відбувається легітимація політичної влади і стабілізація політичних відносин.

Конституціоналізм – конгруентність (збігання), відповідність формальних, встановлених конституцією правил регулювання політико-правових відносин реальним відносинам у суспільстві.

Контреліта – політично активна, організована і впливова група, яка докладає максимум ресурсів і зусиль у політичній боротьбі, щоб у майбутньому змінити чинну еліту влади.

Контрреволюція – політичний рух соціальних сил (колишньої еліти, усуненою від влади), що створюється з метою повалення нового, встановленого після революції суспільно-політичного ладу, та реставрація (відновлення) колишнього політичного порядку.

Конфлікт політичний – зіткнення, протиборство суб’єктів політики, зумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, цілей і поглядів щодо фактору влади; це результат конфліктної взаємодії двох і більше сторін (індивідів, груп, держав), які сперечаються між собою щодо розподілу владних повноважень і ресурсів.

Конфлікт соціальний – гостре зіткнення суб’єктів, що мають протилежні інтереси, прагнення, цінності, яке веде до протиборства їх соціальних груп.

Конформізм – пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей, стандартів поведінки, безумовне схиляння перед авторитетами.

Корпоративізм – система представництва й захисту інтересів через обмежену кількість жорстко визначених, ієрархічно впорядкованих і диференційованих “груп інтересів”, що укладають угоду з державою, якій надається право на участь у підборі лідерів та призначенні керівного складу цих груп, а також у формуванні їхніх вимог.

Корупція – визначення злочинних дій державних посадових осіб, політичних і громадських діячів, спрямованих на використання ними службового становища в особистих корисливих інтересах, для особистого збагачення і здійснення протиправних діянь на користь інших осіб.

Криза легітимності влади — заперечення суспільством правочинності влади і владних відносин у державі, відмова громадян виконувати розпоря­дження управлінських структур; як наслідок – безвладдя.

Ксенофобія (гр. xenos – чужий і phobos – страх, острах) – острах чужого, іноземного; нетерпимість у ставленні до представників інших культур, націй, держав.

Культура політична – система сталих уявлень, політичних орієнтацій, ідеалів і цінностей, що закріплюється в політичній свідомості людей, стереотипів їх поведінки у владних відносинах, які виявляються в діях учасників політичного процесу.

Легітимація – процес набуття владою легітимності, соціальної довіри й виправданості, її “узаконення” в суспільній свідомості; підтвердження законності повноважень або рішень того чи іншого органу влади.

Легітимність влади – стан, за якого правомірність даної влади визнається суспільством і міжнародним співтовариством; “узаконення” певного політичного режиму завдяки спиранню на широку підтримку народу.

Лібералізація режиму влади – одна зі стадій та склад­ників “транзиту” (переходу) до демократії, що передбачає зменшення контрольованості суспільного життя напівдемократичною елітою, дотримання прав людини, запровадження політичного плюралізму та певних механізмів демократії.

Лібералізм – політична ідеологія, що,насамперед, ґрунтується на визнанні первинності прав і свобод особистості та необхідності їх правового забезпечення.

“Ліві” політичні сили – політичні організації, партії та рухи, які пропонують радикальні суспільні зміни в напрямку розширення (забезпечення) соціальної рівності: соціал-демократи, солідаристи (лівоцентристи), а також соціалісти й комуністи. Серед останніх можливі лівоекстремістські організації, що відстоюють класову та ідеологічну непримиренність, збройні методи боротьби.

Лідер – провідний член суспільної групи, авторитетна особа в її організації, за якою визнається право приймати відповідальні рішення в тій чи іншій ситуації та регулювати взаємні стосунки між членами групи.

Лідер політичний – авторитетний політичний діяч, що є значною фігурою у політиці, має ресурс пріоритетного впливу на окреме політичне об’єднання чи суспільство в цілому завдяки його політичній волі та інших домінантних якостей.

Лідерство традиційне – форма політичного правління, заснована на сталій вірі у святість традицій та сприйняття тих, хто управляє відповідно до звичаїв і політичної практики в межах даної традиції.

