Англійський філософ Дж. Локк (1632 - 1704) постав засновником більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування "вроджених ідей", посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Tabula rasa" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж. Локк намагався дістатися до самих Джон Локк підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:
Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т. Гоббс, Дж. Локк вважає, що загаль-
ДЖЕРЕЛА ЗНАНЬ ЗА ДЖ.ЛОККОМ
■> відчуття, які дають нам прості ідеї (біле, овальне, солодке й т.ін.)
■>. рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі "складних ідей" (тіло, взаємодія та ін.)
у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мислячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження).
Критикуючи раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:
^> "первинні" - протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій; ці якості об'єктивні, оскільки однакові для всіх моделей. Ь "вторинні" - пов'язані з особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому (смак, дотик); ці якості суб'єктивні.
Дж. Локк відомий в Англії як теоретик англійської системи виховання, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального імморального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність положення християнської релігії. В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.
Критикуючи філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 - 1753) стверджував, що не лише "вторинні", а й "первинні" якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей "вторинні" тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального ДжорджБерклі сенсуалізму (від лат. "sensus" - відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечно засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Esse est регсірГ - "Бути - значить бути сприйнятим". Він визнавав існування світуу трьох випадках:
♦ коли цей світ сприймає «я»;
♦ коли його сприймає «хтось»;
♦ коли він існує у розумі Бога як сукупність "ідей", що становлять єди-
но можливу основупояви людських відчуттів.
І Отже, за Берклі, існує лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.
Проведений послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник II. Бейль (1647 - 1706) і англійський філософ Д. Юм (1711 - 1776).
Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших відчуттів, відмовляв у праві на істину також: і розуму.
П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування порожнечі, протяжності, руху, субстанції, матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П. Бейль, зокрема, вважав, що: ' істина має бути вільна від протиріч наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму.
Д. Юм спрямовував свої міркування також на підвалини людського знання і вважав, що вони існують у двох формах: ■ у формі чіткого та виразного знання; ' у формі непевного, туманного знання.
Юм вважав, що людина має справу не із зовнішнім світом, а з потоком своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або роз'єднуємо наші враження і тим самим ніби-то конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.
♦ Виразні знання ми отримуємо у прямому спостереженні дійсності
♦ Непевні знання ми отримуємо у міркуваннях з приводу *(-сприйнятого
♦ Між: наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв 'язку
♦ Певне відчуття може породжувати у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї
♦ Доведення розуму постають завжди вирогідними
♦ Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду
♦ Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і мірилом моральності.
Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них.
