Розумові дії та операції мислення

Щоб зрозуміти певний об'єкт, треба знати факти, що його харак­теризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагаль­нюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних дій.

Розумові дії — це дії з об'єктами, відображеними в образах, уявлен­нях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт із цими предметами і не змінюючи будову самого об'єкта. При цьому залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення. Дії мис­лення (наприклад, при розв'язуванні арифметичних задач) формують­ся на основі зовнішніх практичних дій. Дослідження процесу їх фор­мування (П. Гальперін, Н. Тализіна) показали, що спочатку дії відбуваються, спираючись на сприймання матеріальних предметів або їх зображення (дитина практично оцінює кількість). Далі вони здійснюються у плані голосного мовлення без спирання на предмети чи їх зображення. Нарешті, дії виконуються подумки за допомогою внутрішнього мовлення, тобто стають внутрішніми діями мислення. Далі вони автоматизуються, узагальнюються, згортаються.

Розумові дії, як і практичні, різноманітні; вони пов'язані з кон­кретним матеріалом.

У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або про­цеси — розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння — важлива розумова операція. За її допомогою пізна­ються схожі та відмітні ознаки і властивості об'єктів. Операції по­рівняння різняться за складністю залежно від завдання чи змісту порівнюваних об'єктів. Порівнянню належить важлива роль у роз­критті істотних ознак предметів.

"Усе у світі ми пізнаємо через порівняння, і якщо б нам спіткався якийсь новий предмет, якого ми не могли ні з чим порівняти, ні від чого відрізнити (якби такий предмет був можливий), то ми про цей предмет не склали б жодної думки і не могли б сказати про нього жод­ного слова", — вважав К. Ушинський [14].

Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об'єктивної дійсності. Це уявне розчленування об'єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Об'єктом аналізу можуть бути будь-які предмети та їх властивості. Починається аналіз у практичних діях і завершується уявним розу­мовим аналізом. Аналіз необхідний для розуміння сутності будь-яко­го предмета, але сам його не забезпечує.

Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез — це протилежні й водночас нерозривно взаємопов'язані процеси.

Синтез — це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, еле­ментів, ознак і властивостей об'єктів в єдине, якісно нове ціле.

Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, обра­зи, уявлення. Аналіз і синтез — основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить в аб­страгування ("абстрагувати" від лат. аЬзІга§еге — відволікати, відверта­ти), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Виокремлені у процесі абстрагування ознаки предмета розуміють­ся незалежно від інших його ознак і стають самостійним об'єктом мис­лення. Так, спостерігаючи переміщення у просторі різних за характе­ром об'єктів — машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, люди­на виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.

Застосування операції абстрагування в пізнавальній діяльності дає можливість глибше й повніше відображати найскладніші явища об'єктивної дійсності. Високим рівнем абстрагованості характери­зується, зокрема, наукове теоретичне мислення. Воно відіграє провідну роль в утворенні понять, які є засадовими для будь-якого знання. Аб­страгування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагаль­нення виявляється в уявному об'єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

Узагальнення — це продовження і поглиблення синтезуючої ді­яльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істот­них властивостей і відносин, що присутні в об'єктах.

Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає мож­ливість групувати об'єкти за видовими, родовими та іншими озна­ками. Така операція називається класифікацією. Класифікація здійснюється з метою виокремлення та подальшого об'єднання об'єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впо­рядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури. Щоб здійснити класифікацію, треба чітко визначити її мету, виокреми­ти ознаки об'єктів, що підлягають класифікації, порівняти об'єкти за особливими ознаками, визначити загальні основи класифікації,

згрупувати об'єкти за певним принципом. Упорядковування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об'єктів нази­вається систематизацією.

Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об'єднан­ня не окремих об'єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.

Отже, процес розуміння предметів та явищ об'єктивної дійсності, утворення наукових понять про них складний і багатоплановий. Він потребує вивчення фактів, їх порівняння, аналізу та синтезу, абстра­гування, узагальнення, класифікації, систематизації їх істотних ознак і характеристик. Загальним механізмом операційної діяльності мис­лення є аналітико-синтетична робота великих півкуль головного мозку.

Форми мислення

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження — це форма уявного відображення об'єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність оз­нак, властивостей чи відносин у певних об'єктах. Наприклад: "Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам"; "Ця квітка — блакитна"; "Це вагомий доказ".

Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, ви­являється й формується в реченні. Проте судження та речення не то­тожні.

Судження — це акт мислення, що відображує зв'язки, відносини речей, а речення — це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, ви­гуки, сполучники, прийменники, не є судженнями ("Агов!", "Ану!", "Хто це?"). Таким чином, між судженнями та реченнями існує склад­ний зв'язок.

Кожне судження містить суб'єкт і предикат. Суб'єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини. Предикат — це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: "Усі метали при нагріванні розши­рюються" ("усі метали" — це суб'єкт, а "при нагріванні розширюють­ся" — предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так,

кажучи "Кит — не риба", ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об'єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою. Судження бувають одиничними ("Київ — столиця Украї­ни"), частковими ("Деякі метали легші, ніж вода"), загальними ("Усі люди смертні"). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними ("У рівнобічному трикутнику всі сторони і кути однакові"). Залежно від того, стверд­жується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об'єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Істинність знань або суджень можна з'ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони грунтуються, порівнюючи їх з іншими суджен­нями, тобто розмірковуючи.