Лідерство раціонально-легальне – засноване на повазі до чинного закону й тих політичних норм і правил, які мають суспільний авторитет.

Лідерство харизматичне – базується на відданості політичному лідеру, вождю, діячу, авторитет якого ґрунтується на вірі громадян у його надприродні, видатні здібності, непогрішимість, святість.

Лобіювання – неформальний вплив (інколи силовий) певних груп інтересів (бізнесу, військових, національних, етнічних) на органи влади чи окремих їх членів – законодавців, державних чиновників – з метою прийняття чи відхилення певних кон’юнктурних рішень, просування очікуваних програм, надання бюджетних асигнувань, отримання державних посад тощо.

Люмпенство – десоціалізована і дезорієнтована частина суспільства, що втратила своє соціально-економічне та політичне положення в системі суспільних зв’язків.

Мажоритарна (вестмінстерська ) модель демократії – притаманний гомогенним суспільствам тип політичної системи, за якої усі важливі політичні питання вирішуються більшістю голосів.

Макіавеллізм – тип політичної поведінки, що усуває моральні критерії з процесу політичного вибору, сповідуючи принцип “мета виправдовує засоби”.

Маркетинг політичний – сукупність способів й ефективних методів цілеспрямованого впливу політичних суб’єктів на різні групи суспільства з метою політичного переконання, донесення у найбільш доступній формі вигідної інформації щодо своїх програм через найбільш ефективні канали її поширення.

Мерітократія (лат. meritus – гідний і гр. kratos – влада) – еліта “знань” і компетентності, яка формується на підставі інтелектуальних критеріїв та особистих професійних досягнень.

Механізм політичного лідерства – система рухливих правил, які регулюють найважливіші процеси висунення перших осіб до структур влади (політичної, державної) і здійснення ними владних повноважень.

Міжнародна безпека – стан відносин між державами і народами, що виключає порушення миру та створення реальної загрози розвитку людства.

Міжнародна криза – масштабна конфліктна ситуація, в якій задіяні життєво важливі інтереси суб’єктів міжнародної (світової) політики: події розвиваються швидко, з ризиком ескалації; сторони мають обмежений час для прийняття рішень, проте напруженість ще не переростає у збройний конфлікт.

Міжнародна п олітика – система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв’язків і відносин між народами, державами та групами держав, провідними соціально-політичними організаціями, що діють на світовій арені.

Міжнародні відносини – міждержавні й недержавні взаємодії глобального, регіонального масштабу або на рівні двосторонніх зносин країн; особливий тип суспільних відносин, які виходять за межі стосунків всередині окремої держави.

Місцеве самоврядування – гарантоване право та реальна здатність місцевих територіальних громад самостійно, незалежно й ефективно вирішувати питання місцевого значення в межах повноважень, визначених законом, і власної фінансової потужності.

Мітинг – масове зібрання людей з метою публічного обговорення тієї чи іншої проблеми, висловлення політичної позиції конкретної групи людей, підтримки або несхвалення певного акту політичної влади.

Мобілізація політична – форсовані дії з організації підтримки тих чи інших політичних сил, рішень значними масами населення; передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне “ангажування”.

Мова державна – конституційно закріплена мова державних установ, уживання якої є обов’язковим для всіх державних службовців. Зазвичай це – мова заголовної (титульної) нації; має стати елементом спільної соцієтальної культури політичної нації, що формується в межах кожної національної держави і слугує засобом консолідації суспільства.

Мова “політична” – визначена в політичних категоріях і поняттях, певним чином організована й унормована мова, що найбільш активно використовується в політичних текстах (письмових і усних).

Мультикультуралізм — принцип етнополітики та культурно-освіт­ньої політики деяких поліетнічних держав (Канади, США, Швейцарії, Індонезії), який проголошує одним з пріоритетів суспільства збереження етнічних і культурних відмінностей народів, за­доволення мовно-культурних потреб національних меншин та іммігрантів; доповнюється вихованням лояльності до держави і формуванням у її межах консолідованої політичної нації.

