Підходи у вихованні як педагогічні категорії

За останні 20 років у теорії виховання з'явилося поняття "підхід до виховного процесу". Його розуміють як виділення головного в педагогічному явищі. Підходи мають основне значення в теоретичних дослідженнях (статтях, дисертаціях, монографіях). Застосування різних підходів у практиці виховної роботи зумовило винайдення нових форм і засобів. Наприклад, теорія комплексного підходу сприяла створенню соціально-педагогічних молодіжних комплексів, а системний підхід до виховної роботи з учнями призвів до виникнення нової галузі — соціальної педагогіки. Найпоширеніші такі підходи до виховної роботи:

1. Системний підхід — аналіз явищ і процесів у певній системі, у взаємодії і зв'язку між собою, що дає можливість упорядкувати їх, розглядати як єдине ціле.

2. Структурний підхід — розгляд явищ, що входять у ту чи іншу систему як ієрархії структурних компонентів.

3. Комплексний підхід — різновид структурного і системного підходів, об'єднання різнорідних факторів, які мають значення для виховання (єдність цілей, поліпшення планування, охоплення вихованням усього населення, координація роботи всіх ланок, постійна перевірка і контроль ефективності виховних зусиль).

4. Діяльнісний підхід до виховання — висування діяльності як головного фактора єдності свідомості, поведінки і ставлення до праці, коли учень здійснює певну систему видів діяльності (навчальну, трудову, ігрову, суспільно-корисну, самообслуговуючу).

5. Творчий підхід — умова успіху в спільній діяльності педагогів і учнів, де на першому плані повинна бути учнівська творчість. Творчий підхід педагогів є запорукою успішного здійснення навчально-виховного процесу. Наприклад, творчий підхід педагогів-новаторів привів до появи педагогіки співпраці, яка оформилась у 1985 році.

6. Диференційований підхід — поділ учнів у процесі навчання і виховання на умовні мікрогрупи за однорідними критеріями успішності, поведінки, соціальними умовами. Диференціація охоплює всіх учнів, кожен має отримувати в школі свою "порцію" педагогічної уваги і піклування про його зростання і формування як особистості. Диференціація може відбуватися за такими ознаками:

о розумовими (здібність мікрогрупи учнів до гуманітарного, фізико-технічного, математичного, природничого циклів). Учні можуть переходити до гімназії, спеціальної школи з поглибленим вивченням окремих предметів, проводиться робота з метою розширення ерудиції учнів та профорієнтації;

о трудовими (здібність учнів до певних видів праці, ремесел). Цих учнів залучають до виготовлення виробів для шкільних виставок, їх орієнтують на певне матеріальне виробництво, робітничу професію;

о економічними, які є провідними для майбутньої участі в комерційній операціях, бізнесовій діяльності. Це нахили до бережливості, передбачливості, ощадливості, заробляння грошей чесним шляхом у ранньому віці. Таких учнів орієнтують на професії, де ці властивості переважають;

о теїстичними — це мікрогрупи учнів, схильних до релігії, які прагнуть до майбутньої духовної кар'єри. Є атеїстичні мікрогрупи, у яких не визнають релігії;

о естетичними — це мікрогрупи учнів, які мають єдині погляди на рок-музику, ансамблі, солістів або взагалі на мистецтво і його класичну спадщину. їх орієнтують на професію митця або на участь у художній самодіяльності, на навчання в музичній школі, участь у гуртках образотворчого мистецтва та інших;

о комунікативними — це учні, які відрізняються організаторським хистом, лідерством у колективі, відвертістю перед людьми. їх профорієнтують на певну організаторську та молодіжну роботу;

о спортивними — це учні, які мають досягнення в певному виді спорту, віддають перевагу заняттям фізкультурою, прагнуть здобути кваліфікацію тренера.

Поряд із профорієнтаційною та навчально-виховною диференціаціями існують ще й інші підходи до класифікації мікрогруп залежно від наукових чи практичних потреб у дослідженнях та аналізі явищ: сімейні мікрогрупи (повні, неповні, з достатніми або недостатніми умовами для виховання); мікрогрупи учнів за проведенням вільного часу; за ставленням до політичного життя.

Диференціація дає можливість установити реальний стан справ, прогнозувати виховну роботу, вона свідчить про високий рівень виховної роботи школи, її адміністрації. Це не лише теоретична проблема, а й практична робота, яка споконвіку проводилася в школах.

7. Індивідуальний підхід — це врахування у процесі виховання особливостей кожного учня на основі його психолого-педагогічного вивчення, прогнозування його розвитку і здійснення певної виховної програми. Історія індивідуального підходу включає в себе досягнення американської педагогіки ("педоцентризм" Д. Дьюї), європейської (система шкіл Ж. Піаже), російської і вітчизняної педагогіки (С. Т. Шацький, П. П. Блонський та ін.). Індивідуалізація як система складається з таких циклів: 1. Вивчення особистості учня за допомогою спеціальних методик загальної, вікової та педагогічної психології, педагогіки, соціології, соціальної педагогіки. Для практичного вчителя, класного керівника головне — вироблення в собі спостережливості, властивості "все помічати", уміння ввійти в неказенні, довірчі стосунки з учнями.

2. Прогнозування виховання учнів відбувається на основі його пізнання. Робити оптимістичний прогноз — це виявляти, що саме потрібно робити для Подальшого виховання: розвинути позитивні риси і якості (які саме?), усунути недоліки (які саме?), якими методами діяти. Для цього складаються диференційовано-групові та індивідуальні програми виховання.

3. Здійснення групових та індивідуальних програм — це серцевина виховного процесу в класному колективі, він відбувається за трьома напрямами (індивідуальне виховання особистостей у колективі й створення їм таких умов, які б сприяли підвищенню їхнього статусу, авторитету; індивідуальна виховна робота класного керівника за програмою; керівництво самовихованням учнів).