Як в духовному досвіді людства усвідомлюється проблема смерті та безсмертя

В питанні про смисл і мету життя матеріалістична філософія виходить передусім із визнання самостійності й самоцільності людини, проте сама людина розглядається не лише як індивід, але й як член суспільства, „частка цілого”. На відміну від інших живих істот, людина розуміє, що сама вона ніколи не досягне „цілей” життя всього суспільства, отже, адекватно не може себе реалізувати. Але саме в цій нереалізованості й містяться спонукальні мотиви для творчої діяльності, чим людина і покликана займатися все своє життя і цим вносити свій особистий вклад у прогрес, історію. В цьому й полягає сенс життя окремої людини.

Глибокі думки про сенс життя людини як істоти соціальної висловлювали мислителі різних світоглядних орієнтацій. Л. М. Толстой назвав беззмістовним життя, яке зводиться тільки до задоволення матеріальних потреб, до насолод людини. Він не приймав такого способу життя, коли людина живе тільки для того, щоб „благо було лише їй одній, щоб всі люди і навіть істоти жили і діяли тільки для того, щоб їй одній було добре”.

Думка про неминучу смерть пронизує усю творчість Толстого, але вона завжди пов’язана в нього з утвердженням морального, духовного безсмертя людини: людина померла, але її ставлення до світу подовжує діяти на людей, при чому іноді воно діє більше, ніж за життя людини. Людина „тут, у цьому житті вже вступає в те нове ставлення до світу, для якого немає смерті, і встановлення якого є для всіх людей справа цього життя”.

З цих же позицій підходив до оцінки людського життя і Г. С. Сковорода. Ідеальним філософ вважав таке суспільство, в якому кожен може себе реалізувати. Це певний утопізм, але в даному випадку нас цікавить бачення сенсу людського життя – можливість себе реалізувати. Причому головним у людині Сковорода бачив не споживання, а працю. Сам же філософ своїм життям явив приклад корисності суспільству, від чого й сам відчував моральне задоволення. Тому й помирав спокійно, заповідаючи написати на могилі: „Світ мене ловив, та не спіймав”

Схоже, але дещо з іншим акцентом розглядає цю проблему російський мислитель В. Соловйов. У нього розв’язання цього питання пов’язане із співвідношенням особи і суспільства. Стверджуючи безконечність і самоцінність особистості, він протестує як проти індивідуалізму, егоїзму, так і проти тих прихильників колективізму, які визнають лише пріоритет суспільства, колективу перед особою. Тобто, Соловйов не поділяє точку зору удаваного колективізму, в ім’я якого заперечується самоцінність особи. До проблеми цінності людського життя він підходив з позицій морально-етичного гуманізму.

З проблемою життя виникає й парадоксальна на перший погляд проблема – „право на смерть”. Тут виникає одразу кілька конкретних запитань: чи має людина право на добровільний вихід з життя, тобто, на самогубство? Чи варто боротися за життя й продовжувати його, коли це вже не дає самій людині ніякої насолоди? І хоч відповідь на перше питання завжди є прерогативою особи, релігія завжди суворо засуджувала самовбивць аж до заборони їх поховання на цвинтарях. Не підтримується ідея виправдання самогубства й на рівні масової свідомості. Проте з філософської точки зору кожна людина має право на життя(одна з найперших вимог філософів - гуманістів), так і право на смерть.

Підсумовуючи усі ці міркування, можна прийти висновку, що реальний філософський гуманізм дає ідеал, який визначає сенс людського життя в його особистісних і загальнолюдських параметрах. Цей ідеал стверджує діалектичну єдність біологічного і соціального, конечного і безконечного, смерті й безсмертя. Саме на цьому кінець кінцем і ґрунтується регулююча роль моральності як в індивідуальному житті людини, так і в його ставленні до смерті. І це дозволяє стверджувати, що тільки у безсмерті розуму й гуманності людини її безсмертя.