Націоналізм – рух нації до політичної незалежності, власної державності, до забезпечення умов збереження й розвитку своєї ідентичності й культури; ідеологія, що послуговує цим рухам та обґрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулюючи цілі й цінності нації як колективного суб’єкта політичного процесу.

Націоналізму д октринальні різновиди – видозміни націоналістичної ідеології, зміст яких залежить від розуміння сутності й завдань національного руху тими політичними силами, що керуються ідеологією націоналізму, та від методів політичної діяльності, до яких ці сили схильні. Відповідно, розрізняють демократичний націоналізм, національний екстремізм і шовінізм.

Національна безпека – система захисту життєво важливих інтересів держави, суспільства та громадян від внутрішніх і зовнішніх загроз.

Національна ідея – концентроване вираження уявлень нації про спосіб і головний напрям власного самоствердження та власну етнічну специфіку, про своє цивілізаційне місце серед інших народів людства.

Національна меншина – недомінантна національна або етнічна група, що виявляє почуття солідарності, проте не може захистити свої інтереси засобами мажоритарної демократії.

Національне відродження – багатоступеневий процес інтенсифікації етнополітичного життя, “пробудження народів”, що може зазнавати спадів і піднесень та завершується, як правило, утворенням національної держави.

Національне самовизначення – самостійне вирішення нацією своєї долі шляхом утворення власної незалежної держави, здобуття автономії тощо.

Національні інтереси ( у зовнішній політиці ) – пріоритети міжнародної діяльності держави, які пов’язуються з основними потребами її громадян та проголошуються головними цінностями, збереження і примноження яких є істотними для існування даної держави.

Нація – модерна етнополітична спільнота, якій притаманний високий рівень консолідації та ідентичності (самоусвідомлення), спільна культура, релігія, єдина мова та прагнення (чи наявність) до утворення власної держави.

Нація політична – консолідований народ окремої країни, політико-національна ідентичність якого формується на підставі громадянства, належності до певної держави, схвалення її головних політичних цінностей.

Неальтернативні партійні системи – тип політичної організації в державі, коли фактичне керівництво здійснює одна партія; немає справжньої політичної опозиції та конкуренції в боротьбі за владу (хоча видимість плюралізму може зберігатись). Існують за тоталітарних чи авторитарних режимів.

Номенклатура – партійна чи державна командно-адміністративна верхівка; посадові особи, призначення яких відбувається на підставі ступеню лояльності до чинної системи влади; забезпечує керівництво суспільно-політичним життям на основі ієрархічності, закритості, заідеологізованості.

Норми політичні – різновид соціальних норм,які регулюють відносини між соціальними групами, індивідами з приводу політичної влади, встановлюють взаємозалежності між політичними цілями й засобами їх досягнення, є способом інституціалізації політичної практики.

Об’єкт політики – політичні й соціальні відносини та політичні інститути, що забезпечують функціонування політичної системи суспільства.

Обструкція (лат. obstructio – перешкода) – спосіб політичної боротьби, що виражається в затягуванні ухвалення політичного рішення, законопроекту, у зриві певного політичного заходу (засідання парламенту, зборів та ін.).

Олігархія – форма врядування, за якої влада перебуває в руках невеликої й нерепрезентативної групи, що здійснює правління у своїх власних інтересах, ігноруючи загальносуспільні інтереси; політичне панування невеликої групи можновладців.

Омбудсмен (уповноважений з прав людини) — спеціальна посадова особа при парламенті, що стежить за дотриманням прав людини. Омбудсмена, як правило, обирають (призначають) владні органи: в Україні – Верховна Рада, в деяких інших країнах – приватні особи і громадські об’єднання.

Опозиція – політичне організоване угруповання, що протистоїть чинній владі, критикує її та прагне здобути владу; легальна (узаконена) й активно діюча опозиція – одна з головних ознак демократичного ладу.

Організовані “групи інтересів” – групи, що утворюють власні організації з метою формулювання своїх вимог та здійснення тиску на владні структури.

