Розкрийте особливості впровадження непу в Україні (зміна віх і лібералізація національної політики; проблема українізації)

Основні заходи НЕПу:

Сільське господарство	-скасування продрозкладки, введення продподатку; -дозвіл на оренду землі; -дозвіл використовувати найману працю; -розвиток різних форм кооперації; -скасування кругової поруки.
Промисловість	-продаж у приватну власність дрібних та частини середніх підприємств; -дозвіл на оренду та використання найманої праці; -об*єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок; -скасування загальної трудової повинності; -перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні; -дозвіл на створення концесій.
Фінанси та торгівля	-поновлення вільної торгівлі; -введення державних подаків, платні за транспорт, комунальні послуги; -випуск конвертованого червонця; поступове вилучення старих грошових знаків.

Особливості НЕПу в Україні:

У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в рокивійни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. Крім того,особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

-НЕП в Україні був запроваджений пізніше, ніж у Росії (у 1923р);
-введення НЕПу в умовах голоду 1921-1923 рр., що відсунуло нормалізацію становища а сільській місцевості на рік-півтора;
-висока ставка продподатку(на третину);
-застосування репресивних заходів при вилученні продподатку;
-широка підтримка українським населенням заходів НЕПу.

Результати НЕПу:

-зростання господарчої ініціативи, зацікавленості у результатах праці, що призвело до підвищення продуктивності праці;

-швидкі темпи відбудови народного господарства країни;

-ножиці цін;

-конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою, незмінність авторитарного характеру політичної системи породжували сумніви щодо тривалості НЕПу.

 

Розкажіть, що спричинило до нової хвилі української політичної еміграції у 20-х рр. ХХ ст. Охарактеризуйте політику керівництва СРСР та радянської України щодо української інтелігенції.

В умовах будівництва самостійної української державності перед історичною наукою постало багато актуальних проблем, одною з яких є дослідження проблеми розміщення в європейських країнах української міжвоєнної еміграції. Актуальність проблеми полягає в необхідності детального наукового вивчення історії української еміграції 20-30-х років ХХ ст., основу якої складали цивільні й військові особи, причетні до державного будівництва за часів української національно-демократичної революції та визвольної боротьби 1917-1920 років.

З початком першої світової війни тисячі українців опинились на території Австрії та майбутньої Чехо-Словаччини (ЧСР). Географічна близкість стала вирішальним чинником для західноукраїнського населення, яке намагалось перш за все врятувати життя в умовах воєнного лихоліття. В Австрії великі українські осередки традиційно розташувались у Відні, а також у Гмінді, Вольфсбергу, Хоцені, де були створені табори для українських полонених. Саме Відень став першою столицею української політичної еміграції, де зосередився найбільш свідомий, державотворчий елемент всієї України. Так, до австрійської столиці виїхав М. Грушевський та його соратники по УПСР П. Христюк, М. Шраг та ін. У Відні розгорнули свою політичну й видавничу діяльність В. Винниченко, В. Липинський, А. Макаренко, Ф. Швець, Д. Донцов та інші відомі діячі з Наддніпрянщини. Але Відень, як колишня столиця Австро-Угорської імперії, мав найбільше політичних і культурних зв'язків з Галичиною. Тому після занепаду Західноукраїнської Народної Республіки в Австрії опинилася численна українська еміграція з Галичини на чолі з урядом Євгена Петрушевича. Після ліквідації українських таборів на території Австрії значна частина емігрантів з України зосередилась у Відні, менші осередки були також у Граці та Леобені. З середини 20-х років, після переїзду частини українських емігрантів до інших країн (насамперед, до Чехо-Словаччини) та повернення більшості емігрантів-галичан до батьківщини, віденський центр української еміграції поступово прийшов до занепаду.

