Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що знаходиться у сфері її господарського відання. Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належність певній особі означає, що всі інші особи зобов’язані визнавати цю належність і не порушувати її.
Речові права, які визначаються як права на речі і умовно поділяються на речові права на власне майно, це зокрема, право власності, і речові права на чуже майно. До останніх Цивільний Кодекс України відносить право володіння, сервітут, емфітевзис, суперфіцій та інші права, встановлені законом.
В юридичній науці ще кажуть, що речове право України складається з двох інститутів: права власності та обмежених речових прав. Останні є похідними від права власності і покликані регулювати відносини щодо забезпечення безпосереднього і часткового панування сторонньою особи над річчю. Вони здійснюються на основі закону або договору.
Поділ прав і відповідно правовідносин на речові і зобов’язальні був відомий ще римському праву. Римське приватне право залишило у спадок людській цивілізації розгорнуту та структуровану систему речових прав, яка рецепійована сучасною континентальною системою права (а також, частково, англосаксонською системою права). Право власності було центральним правовим інститутом та основним речовим правом, що зумовлює зміст і характер усіх інших інститутів приватного права. Римські класичні юристи розуміли право власності як найбільш повне і широке право на річ, якою власник може розпоряджатися будь-яким чином; абсолютне право; виключне право; необмежене право.
Римське право розробило розгорнуту систему речових прав на чужі речі, суб’єкти яких були вправі певним чином впливати на речі, що належать іншій особі на праві власності. Як правило, основним об’єктом таких прав були нерухомі речі. Наявність прав на чужі речі зумовлювалась необхідністю різнобічного господарського використання певних речей та об’єктивною залежністю однієї земельної ділянки від інших, сусідніх. До системи цих прав входили наступні інститути: володіння, сервітути, суперфіцій, емфітевзис, застава та деякі інші. Проте, на сьогоднішній день, під правами на чужі речі необхідно розуміти абсолютні речові права на певні речі, що вже належать на праві власності іншій особі, які обтяжують право власності та дають можливість їх суб’єктам використовувати чужу річ в своїх інтересах певним чином, обумовленим законом чи договором.
Всі речові права на нерухоме майно умовно можна поділити на первинні і похідні. До первинних належить право власності, а до похідних всі інші речові права, зокрема:
1. Право володіння.
2. Право користування (сервітут).
3. Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис).
4. Право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
5. Право господарського відання.
6. Право оперативного управління.
7. Право постійного користування земельною ділянкою.
8. Право оренди земельної ділянки.
9. Право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами.
10. Право довірчого управління майном.
11. Інші речові права.
2. Право власності на нерухоме майно. Поняття права власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Зміст права власності, здійснення права власності на нерухоме майно
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (частина 1 статті 316 Цивільного Кодексу України).
Право власності в об’єктивному та суб’єктивному розумінні зводиться до наступного. Відносини власності закріплюються в нормах права, сукупність яких є право власності в об’єктивному розумінні. Цими нормами регулюються порядок набуття права власності, його здійснення через повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню, припиненню та захисту. Зазначені норми складають правовий інститут.
Право власності у суб’єктивному розумінні є суб’єктивним цивільним правом, дозволом для особи діяти своєю владою та у своєму інтересі стосовно свого майна з додержанням певних меж, установлених законом.
Можна сказати, що в об’єктивному сенсі право власності це сукупність норма права, а в суб’єктивному це конкретне право, яке належить окремій особі.
Зміст права власності зводиться до наступного. Власникові належать право володіння, користування та розпорядження своїм майном.
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 Цивільного Кодексу України).
Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ.
Право користування - це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомобілем тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання прибутків).
Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності - аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або через відмову від права на річ.
Здійснення права власності зводиться до наступного. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (частина 1 та 2 статті 319 Цивільного Кодексу України).
3. Непорушність права власності. Тягар утримання нерухомого майна. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження нерухомого майна
Непорушність права власності.
Гарантії реалізації права власності передбачені Конституцією України - вищим законом нашої держави.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 41 Конституції України).
Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадку і в порядку, встановленому законом (частина 3-7 статті 319 Цивільного Кодексу України).
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом (стаття 41 Конституції України).
Тягар утримання.
Незважаючи на те, що право власності має абсолютний характер, власність зобов’язує.
Згідно із загальним вченням про право власності в громадянському суспільстві, власність - це не тільки благо, а й тягар для власника. Саме власник несе тягар фінансових витрат з утримання його нерухомості у належному стані: поточний і капітальний ремонти, страхування, реєстрація, комунальні платежі, охорона тощо. І саме перед власником стоїть питання ефективного управління своєю нерухомою власністю, з метою чи мінімізації витрат на її утримання, чи отримання прибутку та збільшення її вартості на ринку нерухомості, чи просто утримання нерухомості у належному стані та покращення умов проживання, якщо говорити про житло.
Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам, гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження нерухомого майна. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 323 Цивільного Кодексу України).
4. Суб’єкти права власності на нерухоме майно. Право власності Українського народу. Обмеження для окремих осіб мати у власності об’єкти нерухомого майна. Право державної власності на нерухоме майно. Право комунальної власності на нерухоме майно
Суб’єкти права власності на нерухоме майно. Суб’єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 Цивільного Кодексу України (фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права). Усі суб’єкти права власності є рівними перед законом (стаття 318 Цивільного Кодексу України).
Право власності Українського народу.
На сьогоднішній день зміст цього поняття в аспекті власності не визначено.
Разом із тим, стаття 324 Цивільного Кодексу України встановлює, що Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу.
Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.
Обмеження для окремих осіб мати у власності об’єкти нерухомого майна. Як правило, обмеження мати у власності певні об’єкти пов’язані з властивостями або призначенням самого об’єкта. Йдеться про речі, які вилучені з цивільного обороту або цивільний оборот яких обмежено. В той же час ці обмеження мають і суб’єктний характер. Зокрема, у державній власності перебуває майно, яке складає майнову основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток, а також підприємства та інше майно, яке використовується для здійснення підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Це майно цілком може перебувати у цивільному обороті, однак держава, на законодавчому рівні може визначити коло суб’єктів, яким це майно може відчужуватися або, навпаки, може визначити суб’єктів, які не мають права на володіння цим майном на праві власності. У зв’язку з цим, це майно в принципі може перебувати в обмеженому цивільному обороті і лише серед визначеного кола осіб.
Об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи.
Види об’єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об’єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі.
Види об’єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об’єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом (стаття 178 Цивільного Кодексу України).
Право державної власності на нерухоме майно. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна.
Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади.
Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами (стаття 326 Цивільного Кодексу України).
Право комунальної власності на нерухоме майно. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді.
Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (стаття 327 Цивільного Кодексу України).
Територіальна громада має у власності певні об’єкти, що як правило, закріплюються за комунальними юридичними особами публічного права.
Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, визначені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (підпункти 1, 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Методичні рекомендації підготовлені Томаківським районним управлінням юстиції Дніпропетровської області