Охлократія (гр. ochlos – юрба, і cratos – влада) – форма організації державної влади, заснована на домінуванні в політичному житті суспільства впливу юрби, “маси”.

Партії “патронажно-клієнтельні” – олігархічні політичні організації, що формуються навколо впливових осіб та борються за здобуття й утримання політичної влади заради перерозподілу ресурсів на користь членів свого об’єднання, ігноруючи суспільні інтереси.

Партії “персоналістські” – політичні організації, що виникають навколо харизматичних або просто амбітних політичних лідерів незалежно від ідеологічних принципів і виборюють політичну владу.

Партія “влади” ( правляча ) – у демократичній системі – та, що перебуває при владі внаслідок перемоги на парламентських виборах; у недемократичних – узурпації влади.

Партії програмно-політичні – тип політичних організацій, які виникають шляхом об’єднання громадян навколо програмно-ідеологічних цілей і на цій підставі борються за здобуття влади.

Партійна система – політична структура, що утворюється із сукупності різних політичних партій країни з їх усталеними зв’язками та взаємовідносинами, а також з державою та іншими інститутами влади.

Партія -“держава” – передбачає повне підпорядкування правлячій партії всіх державних інституцій, фактичне їх злиття з партійними органами, які отримують необмежену владу над суспільством (одна з головних ознак тоталітарного режиму).

Партія політична – організоване, добровільне об’єднання ідейно-політичних однодумців-представників відповідної соціальної спільноти (верстви, класу, групи), покликане висловлювати, захищати й домагатися виконання її інтересів.

Патріархальна політична культура – тип політичної культури, для якого притаманні: відсутність у населення країни інтересу до політичної системи, брак чітко виражених спеціалізованих “політичних ролей”, можливо, й орієнтація членів суспільства на ватажків племен, шаманів тощо.

Підданська політична культура – тип політичної культури, за якої члени суспільства довіряють результатам діяльності політичної системи, але їх мало цікавить, яким чином це досягається; піддані виявляють низький рівень політичної участі.

Плебісцит – загальне опитування (голосування) населення країни, регіону, місцевої громади з метою розв’язання актуальних і складних проблем соціально-політичного розвитку.

Плутократія (гр. plutos – багатство, і cratos – влада) – форма організації державної влади, заснована на правлінні найбагатших людей.

Плюралізм політичний — принцип організації й функціонування політичної системи, за якого жоден з її суб’єктів не має монополії влади, проте кожний суб’єкт, виходячи з незалежних, різноманітних політичних орієнтацій, здійснює вплив на формування і реалізацію політики.

Плюралістичне суспільство – суспільство з широким прошарком середнього класу, організованими “групами інтересів”, що мають відносно рівні умови для змагання за владу, матеріальні й духовні ресурси; соціальні суперечності розв’язуються через компроміси, а суспільна система має значний ресурс політичної стабільності.

Поведінка політична – сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні напрями та засоби функціонування політичної системи.

Повстання – радикальна форма політичного процесу, керівники якої проголошують спільні цілі в деклараціях, лозунгах, примітивних програмах, що зазвичай мають руйнівний характер, але не завжди політичний.

Поділ влади — принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.

Поліархія – демократичний політичний устрій, що відрізняється “...поширенням громадянства на відносно велику частку дорослого населення та включенням до громадянських прав можливості бути в опозиції та голосувати проти найвищих посадових осіб в уряді” (Р. Дал).

Політика – сфера суспільних відносин, у якій здійснюється здобуття та реалізація влади, збалансування соціальних інтересів, формування політичних інститутів, зокрема держави й партій, прийняття та виконання владних рішень.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних і недержавних політичних інститутів, покликаних виконувати функції захисту й гармонізації інтересів соціальних угруповань, забезпечувати політичну наступність і стабільність у життєдіяльності суспільства.

Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм поведінки й цінностей суспільства, до якого він належить.

Політична кампанія – спланована й нормативно врегульована система дій, розрахованих на досягнення певних політичних цілей (формування органів влади, перерозподіл повноважень, реформування структури влади тощо).