У листопаді 1920 р. основні частини армії УНР під натиском радянських військ вимушені були перейти р.Збруч, тобто опинились на території Польщі. Українські військові були розміщені по таборах інтернованих: Вадовиці, Петриків, Олександрів Куявський, Щепіорно, Ланцут, Стрілків, Каліш. У цих таборах переважали українці з Наддніпрянщини. На території Польщі, у Тарнові й Ченстохові, зосередились і урядові установи УНР (на чолі з С.Петлюрою). У 1920 р. в Польщі існував ще один український табір - в Тухолі, де розмістилися полонені воїни Української Галицької армії (УГА). Крім таборів для інтернованих воїнів, українські емігранти (насамперед, науковці, викладачі та молодь студентського віку) розташувались у Варшаві, Кракові та Познані. Багато українських студентів-емігрантів опинились у польському місті Гданськ, який під назвою "вільного міста Данціг" у 1919-1939 рр. знаходився під управлінням Ліги Націй у відповідності з Версальським мирним договором 1919 р. Окремі з таборів для інтернованих проіснували в Польщі до 1924 р., але через відсутність нормальних умов життя багато інтернованих українців втікали з таборів і прямували до ЧСР, яка в той час у відповідності з урядовою політикою широко розкрила двері для українських емігрантів. Але й після виїзду частини емігрантів Польща продовжувала відігравати важливу роль як один із центрів української міжвоєнної еміграції.

Частина політичних емігрантів з Наддніпрянщини зосередилась на території Румунії у трьох таборах для інтернованих: у Фагараші й у двох таборах у Брашові. У 1921 р. мешканці всіх таборів були переведені до табору Орадя-Маре. У Бухарешті утворився також осередок українських студентів.

У травні 1919 р. частини Гірської бригади УГА, під ударами переважаючих сил польської армії генерала Галлера вимушені були перейти через Карпати на територію Чехо-Словаччини, де їх було роззброєно й інтерновано в таборі біля містечка Німецьке Яблонне. Влітку 1920 р. до ЧСР пробилася ще частина УГА, а саме група генерала Кравса, яку було інтерновано в таборі в Ліберці. У квітні 1921 р. інтерновані українці з обох таборів були переведені до табору в Йозефові. З 1921 р. визначилась стійка тенденція масового переїзду до ЧСР українських емігрантів з інших європейських країн. Згідно з результатами реєстрації емігрантів, яку проводив у ЧСР Український громадський комітет (УГК), за національно-територіальним походженням переважали наддніпрянці: втікачі з таборів для інтернованих у Польщі й Румунії, науковці й студенти, поодинокі цивільні особи.

У результаті еміграційних хвиль початку 20-х років ЧСР стала важливим осередком українських емігрантів, а Прага перетворилась на другу за значенням (після Відня) столицю української політичної еміграції. Вирішальну роль у повороті українців до Чехо-Словаччини мав національний ренесанс чехів другої половини ХІХ ст. Протягом півстоліття вони зуміли скинути пута германізму, просвітити широкі маси, виховати нову народну інтелігенцію. Історія національного відродження чехів була приваблюючим зразком для українських емігрантів, зокрема для молоді, бо крім одержання фахової освіти вони могли одночасно вивчати форми й засоби чеського ренесансу з метою використання їх потім в Україні.

У перші роки еміграції становище української громади в ЧСР мало чим відрізнялося від її життя в інших європейських країнах. Але поступово ідеї українського національно-культурного відродження знайшли прихильне ставлення як з боку чеського народу, так і офіційних кіл Чехії. Особливо слід відмітити роль першого президента ЧСР професора Томаша Масарика (1850-1937), з ініціативи якого в 1921 р. на урядовому рівні був розроблений цілий план розбудови еміграції з колишньої Російської імперії, що отримав назву "російської допоміжної акції". На відміну від урядів Німеччини, Польщі та інших країн, які практикували репатріацію емігрантів, "російська акція" чехо-словацького уряду передбачала зосередження в ЧСР культурних сил еміграції, які б підготували нову інтелігенцію для майбутньої демократичної Росії. Політика уряду ЧСР спочатку була спрямована на широкі демократичні течії всередині еміграції, а згодом політичний аспект і зовсім відійшов на задній план. Президент Масарик вважав основним завданням свого плану зосередження наукових, культурних та студентських кіл емігрантів, забезпечення їх національного розвитку, неперервності культурних та освітніх традицій. Це передбачало створення суто українських або російських чи білоруських наукових, навчальних, культурницьких установ і товариств. "Російська акція" стала унікальним явищем світової дипломатії завдяки її активному гуманізму, який допоміг українській еміграції організувати повноцінне творче життя й відтворення нового покоління інтелігенції.

