Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу

Ренесансний антропоцентризм не тільки не тільки не мав, але навіть не прагнув до створення інформаційної картини світу, яка задає принцип суб'єктно-об'єктного відношення до всього сущого і яка в рамках цього відношення строго і систематично артикулюється. Ось чому образи людини і світу набували яскраво виражені магічні вимірювання. Над образом людини як центру та осередку Всесвіту постійно витав образ мага, здатного проникати у потаємні сфери природи і наміри кожної людини за допомогою словесно-знакової означаемості, символічно-мальовничій зображальності та інженерно-практичної, суто технічної винахідливості. Осягаючи «таємничий хід» речей, людина стає піднесеним поетом, і нездоланним в суперечці з усім сущим ритором і філософом, що стверджують себе в центрі світу за допомогою магічного «мистецтва пам'яті», живописцем, зодчим і винахідником, здатним не просто записувати слова на папері, але витягувати з самої реальності дієві образи, знаки і символи, втілювати їх у дійсності і тим самим створювати нову, живу і відкриту для всіх, в силу її наочності, «книгу світобудови». Ренесансне свідомість, відштовхуючись від середньовічного теоцентризм у бік антропоцентризму, переміщати акцент з «Книги Одкровення» на велику і живу «Книгу Природи», яку кожному треба в собі усвідомлено відчути як внутрішньо в кожному відбитий, і на основі такого роду внутрішнього досвіду слід здійснювати технічну винахідливість і зодчество, осягати Всесвіт через мистецтво живописного зображення, астрологічно розшифровувати приховані подібності та відповідності, потаємні симпатії і антипатії, що конституюють структуру універсуму, в магікоалхіміческой орієнтації дієво «зціляти» все пошкоджене і до цих пір «подвергаемое псування» як у бутті природного сущого, так і в бутті самої людини.

Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.

Визначальною особливістю Нового часу (ХУІІ-ХУІІІ ст.) є буржуазія, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум- Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (виробляється на основі впровадження науки в виробництво).Перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.Приходить експериментальне природознаство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, есперименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.
Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного, пізнання світу розвивається і раціональне, математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм. (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.