Політична криза – найвище загострення суперечностей між політичними суб’єктами, коли докорінні перетворення набули характеру незворотності.

Політична модернізація – процес наближення політичної системи (чи її фрагментів) до рівня сучасного цивілізаційного розвитку; реформаційна стратегія держави щодо здійснення якісних політичних перетворень з урахуванням досвіду передових країн та з метою гармонізації суспільно-політичних відносин.

Політична модифікація – процес, що є характерним для розвинених і прогресивних політичних систем та полягає в зміні пріоритетів у розташуванні конкуруючих сил (партій) на політичній арені або відбиває процес закономірного вдосконалення політичних інститутів та їх функцій.

Політична сфера – особлива сфера життєдіяльності суспільства, пов’язана з реалізацією владних відносин, функціонуванням держави та інших політичних інститутів.

Політичне наступництво – умова й принцип процесу відтворення політичної системи в цілому (чи її елементів); упорядковані спадкоємні зв’язки в політиці, що мають свій зміст та особливості. Основні види П.н. – династичне, корпоративне, демократичне.

Політичне рішення – політична техно­логія (колективної чи індивідуальної дії) з визначення політичних завдань, етапів і способів їх досягнення; вне­сення змін у політичну тактику через виникнення нових обставин.

Політичний розвиток – зростання здатності політичної системи постійно й ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові політичні інститути, що забезпечують канали для діалогу між урядом і населенням.

Політична трансформація – кардинальний (революційний) перехід від одного типу політичної системи до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії з метою приведення структури і характеру політичних відносин у відповідність до соціального прогресу.

Політологія (політична наука) – цілісна галузь наукових знань, спрямована на вивчення змісту й закономірностей політики, владних відносин, інституційно-організаційних форм політичної діяльності, аналіз та оцінку способів взаємодії учасників політичного процесу.

Прогноз політичний – науково обґрунтоване судження, ймовірний “сценарій” розвитку подій чи можливого стану політичного об’єкта в майбутньому та пропозиції альтернативних шляхів і термінів їх настання.

Процес політичний – зміна станів політичної системи, її функціонування в режимі часу, що демонструє розвиток політичної системи або її рух до занепаду; сукупна діяльність усіх суб’єктів політики зі здійснення владних функцій або політичних дисфункцій, яка опосередковує політичну владу.

Пряма демократія – принцип, система врядування, згідно з якими правом і обов’язком усіх громадян є участь в прийнятті важливих політичних рішень щодо управління державою.

Путч – форма насильницького захоплення влади (засіб психологічного тиску на легітимний уряд з метою примусити його піти у відставку) з використанням репресивних заходів та частини армії.

Режим політичний – сукупність методів та засобів, за допомогою яких органи держави здійснюють управління суспільством і забезпечують політичне панування, визначають характер відносин між владою і народом, рівень правової захищеності особи.

Революція – докорінне, глибинне перетворення приро­ди й механізмів влади в державі й суспільстві; радикальна зміна всієї політичної системи, що стимулює також значні со­ціально-економічні зрушення.

Ресурси влади – сукупність матеріальних і нематеріальних засобів, політичних методів і технологій, які суб’єкт влади використовує для впливу на політичні об’єкти задля досягнення своїх цілей.

Референдум – всенародне голосування з найважливіших питань державного й суспільного життя з метою виявлення громадської думки для прийняття остаточного рішення.

Реформа – цілеспрямований, керований і певною мірою передбачуваний процес у суспільстві, державі; система спланованих дій щодо окремої галузі соціального життя (чи певної проблеми).

Ризик політичний – ймовірна ситуація передбачуваних несприятливих наслідків від політичних рішень чи виникнення небажаних політичних подій.

Рівність політична – демократичний конституційний принцип, який передбачає рівність усіх громадян перед законом, недопущення будь-яких привілеїв та політичної дискримінації, рівний доступ громадян до обіймання державних посад та однакові можливості участі у прийнятті політичних рішень тощо.

