Держава в політичній системі суспільства. Поняття «держава» і теорії її походження Типи, структура і функції держави Структура держави Форми державного правління і державного устрою Демократична

Поняття «держава» і теорії її походження
Типи, структура і функції держави
Структура держави
Форми державного правління і державного устрою
Демократична, соціальна, правова держава
Майбутність держави

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку її сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Поняття «держава» і теорії її походження

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукупності зв'язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.

Державу характеризують:

— організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;

— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);

— право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;

— монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

— монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

— верховенство публічної влади;

— збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

— досягнення єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави.

Неісторична теорія, її висунув Аристотель, проголосивши: природа людини як «політичної істоти» визначила їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якимидержавна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — «загальне благо». Існує «природний закон», закладений Богом у серця людей. Цей «божественний закон» вищий від «природного». Тому церква — вище держави, її закони не повинні порушувати правителі.

Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

Патріархальна теорія, її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держава виникла в процесі механічного об'єднання родів у племена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади на кшталт первісних форм). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.

Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII ст., в монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин, її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур.

Сутність означеної теорії в тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Закон, влада зобов'язані задовольняти природне право людей, захищати їх. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися їх волі, закону.

Теорія підкорення (конфліктно-насильницька), її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарвіном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей

гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.

Класова теорія, її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це природно-історичний, об'єктивний процес. Держава започатковується в пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату («державної машини») тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

Щодо класового характеру держави, нині існують інші точки зору. Приміром, американські політологи Дж. Гелбрейт, Р. Харрод, А. Кросленд та інші стверджують, що соціально-класовий чинник не є домінуючим у розвитку державності. Держава поступово деполітизується. За розвинутого демократичного суспільства вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства. Іншої позиції дотримується французький соціолог М. Дюверже, який, сумніваючись у можливості будь-якої деполітизації держави, висунув положення про її двобічність як суб'єкта влади. Така двобічність зумовлена тісним переплетенням у функціях держави класових та загальносоціальних орієнтацій. Тому, з одного боку, держава є виразником інтересів панівного класу, а з іншого — гарантом соціального порядку, вигідного всьому суспільству.