Міркування — це низка взаємопов'язаних суджень, спрямованих на те, щоб з'ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове.

В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Роз­різняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід — це судження, в якому на основі конкретно­го, часткового робиться узагальнення. Наприклад: "Срібло, залізо, мідь — метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються".

Дедуктивний умовивід — це судження, в якому на основі загаль­ного здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: "Усі метали при нагріванні розширюються; срібло — метал; отже, срібло при нагріванні розширюється".

Умовивід за аналогією грунтується на схожості окремих істотних ознак об'єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схо­жість цих об'єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Понят­тя — це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність пред­метів та явищ дійсності в їх істотних зв'язках і відносинах, узагаль­нюються їх істотні ознаки.

Істотними є такі ознаки, які належать об'єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, відрізняють ці об'єкти від інших, тобто це властивості, без яких об'єкти не можуть існувати. Так, істот­на ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засо­бом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними озна­ками).

Поняття виникають на грунті чуттєвого досвіду. Він є передумовою формування змістових понять. Поняття відбивають світ глибше, повніше, ніж уявлення.

Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідом­ляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.

Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не ут­ворює поняття, воно є лише знаряддям утворення поняття. Поняття — елемент думки, слово — елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: "вечоріє", "так" — це слова, але не поняття.

Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, понят­тя "єдність організму та середовища" виражене словосполученням. Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.

Обсяг поняття — це відображене в ньому коло об'єктів, а зміст по­няття — це відображена в ньому сукупність істотних ознак об'єктів.

Поняття з більшим обсягом називаються родовими ("меблі", "рос­лини") стосовно понять з меншим обсягом ознак ("стіл", "дерево"), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називаються категоріями ("рух", "кількість", "якість", "простір", "час").

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбива­ють істотні ознаки одиничних об'єктів, називаються одиничними ("країна", "місто", "письменник", "вчений"), а цілих класів предметів — загальними ("елемент", "зброя").

Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних понят­тях відбиваються певні предмети, явища та зв'язки між ними (напри­клад, "меблі", "рослини", "тварини"). В абстрактних поняттях відобра­жаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об'єктів ("вага", "мужність", "хоробрість", "добро", "зло" тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.

Процес розуміння

Результатом розумової діяльності є розуміння людиною предметів та явищ об'єктивної дійсності. Розуміння — це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на розкриття внутрішньої сутності об'єктів, на усвідомлення зв'язків, відносин, залежностей, які в ній відображуються. Залежно від характеру пізнавального завдання та його змістовної структури розуміння може виявлятись у співвідне­сенні нового об'єкта з відомим як такого, що має з ним спільні ознаки, у з'ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад розуміння факту, у розумінні підтексту мовного висловлювання, мотивів, змісту та значення вчинку тощо. Необхідна умова розуміння будь-яких фактів — достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Як зауважив І. Сєченов, думку може засвоїти чи зрозуміти лише та людина, в якої вона входить ланкою до складу власного досвіду. Ро­зуміння спирається на асоціативні зв'язки, що сформувалися в попе­редньому досвіді, і являє собою актуалізацію цих зв'язків. Від їх багат­ства та різноманітності залежить успішне розуміння. Відповідні асоціації є основою для продуктивного утворення нових асоціацій, замикання нових зв'язків та адекватного відображення причинної, логічної чи структурної сутності об'єкта розуміння.

Важливе значення для розуміння має поєднання слова з наочни­ми образами, особливо тоді, коли предметом розуміння є функ­ціональні характеристики об'єктів. Наочні образи, так само як і прак­тичні дії, не лише ілюструють те, що потрібно зрозуміти, а й допома­гають розкрити суть того, що осмислюється.

Критерієм розуміння є сформульована у слові думка, яка відобра­жує знання істотних ознак об'єкта чи явища. Вміння охарактеризу­вати словами те, що осмислюється, свідчить про правильне розуміння.

Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у зв'язку з розкриттям сутності об'єкта пізнання. При розумінні наукового тексту треба виокремити понятійний апарат, визначити його логічну структуру, скласти тези, зробити узагальнен­ня. При вивченні механізмів і принципів їх роботи показником розу­міння стає вміння вільно їх розбирати та складати. Надійним показни­ком розуміння є зміст відповідей на нестандартні запитання щодо суті засвоєних знань, вміння варіювати формулювання думок, реконстру­ювати текстову основу змісту, передавати його у більш стислому чи

розгорнутому вигляді. Свідченням розуміння вважається також умін­ня застосовувати на практиці сформульовані у словесній формі принци­пи, наводити оригінальні приклади, що ілюструють явище.

У навчальному процесі часто виникають ситуації, коли шлях до усвідомлення знань нерозривно пов'язаний з певними практичними діями за інструкціями чи алгоритмами, наприклад при оволодінні принципами розв'язання математичних завдань, орфографічними пра­вилами тощо.

Розумова діяльність людини, що спрямована на розуміння пред­метів та явищ об'єктивного світу, його закономірностей, потребує урахування та дотримання в цьому процесі всіх психологічних умов, від яких залежить його продуктивність.