Рух громадсько-політичний – масова форма суспільно-політичної активності громадян, спрямована на захист їх інтересів або вирішення певної соціально значимої проблеми.

Свідомість політична – сукупність почуттєвих і раціональних, емпіричних і теоретичних, ціннісних і прагматичних, усвідомлених і підсвідомих уявлень про політичне життя; опосередковане відбиття політичного життя, його форм, процесів і розвитку на розумовому рівні індивідів та соціальних спільнот.

Свободи політичні – конституційно забезпечені можливості громадян захищати свої права та інтереси у визначеному законом порядку (проводити зібрання, заявляти протест, засновувати громадські організації, здійснювати волевиявлення на виборах тощо).

Символи політичні – чуттєво-наочні або абстрактні засоби, що уособлюють політичну систему, режим і політичні інститути, національну ідею.

Система “гільдій” з рекрутування еліти – організаційно-закритий, консервативний порядок відбору політичних лідерів з нижчих шарів самої еліти за рішенням вузького селекторату; передбачає велику кіль­кість фільтрів (соціальне походження, статок, партійність, корпоративність, відданість системі, ідеології, вождю) і забезпечує тенденцію відтворення вже наявного типу еліти.

Соціалізм – вчення та теорії, ідеалом соціального устрою яких є суспільна власність, відсутність експлуатації, справедливий розподіл матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці на основі забезпеченої державою і суспільством свободи особистості.

Соціал-демократія – ідеологічна й політична течія, що виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики “лівих” сил сучасності, передусім, Західної Європи.

Соціальна держава – ліберально-демократична держава, соціальна політикаякої спрямована на забезпечення високого прожиткового мінімуму кожному члену суспільства, ліквідацію бідності та знедоленості шляхом соціальної підтримки.

Соціальна політика – політична та управлінська діяльність державних і громадських структур, спрямована на вироблення й реалізацію комплексу заходів щодо розвитку соціальної сфери, задоволення соціальних потреб індивідів та груп.

Соціально-політичні спільноти – цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних історичних, соціально-економічних, політичних і культурних зв’язків, тенденцій та перспектив розвитку.

Суб’єкт політики – носій предметної політичної дії, що спричиняє певні зміни в політичних відносинах; особистість, група чи організація, які постійно й відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливають своїми діями на ті чи інші зміни в політичній системі. Ієрархія суб’єктів політичної діяльності залежить від їх характеру, ролі та виконуваних функцій.

Суверенітет – верховенство і незалежність державної влади від будь-якої іншої влади в суспільстві та ззовні, що полягає в її праві та здатності самостійно керувати внутрішньою і зовнішньою політикою країни.

Стереотипи політичні – стандартизовані політичні образи, стійкі уявлення політичних об’єктів, поширені в межах певної спільноти, які склались на основі минулого досвіду й сприймаються людьми некритично.

Стратегія політична – перспективні завдання еко­номічного, соціального й духовного розвитку, що визначають кінцеву мету політичної діяльності й послідовність етапів її досягнення, необхідні ресурси та їх джерела, принципи та пріоритетні методи дії.

Теократія – режим, форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству; супроводжується набуттям релігією рис політичної ідеології.

Тероризм – суспільно небезпечні, насильницькі діяння, крайня форма політичного екстремізму, що використовує систематичні залякування, політичні вбивства, провокації, масові фізичні розправи над мирним населенням, котре прирівнюється до “політичного супротивника” з метою дестабілізації суспільства, підриву політичного ладу, ослаблення держави тощо.

Технологія політична – система ефективних методів, прийомів (інколи манипулятивних технік) послідовного впливу на політичний процес чи електорат для досягнення бажаного результату в тій чи іншій галузі політичної діяльності.

Тиранія — влада однієї людини (вузької групи осіб), що здійснюється беззаконно, насильницьки й в особистих інтересах правителя.

Титульна нація (заголовний етнос) – народ, що дав назву державі, в якій він зазвичай становить домінантну етнокультурну спільноту.