Зростання матеріальної допомоги з боку чехо-словацького уряду мало під собою ще одну, не дуже часто згадувану дослідниками причину. Саме в той час (з кінця 1921 р.) більшовицький уряд у Москві домагався видачі дорогоцінностей із царської скарбниці, які здобули й вивезли з Росії чеські легіонери. Приводом для затримання скарбів став факт, що в ЧСР опинилося багато російських і українських емігрантів, яких чехо-словацький уряд хоч-не-хоч мусив утримувати. З цього скористалися й українці та добились і собі допомоги, яка на довгі роки стала базою для широкої культурно-мистецької, наукової та політичної діяльності в ЧСР української еміграції.

Якщо цивільна українська еміграція розмістилася переважно на території Австрії, ЧСР та Польщі, військова частина української еміграції, що опинилась на чужині внаслідок участі в подіях першої світової війни у складі російської та австрійської армій, зосередилась переважно на території Німеччини та Італії. У Німеччині для полонених українців було створено окремі табори: у Вецлярі, Раштадті та Зальцведелі перебували переважно рядові бійці, а в Ганновер-Міндені - старшина. Після закриття таборів частина політичних емігрантів осіла у Берліні, решта - у містах Вінсдорф, Гамбург, Геттінген, Дрезден, Кенігсберг, Кіль, Ляйпціг, Мюнхен та ін. Берлін став у міжвоєнний період значним центром гетьманського й націоналістичного руху через перебуванн

я в ньому гетьмана П. Скоропадського, диктатора ЗУНР Є. Петрушевича й керівника ОУН Є. Коновальця. На території Італії українських полонених було розміщено в таборах поблизу Верони, Касерти та інших міст. Після звільнення з полону більша частина колишніх військових повернулась до рідних земель, решта переїхали до інших країн: наддніпрянці переважно до ЧСР, а галичани - до Австрії. Група українських студентів залишилась на території Італії, у Римі.

Українці, які опинились поза межами рідних земель у складі білих армій Денікіна і Врангеля, розмістились переважно на території Болгарії, Туреччини та Югославії. Для цієї частини української еміграції було характерним небажання виділятися із російських емігрантських мас. Пояснювалось таке явище, по-перше, національною несвідомістю або малосвідомістю цього загону емігрантів. По-друге, через традиційні русофільські настрої урядів Болгарії та Югославії російська еміграція в цих країнах була впливовою й одержувала міцну фінансову допомогу. Тобто приналежність до російського еміграційного комплексу надавала українцям багато пільг, насамперед можливість одержувати регулярну матеріальну допомогу й поступати на державну службу. По-третє, будь-які прояви організованості серед українців викликали відверто вороже ставлення як з боку урядових кіл, так і з боку російської еміграції. Крім українців зі складу білих армій, в Софії (Болгарія), Загребі, Любляні (Югославія) утворились невеликі осередки українських студентів.

З середини 20-х років значення важливого центру української еміграції набула Франція. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, після виїзду С. Петлюри з Польщі у 1924 р. Франція, зокрема Париж, стала фактичним центром урядових кіл УНР. По-друге, з середини 20-х років до Франції переїхала значна частина колишніх інтернованих з українських таборів на території Польщі, насамперед через складну економічну ситуацію в цій країні. По-третє, у другій половині 20-х років спостерігається масова хвиля трудової еміграції з Західної України. У результаті цих переміщень Франція в 30-і роки стала одним з головних центрів української еміграції в Європі.

Незначні колонії українських емігрантів перебували у міжвоєнний період на території Великобританії (Лондон), Бельгії (Л'єж, Лювен), Швейцарії (Женева), Греції, Фінляндії та ін. Таким чином, аналіз широкого масиву джерел дозволяє умовно поділити міжвоєнний період на три підперіоди:

1 - 1918-1921 рр. Головними центрами української еміграції стали Австрія, Польща та Чехо-Словаччина. Найважливішою причиною саме такого розміщення була географічна близкість цих держав до України, що природно пояснює розташування на їх території залишків армій УНР і ЗУНР після переходу українського кордону. Під час розміщення емігрантів відіграв роль і чинник етнічної та культурної близькості українців до інших слов'янських народів (чехів, словаків, поляків). Щодо Австрії, то її давні історичні зв'язки з Галичиною значно сприяли виникненню на австрійській території великих українських еміграційних осередків;

2 - 1921-1925 рр. Порівняно з початковим періодом, у територіальному розміщенні українських емігрантів відбулися значні зміни. Чехо-Словацька республіка з 1921 р. набуває для емігрантів з України значення найважливішого центру. Це пояснюється урядовою політикою ЧСР, спрямованою на матеріальну підтримку науково-культурної та студентської еміграції з колишньої Російської імперії з метою забезпечення неперервності культурно-освітніх традицій. Водночас втрачає значення важливого центру української еміграції Австрія. Це сталося, насамперед, через переїзд частини українців до ЧСР на навчання після перенесення Українського вільного університету в 1921 р. з Відня до Праги. Крім того, повернення більшості галицьких емігрантів до батьківщини внаслідок ліквідації уряду ЗУНР у 1923 р. після рішення Ради послів Антанти привело до поступового занепаду австрійського центру української еміграції;

3 - 1925-1939 рр. Найважливішим культурним і науково-освітнім центром української еміграції до початку другої світової війни залишилась ЧСР. Польща з середини 20-х років дещо втрачає значення головного осередку після переїзду частини емігрантів до інших країн через важкі матеріальні умови. У другій половині 20-х років зростає значення нових важливих осередків української еміграції: Франції та Німеччини. Саме вони стали центрами політичного життя емігрантів через перебування в Парижі головного отамана С. Петлюри, а в Берліні - гетьмана П. Скоропадського, диктатора ЗУНР Є. Петрушевича й керівника ОУН Є. Коновальця.

 

Поясніть, як змінювалася радянська політика щодо українського селянства протягом 20 – 30-х рр.ХХ ст. (репресії проти селянства, політика геноциду українського народу; голодомор 1932-33 рр.).

Голодомор 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[1].

Спланована конфіскація урожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодoмору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України[2], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону[3]. Попри те, що злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство[4], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати.

В страшні роки голодомору (1932-1933 р.) в Україні загинуло понад 10 млн. чоловік, насамперед селян. Одночасно проведена колективізація і голод змінили соціальний склад села: було цілком знищене куркульство як клас, постраждало багато селян середнього статку, сформувалося зовні єдине соціальне середовище - колгоспне селянство. Вихідцями із села поповнювався робітничий клас.

Насильницька колективізація з одночасним жахливішим голодом привела до руйнування продуктивних сил села України, викликала глибоку кризу сільського господарства і змусила уряд рішучим образом змінити свою політику щодо села. Було зовсім очевидним, що такої подальшої жорстокої міри, що держава застосовувала стосовно села, яких не застосовувалося до інших соціальних шарів, абсолютно безперспективно, вони вели в тупик, до цілковитої деградації села. Уряд центра змушений було перейти від найжорстокіших примусових заходів і масових репресій до скасування продрозгорстки, установленню твердих планів хлібозаготівель. Частково відновлюються ринкові відносини, звертається увага на поліпшення на селі торгівлі товарами промислового виробництва. Одночасно починаються міри до організаційного і матеріально - технічному зміцненню молодого колгоспного виробництва, матеріальному стимулюванню результатів праці. Оплата його виробляється тільки натуральною сільськогосподарською продукцією: зерном, овочами, виноградом і фруктами (де вони вирощувалися).

Одночасна держава вживало заходів до посилення репресивного апарата буквально всіх рівнів. От ці останні міри потім досить активно виявлять себе при застосуванні подальших репресій трудівників села, особливо сільської інтелігенції.