Толерантність – терпиме, поважне ставлення до інших і до чужих думок, вірувань, звичаїв, політичних уподобань та позицій. Є неодмінною умовою демократичного, правового, стабільного політичного устрою.

Тоталітаризм – політичний режим, за якого держава, очолювана єдиною партією, прагне контролювати не лише всі сфери суспільного життя, а й особисте життя громадян, домагаючись масової мобілізації, підтримки влади й відданості єдиній офіційній ідеології.

Тоталітарна політична культура – ціннісні настанови і зразки політичної поведінки, що відповідають таким принципам тоталітаризму, як нетерпимість до політичних опонентів, монополія влади, ідейні “культи”, тотальне засекречування, беззастережне підкорення владі та ін.

Узурпація влади – відчуження влади від простої людини, її нелегітимна концентрація в руках панівної верхівки, яка править незаконно, свавільно й брутальними методами.

Унітарна держава – форма державного устрою, яка базується на зверхності (суверенітеті) верховної влади щодо адміністративно-територіальних чи національно-територіальних одиниць, на які поділена країна, що не мають політичної самостійності.

Уряд – найвищий орган виконавчої влади,що здійснює політичне керівництво та державне управління, базуючись на рішеннях законодавчої влади і власних постановах, має право законодавчої ініціативи, забезпечує дотримання законів і виконання програм розвитку суспільства.

Урядова коаліція – міжпартійне об’єднання фракцій у парламенті з метою створення спільного (коаліційного) уряду.

Участь політична – свідомий вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і вироблення політичних рішень.

Фашизм – ідеологія й політична практика, що ґрунтується на сукупності ірраціональних ідей та політичних міфологем: расової винятковості, антисемітизму, антидемократизму, антикомунізму, вождизму й державного етатизму, прагнень до територіальної експансії.

Федерація – союзна держава, що складається з територіальних утворень (суб’єктів федерації), наділених певною політичною та юридичною самостійністю, внаслідок чого вони мають деякі ознаки державності.

Фемінізм – ідеологія та громадсько-політичний рух, що обґрунтовує рівність прав і свобод жінок з чоловіками, виступає за розширення прав і ролі жінок у суспільстві.

Форма держави – певний спосіб організації та функціонування вищих органів державної влади, що складається під впливом історичних, геополітичних, соціокультурних та інших умов розвитку.

Форма правління – організація верховної державної влади, порядок утворення її органів, інститутів та їх взаємовідносини з населенням.

Фракція – організована група депутатів парламенту чи органів місцевого самоврядування (легіслатур), які належать до однієї чи кількох близьких за цілями політичних партій, мають спільні позиції та прагнуть проводити узгоджену політичну лінію.

Фундаменталізм (лат. fundamentum – основа) – суспільно-політична течія, ідеологія, що характеризується радикальним неприйняттям змін, модернізації соціальної та політичної систем, схильністю до традицій, відстоюванням релігійних, етичних, національних принципів.

Функціонування політичне – здійснення владою та іншими політичними силами координуючої і регулятивної діяльності стосовно суспільних груп та інститутів політичної системи.

Харизма — особливий тип легітимності влади та лідерства, заснований на виняткових рисах домінуючої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора.

Центризм політичний – поміркована політична позиція, прихильники якої здебільшого задоволені станом суспільства й політики і прагнуть знайти проміжну позицію між “правими” й “лівими” силами, щоб сприяти досягненню політичних компромісів.

Цивілізація – історична стадія, рівень, форма спільного буття людей, що поєднані специфічними культурними нормами, цінностями, ідеалами.

“ Циркуляція еліт ” – закон ротації владних груп; система “обміну” між двома (кількома) конкуруючими елітами в соціумі (елітою “влади” і контрелітою), що не залежить прямо від решти населення (В. Парето).

Шовінізм – ідейно-політична система поглядів, що обґрунтовує зверхність та винятковість однієї нації порівняно з іншими, її право панувати над ними, протиставляє її інтереси іншим народам; крайній вияв праворадикального націоналізму, який формує ксенофобію, ворожнечу й національно-релігійний екстремізм.

<